1. Годинникар Цезаревич і його син Юліан
Ольга Кобилянська
У невеличкому столичному місті Ч. мало хто любив «полкового» годинникаря, Максима Цезаревича. Був це прикрий дивак і скупар. Непривітливий не лиш супроти власної родини, але супроти чужих, що з своїми годинниками приходили до нього. Принесете йому іноді годинник направити, а він наче великий павук, що зігнувся над мушкою – похилений над годинником та піднявши задумливо брови, вдивляється у окладний механізм, як лікар, що тримає руку недужого, а опісля або загляне до середини і відставить поспішним рухом годинник на бік, із гнівним поглядом і лише погляне на вас поважно.
«Хорий, дуже хорий» – скаже, прийдіть за місяць, щоб можна до того часу добре випробувати. Може пораджу.» Або віддасть із словами: «Пропав безнадійно, киньте» і більше нічого. Коли ви постоїте і окружения дивака зацікавить вас на хвилину, коли мимоволі ваше вухо заслухається в ріжноманітне тикання годинників, тоді він зараз стає похмурий. «Справа мається так, як кажу вам, пане. В мене нема часу, ось і цей годинник жде на мою руку і той і той уже від тижня дочиста розібраний, інші також ждуть. Нема часу.» Ледви відкивне головою і – пішов.
А коли «хорий» уже вилікується і годинникар його вам віддасть, то – як поставить вам ціну – хоч клякай, не спустить.
– Давніше було добре – скаже їдко, – доки не знали, яка хвилина дорога, а тепер зле. Не при носіть, будь ласка, до мене свого приятеля, коли занедужав вдруге. Є й інші майстри, а «полковий» (як сам він себе називав, бо до нього багато військових заходило) – лише один. Мене Господь лиш одним часом наділив на цім світі. Вдруге мені не бути годинникарем, як колись мій механізм подякує» – всміхнеться сумно і порухає значуче бровами.
Не старий іще, хоч на висках посивів, був високий, гарно збудований, із класичними рисами, ходив мов якийсь командант по своїй невеличкій, дуже чисто прибраній робітні з піднятою головою і оглядав на стінах свої годинники, яких було багато: одні на продаж, другі до направи – як перешіптувались один з одним. Деякі казали, що він відмовляє молитви, другі, що має хвилини коли розмовляє з примарами, а треті говорили, що вправляється в латинській мові і по латині лаяв публику, що недоцінювала його праці. Докладно не знав ніхто змісту його розмови з собою.
На стіні між годинниками висів теж шкіряний карбач і ніхто не був певний, чи в роздражненні той гарний дивак не стягне його зо стіни і не свисне кому-небудь над вухами. Лиш одно знали: Максим Цезаревич ніколи не орудував неправдою, нікого не обманив. Його слово було їдке мов іржа, твердіне мов камінь, але коли він говорив, то видно було, що має за собою моральну силу.
З-поміж його дітей, трьох доньок і одного сина було, як здавалося, лиш одно йому миле – син-одинак Юліан. Інші діти доньки і наймолодшу називав він механічними колісцями, які згідно з законами обертались і окружали мотор, мов сателіти.
Коли малому Юліанові минуло шість років, вільно йому було лишатись у робітні батька на якийсь час. Але там він не смів плакати. «Коли хочеш плакати, – наказував батько, – то скажи і забирайся.» Брав його на коліна та показуючи йому деякі годинники, притулював їх йому до вуха; дитина замовкала від несподіваного чуда, стримувала віддих, або всміхалась.
Коли ж іноді дитині тут чогось забажалося, чого батько не міг дати, тоді суворий батько вказував на карбач і говорив: «Найкраще іди геть». Ці слова означали ще ласку, якою доньки-«колісцята» лише рідко могли почванитися. Тоді малий відходив, але оглянувшись кілька разів за дорогим для нього недосяжним предметом; а батько стояв із піднесеною рукою, ніби з карбачем і вдивлявся у личко дитини, чи запановує вона над своїм бажанням.
Одного разу принесли до направи шварцвальдський годинник у формі невеликого домика, де наверху була ластівка, так прегарно вирізьблена, що приковувала хочби яке вибагливе око. Шестилітній хлопчина, побачивши ніби живу пташку на хатині аж писнув від подиву. Йому відразу забажалося притиснути ластівочку до себе.
– Тату, дайте – кликнув і простяг руки за годинником, що стояв між іншими на столі, біля якого сиділа непохитна постать поважного батька. Батько похитав заперечливо головою, вдаючи, що не бачить дитини коло себе.
– Я нічого пташечці не зроблю, – впевняв благальним поглядом малий і простягнув ручку вдруге. Батько підвів очі від роботи та ніби, всміхаючися, сказав:
– Але вона може тобі щось зробити.
– Вона кусає?
– Вона може відлетіти…
Дитина вдивилася зачудовано на батька.
– Відлетіти?
– Так усе що гарне не завжди можна мати. Краще залиши її, а тепер йди вже і не перешкоджай.
Хлопчик вийшов. Не минуло кілька хвилин, коли він знову зявився. Прийшов і станув як раніше, коло стола і намагався побачити вдруге гарну пташку.
– Вона ще сидить – прошептав, боячися звернути батькову увагу на себе. – Пташечко моя маленька, ти відлетиш?
Батько підняв на синка строгий погляд:
– Хочеш конче, аби вона відлетіла? Йди, повторяю.
– Вона не відлетить, татку, – прошептав хлопчина, – я її не візьму в руки. Я тільки на неї дивитися буду. Не зроблю їй нічого.
– Так, не зробиш їй нічого. А відки ти це знаєш?
– Бо так. Вона гарна і я її люблю. Вона така гарнесенька.
Та тут зайшла несподівано зміна з батьком. Його очі блиснули гнівом і він крикнув:
– Не дивися на те, що не може бути твоє, й не бажай чужого. Іди, бо плакати не вільно.
І дивне диво. Чи відчула дитина, що цей строгий батько, який мов злодій, що потайки радувався загарбаним скарбом – так само скрито любувався цією гарною дитиною, вдаючи з себе невблагально строгого? Хлопчина не збентежився, тільки сказав:
– Не кричіть, татку, вона зараз відлетить, – прижмурюючи раптом оченята. Простягнув п’ястучок і то відкриваючи, то замикаючи його, як це роблять діти, щоб виявити тим своє сильне бажання добути бажаний предмет, – не рухався з місця.
– Ти ще тут? Де карбач?
Хлопчина розплакався.
– Ти чого плачеш?
Юліан мовчав, хлипаючи.
– Скажи, чого плачеш? Ти вже не вмієш говорити?
Хлопець притакнув головою.
– Хочеш мати її?
Хлопець притакнув головою.
– І не будеш ніколи більше плакати, коли її дістанеш? Уважай, що відповідаєш.
Хлопчик помахав головкою живо на знак, що «не буде» і простяг лакомо руку. Та в ту мить трапилось щось жахливе. Батько схопив карбач із стіни, підняв його високо вгору і тільки чути було пронизливий крик.
Карбач лежав далеко в куті кімнати, коли батько побілівши мов крейда випровадив у сіні малого, що душився від стриманого плачу. Важко віддихаючи приступив сам до вікна і притиснувши там чоло до шиби, – стояв без руху… Хтось поклав йому руку на рам’я і він переляканий, оглянувся. То була його бабуня по матері, білоголова бабуся з чорними блискучими очима, з інтелігентним обличчям, з усього вигляду «пані» – хоч уже добре похилилася, а все ще ростом імпозантна.
– За що ти карав дитину?
– Я поступаю згідно з вашими засадами. Цілком згідно з вашими засадами.
– За що?
– Щоб не приспособлювався до брехні, яка буде з ним разом виростати. Думаєте, мені це так легко? Але… в моїм віці ніхто не починає всього спочатку. Залишіть мене, бабуню! Він мій одинак… і саме тому, що одинак…
Тут він урвав, а бабуня всміхаючись болюче і не відповідаючи нічого, вийшла з робітні.
За годину відчинилися злегка двері і мале, бліде личко із слідами сліз в очах, але спокійне, показалося наново. Батько сидів плечима до дверей і випускав густі клуби диму з короткої люльки. Його брови то здіймалися, то опадали над очима. Це був у нього знак живішого думання.
– Я плакав, татку…
Батько прокинувся. Його погляд промайнув по сплаканім обличчі сина.
– Я плакав, татку… – почувся ніби шелест удруге, вже цілком близенько, хоч несміливо.
– Не було потрібно, сину.
Дитина мовчала хвилину, потім шукала очима чогось у батькових очах, що ховалися перед нею.
– Я ще лиш один раз хочу подивитися на неї, татку. Маленький раз – і хлопчина показав свій дрібоненький пальчик, на доказ, як це мас бути коротко.
– Гадаєш, вона краща, як усі ті на дворі, що літають?
– Ага, гарніша – відповів і потакнув головкою. – Я хочу на неї зовсім зблизька подивитися.
Батько порадив йому, щоб краще всім пташкам на дворі приглянувся і сам яку зловив. Пташка буде літати… Він знає, як птиці літають високо-високо і цвірінькають, і щебечуть, присідають на галузки по деревах, ховаються між листочками, по землі шукають зернят. А він зловить. Малий дивився зацікавлений на батька і слухав з увагою. Нараз спитав:
– А як я зловлю її, то вона буде моя?
– Авжеж не моя.
– І зможу плакати?
– Ліпше було б, мій сину, і я хотів би, щоб ти ніколи не плакав.
– А як я буду великий, то… ти будеш мене бити?
– Ні. Я не буду тебе бити. Лиш не треба обіцювати того, чого не можна дотримувати.
Дитина дивилась уважно батькові в очі, не розуміючи його зовсім, а видко було, що бажала зрозуміти. Нараз по хвилині надуми, начеб віднайшла щось у пам’яті, окрикнула несамовито.
– Але я буду плакати, татку, я хочу пташку – і вибухла щирим плачем.
– Чому будеш? – спитав батько майже з переляком.
– Бо буду, – спищав, – не маю сили панувати над собою.
Батько зморщив брови, мов у фізичнім болю. У його душі щось йому сказало: «Ти нікого не обманеш, мій сину…», а голосно додав: «Не задивляйся на те, що не може бути твоє. Карбачі болять хоч би із чужої руки…»
Узяв хлопчину за плечі, вивів його до бабуні, а сам засів до стола і заглибився в свою працю. Годинники тикали, і тихенький цокіт мав якийсь дивний вплив на майстра. Час від часу він заплющував очі, опускав голову на поруччя крісла і так задумувався. Чи відпочивав, чи щось працювало в його мізку – невідомо.
Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 1 – 9.