3. Солдати на постої у селі
Григорій Квітка-Основ’яненко
Як тут… і розказувати не хочеться… Отто у ту слободу, де жила Векла з Оксаною, та прийшли салдати на постой. Що ж тогді сталося з дівчатами!.. Самі себе не тямлять з радощів!.. Ой, згадаймо лишень, братця, свої молоді літа, як ще ми парубковали: чи втямки вам, як, було, прийдемо на чужі вечорниці, то дівчата, як ясочки, коло нас, і вже на своїх не хочуть і дивитись. Звісно, їх дівоча натура: сьогодні уподобала червону скиндячку, завтра – зелену, а червону під ногами топче – і байдуже. Сьогодні бажа молочної каші, а завтра вже і не треба, – давай їй коржа з салом.
Сьогодні милий їй Стецько, з ним жартує, з ним женихається; коли ж побачила завтра Хведька, та ще з чужого села, то вже Стецькові й цур, і пек, і не заньмай її, і не руш її, вона тебе й знать не зна, і відати не віда; їй тільки і миліший усіх Хведько… та й то на сьогодні тільки, а завтра знов кого уподоба.
А вже найпаче – як вздрять служивих!.. У! До сього торгу вони пішки. Як їм мундєр, а ще пуще уси, і тільки побачить доведеться, то вже усе забула, і нічого не чує, і нікого не бачить, опріч усів… Оттака натура усіх дівчат. Усі вони одним миром мазані…
Так було і теперечки. На тутешніх парубків ніхто з дівчат і не дивиться: усе б їм салдати та салдати, подавай їх і на вулицю, і на вечорниці, і усюди. Так-бо царські служиві не те думають: йому треба муницію справити, мундєр налагодити, спочити; ніколи їм за дівчатами. Чимало вони світу пройшли – і усюди ж то дівчата їм на шию вішались, і вже стали ніпочому…
Дівчата, бачачи, що їх постояльці не заньмають, прийнялись за свої хитрощі: порозряджуються, повбираються, так що ну! І саме у таку пору, як салдати на муштру збираються, от Мелашка ухопить відра і йде по воду якраз проти салдатів. Зострілась з Наталкою, що йде за чимсь до дядька. От як зострілися, та й давай базікати, то об скиндячках, то об черевиках, то не знать об чім; як тут гульк! Відтіля Домаха, відсіля Ївга, а там Хвеська та Педора, та ся, та та, та й назбирається їх до сина. Балакають, балакають промеж собою, та й посідають на колодах, усе балакаючи, а на салдатів буцімто і не дивляться; а в самих аж жижки трусяться, думаючи: «Коли б оттой високий та чорнявий зайняв мене!»
Та так усяка сидить і дожида аж до пізнього вечора. А матері самі: ждуть дочок – нема; нічого робити: сама води наносить, сама розведе, піч затопить, вечеряти варить; нехай, каже, дівка погуля.
– Де-то ти, доню, так довго була? Але вже й нерано. Де то так запізнилась? – питала мати нашу Оксану, що прийшла додому притьмом увечері.
– Де була? – одвіт дала Оксана, знімаючи свою білу нову свиту, скидаючи баєву червону юпку, а з голови – ленти та скиндячки і покладаючи усе гарненько, що на піл, під голови собі, а ленти – заворочуючи у бумажку і ховаючи з хрестами і намистом у свою скриню. – Де була? Дивилась з дівчатами на москалів. Що то як гарно муштру викидають – як один. То все їх вчить їх старший. Кажуть, нема і у всім селі старше від нього. Та який же то, мамо, розумний! Та як його усі слухають! Що скаже, так усі мерщій і роблять. Коли крикне на них, щоб підняли рушниці, так якраз і піднімуть, аж забрязкотить усюди… Так весело, що не можна! І куди їм скаже йти, чи направо, чи наліво, тільки крикне, так ніхто й не спорить – усі стіною так і йдуть. Що то, десь розумний! А що вже красивий, так і міри!.. Чи ти, мамо, солила дрова?
– Що ти, що ти, що ти? Бог з тобою! – крикнула Векла на дочку, що вхопила пшона у жменю, та й почала по припічку посипати, мов солять страву. – Чи ти одуріла, чи обожеволіла? Що се ти робиш?
– Бач!.. Тьфу! – схаменулась Оксана і покинула пшоно, та ухопила віник, та давай хату мести… Тут вп’ять мати гукнула на неї, попрікаючи, що не знать що робить.
– Чи о свойому ти умі? Чи то вже надивилась на салдатів, так вони у тебе у голові?
– Та ні, мамо, цур їм! Будто усе на них і дивитись, як їх той старший вчить… А як дуже кричить! його далеко чуть; вже так, що голос! Як стане перед ними, то як орел. Височенький та пряменький, як стрілочка, і уси є невеличкі, чорнявий собі на виду…
– Хто там такий чорнявий? – питала мати, засмажуючи борщ, у Оксани, що, поскладовавши ручки, сидить на полу та усе своє дума, і про те тільки й розказує.
– Та то я, мамо, так собі; то я про старшого… – та й задумається… а далі вп’ять приньметься розказувати: почне про Явдоху, а зведе на старшого… розказує про Хіврю, а зведе на старшого… А мати, знавши про свою білоручку, що вже не приньметься ні за віщо, і байдуже: усе сама порається і не прислухається, що там дочка розказує.
І за вечерею Оксана закидала про старшого, а мати й не слуха… та десь і усю ніч нашій Оксані снились салдати, а не так салдати, як їх старший…
Уранці, чи зробила що, чи ні, по своїй натурі побігла до подруг, щоб вп’ять зібратись їм дивитись на муштру. Підмовила – і веселенька. Негаразд з матір’ю пообідала – вже й чкурнула, вже й на колодках, вже й дивиться…
Аж вбігла смерком наша Оксана у хату до матері… Раденька, веселенька, сміється, щебече, бігає, сяде, вп’ять скочить, кидається матері на шию, розказує, і де була, і що бачила, і з якою дівкою говорила, і як салдати муштрувались, а про старшого – нічичирк. Кругом коло нього що було, усе розказує, і тільки б про нього що сказати, то й замовчить, задумається, і так якраз як полом’я спихне, зачервоніється, засоромиться, рученьками закриється, перемовчить, та вп’ять за своє: поратись кинеться – то й гляди, те розіллє, те переверне, те розіб’є. Мати стане на неї гримати, а вона жартує, регочеться… та й розвалить матір.
Се ж така була сьогодні. Завтра ж то як увійшла у хату, так неначе і не вона. Смутна, невесела, очі понурить, сидить – ні з місця, і мовчить, як стіна. Чого мати не спита – «Не знаю. Не бачила. Не чула. Не доглядалась». От і уся розмова. Мати коло неї убивається: «Може, хочеш сього, того?» – розважа усім, а Оксана й не слуха її. Вечеряти не схотіла і, лежачи, усе тяжко здихала.