74. Юліан визнає своє кохання

Ольга Кобилянська

Мати відгадала по його сумнім вигляді, що в його душі криється щось неясне для неї і він мусів виявити причину свого розстроєння – матеріальні клопоти. Оксана, довідавшись від нього правди, піддавала думку затягнути довг в Альбінського, який позичає гроші на високі, майже лихварські відсотки.

– Дай спокій, сестричко, це такі неприступні й зарозумілі пани, що гадають: лавки і стільці повинні перед ними кланятися.

Хотіла йому допомогти своєю радою і пані Рибко.

Він любив ту єдину сестру свого батька, повну поваги і діяльності, хоч і сумного, допитливого погляду, що нагадував йому батька, – і пішов до неї.

– Що ти хочеш робити. Юліане? – спитала, не спускаючи з нього ока, мов сторожила над ним.

Він оповів коротко про свій стан і свої плани.

– Прикро мені, що тобі одробина горя так спаралізувала руки. Та коли не знайдеш собі помочі, то я тобі її роздобуду. Я звернуся до Альбінського за позичкою.

Він витріщив очі, наче не вірив своїм вухам.

– Бійтеся Бога, тето! Я не хочу цього, краще вже поїду до Америки і буду там працювати як найтемніший селянин. Не допущу, щоб ви перед тим чоловіком так понижалися.

– Як хочеш, – відповіла вона. – Це твоя річ, не моя. Я буду старатися деінде. Ще є люди, що знали мого батька і мого чоловіка.

– Але будьте обережні, тето, це все тайна. Чим більше офіцер терпить, тим менше повинні про це люди знати.

По Святій вечері Оксана підійшла ще раз до ялинки і почала гасити деякі свічечки, що догоряли, щоб причепити інші. Вона усміхалася вдоволено до себе. Юліан у своїй кімнаті засів спокійно за часописи.

Нараз почули вони в сінях знаний голос і коляду «Бог предвічний…»

– Дора! – кликнула Оксана врадувано і кинулась до дверей. Дора прийшла з дарунками та різдвяними побажаннями і здавалося, що з нею враз увійшов інший світ до хати. Скинула футро та шапочку, передаючи їх Юліанові.

Юліан сів напроти неї і докидав дотепні слова до розмови між гостею, Оксаною і матір’ю, як це робив не раз, щоб закрити свій поганий настрій. Коли на мить поринав у свої думи, як тільки хто розсміявся, він наче прокидався і брав наново живу участь у розмові.

– Тета Цілля, – оповідала Дора – дістала від свого чоловіка грошевий дарунок на подорож до Швейцарії або Мерану. Лікар радить їй виїхати туди рятувати здоровля.

– Сама поїде? – спитала папі Цезаревич.

– Може з дідунем, тетою Захарій або і…

– Вами? – вмішався Юліан.

– Може і зі мною, – відповіла непевно Дора, – але я воліла би залишитися з тетою Олею.

– Доро! – майже кликнула здивована Оксана, – якже так можна зрікатися такої нагоди!

– В мене є про це власна думка. Я здорова й молода і Швейцарія із своєю красою так скоро не западеться… Хто знає, чи мені було б там тепер мило і любо. Тета Оля каже розумно: «Ховай гріш, а прийде час, то ще не одно гарне побачиш.» Наша Швейцарія над Дніпром! Туди я хотіла б поїхати!

Оксана перебила їй.

– Але чи дідуньо згодиться, щоб ви залишились дома?

– Це не від дідуня залежить, а від мого тестя, який оплачує цю подорож. Він так само любить мене, як і колись…

Юліан встав незамітно і підійшов до одного з вікон, а Дора сіла за фортепіано і проспівала коляду. Юліанові здавалося, що коли вона підняла очі й їх погляди стрінулися, в її розпромінених очах блистіли сльози зворушення.

Коли прийшов час іти до хати, Юліан сказав:

– Я вас проведу.

– Ви все трудитеся, а то я й сама збігла б.

Увійшли в каштанову алею, – вечір був чудовий. Повітря спокійне, майже у безгомінній тиші земля лежала вкрита снігом, під небом засіяним зірками. На горах виднілися хатки з-поміж каштанів, і світла тонули у вечірній імлі. Юліан і Дора йшли без слова попліч, нерівним кроком, то майже дотикаючися ліктями, то знову перелякані, відсувалися одне від одного. Він скинув шапку, проїхав рукою по чолі, і за хвилину пристав.

– Пані Вальде, – вимовив несподівано.

– Пане надпоручнику?

– Пані Доро!

Вона гляділа на нього, як говорив, слухала, а сама тільки мовчки притакувала головою. Він говорив небагато, не бурхливо, лиш слово по словечку, стримано наче в його горлі опирався голос, наче б хотів відразу сказати все одним словом або одним великим почуванням. Її голова була оперта хвилину на його рамени та її уста питали:

– Я могла б вам помогти…

– Як? Ви би… ти хотіла б… Доро?

– Хочу! – сказала вона і піднесла хустинку до очей. – Якби ти знав!…

– Не плач, Доро, – попросив він, зідхаючи з полекшою і поцілував її, притискаючи її до себе.

– Боже мій! – відповіла паленіючи, – це в мене з несподіваного щастя…

– Ти цього ніколи не пожалуєш, Доро, бо ще не знаєш, як я тебе люблю.

– Але ти про одно забув, Юліане.

– Забув, що?

– Ти забув, що я Альбінська.

– Альбінська, але моя, і внучка тієї бабуні, що залишилась вірна свому народові і відродилася в тобі.

– Юліане, я так багато наплакалася потайки, що не сміла бути тою, якою хотіла.

– Ми не потребуємо присягати собі вірності, Доро.

– Ні, Юліане, це непотрібне між нами.

– Завтра я буду у твого діда і доки ще лишусь тут, буду щодня в тебе.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 172 – 176.