Фінальні зауваги

Григорій Костюк

Микола Хвильовий колись мріяв, що після етюдів напише один великий роман, який забезпечить йому місце в красному письменстві. Але доля судила інакше. Він увійшов в історію української літератури як автор двох уривків із знищених ворожими обставинами романів («Іраїда» і «Вальдшнепи») та багатьох, порівняно коротких, різножанрових творів: поезій, поем, ліричних етюдів, сатиричних оповідань, трагедійно-романтичних повістей і новель, популярно-побутових нарисів, теоретичних трактатів, полемічних памфлетів і публіцистичних статтей.

Перечитуючи тепер всю уцілілу спадщину М. Хвильового, ми під впливом сугестивної сили його образів переносимось у минулий час. У відтворених живих обставинах минулого часу пізнаємо багатющий людський типаж неповторної революційної і пореволюційної доби. Пізнаємо їх ідеї, їх воління і сумніви, їх віру й розчарування , їх шукання і невдачі, їх любов і ненависть. Ми відчуваємо в кожному творі Хвильового, незалежно від жанру, особливе, нове звучання слова та свіжий повів стилю в літературі пореволюційної доби. І ще такий деталь: перечитавши ще і ще раз всю багатожанрову творчість Хвильового, ми сприймаємо її як суцільну складну і суперечливу, але саме тому таку живу і динамічну, панораму життя українських 1920-их років.

Герої та ідеї всіх творів Хвильового включно з їх автором, органічно переплітаючись і перегукуючись ідейно й психологічно, творять, так би мовити, своєрідну, складну, але в мистецькому сенсі єдину сюжетну канву великого соціяльно-психологічного роману-епопеї. Ця грандіозна панорама, ця уявна сюжетна цілість творчої спадщини М. Хвильового, сподіваємося, стане для його новітніх дослідників і теоретиків першою вихідною основою для дальшого грунтовного вивчення й поглиблення теоретичних принципів так активно пропагованої Хвильовим та його однодумцями романтики вітаїзму, як стилю нової доби відродження.

У передмові до першого циклу своїх памфлетів «Камо грядеши» Микола Хвильовий писав:

«Отже, сподіваємось, що наші памфлети будуть першим абетковим абзацом до теорії нового мистецтва. Сам теоретик мусить прийти – ми його чекаємо. Він буде романтиком вітаїзму: агітатором і пропагандистом наших засад».

А в передмові до другого циклу памфлетів «Думки проти течії», звертаючись до широких кіл читачів і закликаючи їх підтримати активно його ідеї, він стверджував, що «тільки спільними зусиллями ми виведемо нашу «хохландію» на великий історичний тракт».

Ми, молодші сучасники Хвильового, що починали свою літературну працю вже в роки, образно кажучи, його творчих присмерків, а то й після його смерти, опинившись у вільному світі, якось відразу втратили історичну пам’ять. Ми не тільки забули про ці пристрасні звернення М. Хвильового до своїх сучасників і наступників, але й також «забули», що ці перші засади активно-романтичної поетики були, як перші весняні проліски лютим морозом, Гвалтовно брутальною поліційною силою прибиті й пригнічені забороною. Ми (маю на увазі тих кількох літераторів, що в останню чверть сторіччя, в міру своїх обдарувань і спроможностей, працювали в галузі теорії й історії літератури поза межами України) не зуміли належно відгребти з-під енкаведистської заборони ті перші абзаци до теорії романтики вітаїзму і солідно та глибоко їх проаналізувати. Ми тільки вряди-годи про них згадували, але що воно є за своєю теоретичною і мистецькою суттю, залишається для нас невідомим і сьогодні.

Проте я вірю, що ті нові критики і дослідники, які прийдуть тепер і поставлять по-новому проблему Хвильового, його доби і його теоретично-мистецьких поглядів, будуть, з одного боку, тими теоретиками й пропагандистами, яких з такою тугою виглядав і очікував М. Хвильовий ще за свого життя, а з другого, – будуть вони також тим новим «спільним зусиллям», завдяки якому ми нарешті, як висловлювався Хвильовий, «виведемо нашу «хохландію» на великий історичний тракт».

Цілість творчої спадщини М. Хвильового – мистецьку, публіцистичну, суспільну – дослідник і критик завжди розглядатиме в їх суперечливій, але органічній, чи, як сказав би Гегель, діалектичній єдності. Трудно, а то й неможливо розірвати Хвильового мистця, публіциста, громадянина й політичного діяча своєї доби. Колись Юрій Шерех написав був цікаву статтю під інтригуючою назвою: «Хвильовий без політики». [Юрій Шерех. «Не для дітей». Літературно-критичні,статті й есеї. Нью-Йорк, В-во «Пролог», 1964, стор. 53-67.] Але кожний вдумливий читач тієї статті відразу збагнув, що ввесь цикл проблем – мистецьких, психологічних, філософських, – які автор розглядає, є насправді гостро-хвилюючою політикою. Сам автор наприкінці своєї статті приходить до такого висновку:

«Якщо ми повернемось тепер в українську дійсність 1920-х років і до погляду – такого звичного для нас – політики, то ми будемо змушені констатувати може несподівану річ. Позаполітична сторона творчости Хвильового і його кола мала величезне політичне значення». – Чим? – запитує читач. – «Тим, – відповідає слушно критик, – що вона виводила українську літературу і українську людину з провінційности і ставила її віч-на-віч із світом як рівного партнера».

Це дуже правильне твердження Юрія Шереха. Бо саме це для носіїв ідеї централізму, байдуже якого – монархічного, демократичного, комуністичного – найвища небезпека. Це ж бо була спроба вирватися із спільного ярма, це була спроба випростати спину раба, спроба почути себе народом вільним серед вільних, це була спроба нарешті таки вивести Україну на широкий історичний шлях. Коли вістка про цю спробу, про цей український рух дійшла до кремлівського диктатора (про це виразно свідчить відомий вже нам лист Сталіна до Л. Кагановича й до ЦК КП(б)У 1926 року), то можна припускати, що з бігом часу в його темних кремлівських апартаментах була прийнята неписана ухвала: цього не повинно бути; цей український рух повинен умерти в першій стадії свого розвитку. Так, здогадно, постав безпрецедентний диявольський плян брутального знищення всього живого, ідейного і творчо-незалежного в українській літературі, науці й суспільному житті 1920-их років.

Почалось з відомого провокативного процесу СВУ 1930 року, а далі з кожним роком, кровожерна акція московського спрута все поширювалась і поглиблювалась. Голод 1932 і весною 1933 років, а з ним нові арешти і розстріли вже «націоналістів з партійними квитками» виразно засвідчили, що плян кремлівського диктатора неухильно прямує до своєї кульмінації. Перед М. Хвильовим, як виразником активістичної течії в українському культурно-суспільному відродженні 1920-их років, невідклично стало питання життя і смерти. Для нього це вже було ясно. Стояло питання тільки, щоб гідно вийти із безвихідної ситуації. Протиставитись, як колись, публічно, «ще раз гайнути в єресь» і крикнути на ввесь Союз «Годі!» Хвильовий вже, як знаємо, не міг. Всі можливості в нього були відібрані. Тоді він, не вагаючись, рішив використати останню можливість, що ще залишилась у нього – своє власне життя. Демонстративний постріл у скроню 13 травня 1933 року перекреслив усі попередні вимушені каяття Хвильового й категорично ствердив, що з того моменту його «дух неспокою», його візійна віра у велике майбуття «його божественно-незрівнянної країни» почали жити новим власним життям, ім’я якому – безсмертя. В цьому історичне значення трагічного акту 13 травня 1933 року.

Коли вістка про самогубство М. Хвильового, а за нею нова – про самогубство М. Скрипника наспіли в Париж до В. Винниченка, то це старого письменника і діяча глибоко вразило. У свій щоденник за 5. VI. і за 12. VII. 1933 року він занотував низку гнівних думок про нелюдський режим, що так безоглядно і жорстоко «заганяє в смерть» навіть таких людей як Хвильовий і Скрипник. Смерть Хвильового він сприйняв як вияв трагедії українських письменників в умовах комуністичної тиранії. Власний біль про це висловив словами: «Тільки на всю душу мені боляче, що гинуть Хвильові». А про саможертовний акт самогубства сказав:

Такий спосіб був єдиний у його обставинах: самогубство, самогубство як зойк, як пересторога, як демонстрація, як льозунг, як заповіт. [В. Винниченко. Щоденник. Архів УВАН у США, Нью-Йорк, група документів 1, 2, записник XIX, записи: 5.VI. 1933, стор. 29 і 12. VII.]

Запам’ятаймо ці слова. Вони допоможуть нам глибше зрозуміти трагедію і велич Миколи Хвильового.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 101 – 106.