65. Вечір св. Миколая

Ольга Кобилянська

По від’їзді Альбінського та панни Альбінської Дора, залишившись сама, напередодні св. Миколая виїхала над вечір до шкільного будинку. Там помагала допаковувати солодощі для дітей, коли в кімнату ввійшов Юліан. Сів проти неї і приглядався її роботі. За хвилину почав чомусь розмову про бджоли.

– Літом, як ми з Євою поберемося, приїдемо сюди до мами на кілька неділь, то може схочете нас впровадити у цей чистий ювіт?

Отже це не було правда, що Єва вислала йому прикрого листа. Це лише непорозуміння… Але чи Єву займе бджільництво? Вона медичка, що їй із бджіл!

– А ви любите бджоли?

– Ще й як! – відповіла живо. – Вони мені багато дають.

– А як деколи котра вас вколе?

Дора розсміялася.

– Тоді вона себе сама карає, бо лишає жало в руці ворога. Ой, мій пане, на все є відплата на тім світі! – моргнула жартовливо.

– Чи ви це з досвіду говорите? – спитав.

– Пані Дора мала бути нині у столиці у своєї тети, – обізвалася нараз Оксана. – Вона запрошена туди на Різдво і на м’ясниці.

– Чи справді, і не поїхала?

– Як бачите. Чи це дивне?

– Так, бо молоді пані жадні такої нагоди.

– Як хто любить танці.

– А ви не любите?

– Не мала коли навчитися того.

– І тепер ще не пізно.

Вона поглянула на нього повним, поважним поглядом.

– Завтра я наберу повні сани дітей і виїду з ними дорогою в ліс. Уявіть собі радість тої живенької дрібноти на санках!

– Ви це зробите, пані Вальде? – спитала пані Рибко.

– Чи в тім щось злого?

– Як можна про зло говорити, але ваш дідуньо!

В Дори загорілись очі.

– Моя кузинка Єва виїхала майже проти волі батьків за границю і родина погодилася з тим, а я боялась би вивести гурток дітей трохи саньми? У вас чудне поняття про мого діда, і про мене саму.

Юліан Цезаревич зсунув попіл з папіроски і на хвилину опинився його погляд на ній. Вона була вражена, – він це відчув.

– Ваш дідуньо не був ніколи демократом і йому було б може немило, що його внучка є інших поглядів, – відповіла пані Рибко спокійно.

– Нехай і так, але це в кожному разі не було б для мене непоборне. Я люблю свої постанови переводити.

Коли вийшла до саней, перелякалася. Там стояв Юліан і вижидав її. Він поміг їй сісти, обтулив старанно кожухом і просив дозволити йому провести кузинку своєї нареченої додому.

Коли гнали, ні словом не промовили. Коло фіртки від веранди сани зупинилися. Дора та Юліан висіли. Юліан відчинив фіртку і обоє підійшли мовчки до освітленої вже веранди.

Він стояв два ступні нижче.

– Сьогодні вас у нас вразили, – сказав він – ви певно будете вистерігатися заглядати до Цезаревичів.

– Ваша тета поважна і отверта жінка, приятелька тети Олі і я не можу до неї мати жалю.

– Вона вам прихильна. До побачення! – сказав і зійшов нижче.

Оглянувся: чи отворила сама двері? Вона це саме зробила і переступаючи вже поріг закликала його нараз.

– Я собі пригадала, – сказала трохи несміливо…

– Що пригадали ви собі? – спитав він, підходячи на сходи і схилився злегка,

– Я пригадала собі, що досі не подякувала вам навіть за чудовий спів літом по концерті у нашім зільнику.

– Пусте. Важніше, чи він вам подобався?

Він дивився в її очі, що в тій хвилині були щиро невинні і мов благали вибачення.

– Подобався. Особливо одна пісня зворушила мене до глибини.

– Котра? – спитав.

– Німецька «Над озером». Це була улюблена пісня мого чоловіка.

Його брови зморщилися, він постояв ще трохи, відтак подав їй руку і за кілька хвилин вже його не було.

– Ви до пізна не спали вчора, пані Вальде, – сказала на другий день пані Цезаревич до Дори, коли ця вступила до хати по приятелів, щоби в їх товаристві вибратись на вечір св. Миколая.

Дора зчудувалася і спитала відки вона це знає.

– Ми бачили це з вікна кімнати мого сина, де засиділись до пізної ночі.

Управитель народної школи, зять пані Рибко, відступив одну кімнату в новім шкільнім будинку на вечір св. Миколая і вечір відбувся якнайкраще. Дора в найкращім настрою, серед гурту дітей і знайомих сміялася, мов серед рідних і теж дістала якийсь невеличкий пакуночок. Оксана звернула увагу на нього.

– Що ти дістала?

Дора розвинула пакетик. Була це мала картина, оправлена в гарно різьблених рамцях, на підставі Гетевих «Страждань молодого Вертера»: Лотта у гуртку своїх малих сестер і братчиків, як роздає кусники хліба.

– Від кого це? – опитала пані Рибко.

– Не маю поняття.

Надмірна духота чи, як їй видалося, занадто сильне освітлення кімнати, робили для неї температуру неможливою. Вона не почувала себе добре. За часок зблизилися Оксана та Юліан до неї, щоб відвести її до дому.

– Пані Вальде йде з нами пішки до дому, – сказала Оксана до брата.

– Пішки? Така розігріта? Це недобре, – сказав Юліан.

Пані Рибко потвердила слова братанка.

– О, ні, каштанова алея не довга, я її перебіжу, мені треба руху, – відмовлялася Дора.

– А я радив би їхати, – сказав Юліан. – Сестра впевняє, що на дворі пом’якло, а я вважаю, що мороз тисне і тому позволив собі замовити фірмана Олексу. Панна Альбінська мала б до нас жаль, якби ви простудилися, а добродій ваш дідо, то вже не вибачив би «Цезаревичам» ніколи, що йому останню Альбінську переморозили.

Дора розсміялася. Її очі вперше цього вечора стрінулися з його очима.

– Остання Альбінська мусить гартуватися проти жорстокостей життя, бо той, що обіцяв її перед ними хоронити, не дотримав слова, – докінчила майже шепотом.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 127 – 131.