31. Самогубство Юліанового діда

Ольга Кобилянська

Коли мій батько з Рибкою сходили вниз сходами, виринув проти них мов із-під землі Альбінський. Побачивши несподівано мого батька, він перелякався його видом, мов привиду.

– Ви вже до дому? – спитав.

– Як бачите, пане завідателю – не час?

– Вже по четвертій, але чому ви відійшли скоріше всіх, пане завідателю? – спитав учитель.

– Боявся за жінку, – відповів Альбінський, – а тепер вернувся, бо може мене Йоахім потрібує, – і з тими словами простягнув нараз руку до мого батька, – а може… не побачимось. Я маю ще тут діло, а ви певно виїдете з лікарем заки я вернусь.

– Безперечно, – бовтнув мій батько і його рука наче помилилася, вхопила нараз замісць руку Альбінського за держало шаблі.

– Що кажете, капітане? що кажете? ви такі змінені.

По обличчі мого батька, промайнув гордий усміх.

– Коло полудня, як знаєте, вертається наш штабовий лікар і зараз їдемо далі. Завтра, як відомо, маємо бранку.

Все те сказав мій батько спокійно, рішучо.

– А! то може ще побачимось, – кликнув Альбінський i в поспіху побіг нагору.

Надолині хотів учитель відвезти мого батька аж до мешкання, але йому треба було свіжого повітря і вони йшли доволі довго пішки.

– Будьте ласкаві, пане Рибко, зайдіть, якщо це вам не буде трудно, за дві години до мене, – попрохав учителя. – Я спічну на часок, а до дому до дітей треба мені кілька словець кинути. Мене жде моя донька і синок, а зрештою, мій молодий приятелю, дякую вам за все, все, все. Цієї ночі я відчув, що ви були моїм ангелом хранителем… та на жаль… – I тут він урвав.

Мій батько подався через гарний сад, щоб зайти через шкляну бічну веранду до своєї кімнати, але прямуючи алеєю лип, опинився нараз око в око з панною Ольгою Альбінською. Тому що це була ще рання пора, мій батько зчудувався її видом. Сама вона не менше була збентежена.

– О, – кликнула хапаючись засоромлена за голову, з якої зсунулися їй ще до половини розплетені коси. – Я не знала…

– Що, дитинко? – спитав батько м’ягко, схиляючись над нею та зсуваючи їй руки з голови. – Чи я перелякав вас?

– Ні, – відповіла. – Але я… не бачите? Я ще не зачесана і не вбрана для гостей… а так собі по ранньому. Я вибігла в сад. І скоро збудилася, бо пригадала, що може сьогодні буде гарний день, аби винести свої вулики з бджолами надвір. Я шукала за відповідним місцем, шукала і зайшла сюди і найшла…

– Слабосильного, зламаного вояка, – докинув батько з якоюсь погордою.

– А я думала, пане капітане, що ви вернулись уже давно десь коло або і зараз по півночі.

Мій батько дивився хвилинку на неї i спитав:

– Чи ви не забудете капітана Цезаревича, тетю Олю?

Вона подивилася на нього і не надумуючися головою відповіла «ніколи» рішуче та поважно.

– Ви молоді – скільки вам років?

– Дев’ятнацять.

– На чотири роки старша від моєї доньки, – проговорив більше до себе і задивився кудись у даль.

Вона стояла нерухомо.

Нараз він схаменувся.

– Не забудьте за мої діти, за мого бідного хлопця, тето Олю… Я виїду може на Балкан, – сказав, уникаючи її мирних очей, що спинилися зчудовано на його зміненім лиці, що своєю смертельною блідиною викликало нараз у ній жаль і сум… що йому було?..

– На Балкан?

– Може. Це я вже від двох років планую. Лише моя теща мене все здержувала. Вона така енергічна жінка, що, коли що постановить, то те й переведе. Вона добра для моїх дітей. А я військовий. Військовому ріжно може повестися. На випадок як згину, вона моїм дітям стане за маму і батька. Мого малого хлопця я хочу по-класичному виховати, щоб був загартованим на тілі та душі і міг собою також володіти, щоб… – тут він нараз, мов божевільний, пірвав дівчину перед собою обома руками за рамена і потряс нею так сильно, що вона подалась ціла взад.

– Пане капітане, що робите? – кликнула перелякана.

– Ах, вибачте, пані! – кликнув і вхопився за чоло, зсуваючи руку аж над очі… – Ох, що я роблю, що я роблю!

Молода дівчина, залякана чудною поведінкою офіцера, що запав їй давно у душу, підняла руки вгору. Їй стало нараз лячно за нього. З ним щось недобре коїлося, щось, чого не могла вона зрозуміти. За хвилинку вже скрикнула з жаху. Хтось обхопив її ззаду за стан і засичав до вуха:

– Не простягай за ним руки, безсоромна кокетко, мене він не приняв, а тебе він візьме?

Дівчина вирвалася з рук Орелецької, бо ще вона була, і відступила обурена взад, а та кричала дальше:

– Цікаво, що аж дві Альбінські впали зарозумілому українцеві до ніг. – І регочучись, мов божевільна, трутила своячку зі стежки, а сама погнала, мов фурія, у глиб саду.

Коли вчитель Рибка з’явився точно в півтори години в домі Альбінського і застукав до дверей мого батька, застав їх зачиненими зі середини. Ніхто не відповідав. Тоді він став голосно кликати і далі п’ястуком бити в двері. Вчитель вернувся на веранду і заглянув через вікно. Дивним дивом було воно відчинене, а на постелі лежав батько. Учитель вскочив у середину і поспішив до постелі. Мій батько мав зачинені очі, а з грудей його витікала кров. На смерть переляканий, зрозумів умить все. Нещасний відібрав собі життя, бо через надмірну утрату в грі в карти був зруйнований. Вмираючий, зачувши коло себе рух, розплющив ще раз очі і зробив ними знак, ніби покликуючи вчителя ближче. Цей схилився над ним, зрозумівши, що конаючий бажає йому щось сказати. І справді.

– Гроші штабового лікаря… – прошептав з напруженням, – що передав мені для сховку, крім позиченої мною суми на вечір, я не тикав. Коли вернувсь рано… ви знаєте і Оля знає… я їх вже не застав. Валіза була розірвана, зрабована. Мною позичене діти звернуть.

– Альбінський також програв цієї ночі, – прошептав знов – і по півночі… щез… на своє місце післав її, щоб мене обіграного взяти… змовились… і відтак вернувся… – І поглянувши на Рибку, віддав за хвилину Богу духа.

Покликаний гірничий лікар ствердив самовбивство від вистрілу з револьвера в саме серце. Листи віддав учитель Рибка по адресі. Один лист до штабового лікаря коротко пояснював, як то він неприготований на вечір до Ганингаймів, піддався намові і позичив собі чужі гроші та програв їх нещасливо, їх звернуть його діти, чи теща, що мають невеликий капітал по матері. Він же сам відходить із світа, бо не має відваги поглянути покривдженим малолітнім в очі…

Другі листи були до бабуні і до нас – дітей, третій до панни Ольги Альбінської.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 158 – 163.