66. Клопоти через намір Єви

Ольга Кобилянська

Третьої днини над вечір післала пані Вальде слугу до Оксани. Вона оправдувалась, чому не приїхала, бо лежала хора. Здається, що вчора простудилася, коли замісць вертатись просто до дому, казала себе майже з годину поза місто везти, щоб охолоти.

Тепер мусить за той поступок каятися, лежати в ліжку a пити пильно чай з бузини на хрипку. При кінці повідомляла, що дістала телеграму від тети про те, що бабуня Орелецька вже упокоїлася. Коли стара слуга, повірниця панни Альбінської, вернулась від Цезаревичів, повідомила Деру, що панна Оксана зайде небавком до неї.

Коли Оксана відвідала Дору, Дора поводилася як діти жадні пестощів старших. Розмовляли про Покутівку, про Єву, про чужину, яка, як здавалося, поглинула Єву так, що вона може і батьківщину забуде.

Дора лежала без руху; її думки працювати і вона час від часу кусала злегенька свої уста.

– Би мене розважаєте, – сказала до Олени – а самі не веселіші. Ні, ні, ми не повинні бути сумні.

– Ми всі ще бадьорі під впливом Миколая, тільки Юліан ходить як ранений молодіш лев, а тому винна його наречена.

– Що вона зробила, Оксано?

– Нічого більше, лиш післала йому вчора друге письмо, де повторила питання, що буде з ними, коли вона не приїде літом, щоб повінчатися і через те він не зможе висвятити себе жонатим. Ах. Доро, ви не маєте поняття, як любить він ту дівчину. Він не вірив, що медицина стане для неї дорожчою, ніж він. Він не годен припустити, що вона справді могла б не прибути на час вінчання. Гадаю, що в ньому прокидається хвилинами зневіра до неї, а з жалю може й ненависть.

– До Альбінських, Оксано, – докінчила Дора і з її гарних очей упав погляд певний гордості і рішучості. – Не до Єви, як особи, а до таких як я. Та нехай твій брат успокоїться. Єва Захарій схоче бути щаслива і твого брата не покине. Вона оригінальна, але не легкодушна. Я йому про це сказала би, якби він про те говорив.

– Борони Боже! – кликнула Оксана. – Ви не знаєте, який він замкнений. Навіть мамі з нічого не довірився.

– Відчиніть на хвилину вікно, заки відійдете, – попросила Дора, – я хочу, щоб мені трохи до хати снігу навіяло.

Приятельки розсталися. Вітер колихав деревами лиховісно над хатами, годинник тикав одноманітно, а Дора, виховзнувшись із постелі, одяглася тепло і пробувала своїх сил. Сперлася об вікно і визирала на двір. Чи дома вже Оксана, чи світилося вже на узгірі?

В одному вікні світилося.

Коли тета Оля вернулась до дому, була б навіть не помітила її триденної недуги, якби не була зустрілась у дорозі з Юліаном. Передавала Дорі, що діялось у Покутівці.

– їмость нарікає на Цезаревича, що він усьому винен, бо дав дозвіл нареченій на виїзд за границю, а з того нічого доброго не вийде. Бідний батько прагне зятя як спасения.

– І ви це Цезаревичу оповіли, тето?

– Розуміється. Чому ж билі? Він зрештою і сам про це буде знати.

– А він?

– Що зробите, Юліане, коли Єва справді не приїде? – спиталася його.

– Тоді я по своїх іспитах поїду за границю і ми там звінчаємося…

Він сказав це з такою рішучістю, що я не мала відваги ще більше про це питати. Бабуня Орелецька заки перенеслася на той світ, діждалася ще тої останньої радості, що від Єви прийшов до неї окремий лист, де вона просить вибачення за те, що не може її тепер у недузі відвідати, але в її житті зайшли зміни, про які вона у овій час повідомить.

Дора, що сиділа проти тети на стільчику, біля її ніг, глянула їй в лице, що виявляло вираз поважний, майже строгий.

– Про що ви думаєте, тіточко?

– Що за все є відплата, донько, і що у світі є рівновага, якої ніхто не може оминути.

По Різдвяних святах заявила Дора дідові і теті Олі, що має намір виїхати на якийсь час до тети Ціллі у столицю, щоб виучитись книговодства.

Директор і панна Альбінська переглянулися значучим поглядом.

– Це найкраще, що ти могла собі постановити, донько, – сказав Альбінський і почав говорити про подорож, щоб її не відкладати, згадав і про карнавал, який Дора повинна використати.

– Дідуню, я їду в столицю до тети Ціллі, щоб ;учитись, а карнавали і забави мені не голові.

Прощаючись з панею Рибко та Оленою, Дора обіцяла пані Рибко відвідувати часом у столиці найстаршу її заміжню доньку Зоню.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 131 – 135.