Революційні роки

Григорій Костюк

Що робив Микола Григорович, повернувшись пізньої осені з російської армії до своєї родини в село Дем’янівку, де вчителювала його мати? Відомості про це дуже скупі, але те що маємо, свідчить, що він відразу, як у Дем’янівці, так і в ближчих навколишніх селах розгорнув широку, культурно-національну усвідомну й організаційну працю серед селянства й місцевої зрусифікованої інтелігенції. Він активно організовував українські національно-культурні осередки – «Просвіти» і розробляв для них широкі пляни праці. О. Ган занотував прецікавий автентичний факт, коли молода дівчина Катря Гащенко, закінчивши гімназію (російськомовну, звичайно) поїхала вчителювати в село Дем’янівку, де, як знаємо, учителювала мати Миколи. Перші її листи звідти були писані російською мовою. Жодних українських зацікавлень у них не було. А через пару місяців почали приходити листи, писані доброю українською мовою, сповнені глибокого українського патріотизму. Вона з захопленням писала про знайомство з сином її старшої товаришки Єлисавети Іванівни Миколою, який у Дем’янівці та в навколишніх селах розгорнув велику культурно-освітню працю. А їй особисто, як багатьом іншим молодим інтелігентам, він відкрив очі на українську історію, культуру, літературу й ідею державности. Це лише один факт з тодішньої багатобічної діяльности Миколи Хвильового.

На початку 1918 року М. Хвильовий оселяється в Богодухові. Під час гетьманського перевороту працює в канцелярії повітової управи, де повітовим старостою став його дядько М. Смаковський. Але десь на кінець літа 1918 року, коли сумновідомі тоді каральні загони широко розгорнули свою акцію та розпочали більші арешти української інтелігенції, Хвильовий тікає з Богодухова в район Рублівки, Дем’янівки, Мурахви. Там бере активну участь в організації повстання проти гетьмана. За твердженням О. Гана, М. Фітільов не тільки агітував за повстання, але й зорганізував та очолив великий повстанчий загін, яким і захопив у другій половині листопада 1918 року Богодухів.

Другий біограф і сучасник Фітільова стверджує протилежне. Дійсно, повстанський загін з Мурахви та довколишніх сіл без жодного пострілу окупував був Богодухів, повітового старосту просто звільнили від обов’язків, створили відразу «военкомат», на чоло якого поставили матроса Чорноморської фльоти Бідила. З в’язниці випустили боротьбіста Михайла Колодку, який відразу став головою повітового ревкому. Появився в Богодухові і Микола Фітільов. Але жодної керівної чи політичної ролі він не виконував. Його цікавила тільки культурно-освітня ділянка. Він відразу пішов до праці у відділ народної освіти. [В. Я. Коваленко. Богодухівщина в часи Хвильового. «Вперед», Мюнхен, 1955, ч. 12 (61), стор. 7.]

Подібну версію подає другий сучасник і знайомий М. Хвильового, згадуваний П. І. Шигимага. Але незалежно від того, чи стояв М. Фітільов на чолі повстанського загону, який згодом перейшов на бік більшовиків, чи відступав його загін з армією УНР, як пише О. Ган, а потім розчарувався й повернувся назад, чи перешкоджав він відступові українського війська перед навалою червоної армії, за що був арештований і тільки чудом врятувався, чи справді пізніше було призначено М. Фітільова на військового комісара дев’ятої дивізії, чи працював він у політвідділі якоїсь радянської дивізії, – всього цього ми не можемо категорично стверджувати чи заперечувати, бо нам бракує елементарних доказових фактів і документів.

Важливо ствердити незаперечний факт, що десь наприкінці 1918 чи на початку 1919 року почався ідеологічний злам у політичній свідомості М. Фітільова. Прийшло глибоке розчарування в можливостях і діях УНР. Як і в багатьох інших молодих революційних українських інтелігентів, почався зворот уліво. Речники цієї інтелігенції, «боротьбісти» й «укапісти», в тих трагічних умовах, що заіснували в Україні 1919 року, вгледіли порятунок ідеї української свободи і державносте на шляхах інтернаціонального комунізму. Хвильовий проходив ту саму болючу еволюцію, хоч організаційно до «боротьбістів» не належав. Відступ на північ перед навалою білої армії генерала Денікіна остаточно завершив цей його процес переорієнтації.

Саме в тому часі (1919 р.) він вступає в комуністичну партію. Як і коли точно це сталося, нам не відомо. Одне тільки на сьогодні ясне: він не належав ні до есерів, ні до боротьбістів, як це деякі біографи твердили досі. Він увійшов безпосередньо в КП(б)У. Це видно з промови Л. Кагановича на червневому пленумі ЦК КП(б)У 1926 року, що була спрямована проти Хвильового і Шумського. На закид Шумського, що в компартії панує недовір’я до «бувших» боротьбістів, Каганович відповів так:

«Оскільки наша дискусія йде зараз не по лінії розподілу на «бувших» і «небувших», можна послатися на нашу спірку з Хвильовим. Адже тов. Хвильовий не бувший боротьбіст, а ми його критикуємо, а тов. Хвиля бувший боротьбіст та виступав за лінію партії, виступав правильно, по-ленінському». [«Будівництво Радянської України», Збірник, Випуск І, Харків, стор. 47, 1928 (?).]

А треба знати, що на той час генеза партійности М. Хвильового була дуже уважно перевірена й вивчена.

Тут варто ще зупинитись тільки на двох моментах з біографії М. Хвильового, в яких його обвинувачують різні несумлінні критики з еміграційної громади. А саме: що він був чекістом, членом відомої в Богодухові «Ради п’ятьох», та що в цій ролі він, нібито, під час розстрілів черниць богодухівського жіночого манастиря, розстріляв свою рідну маму… Щоб це баламутство не ширилось далі, процитуємо насамперед свідчення не раз уже згадуваних перед цим його земляків і сучасників.

П. І. Шигимага про це пише:

«Свідчу,… що в 1919 році, коли в Богодухові постала вперше ЧК, вона складалася з таких п’яти осіб: голова – Абраменко, секретар – Березовський, члени – Цифринович, Матюхин і Скорик. Хвильовий ніколи й ніде чекістом не був». [П. І. Шигимага. Факти… стор. 6.]

Щодо розстрілу черниць богодухівського жіночого манастиря, то той же автор пише, що «все це суцільна вигадка. У Богодухові справді існував жіночий манастир. Але про розстріли монашок за все своє сорокарічне життя в Богодухові я ніколи, нічого не чув». [Там же.]

Другий, уже згадуваний земляк і сучасник М. Хвильового, В. Я. Коваленко, підтверджуючи цілковито свідчення П. Шигимаги, від себе додає низку фактів і аргументів.

«Про те, що Хвильовий був чекістом, – пише він, – і розстрілював монашок і свою матір, почув я вперше недавно на еміграції. Від початку до кінця – все це чиста неправда».

Далі він стверджує, що богодухівський жіночий манастир існував до 1924 року. Тільки в тому році повітовий відділ наросвіти перетворив його в дитяче містечко ім. «Революції 1905 року». Черниць ніхто не розстрілював. Вони розійшлись, хто до рідних, хто на приватне мешкання і, створивши промартіль вишивальниць, з того й жили.

«Як неправдою є те, – пише далі В. Коваленко, – що хтось розстрілював взагалі богодухівських монашок, так неправдою є й те, що Хвильовий був членом богодухівської чеки. «Совет п’яти» був створений у Богодухові… перед відступом більшовиків. Цій «п’ятці» підлягало все і вся, бо повіт у цей час був на осадному становищі в прифронтовій полосі…

Серед цих «п’яти» чи «шести», що в той час підписували всі накази й оголошення, прізвища Фітільова-Хвильового не було…

Так само не розстрілював Хвильовий і свою матір, бо вона була жива після його власної смерти». [В. Я. Коваленко. Богодухівщина… стор. 7].

Про це свідчить також такий документ, опублікований після похорону М. Хвильового в «Літературній газеті», ч. 10, за 27 травня 1933 року:

«Від родини М. Хвильового: Партійним, професійним і громадським організаціям, Оргкомітетам спілки письменників України, Союзу PCP і РСФСР, видавництвам, театрам, друзям і товаришам, що в час нашого великого горя ділили його разом з нами, взяли участь в похороні, вшановуючи пам’ять Миколи Григоровича Хвильового, складаємо сердечну подяку.

Мати, дружина, донька і сестри небіжчика».

Обидва ці земляки Хвильового також свідчать, що він, хоч і належав до партії, але ніколи цього не підкреслював, політично-активний не був, не виступав з жодними директивними чи пропагандивними доповідями на будь-яких зборах. Він скромно і тихо працював на культурно-освітній ділянці, дружив переважно з безпартійними вчителями: П. І. Шигимагою, Д. І. Сіроштаном, Т. П. Гарбузом, С. Г. Винниченком, H. І. Давиденком, Ф. Корецьким, О. І. Харченком, П. Шевченком та з редактором газети «Богодухівщина», колишнім боротьбістом Борисом Колосом (справжнє прізвище Павло Кобан). Багато з них пізніше, завдяки підтримці М. Хвильового, переїхали і влаштувалися на працю в Харкові.

[Між іншим, щодо Т. П. Гарбуза. Ю. Смолич у своїх спогадах запровадив спеціяльні побічні розділи під назвою «Тогочасні літературні інтерлюдії». У них він порушує питання часом далекі від конкретного літературного процесу. В одному виразно іронічно-сатиричному підрозділі, що називається «Білялітературні» антики» є окремий нарис – «Адміністратор ВАПЛІТЕ Гарбуз» («Розповідь про неспокій», частина перша, стор. 183-188). На жаль, автор не подає імени цього кольоритного адміністратора. Але мені здається, що це був давній, богодухівських часів, товариш М. Хвильового, учитель Терентій Павлович Гарбуз. Але це належить ще до вияснення.]

Цікавий епізод з праці М. Хвильового вже в останні місяці перед виїздом його до Харкова, подає В. Коваленко:

«Пригадую, що особисто з Хвильовим я мав до діла в березні 1921 року, коли він був на посаді керівника позашкільної сітки народної освіти бого-духівського повіту. До цієї позашкільної сітки підлягала тоді «Просвіта», членом якої був і я. Коли в березні 1921 року приходили святкування днів народин і смерти Т. Г. Шевченка, Хвильовий багато допоміг нашій «Просвіті» в організації програми свята. У програму було включено за його вказівкою колектив артистів бувшого театру Суходольського, що в ту зиму працював при повітовому відділі Наросвіти. Це збільшило й звеличило наше свято та перетворило його на національну маніфестацію в театрі. То були незабутні часи і хвилини». [В. Я. Коваленко. Богодухівщина… стор. 7.]

Десь 1919 чи 1920 pp. M. Хвильовий одружується з Юлією Уманець, учителькою, що від першого чоловіка мала доньку Любу. Це була й уся родина М. Хвильового, з якою він прожив до своєї трагічної смерти. Цю його ближчу родину доповнювали також: мати і тітка Савич, яких він перевіз до Харкова, влаштував з мешканням і постійно опікувався ними.

Оце все найосновніше, що ми знаємо про життя і діяльність Миколи Хвильового перед його виїздом до Харкова весною 1921 року.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 30 – 36.