13. Остання зустріч з копитаном

Григорій Квітка-Основ’яненко

Раз, так вже годів через п’ять після того, як се діялось, убіг у хату Митрик і кричить до Оксани: «Мамо, мамо, а в мене є біленький шажок! Ось бач!» І показує гривеник.

– А хто се тобі, сину, дав? – пита Оксана.

– Пан дав, – каже.

– Який же там пан?

– А ось який, – каже вже Петро, що увійшов за ним у хату. – Копитан.

Оксана так і поблідла, і затрусилась.

– Та не лякайтесь, а слухайте, що було, – казав Петро. – Дивлюсь, на станціоннім дворі, що біля мене, стоїть бричка і ходить по двору таке, мов наш копитан. Я підійшов ближче… дивлюсь… він і є. Я подумав, що з нього буде? Покликав Митрика та і йду у хату, буцім до смотрителя, а він мене і зопинив:

– Се твой мальчик? – каже.

– Нєту, ваше благородіє, – кажу я, – се копитанський. – Так прямо і відрізав.

– Как копитанський? – аж скрикнув і підійшов до хлопця.

– Так, ваше благородіє, – кажу, – команда стояла тут, так копитан зманув у нас дівку, Оксану. Так вона утекла від нього і принесла сього хлопчика.

– Так ето єйо син? Да, мошенник, какой бойкий, – та узяв його за чубчик і поскуб легенько, та й каже: – Так она-таки дійшла назад? А мені сказали, што она із сином утопилась.

– Ні, ваше благородіє, – сказав я, – прийшла сюди і живеть тут у великій бідності…

– Виш, как мене обманули, – каже. – О, да плут будеть мальчик. Увесь у меня.

Тут ще подьоргав його то за ухо, то за чубчик, а далі вийняв гривеник, та й дав хлопцеві, і каже: «На, отдай матері, штоб тобі орішков купила». А сам сів у бричку і поїхав.

Так розказував Петро.

Оксана узяла гривеник, звела очі до бога і кинула той гривеник у вікно, аж геть на вулицю, де діти грались; обняла Митрика і гірко-гірко заплакала…