79. Щасливий кінець і Україна

Ольга Кобилянська

Коли вінчалися вони зранку в невеличкій церкві, тільки при обов’язкових свідках, одна жіноча постать у чорному, незамінна, клячала в кутку недалеко ікони Пресв. Діви і молилася гаряче за життя та щастя дітей; це була пані Цезаревич. Альбінський у товаристві старенького приятеля пароха втирав сльози. Чи від радості, чи з жалю – ніхто цього не знав… Його очі не відривалися від гарних новоженців перед престолом.

Дев’ять день провели одружені Юліан і Дора з собою. Десятого прийшла мобілізація, – мусіли розстатися.

– Не кожна куля б’є, – сказав Юліан – передаючи дорогу жінку в обійми тети Олі, коли від’їхав на війну. Якийсь час боровся на фронті, а з авансом приняли його до штабу як перекладача.

Коли Альбінського повідомили, що в нього є правнук Цезаревич, він з радості розплакався.

– Не дивуйся, Олю, – сказав до панни Альбінської, – довгі роки я не заживав такої радості.

Коли Юліан Цезаревич приїхав одного дня до дому, перші слова Дори були:

– А Україна?

– Вона є. І як ми самі її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера, що пророчив нам ролю нової Греції, завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі.

– Але ж ти став твердий, чоловіче, – усміхнулась Дора, глянувши на нього.

Він відповів їй теж усміхом:

– Твердий, але не для тебе. А коли я вже такий, то цього вимагає наша теперішня доба.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 2, с. 195 – 196.