77. Дора бореться за своє щастя

Ольга Кобилянська

Уже третій день не стрічав Юліан Дори, ані її не бачив. Вислав їй листа з докладним змістам його розмови з дідом, прохаючи забути його. Найліпше буде для них обоїх, як він сам вибереться до Америки.

Дора бачилася з дідом лиш при обіді і нічого не говорила, а він сам мовчав. Виходило, коли Юліан не з’являвся в нього, справа скінчилася. А проте Дора думала з німою завзятістю, що треба було щось діяти. В її голові думки не спочивали, особливо, коли дивилася на гору поза каштановою алеєю, де темніли стіни шкільного будинку на білому сніжному тлі. Не надумуючися довго, вийшла з хати, пішла до стайні, вибрала коня і пустилася верхи. Завернула в ліс у надії, що Юліан десь з’явиться, відтак в околицю залізничого двірця, – може саме виїжджає?… Звідти навскач погнала на міську дорогу. У повороті почула в околиці економії гук двох вистрілів раз за разом. Кінь здригнувся, настрожив уха і вона стримала його. «Хтось полює», подумала і поїхала далі. Недалеко своєї хати пізнала в одній жіночій постаті маму Юліана.

Вона йшла нерівним кроком і плакала. Єдина гадка Дори була про Юліана і вона спитала, що з ним могло статися? Захворів тяжко, чи від’їхав?

Пані Цезаревич оповіла їй, як вона ходила з проханням спасти свого сина грошевою позичкою і як Юліанові не лишається нічого іншого крім виїзду до Америки, чого вона не переживе.

Дора кинула поводи коневі на шию, щоб сам вернувся на економію і сама пішла пішки. Дома кинулася у вогкій одежі на канапу, підсуваючи руки під голову, заплющила очі. Великі сльози котилися з її очей, а вона лежала непорушно, сама не знала, як довго.

Юліан вернувшись від Альбінського, чекав дома три дні, але чому – сам не знав. Міг би був так само вже і на другий день від’їхати, знаючи, що і так не може прийняти поданих йому умов. Тільки неописана туга тримала його ще на місці. Коли вернувся з ліса, витягнув із кишені бравнінг і поставив його на столі. Його очі спочали на зброї. Ні, ні, хоч яке його становище безнадійне, тут, де жила його мама, він цього не зробить, хочби і не виїхав за море. Батько залишив її та наймолодшу сестру на нього. Його смерть вбила би маму, бо її здоровля і так павутинне. Стояв і роздумував, аж почув, як двері ледви чутно відчинилися. Шелест примусив його оглянутися.

– Дора!… пані Вальде, ви…?

Вона не відповіла, а поглянула на нього великими очима.

– Чи ви до Оксани? Вона мабуть ще не вернулась зі школи. Я не знаю…

– Ні, Юліане, я приходжу до тебе.

– До мене?

– Так. Я прийшла тебе просити, щоб ви… ти не виїздив до Америки, для добра твоєї мами і мого. Не роби цього!

– Ти просиш мене не виїжджати, а проте повірила дідові, що я лише для маєтку старався за тебе і подякувала йому за це.

Ледви замітний болісний усміх заблукався на її устах.

– Юліане, дідо боровся проти тебе і закрився моєю особою. Я повторяю ще раз, що прийшла тебе просити, щоб ти не їхав за море – і зробила рух, якби хотіла піти, але він станув на її дорозі.

– Говорити тобі про свою любов, коли може дідо переконав тебе, що мені не можна вірити?

– Пусте, переконував, чи ні, – відповіла нервово, – але знай, що твоя мама була по обіді в мого діда, шукала помочі для тебе, щоб ти не мусів від’їжджати… ах, Юліане!

– Жебрала за мене, – крикнув він.

– Вона це з любові для тебе зробила, з розпуки, але він відмовив!

Побачила на столі револьвер, узяла його в руки й оглядала хвилинку.

– То ти недавно стріляв в околиці економії? – спитала.

– Я, Доро, – і відвернув очі.

– Чому?

– Аби, аби… не носити набитого з собою…

Вона глянула ще раз на нього, зморщивши брови.

– А є ще який набій?

Він відібрав рішучим рухом зброю з її рук і поставив нагору на шафу.

– Так, є ще один.

– То треба його вибрати або вистрілити.

Він усміхнувся.

– Дай спокій. Краще сідай, я щасливий, що тебе бачу.

– Я не прийшла сидіти, дай револьвер.

– Мужчині може дав би, але тобі не дам.

– Гадаєш, я не вмію з такими річами обходитися? Егон мене вчив. І він був військовий.

Юліан не послухав. Узяв її руку і підніс до уст.

– Пані Доро Вальде! я не знаю, чи ми ще побачимося. Я мучився тугою і думкою, що поїду не побачивши вас більше. Це було б страшне для мене. Доро! Доро! – вирвалися йому слова з уст.

– Побачиш мене ще, Юліане, – відповіла несміливо, – по моїй розмові з дідом.

– Твій труд ледви чи буде успішний.

– Вірю, що буде. Я вже знайшла свій шлях, хіба… – і тут урвала.

– Що ти хочеш зробити, Доро?

– Не бійся. Нічого такого, що не було би гідне української жінки і… нареченої офіцера.

Він узяв її обі руки, притиснув до грудей, але уст її не смів у тій хвилині торкнутись. Хтось отворив у сінях тихенько двері і опинився на порозі.

– Це тета Оля по мене, – і обернувшись до тети, що бачила всю сцену: – Я не могла інакше, тето. Перекажіть дідуневі, що ви бачили, як його внучка з офіцером Юліаном Цезаревичем прощалася.

Пізнього вечора того самого дня знявся вітер. Бушував так сильно, що Альбінський казав позачиняти щільно віконниці, бо шум відбирав йому сон. Вранці, відчиняючи їх, Олекса повідомив директора ще у постелі, що одна з тополь над кімнатою, де висіла картина св. Юрія, лежала звалена.

– Не дай Господи в днину таке, бо могла когось убити. Була над корінням усередині до половинні спорохнявіла.

Директор устав і виглянув через вікно на вулицю, але тополі вже не було. «Збавлена краса», – подумав.

Ввійшла Дора.

– Можна мені з вами поговорити, дідуню?

– Можна. Ти бачила, що цієї ночі вітер наробив?

– Бачила, була навіть при тім, як її Олекса з синами забирали. Жаль мені за нею. Столітня була, та чого життя не ломить і час не нищить! Дідуню, – почала вона нараз іншим тоном, – я прийшла знову просити вас дати мені дозвіл вийти за надпоручника Цезаревича. Я його люблю і він мене любить, а ви допоможіть нам.

Дідо видивився на неї, мов не довіряв її словам.

– Був він тут і згодився на мої умови?

– Ні, не приймає. І я не хотіла б вийти за зрадника…

– А за задовженого офіцера? – питав Альбінський їдко.

– Цим ви мене не відстрашите. Його довги я сплачу.

– А кавція, пані Доро Вальде, кавція?

– Саме я прошу вас за мене її зложити.

– Ти просиш? чому ж він сам, той герой, не приходить. Чи ти цього в нього не варта?

– Перестаньте, дідуню, глузувати. Коли не можете мого прохання сповнити, що рішає про мою долю, то покиньте цю тактику, бо вона негідна вашого віку. Звідки ви можете знати, чи я буду без нього щаслива?

– Можу знати, Доро, на підставі досвіду. Час лікує всякі почування і розумові дає у вирішуванні найважніших моментів життя головне слово. А що я прагну твого щастя, то тут мушу запротестувати.

– Це ваше останнє слово, дідуню?

– Найостанніше.

– То знайте, що це і моя остання просьба до вас і що ви колись будете за це відповідати там, – і показала рукою вгору. – Я іду.

Вслід за нею ввійшла до кімнати панна Альбінська.

– Чого хочеш, ти стара Касандро?

– Нічого, – відповіла спокійно, – крім одного, щоб ви схаменулися і не йшли за далеко. Усе має свою межу. Молоді любляться, чому ж не допомогти їм до злуки?

Альбінський похитав іронічно головою.

– Тому, що колись перед роками капітан Юліан Цезаревич з панною Ольгою Альбінською не закінчили свого роману подружжям, то тепер мусить едина внучка Альбінських стати дружиною його внука. Чи не так?

– Так, вуйку, так! Пригадайте, як перед п’ятьома роками трапилася катастрофа з нещасним Егоном. Тоді зсунувся був портрет покійниці тети, Дориної бабуні, пам’ятаєте? Ви казали, що я забобонна. Уважайте, щоб вона часами не виступила тепер з рам і не забрала вам своєї внучки.

– Не казав я, що ти Касандра? Іди з такими забобонами до кухні і поділися там з ними з Олексою і старою кухаркою.

Тета Оля вийшла.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 184 – 190.