76. Вибір між Дорою та українством

Ольга Кобилянська

Точно в 11-тій годині перед полуднем прийшов Юліан Цезаревич. Тета Оля впровадила його до кімнати Альбінського.

Привіт був чемний, хоч холодний. Юліан по кількох чемних вступних словах запевнив Альбінського про взаємну любов між ним та його внучкою, сказав про сподіваний свій недалекий аванс і про деякі прикрі перешкоди, які старатиметься усунути. Директор слухав з гострим виразом лиця і спитав, як уявляє він собі матеріальні справи. Юліан відповів, що не бажає іншого маєтку понад потрібну кавцію для жінки, яка могла б забезпечити їй існування на випадок звихнення його військової кар’єри.

– Що значить «звихнення»? Чи ви маєте намір виступити з війська?

Юліан заперечив головою.

– Ви покинули богослов’я, хоч квапилися стати «апостолом черні», а тепер може знову хочете вернутись до давнього?

– Ні, від коли я вступив до війська, буду триматися вже меча.

– А які ви масте вигляди у війську?

– Моє знання і безнастанна вправа в чужих мовах дозволять мені здійснити свій план, щоб стати перекладачем при штабі, також і під час війни.

– А яке забезпечення даєте ви на випадок звихнення вашої так званої військової кар’єри жінці? Часи непевні, моя внучка звикла до добробуту. Коли я вчора представив їй життя з убогим військовим, хочби і з забезпеченою кавцією, вона признала мені рацію.

– Я на найгірший випадок маю знання доброго теслі, яке дасть мені завсіди кусень хліба і вступ до найліпших варстатів меблів, бо я маю свідоцтва з найкращих німецьких майстерень.

Директор узяв його руку:

– Здорова і гарна рука, що проявляє крепкість і добре походження.

Альбінський подав йому папіросницю і настала мовчанка.

Очі Юліана опинилися на хвилинку на знанім портреті покійної Альбінської у строю молодої. Його обличчя прояснилося на мить, мов від сонця. Це ж була немов жива Дора Вальде!

Альбінський це помітив.

– Чи маєте ви, пане, поняття, що та дитина для мене значить? Скільки жури вона мені принесла, заки я зберіг її такою, якою ви її пізнали. А ви всі приходите сюди і робите свої рахунки, хочете мені її вирвати, останнє сонце моєї старості? Як я можу вам на слово повірити, що вона вам дорога? Ви, пане Цезаревич, гарна людина, добре вихована і характер ваш може без рисочки, як я це чув від людей, що вас знають, і ви маєте в собі те, що рідко хто має: духову перевагу над своїм середовищем. І я був би гордий називати вас своїм внуком, сином чи як там, але для моєї Дори мені цього всього замало. Дайте поважний доказ вашої любові для неї, дайте якусь високу ціну, яку я від вас зажадаю. Я говорю твердо, але ясно. Я вам вироблю посаду, яку собі забажаєте, я сплачу всі ваші довги, бо Дора Вальде без мене це не в силі зробити, я вигладжу всі нерівності, що можуть бути перепоною у вашій військовій чи цивільній кар’єрі, ввесь мій, хоч і невеликий маєток припаде вам і її, але дайте лише заяву перед вінчанням, що зрікаєтеся своєї народності, перемінюєте ваше ім’я на моє і що ваші нащадки будуть його носити.

– Ми не живемо за часів Вишневеччини і Четвертинського, пане директоре. Чи пані Дора Вальде знає про ці ваші умови?

Альбінський злобно усміхнувся:

– Маєте три дні до надуми.

У передпокою, коли Цезаревич виходив, виринула перед ним мов з-під землі тета Оля.

– Як мається пані Дора? – спитав він стисненим голосом. – Перекажіть їй, що я її поздоровляю і прошу, щоб не плакала.

Тета Оля підняла допитливо погляд на нього, але він, засунувши поважно шапку над очі, закинув плащ на себе і вийшов.

На другий день перед полуднем попросила пані Рибко Юліана до себе.

Юліан оповів коротко про свою розмову з Альбінським. Тета сплеснула з зачудовання руками.

– Ти зворушуєшся, Юліане! Я тебе розумію, але вибач, якби ти все знав і роками бачив, що бачили мої очі і чули мої вуха, то ти не дивувався б. Дора стала для нього лише оруддям для його національних і честолюбивих цілей!…

Після цього розказала, як зверталася за поміччю для нього до давнього знайомого її покійного чоловіка – купця Вартана, вірменина, і як він піддав проект подружжя з наймолодшою донькою панства Раджі.

Юліанові кров ударила в лице.

– Що це люди зійшли з розуму? – крикнув, – мене женити? Що це знову за рахунок?

– Ти їй мав подобатися, сину, чого ж тут гніватися?

Юліан усміхнувся. Перший раз по кількох тяжких днях вона побачила його усміхненим.

– Це ж того вірменина Вартанова фантазія. Йому заблисла надія на добре «посередництво» з одної і другої сторони!

– Але ж ні! – переконувала пані Рибко – від святкування заручин обох сестер, Юліане, наймолодша дівчина заєдно про тебе маячила, а її родичі хоч і всміхалися зразу з того, згодилися остаточно після наради з Вартаном, покрити твої довги разом із кавцією, під умовою, що заручини мали б відбутися зараз, а вінчання аж два роки пізніше, бо дівчатко має щойно шістнацять літ.

– Ні, ні, нехай добродій Вартан не робить проектів без господаря! Досить уже тих крутійств у таких справах як подружжя, досить торгів і визискування людських крутих ситуацій! Нехай мене попишуть власній долі!

Сказавши це, подякував теті за її щирі заходи і попрохав не побиватися більше за ним ані не втягати таких дорадників як Вартан.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 180 – 184.