70. Приязнь Юліана і Дори

Ольга Кобилянська

На другий день, коло дев’ятої години, вертався Юліан із зятем пані Рибко з ранішньої прогулки з ліса через старий міст. Недалеко дому Альбінських зустрілись вони з Дорою.

Вона була одягнена престо, без капелюха на голові і тримала на рамені зложене до білення полотно, а за руку вела малу Гафійку, що несла бляшану коновку до поливання полотна.

Поздоровкались. Юліан хотів іти дальше, одначе вчитель пристав і похвалив гарну жінку, що вона займається такою простою працею.

– Чи ви щодня так гартуєте свої руки, пані? – спитав.

– Ні, лише коли маю час в ясні, супокійні дні. Ви будете сміятися, коли я вам скажу, що мене іноді тягне до води. Шум води мене успокоює.

І пішла рівно, мов пальма із своєю малою товаришкою.

– Цікава і мила жінка, напів дитина, а така поважна, – сказав.

Юліан не обзивався.

– Скажи мені, чоловіче, чого вона так тебе боїться?

Юліан прокинувся.

– Мене боїться? – насупив брови.

– Так. Просто блідне, коли лиш тебе побачить або твій голос почує.

– Я з нею рідко і мало що говорю.

– Чув я, – говорив свояк поважно далі, – що під час її побуту у столиці, хотіла її гонорна тета засватати за якогось багатого купця.

– А вона, та «Вертерова Лотта», сподіваюся, не пристала на це? – спитав нібито байдуже Юліан.

– Вона відповіла, що взагалі не віддасться більше ніколи. Моя теща не раз каже, що Дора Вальде є одна з тих жінок, що можуть і самі стояти.

Юліан ішов до поїзду і вибрав дорогу лісом. Посеред зелені на самоті він пристанув на хвилинку, зняв шапку і відітхнув з повних грудей. Оглянувся по гарнім старім лісі. «Від вас пливе якась струя сили». Чи не так вона казата? Чи має він піддаватися тому новому, що вдирається в царину його душі? І нараз погляд шукає чогось у висоті між густим зеленим гиллям.

Він тепер вояк. Пригадує собі слова своїх професорів, військових, що війни були і будуть і що він колись як одиниця або поборе або впаде.

Так, він вояк – «апостол меча». Йому пригадується один уступ з Мольткого, що на віки запав у його душу: «Військова повинність це великий тягар і нагадує найтяжчі періоди давнього невільництва, але без того тягару стали би європейські суспільності добичею варварських елементів, яких у нас так багато». Моральний вплив військового режиму на народну вдачу має таке значіння, що ніколи не забагато це підкреслювати. Згадує історію ріжних народностей, повстання держав та історію України. Його стискає жаль за серце, що він без рідного краю, що не може бути на нього гордий, як інші бувають горді на свої рідні країни. Як радо він послужив би йому.

Але передовсім сили треба, сили фізичної та умової.

Настало повне літо.

Несподівано наспіла із столиці вістка від Зоні до пані Цезаревич, що в найкоротшім часі приїде на кільканацять день Юліан як реконвалесцент по недузі легенів. Вона не повідомляла нікого про те. бо брат не хотів. За місяць відбудуться маневри і він до того часу мусить бути цілком здоровий, отже дістане двотижневу відпустку на виїзд у гори.

У домі пані Цезаревич було майже все приладжено на приїзд сина. На столі, перед вигідною софою призначеною на відпочинок для реконвалесцента, стояв невеликий флакон з лісними квітами.

Тої днини, коли їхав Юліан, світилося вечором одно вікно у Цезаревичів. Дора, що проходжувалася з тетою Олею в зільнику, насолоджуючись чарівною погодою, помітила нараз освітлене вікно.

– Юліан приїхав! – кликнула радісно. Тета глянула на неї таким переляканим поглядом, що Дора охолола.

Щоб змінити тему розмови, сказала Дора:

– Ще кілька день і тета Цілля приїде. – А по хвилині додала: – За три дні четверті роковини смерті Егона.

Тета Оля зітхнула. Їй ж було важко на душі і так двояко. Вона наче бачить смуток на Доринім чолі. Її очі ніби веселі, але хвилинами мов заслухані у шум власної душі.

Директор Альбінський аж віджив на вістку, що приїде його «найстарша», яка всі домашні, громадські, політичні події ділила з ним поважно і хоробро. Скільки то мав він з нею переговорити, а найголовніше про Дору, ту Дору, що викликувала часами своєю поведінкою в його серцю жаль, що втратила свою дитячість і стала така задумана. А знову: як на неї сердитися? Де був той, хто б це міг або не простив їй екстравагантності з україноманством або хоч би ті між тутешньою біднотою практиковані філантропійні експерименти. Час її долю забезпечити, в безпечне ложисько звернути. Не може ж вона вічно на господарстві з Ольгою перебувати, пасікою та козенятами займатися, або у своєму лісі пересиджувати…

На це все мусить Цілля дати якусь раду.

Юліан вернувся з лісового проходу.

У своїй кімнаті мав віддавна улюблене місце при вікні, де любив читати, або випускати дим через відчинене вікно.

Сьогодні заходив він в одну з яруг, через яку гнав пінистий потік і втомився більше, як сподівався. Сидів при вікні і обтирав чоло. Недалеко нього стояла Оксана і дивилася на брата. Сліди недуги ще визирали з його очей. Він дивився нерухомо в далечінь крізь далековид. Сестра принесла йому шклянку молока і поклала деякі нові часописи перед нього. Наново поглянув у даль. Здається, не помилився. Знайома постать. Із заплющеними очима пірнув у тишу. Тут так всюди мило, мирно, людина наче без нервів в одно з природою. Якась пташина влетіла несподівано через отверте вікно, перелякана причепилася обома ніжками до білих завісок, але відчула людську присутність і випурхнула назад. Юліан замріявся і під впливом свіжого повітря заснув. Кілька хвилин пізніше якісь легенькі кроки ступали по східцях до ганочку. Їм відповів півголос Оксани.

– О, несподіванка, це пані Вальде! так давно ви в нас не були! Є в нас Юліан, що хорував, а тепер перебуває якийсь час як реконвалесцент. Може чули? – прошепотіла на знак, що не можна його будити.

Пані Вальде чула та не хотіла заходити. Але що сьогодні четверті роковини смерті Егона, то вона ще вчора над вечір налагодила для деяких хорих меду і сюди його сама принесла.

Дора зняла з голови легкий кошичок з карафкою меду, окружений цвітами.

– Найкращі які були, – сказала впівголос і відітхнула, протерши чоло від легкої втоми.

– Які чудові! Ви не боялися дідуня, так немилосердно його ограбити?

– Ще б чого! Вони – моя власність. Дідуньо не має до них ніякого права, як і до мого меду.

– Я їх у братовій кімнаті поставлю. Здається, він заснув. Втомився за довгим проходом до ліса.

– Медом його годуйте. Він чудотворний, ах, дивіться, дві бджілки аж сюди за мною прилетіли.

– Дам, дам, спасибі, жрекине, але прошу, зайдіть у хату.

– Ні, не можу, мені треба скоро дома бути.

– Я думала, що хоч на кілька хвилин заглянете.

– О, ні! Не нині. Коли побачимося з вами?

– Не знаю, Доро. Може срібними вечорами, або цими днями… коли-небудь.

– Коли-небудь, Оксано, бо для мене не буде срібних вечорів. Тета Цілля писала, що з ними може ще хтось приїде. Ох, Оксано, мені чогось цим разом перед тим приїздом лячно, хоч я тету і вуйка люблю. Але, ви вірите у передчуття?

Оксана всміхнулася і заперечила головою.

– Давно ще вірила, але тепер ні. І ви так робіть.

– Попробую. До побачення.

Коли Юліан збудився… його чоло обвіяв сильніший подув і вразив солодкий запах. Чудно, заснув як заворожений! Це гірське повітря так оп’янює. На столі побачив карафку, а коло неї розсипаний жмут рож ріжних колірів. Він узяв одну до рук і дивився на неї. Була тут, входила в хату? Він всунув цвітку до грудної кишені і вийшов відшукати маму. У садку почув, як сестра оповідала про відвідини вдовиці, яка з нагоди дня ім’янин свого чоловіка розіслала ріжним хорим меду, а до них принесла його сама з рожами.

Минуто більш тижня, поки появилась молода вдовиця. Цезаревичі вітають. Так довго не було пані Вальде видко!

Вона пояснює чому: не було як. Вона мусіла відвідувати з дідом частіше одну вірменську родину, з якою дідо відновив знайомство. Через те не мала змоги бувати частіше у своїх приятелів. Вона зайшла на хвилинку, щоб своїми очима пересвідчитися, як маються пані Цезаревич і пан Юліан. Вечір такий тихий, світлом наче перетканий так виманив її з хати.

– Маю ще вісім день перед собою і потім прощаюся з горами, де мені так добре було в лісах, – відповів Юліан. – Над їх потоками я любив спочивати, а навіть віддаватися мріям.

«Мріям»? – хотіла спитати, але залишила це. Їх залишають самих. Юліан і Дора переходять з теми на тему. Нараз Дора питається:

– Скажіть, пане поручнику, чи ви не мали нікого близького, коли відвідували востаннє о. Захарія, когось, хто вас був би стримав від виступу з теології?

– Ні, пані. І я рад з того. Раз воно сталося і я мушу бути тим, чим став, чесно та гідно до кінця.

– Отже не жалуєте вашого кроку?

– Ні. Мені з цим добре.

– Пане Цезаревич!

Вона якби зойкнула.

– Чи ви маєте може на думці таке нещастя, як війну?

Вона не відповіла.

– Я її маю, пані Доро.

Вона глянула на годинник.

– Він зупинився. Мабуть уже пізно, – сказала спокійно.

Юліан глянув на годинник і додав, що відведе її з Оксаною, бо мусить зайти за мамою, і їм одна дорога.

«Чом так скрито, син сусіда»…

Стиха задзвеніла пісня з уст молодих людей, що сиділи з Оксаною на східцях. Відійшли всі гуртом. Якось само від себе зложилися дві партії. Молоді з Оксаною йшли вперед, а Юліан з Дорою за ними. Дора дякувала йому за деякі позичені книжки.

– Найкращі були з фінляндських авторів, але вони викликують тугу, а що я з нею зроблю, як залишусь сама?

– Я вас не розумію.

– Я не знаю, як мала б я це схарактеризувати. Хоч мені двацять перший рік кінчиться, але я знаю небагато життя, що є десь талі поза межами в далині. Бачите ту далечінь далеко-далеко? Там воно десь лежить, там мусить бути те, що звідси приманює, якби не з цього світа, без обрисів, гляньте. Але здається недобре піддаватися занадто впливові краси. Недобре, бо вона заворожує.

– Особливо ви, коли хочете панувати над бджолами, ви не повинні піддаватись. Ви маєте обов’язки супроти свого народу.

Мов поборена, вона похилила голову і ні слово не перейшло вже того вечора через її уста.

Юліан, прощаючись з Дорою, затримав її руку і спитав:

– Чи я вас ще побачу перед від’їздом?

Вона здвигнула плечима. Не знала.

І так мовчки розсталися.

Тети Олі не застала Дора дома. Дора не лягала спати, бо не могла. Ян звичайно, підійшла до відчиненого вікна, – її око блукало по верхів’ях гір. Заслонила обличчя долонями і зітхінула. Що вона сьогодні під час повороту говорила? Що він собі подумає? Ввесь час мовчав. Такі мабуть вони всі, ті військові, – дисципліна, витривалість, відвага. Він підчинив свою долю волі свого характеру і піде тією дорогою, яку собі намітив. А вона…

А ніч була така ясна, така приманчива, що може не одну долю рішила своєю красою і не одному залишила спомин на все життя.

Юліанові скінчилася відпустка і мусів від’їжджати. Оксана вернулась саме зі школи до дому і кинула роздратована книжками і зшитками на стіл.

– Юліане, новина!

– Мобілізація, Оксано? – зажартував він.

– Е, не таке грізне, пане брате, щось менше. Але щось з війни.

– Говори, Оксано!

– Не можеш бодай на один день свого від’їзду відложити?

– Ні, сестро.

– В жоден спосіб?

Юліан видивився здивований:

– Ніяк. Ще пів години маю для вас, і до побачення аж по маневрах восени.

– Юліане, Дора відмовила освідчинам молодого купця-спільника тети Ціллі та її чоловіка, того, що привезли з собою, щоб їх обоїх тут заручити. Альбінський ображений, загрозив Дорі словом честі, що викине її із своєї хати, коли вона осмілиться з нами приставати, а тета Ціллі запропонувала вислати її до «конвікту» до столиці.

– А вона? – спитав.

– Я чую лише, що дуже плакала.

– Прошу тебе, Оксанко, піди до неї ще нині і проси, щоб не плакала. Я їду. Будь здорова.

– Як це я зроблю, братчику? Боюся, що викличу тим іще більший гнів директора проти неї, бо тета Оля, чую, ставиться до цього всього пасивно.

– Я ще менше можу зробити.

– Добре ти, Юліане, говорив про Альбінських!

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 147 – 157.