Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

9. Оксана згубила славу

Григорій Квітка-Основ’яненко

– Пропала я тепер на світі!.. – крикнула сердешна Оксана, як прокинулась уранці, дивлячись, де вона і що з нею сталося… Господи милостивий!.. стоїть і на місці не устоїть, блідна, як смерть, труситься усім тілом, як зчепила руки, так вони в неї і закостеніли; розплетені коси повисли по плечам, очі й дивляться, та не бачать, що тут лежить копитан, погубитель її, і спить, не чуствує, що він наробив!..

Прокинувся він скоро і, бачачи таку Оксану, що зовсім як смерть, кинувся до неї, щоб уговорювати її, схопив її за руки – рук не розведе; посадив її на постіль – вона й сіла… хилиться, хилиться… і впала з постелі додолу… і нежива зовсім.

То водою відлили, то натирали їй виски, то уксусу давали нюхати, – сяк-так, зівнула сердешна… звела очиці до бога… і ледве-ледве промовила; «Заріжте… мене… Зовсім…» Тут копитан кинувся до неї, став її розважати, став прохати, став умоляти, щоб не вбивалася так, щоб не журилася, що се нічого, що от же приньмуть закон, звінчаються – і усе він покриє, як довг велить…

Оксана хоч і дише, сидячи на ліжу, куди посадили її, і не бачить, як він коло неї вбивається і що він їй говорить; зирнула очицями… «Мамочко!.. Де ти?..» – промовила… та як зарида…

Горбунов, денщик, і той став плакати, дивлячись на неї.

А копитан усе в’ється коло неї та просить, щоб не журилася, що се нічого, та щоб убиралась швидше, що вже пора їхати…

Не слухаючи його нічого, так, сердешна, і повалилась йому у ноги. Охватила їх руками, цілує, облива слізьми гіркими, не з очей вже, а від самого серця, і стала його молити:

– Копитанчику мій! ваше благородіє! Не знаю, як вас ще вище возвеличати? Будьте мені братиком, ще пуще – батеньком рідним!.. Послухайте мене, бідную, погибшую зовсім… озьміть ніж, виріжте моєю рукою серце моє, ріжте мою душу, заколіть мене! Я не достойна жити на світі божому; мені не можна бути з людьми!.. Я вбила матінку мою ріднесеньку! Що вона тепер без мене?.. Вона не переживе такого сорому!.. Я згубила свою славу… Я запропастила душу свою! Ріжте, коліть мене, не боячись гріха!.. Я й сей гріх озьму на свою душу. Нащо мені життя без слави, з безчестям?.. Коли ж, мій копитанику, прямо у серце! Не бійтесь гріха… ви вже мене гірш вбили, ви погубили мене на віки вічнії; ви, шутячи, сміючись, відняли в мене, що було у мене дорогшого, святішого… доріжте мене; се вже вам буде замість іграшки… Я погибшая на сім світі… Як згадаю про матіночку мою, жива б у землю пішла… Матінко моя, рідненькая!.. Що я тобі наробила!.. Чи се ж твоя Оксана?.. Чи се ж радість твоя?..

Тяжко, жалібно приговорювала Оксана, а сама перш плакала-плакала, аж слізьми підплила… волосся на собі рве, у груди б’ється, а далі вп’ять зомліла й покотилась…

Салдат убіг до копитана і крикнув:

– Пожалуйте, ваше благородіє; усе готово, вас ждуть.

Копитан, обтерши сльози, бо й сам, хоч і запекла душа, а сплакнув-таки трохи, ухватив безчувственну Оксану, завернув у салдацьку шинелю і виніс її на руках, і уложив у бричку… Поїхали дальш!

Ні жива, ні мертва лежить наша Оксана у бричці; очувствується трохи, бачить – везуть її, денщик біля неї. Згляне на бога… «Господи милосердний!.. Чи се я! І отсе зі мною зробилося? Матіночко моя! Не проклинай же тієї, що була твоєю доненькою…»

Стали на кватирю на другу ніч. Оксана злягла зовсім. Ні їсти, ні пити, нічого не хоче, і не згадуй їй.

– Чи не хоч, душко, чаю? – спитав копитан, хлебчучи його з люлькою.

– Будь проклят він від мене, – аж крикнула, затрусившись, Оксана, – то не напиток, то пекельний вогонь… – і як замовкла, замовкла, і вже що копитан не говорив до неї, як то вже не розважав її, так ніякого одвіту не дала, а усе здихала тяжко, а часом і перехреститься… Мабуть, що-небудь замишляла.

Як ось уночі прочувається Оксана, усі добре сплять… вона тихесенько устала, чи обулася, чи ні, чи вдягла що, чи не вдягла, та тихою ступою йде… йде… аж дух притаїла… йде… та до дверей… рип і вийшла. Тут їй вже легше стало дихати, і вже сміліш пішла до дверей надвірних… Налапала поночі засув і що то вже довго його двигала, потихесеньку та помалесеньку, щоб не стукнути та не розбудити денщиків, що у хаті сплять. І двига засув, і боїться, і уся труситься, і дума собі, як-то як вискочить надвір, як побіжить, куди очі, сховається де-небудь, поки світ стане, а там піде прямісінько до матері… Відсунула… і двері тихенько відчиняються, спасибі, й не риплять… от і зовсім відчинила…

– Хто йде? – крикнув часовий, що тут біля двері стояв…

Оксана так і змертвіла! Престрашенний салдат, з предовгим оружжом, як схопить Оксану за руку, як потаска її у хату, та, відчинивши двері, так і впхнув її, крикнувши:

– Ви спите, а дєвка ваша ушла було…

Тут денщики прокинулись, підняли Оксану, що впала було, як її салдат пхнув. А тут і копитан прокинувся і став виговорювати Оксані, зачим вона дума втікати? Сього вже не можна й подумати.

Уранці не поїхали нікуди: треба було салдатам перестояти. От і прийшов охвицер до копитана; розглядав Оксану і став йому завидувати, що таку красиву дівку добув собі. Далі, буцімто й добрий, і каже, що ходив, каже, він до попа, щоб Оксану з копитаном вінчать, так зовсім би діло, зараз би повінчали, так нема від її матері бумаги, а без того не можна вінчати. Послали, каже, якомога швидше, щоб поспіла бумага, коли не сьогодні, так завтра чуть світ.

Оксана сидить, похиливши голову, і нічого їм не каже.

Далі той охвицер і став казати, що копитанові не можна у поході дівки з собою возити, так треба її нарядити, мов денщик. Треба, каже, їй сії коси відрізати і голову обстригти.

Копитан гукнув на денщика, щоб обстриг Оксану. Тільки що той приступив та намірився, вона як вихопить ножниці, як скочила і каже:

– Не дам нікому орудувати над моєю косою! Не вміла я зберегти своєї слави, не достойна носити і дівочої краси!

Та з сим словом – чирк! Як не було славної, русої, довгої, густої та пишної коси! Оксана схопила її у руку, пригорнула до серця, поціловала… та гірко-гірко заплакала, далі і по голові себе ножицями – чирк, чирк… і постригла місцями усю голову… зібрала волосся, і теж оплакала і каже:

– Так тобі, Оксано, й треба. Згубила свою славу, ходи ж обстрижена!.. Я й забула, що мене треба було ще вчора обстригти! Чесна дівка красується косою, а така, як я, завсегда обстрижена бува…

Забрала свою косу і волоссячко усе, завернула у хусточку і пригорнула до серця.

Охвицери думали, що їм велика морока буде, одягаючи її по-хлоп’ячій, і стали заговорювати… вона їм і каже:

– Робіть що хочете з стриженою Оксаною… вона усе погубила: і славу свою, і косу, і розум; їй вже не можна нічого дівочого носити!..

Як її одягали, як постригали по-хлоп’ячій, вона не пручалася, нічого не казала, тільки що плакала…

Серце болить, розказуючи, як то страждала наша сердешна Оксана і що терпіла від копитана, злого чоловіка!.. Усього и пересказати не можна. Як він її по походам возив з собою, як її стерегли і ніч, і день, щоб не втекла. А зберуться до нього охвицери, то вона щоб стояла перед ними, люльки їм подавала, і хоч усі знали, що вона дівка, та переряджена по-хлоп’ячи, та взивали її Іванькою, і жартовали з нею, і вигадовали дещо. Вона ж, як стіна, мовчить перед ними і ні пари з уст не пустить, тільки здихне і подума: «Слухай, Оксано, як заробила!»