Другий період творчости (1925 – 1930)

Григорій Костюк

… Моїм арабескам – finis. Але я не тоскую. Я ще раз пізнав силу безсмертного слова, і воно перетворилось у мені. Із океану варіяцій я випливаю, м’ятежний і радісний, до нових невідомих берегів.

М. Хвильовий. «Арабески».

Цими словами, 1924 року, М. Хвильовий ніби декляративно стверджував, що перша доба його творчости скінчилася. Що збагачений досвідом він тепер, сповнений сил, простує «до нових невідомих берегів». Ідея «нових невідомих берегів» – це давня візія М. Хвильового. Його найближчі співробітники і друзі: А. Любченко («Його таємниця», Париж, 1966, стор. 45) і Ю. Смолич («Розповідь про неспокій», Київ, 1968, стор. 33-34) у своїх спогадах розповіли, що М. Хвильовий ще 1923 року, в добу існування і кількісного зростання першого письменницького об’єднання Гарт, створив навколо себе вужчу студійну групу вибраних письменників, надавши групі малозрозумілу для ширшого загалу назву Урбіно [До Урбіно входили: М. Хвильовий, П. Тичина, О. Довженко, І. Дніпровський, О. Досвітній, М. Яловий, а з молодших – А. Любченко, І. Сенченко, Ю. Смолич, П.Іванов, В. Вражливий, О. Копиленко.]

Чому Урбіно? Кілька сторіч тому (1483), в Італії, в місті Урбіно народився Рафаель – великий співтворець доби італійського й загальноєвропейського відродження. За візією Хвильового, група українських письменників Урбіно повинна стати першою фалангою мистців, що своїми творами започаткують нове велике відродження української літератури. І це відродження зіграє не тільки домашню національну, а й загальнолюдську ролю.

З таким мистецько-ідейним наставлениям вступав М. Хвильовий у другий період своєї творчости. Діяльність його в цей період розгорталась майже рівнобіжно трьома лініями. Перша – творення нових організаційних форм в українському літературному процесі. Друга – нова мистецька творчість з виразно відмінним стилевим наставлениям. Третя – полемічна, літературно-критична та публіцистична діяльність, теоретична проблематика літератури й накреслення нових шляхів розвитку української літератури.

Щодо першої лінії діяльности, то коротко справа виглядала так: уже на початку 1925 року М. Хвильовий прийшов до переконання, що існування дотеперішніх масових письменницьких організацій Гарту і Плугу з їхніми провінційними філіями і гуртками не допомагають, а гальмують розвиток справжньої великої літератури. Таланти ростуть не штучно, а згідно з обдаруванням, природно, в пригожій висококультурній атмосфері. Таку атмосферу творять вибрані, дозрілі, але постійно спраглі науки, нових пізнань і відкрить, мистці слова.

Звідси у нього зродилася ідея створення Вільної Академії Пролетарської Літератури – ВАПЛІТЕ. Ця ідея знайшла гарячу підтримку з боку найвідоміших тогочасних письменників, зокрема – молоді. Вже восени 1925 року більшість видатних тоді письменників однодумців Хвильового виходять з Гарту і Плугу й на загальній нараді 20-го листопада 1925 року засновують офіційно ВАПЛІТЕ. [До ВАПЛІТЕ, за ввесь період її існування, належали: М. Бажан, В. Вражливий, О. Громів, О. Демчук, І. Дніпровський, О. Довженко, О. Досвітній, Г. Епік, П. Іванов, М. Йогансен, Л. Квітко, Г. Коляда, Г. Коцюба, О. Копиленко, М. Куліш, А. Лейтес, А. Любченко, М. Майський, П. Панч, І. Сенченко, О. Слісаренко, Ю. Смолич, В. Сосюра, П. Тичина, Д. Фельдман, M. Хвильовий, Гео Шкурупій, Ю. Яновський, М. Яловий.]

Новостворена організація спочатку видала альманах «Вапліте», потім перший зошит «Вапліте», а після цього почала видавати двомісячник «Вапліте». За 1927 рік вийшло п’ять книжок «Вапліте». Шоста була видрукувана, але відразу ж сконфіскована за публікацію другої частини роману М. Хвильового «Вальдшнепи» і статті Івана Сенченка «Де хвилі…» Із цієї статті в моїй пам’яті збереглась лише віршована кінцівка, яку варто тут занотувати, хоч за точність її аж ніяк не ручусь. Мова в статті йшла про українське море й про великі морські шляхи України у західній світ.

Україна великою буде!

Вона знайде в собі кремінь м’яз,

Щоб урізать у хвилі морів темногрудих

Мільярдний тоннаж!

Таке було підсоння, такий був ракурс думання ВАПЛІТЕ. Але одночасно це був і кінець її існування. М. Хвильовий був тоді за кордоном (Відень, Берлін, Париж). За «Вальдшнепи» на його відсутню голову посипались найгрізніші обвинувачення. А за ним і на ВАПЛІТЕ в цілому. Підтиском відповідних «органів» ВАПЛІТЕ змушена була 14 січня 1928 року «самоліквідуватись».

На цьому зупинимось переглядати діяльність Хвильового на організаційному відтинку літературного життя. До цього ми ще повернемось у наступному не раз. Тепер звернімо увагу на другу лінію діяльности – літературно-мистецьку.

Безсюжетна, або з навмисне захованим, «розірваним» сюжетом, лірично-орнаментальна проза М. Хвильового, на кінець 1924 року, поволі ставала етапом перейденим. Уже в найбільшій, написаній 1924 року, «Повісті про санаторійну зону», що, як і новеля «Я», замикала перший період творчости, М. Хвильовий проявив виразну тенденцію до конфліктно-сюжетного розгортання дії й психологічно-трагедійного зображення життя. Це особливо виразно поглиблюється й удосконалюється в творах, написаних після 1924 року.

Правдоподібно на початку 1925 року М. Хвильовий пише свій перший роман «Іраїда», вступний розділ з якого надрукований був у «Житті й революції», ч. II, за 1925 рік. Доля цього роману теж оповита таємницею. Він ніколи повністю не був опублікований. З листа М. Хвильового до А. Любченка, датованого з Відня 2. III. 1928, можемо зробити висновок, що доля «Іраїди» подібна до долі «Вальдшнепів». [«Голубі диліжанси». Листування ваплітян, ОУП «Слово», Нью-Йорк, 1955, стор. 13.] Тобто, роман було знищено. Пізніше, опубліковану в «Житті й революції» першу частину роману М. Хвильовий умістив у третій том своїх «Творів», як самостійну новелю. Текст залишив непорушним, змінивши тільки імена героїв і назву на «Зав’язка».

Спосіб писання, стильові засоби цього нового твору М. Хвильового були виразно відмінні від попередніх патетично-ліричних етюдів. Тут уже панує художня простота, спокійна, але мудра розповідь, сповнена знання складного комплексу сучасного суспільного життя й аналітичного вгляду в душі й характери людей різних суспільних верств. Одне слово, глибокий психологізм зображення й інтригуюча сюжетна розповідь стає виразно новою ознакою творів М. Хвильового другої доби. При цьому треба мати на увазі, що М. Хвильовий не відкинув огульно всіх своїх мистецьких досягнень минулого. І задушевність розповіді, і ліризм, і засіб рефрену, і словесний орнамент, і загравання з читачем і багато інших мистецьких елементів першої доби, у належному майстерному дозуванні, ввійшли цілковито в поетику Хвильового другої доби. Це дуже освіжало й збагачувало активно-романтичний стиль творів тієї доби й творило пригожий грунт для нової героїки, трагедії і сатири. У цьому пляні написано і «Сан-тиментальну історію», і «Із Вариної біографії», і «Мати», і «Наречений», і сатиричні твори: «Іван Іванович», «Ревізор» та інші.

Із сатиричного циклу цієї доби заслуговує на пильнішу увагу оповідання «Іван Іванович». Ця сатира, як і більшість творів М. Хвильового, має багатоплянове спрямування. Вона не тільки висміює розтовстілу партійну бюрократію, її самозадоволення, самовпевненість, відірваність від народу, але й її культурну обмеженість та паразитарний спосіб життя. Це переродження окремих членів партії сатира непомітно поширює на цілу партійну організацію, де будь-яка творча, свіжа критична думка бездумно і злобно відкидається як ворожа, опозиційна. Поза цим сатира мала ще одне спрямування – чисто літературно-полемічне.

Полемічні статті й памфлети Хвильовому вже писати було неможливо (1929). Тому він, користуючись нагодою, переносить ці питання в сатиру. Ми пізніше докладніше поговоримо про ідею романтики вітаїзму (активного романтизму) як нового стилю доби, що її висунув Хвильовий у своїх памфлетах. Навколо цього зчинилася велика полеміка, і супротивники Хвильового назвали його романтику вітаїзму ідеалістичною, антимарксистською і протиставили їй нібито матеріялістичну ідею стилю життєрадісного, оптимістичного «монументального пролетарського реалізму». М. Хвильовий у сатирі «Іван Іванович» цю претенсійну теорію взяв на гострі кпини. Його герой «Іван Іванович прокидається з почуттям задоволення і з мажорним, цілком монументально-реалістичним настроєм» («Твори», т. III. стор. 42). Він усміхається «мажорно-витриманою усмішкою». У нього навіть «ідеологічно-витримане меню». Героїня, Марфа Галактіонівна, після смачного обіду, наказавши служниці («товаришці Явдосі») мити гору посуду, сама «сідає проти вікна… дивиться туди, де… починаються тихі поля… де прекрасні горизонти тривожать душу тією легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазного імпресіонізму, а зовсім навпаки: ласкає радісним спокоєм справжнього мажорного реалізму» (Підкреслення скрізь мої – Г. К.). «Побутово-сатиричних картин» наш герой особливо не любить. Він переконаний, що «в нашому суспільстві сатира не має свого місця».

І хоч розв’язка сатири була льояльною і негативні типи були покарані рукою «партії», але гостре, багатострільне спрямування її в цілому викликали незадоволення, ба навіть донос у формі офіційної партійної критики (Див. М. Новицький. «На ярмарку», В-во «Гарт», Харків, 1930). В українській літературі 1920-их років, а зокрема в ділянці сатиричного жанру, «Іван Іванович» посідає особливо вагоме місце. Більше того, в ряді світової сатирично-гротескної літератури «Іван Іванович» іде в тому самому руслі, що й «Ніс» М. Гоголя, «Історія одного міста» М. Салтикова-Щедріна, «Хуліо Хуреніто» І. Еренбурга і може, навіть, «Острів пінгвінів» А. Франса. У цих творах, як і в «Іван Іванович», всю сюжетну основу проймає сатирично-гротескний струм, що потужно впливає на ідейно-викривальне спрямування твору. Але своєрідність оповідання «Іван Іванович», як і інших сатиричних творів М. Хвильового полягає в тому, що сатирично-гротескний струм у них крім цього виступає’як складова органічна частина, пропагованого тоді М. Хвильовим та його однодумцями, нового стилю доби – романтики вітаїзму.

* * *

У вступній новелі до першого тому своїх творів, що вийшов у виданні ДВУ 1927 року, М. Хвильовий писав:

«Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері вальдшнепи (мій сюжетний любовний роман «Вальдшнепи» буде в третьому томі)».

Це інтригуюче авторове повідомлення появилося далеко перед тим, як вийшло з друку 5 число журналу «Вапліте», де була опублікована перша частина цього нового роману М. Хвильового. Пускаючи в світ цю новинку, М. Хвильовий, очевидячки, тоді ще собі не уявляв, що цей його «сюжетний любовний роман» ніколи повністю світу не побачить, більше того, – що він стане початком його великої творчої трагедії.

Як і чому це сталося? Що нове вніс цей роман у тогочасну молоду українську романістику? «Вальдшнепи» М. Хвильовий написав саме в рік найбільшого розпалу літературної дискусії, що висунула на порядок денний вже ряд актуальних політичних і економічних питань, у рік, коли він написав свій найдразливіший політичний памфлет «Україна чи Малоросія?». Ця розпечена й розбурхана полемічна атмосфера й зумовила ідейно мистецьку суть цього нового роману М. Хвильового.

В основі роману лежить ідея – бути чи не бути Україні незалежною державою? Ступить чи не ступить Україна на шлях великого національного і культурного відродження, що їй уготовано логікою історії? Все залежить від того, як буде виявлена воля нації, яке покоління відважних і готових до дії прийде до голосу, і як складуться взаємини з нашим північним сусідом. Уся сюжетна тканина і любовна інтрига роману зосереджені навколо цих проблем з одночасною гострою критикою централістичної русифікаторської політики комуністичної партії як експозитури Москви. Це, так би сказати, оголена від мистецького оформлення ідейна суть роману, як вона видається мені.

Роман «Вальдшнепи» зустрівся з дуже різнобачною критикою і читацькою масою. Від беззастережного захоплення (особливо студентської, робітничо-селянської та інтелігентської молоді), через доброзичливу, але критичну, оцінку, до офіційно-ворожої й категорично знищувальної критики. Наприклад, Євген Маланюк, з виразно доброзичливих позицій, вбачав, що «Вальдшнепи» «з строго літературної точки погляду – явна невдача» («Книга спостережень», стор. 264).

Офіційний речник комуністичної партії А. Хвиля, гостро розправившись з романом з позиції партійного наглядача за літературою, стверджував у висновку, що це жодний художній твір. «Це публіцистична робота, одягнена в певні художні твори» (А. Хвиля. «Від ухилу – у прірву», Харків, ДВУ, 1928, стор. 37). Як і Є. Маланюк, з одного боку, так і Хвиля з протилежного, – без сумніву помилялись. Справа в тому, що «Вальдшнепи» не був собі звичайний, соціяльно-конфліктний, психологічно-любовний роман у сенсі якогобудь клясичного зразка. Це була чи не перша спроба в 1920-ті роки дати новий жанр так званого «заангажованого роману», роману політичних ідей, роману соціальної тези чи, може, ще ясніше «роману-памфлету».

І треба сказати, що саме ця новація надала йому найбільшого чару й почитности. Якщо ж до цього додати, що сюжет «Вальдшнепів» розгортався легко, діялог – прозорий, гострий і динамічний, дієві особи – кольоритні в окресленнях, не конвенційні, а інколи – парадоксальні в думках, ідеях і висловах, органічно вирослі з пореволюційної української дійсности, а тому – живі, відчутні, хвилюючі, – то, безумовно, це була подія в українській літературі. Але, на жаль, подія гостро драматична. Офіційна партійна критика в особі завідувача Відділом літератури і мистецтв при ЦК КП(б)У Андрія Хвилі визначила цей роман як антипартійний, націоналістичний і ворожий радянській системі. Шосте число «Вапліте», де була надрукована друга частина роману «Вальдшнепи», було конфісковано в друкарні й повністю знищено.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 57 – 64.