78. Спроба самогубства Дори

Ольга Кобилянська

Дві години пізніше старий екіпаж Альбінського погнав вихром за трьома особами – стареньким парохом і двома лікарями. Дору Вальде найдено без пам’яті підстрілену в кімнаті під картиною св. Юрія.

Коли її півмертву переносили до спальні, Альбінський поводився біля неї мов божевільний, а тета Оля сказала йому коротко і твердо:

– Раніше було зле, – а тепер уже добре.

Лікарі оглянули рану: перестрілене однол рам’я, вистріл був вимірений до висків, мабуть рука хибила.

Дідо ходив по кімнаті і розводив руками:

– Що я вчинив, нащо цього? Всього був би я по Дорі сподівався, але не – цього! така тиха і скромна!

Дора залишила один лист нареченому, а другий дідові, обвиняючи його, що він своєю вічною опозицією присилував її попрощатись із світом. Вона зобов’язує його виплатити Юліанові Цезаревичеві цілий капітал її з тим, що Юліан може зробити з ним, що схоче.

Лікарі рішили, що рана, слава Богу, не смертельна, ліве рам’я поверх перестрілене, куля вилетіла. Покищо пацієнтка лежить без пам’яті. Старий довголітній лікар і приятель дому пояснював Альбінському свої оглядини:

– Знаючи Дору майже з наймолодших літ та її давнішу нервову недугу після смерті чоловіка, пояснюю цей вчинок як акт надмірно розстроєних нервів. Коли очуняє, вона мусить обов’язково бачити тільки симпатичні обличчя і мати повний супокій. Я радив би навіть не впускати нікого до неї, крім одної тети Альбінської. Згодом подайте їй якнайлагідніше до відома, що ви, приятелю, по зрілій надумі згодилися на її вибір щодо подружжя і поможете їй у цьому. Ця вістка мусить бути цілющим світлом для недужої душі. Пішліть теж за надпоручником. Його також треба відповідно приготовити до вчинку нареченої, нехай застосується до теперішнього стану та нової ситуації.

Панна Альбінська мусіла як не раз уже у найприкріших хвилинах їхати за Цезаревичем.

Коли ввійшла до Цезаревичів, привитавшись з його мамою та Оксаною, звернулася відразу до Юліана:

– Збирайтесь якнайскорше та їдьте зі мною. З Дорою сталося нещастя, підстрілилася, ваша присутність конче потрібна. По дорозі розкажу все.

Юліан побілів по уста.

– Чи є надія на життя? – спитав.

– Так, але багато залежить від перших хвилин, коли вернеться їй пам’ять.

Коні мчали, Юліан читав лист Дори, переданий йому тетою Олею і слухав, як усе це сталось. Панна Альбінська прохала його, щоб увійшовши до дому Альбінського, не поводився з ним ворожо, бо він хоч і вразив його тяжко своєю пропозицією, все ж робив це не з погорди до його особи або нації, а тільки із шляхетніших почувань.

Юліан викривив погірдливо уста:

– З вас промовляє жінка, що на все має прощення.

– Я маю на увазі лиш виздоровлення і щастя тої, яку ви любите.

Коли Юліан Цезаревич увійшов у кімнату, де дожидали його всі, він був такий блідий, що присутні могли його перелякатися.

Альбінський перший простягнув до нього руку.

– Дякую вам, що ви на наше бажання так точно прийшли, пане надпоручник. Моє прохання до вас лиш одно: коли у вашій силі та волі, оздоровіть Дору. Вона вже не моя, а ваша. Дора трохи за трагічно все це взяла, але сталося.

Юліан подякував і сів, схиливши голову на руки, не рухаючись.

Годину пізніше тета Оля повідомила всіх, що коли недужа розплющила очі, пізнала лікаря то перший її запит був: «Що буде зі мною?», і другий: «Чи він уже від’їхав?».

Коли лікар перев’язав їй рам’я і поклав вигідно, вона заснула. Після кількагодинного відпочинку, мов на приказ лікаря – почула себе добре. Попросила, щоб її відвідали. Дідо ввійшов і зблизився до неї, ведучи з собою Юліана. Побачивши її з обандажованим раменем, усю білу з виразом утоми, він на мить зупинився онесмілений. Але стрінувшись з її очима, що поглянули сумно до нього, він схилився над нею і сказав:

– Вибач мені, дитино. Твоє бажання сповниться. Юліан Цезаревич твій. Мусиш видужати і жити для нього, бо мене вже так, якби не було.

Коли Юліан приступив до хорої, вона хотіла мимоволі піднятися, але не могла. Він узяв її праву руку у свою і цілуючи її, сказав півголосом:

– Мій талісмане, що мені більше тобі сказати?

Вона приклала палець до уст:

– Бережи життя для нас і нашого народу. Воно цінне, але я не могла інакше.

– Геройська несподівана жертва!

– Геройство само себе нагороджує. Дідовий бравнінг у кімнаті св. Юрія, яку я так люблю і ваш, який ви мені відобрали з рук, коли я зайшла просити вас не від’їжджати, вони: піддали мені цей план…

Двічі денно навідувалися лікарі до Дори, піклуючись нею якнайдбайливіше. Тета Оля з їмостею Захарій виявляли для неї ще більше уваги. Пацієнтка почала вставати, лише бандаж, перев’язуваний хірургом, мусіла якийсь час носити. Дідо та Юліан виїхали до столиці поладнати деякі важні справи, Юліан засипував її допитами про її стан здоровля і писав про свою нову велику працю.

Дора ходила сумна і мовчазна по кімнатах і багато пересиджувала в тепло огрітій кімнаті, задивлена в картину св. Юрія, в якому відкрила схожість із Юліаном. Зачитувалася часописами, але вони виводили її з рівноваги всякими тривожними вістками.

Вечорами сідала тета Оля коло стола, направляла білля, їмость Захарій викладала пасіянси і виворожувала Єві долю.

Пані Цезаревич та Оксана щасливі, що матимуть таку синову і братову, відвідували її вічно зажурені, чи її рана не відіб’ється пізніше на її здоровлю.

Аж прийшов останній день перед Новим Роком, день Маланки, – ось-ось мав вернутися дідо з Юліаном.

Оксана відвідала свою приятельку і наречену брата. Дора, закинувши на себе легке футро, випровадила приятельку з тетиної освітленої веранди по сходах і постояла тут хвилинку, щоб подихати свіжим зимовим повітрям. Схиливши голову, думала про завтра чи позавтра. Вона верталась поважною ходою по сходах нагору, коли нараз почула за собою скорі кроки. Це сам Юліан опинився біля неї.

– Правдива радосте, як же ти, моє сонце? – і майже вніс її на руках у кімнату. Зняв з неї футро, а його очі оглядали її всю, чи справді вона вже така здорова, як запевняли, чи нічого їй не бракує?

Вона заперечувала головою: – Ні, ні, ні!

– Слава Богу, а то я де б не був, до чого не брався б, все ти була мені на думці!

Вона всміхалася, якби не довіряла: – Справді? Справді? Справді?

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 190 – 195.