62. Дора працює для українства

Ольга Кобилянська

Літо минуло, настала осінь, заповідаючи овій прихід полум’яно жовтявим чи червоним листям дерев по садах. Зелень смеречини по горах між березиною та бучиною виглядала як колоністи, що опинилися на чужій землі.

На каштановій алеї появлялась часто струнка жіноча постать, з легкою накидкою на плечах, або чорною тонкою тканиною на золотоволосій голові і спішила вгору, поки не щезла за дверима старого шкільного будинку.

Це Дора Вальде. По своїй господарській праці вона любила відвідувати смерком Оксану. Коли входила, стіл покривався шкільними зшитками, і вона з молодою вчителькою поправляли скоро і точно, доки не скінчили праці. Щойно тоді, опираючись плечима, мов потомлені бюрократи об спинки крісел, починали якби за нагороду про ріжне з душі говорити. Говорили про українські культурні справи, про велику європейську літературу та невелику українську, читали разом або співали. Дора вставала вряди-годи із свого місця і шукала вікна у хаті дідуня, щоб зміркувати, чи вертатись уже додому, чи ні. Тета Оля, щоб оминути гострих заміток діда, освітлювала на знак одно вікно у вітальні.

Тут «нагорі» всім було відомо, що директор не був їх прихильником і теж кликали її до себе умовленими знаками. Ніхто крім панни Альбінської та Олекси не знав, що Дора тайком із продаваного меду купувала речі для бідних дітей і помагала на св. Миколая шити теплі грубі панчохи, шапочки та камаші.

Листопадові мряки почали чимраз рідше налягати, аж по одній спокійній ночі побачили зранку мешканці землю покриту снігом. Раз, коли земля повна була цього нового снігу, галуззя вгиналося, засвітилося на узгір’ї гостинне вікно.

– Оксана мене кличе – прошепотіла Дора із стриманою радістю тети. – Певно щось нового на Миколайка здобули. Я пішла б туди. Як кажете?

– Сьогодні ти це залиши. Сніг по коліна і як бачиш не перестає падати. Я маю і так у місті важне діло і мушу поїхати саньми, то загляну до Оксани сама. Дідуня не можна самого в хаті залишати. Він цього не любить.

Дора всунула невеличкий пакуночок теті:

– Це Оксані, тіточко, свіжі медівнички, коли вернеться зі школи, нехай це буде привіт від мене.

Коли сутінки впали на кімнату, Дора майже несвідомо підходить до відкритого фортепіана. Її не тягне до класичної музики, ні до хоровитих вальсів Шопена, а тягне до тої мелодії, яку чула ще малою дівчинкою, і пізніше ще по церквах, бо по салонах ніколи її не чула. Вона кладе руки на клавіатуру і викликує з них звільна прастару коляду «Бог предвічний…»

Нараз за нею:

– Доро!

Вона прокинулася. Це голос дідуня:

– Це ти граєш?!

Вона притакує головою і грає далі, майже не чуючи, що її голос зливається із звуками інструменту.

– Що ти маєш у думках, Доро?

– Чи не годиться, дідуню?

– Коли не маєш щось кращого під теперішній час, то… – і не докінчив.

– Теперішній час, дідуню, пригадує мені наближення найсвятішої ночі,

Дідо вийшов з кімнати. Небавком задзвонили перед домом сані.

– Чи ви були у Цезаревичів і передали медівники Оксані, тіточко?

– Передовсім я не була в Цезаревичів, лише у пані Рибко так, що Оксані передала пакетик на дорозі, коли вона верталась. Вона подякувала врадувана і зайде сама, або приїде санками, «Миколайкове» добре складається.

– А нащо вона вікно освітлювала? Дурила мене?

– Вікно гостинної кімнати освітлене, бо гостя дістали – нареченого нашої Єви. Довідавшись про приїзд Юліан а Цезаревича, я вже не хотіла до них заходити.

– То я також не піду туди.

– Цезаревич приїхав просто з Покутівки, відвідав будучих тестів, щоб дещо про свою наречену довідатися, бо може вона до них пише частіше.

Між темними бровами Дори зробилися дві зморшки:

– Не знати, чого та Єва так закуталася в мовчанку. Безперечно має багато іспитової праці. Але мовчати місяцями, не обзиватися ні до родичів, ні до нареченого, я таки не могла би.

– Чую, що вона на кілька його листів прислала йому лише свою знімку без одного слова. Оригінальна дівчина.

Дора встала.

– Я хочу вийти, перейтися, не пізно?

– Чому пізно? Глянь на годинник, щойно лампи позасвічували.

Увійшов Альбінський.

– Мені причулося, що ти хочеш вийти? Пожди, я зараз одягну футро і підемо разом.

– Дуже радо, – відповіла Дора спокійно.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 116 – 119.