Замість вступу

Григорій Костюк

У Харкові, в листопаді-грудні 1932 року, в залях Науково-дослідного інституту літературознавства ім. Т. Шевченка, що на розі вулиць Раднаркомівської і Пушкінської, відбувалася виставка «15 років художньої літератури УСРР». Виставку розміщено було в 9-ох залях Інституту. IV-ий відділ виставки виповнювала портретна Галерія українських радянських письменників. Найбільшу увагу глядачів притягала група портретів пензля Анатолія Петрицького. Серед вражаючої багатоманітної і різнотипажної добірки його портретів привертали особливу увагу два: талановито стилізований під Дон Кіхота портрет М. О. Скрипника і своєрідний, у стилі раннього символізму портрет Миколи Хвильового.

Кілька років тому, коли після смерти Анатоля Петрицького (1964) у Києві видали великий альбом його портретів, я відразу почав шукати цих двох портретів. Портрет М. О. Скрипника зберігся (якщо не в оригіналі, то принаймні у фотокопії) і до альбому потрапив. Але портрета Хвильового нема. Нема про нього згадки й серед приміток про втрачені портрети. Так ніби такого портрета Петрицький ніколи не малював, ніби його в природі не існувало. Чи пощастить комусь колись знайти бодай копію цього портрета? На всякий випадок занотую тут те, що зберегла моя зорова пам’ять.

На великій міській безлюдній вулиці вирізняється обрис багатоповерхового, брудноцеглястого кольору будинку. Ані пори року, ані часу дня, ані виразного стану погоди фарби Петрицького зумисне не показують. Перед глядачем – абстрактність, неозначеність. Не то крупчастий сніг іде, не то б’ючкий вітер з дощем, не то осіння нудна холодна мжичка. І якісь невиразні сутінки. Під стіною будинку стоїть людина. Крізь димчасту поволоку на обличчя людини звідкись падає жмут світла. Людина стоїть боса, без кашкета, в темного кольору сорочці й штанах. Вона беззахисно і, здавалось, розгублено притулилася до брудної, мокрої і холодної стіни, з безнадійно опущеними руками. Права рука видавалась чомусь довшою, ліва – коротшою. Увагу глядачів приковували пальці рук. Вони були химерно й боляче покручені й творили ілюзію безнастанного тремтіння. Це зраджувало глибоку, надлюдську внутрішню тривогу і біль людини. Босі ноги, що безладно схрещувались на холодному бруку, ще в більшій мірі поглиблювали враження, ще гостріше виявляли силу розпуки й неспокою

Але дивно, як тільки глядач переводив свій погляд на обличчя людини, його охоплювало інше враження. Ілюзія осінньої мжички зникала. Його увагу притягало відразу характеристичне обличчя людини та її скуйовджена чорна чуприна, що не охляла навіть під дощем. Ледве помітно перекошене худе обличчя з глибокими борознами тривожних років, на якому вирізнялись великі, пронизливі, глибоко всаджені карі очі. З них відсвічувалася сила волі й характеру. Якщо покручені пальці й босі ноги на холодному мокрому бруку викликали почуття трагічного, то вираз обличчя зроджував почуття героїчного, почуття гордої нескореної сили людини і, одночасно, почуття зневаги до жорстокого оточення.

Це був портрет Миколи Хвильового пензля А. Петрицького. І цього портрета в альбомі померлого мистця нема. І не відомо, чи зберігся він взагалі. А може «не зберігся» навмисне. Як навмисне випав М. Хвильовий з різних енциклопедичних та історико-літературних довідників.

Візьмімо УРЕ (Українську Радянську Енциклопедію) й у відповідному томі пошукаймо гасла «М. Хвильовий». Марно. Такого гасла там нема. Хоч загально відомо, що головний редактор УРЕ, Микола Платонович Бажан, це гасло замовляв, що його було написано в суворо офіційному, партійно-витриманому пляні й здано вчасно до редакції УРЕ. І на цьому історія гасла замкнулася. На сторінки УРЕ воно не потрапило й таємниче зникло в складних лябіринтах редакційного апарату. Очевидячки, та «велика, велетенська, фатальна сила», що її так ненавидів М. Хвильовий, яка всевладно керувала працею безправної редколегії УРЕ, вважала, що такого письменника не було, або, якщо й був, то… не повинен бути. Очевидячки, вона (та «велика… сила») мала й має містерійний страх перед самим ім’ям покійного письменника і забобонно вірила, що навіть найвитриманіше написане гасло про Хвильового випромінюватиме владоотруйні флюїди. Тому краще, щоб цього імени на сторінках УРЕ не було.

Загляньмо до п’ятитомного біо-бібліографічного словника «Українські письменники», що вийшов у видавництві художньої літератури «Дніпро», в Києві, 1965 року. Ми тут знайдемо навіть маловідомі, десятирядні, а то й лише кололітературні імена: Хінкулов Л., Ходченко П., Хорунжий А., Хазан M., Худяк В. та низку подібних, але прізвища Хвильового – нема.

У другому томі «Історії української літератури» (видання Академії Наук Української PCP, Київ, 1957) та в однотомнику тієї ж історії (у тому ж виданні, Київ, 1965) ім’я Хвильового згадується багато разів. Але згадується принагідно в зв’язку з тим чи іншим літературним чи організаційним негативним, розкладовим, «націонал-ухильницьким» ба, навіть, антирадянським вчинком і подією. У восьмитомнику «Історії української літератури» (видання АН Української PCP, Київ, том 6, 1970), повторивши майже всі зазначені в попередніх історіях негативи Хвильового, все ж таки спробували розглянути детальніше дещо з його художніх творів. Але зроблено це ніби для того, щоб у висновку ствердити, що «Хвильовий остаточно визначився як націонал-ухильник, один з ідеологів войовничого буржуазного націоналізму, – романом «Вальдшнепи» (1927), в якому автор дійшов до прямого вихваляння антирадянських сил» (стор. 237).

Про Хвильового як талановитого письменника-новатора, під впливом якого зросло майже все молоде покоління письменників 20-их років включно з пізнішим його антагоністом І. Микитенком (див. його оповідання «Будні»), про Хвильового як теоретика й основника нового стилю романтики вітаїзму (активного романтизму), провідника потужного літературного напрямку, що позначився на цілому літературному процесі 20-их років, – про це в «Історії української літератури» останнього радянського зразка не написано нічого.

Отже в офіційному радянському літературознавстві творчість М. Хвильового представлена як прикрий негативний епізод, що належить до периферії і цілковитого забуття. Але, як свідчать матеріяли, що час від часу пробиваються поза межі України, неофіційне, але вільне і незалежне в своєму думанні літературознавство оцінює Хвильового інакше. В одному з самвидавних матеріялів, що недавно дістався до нас, про Хвильового читаємо таке:

«На магістралях новітньої української історії М. Хвильовий – завузлення, етап, що зв’язує минуле з сучасним і майбутнім. На Україні його ім’я перейшло в легенду (особливо ним цікавиться молодь)…

…Вплив його рушійних ідей і мобілізуючих концепцій живе, ферментує і з духом часу збагачується й посилюється». [Архів «Смолоскипа», Балтімор, стор. 25, 29.]

Але не тільки в неофіційних самвидавних спогадах і статтях зустрічаємо позитивну оцінку Хвильового. Зустрічаємо її в більш чи менш відкритій чи прихованій формі в багатьох офіційних публікаціях і спогадах. На першому місці тут стоять спогади колишнього гартованця і ваплітянина Юрія Смолича «Розповідь про неспокій» (1968). На всіх сторінках розповіді зримо чи незримо відчуваємо тінь могутньої творчої постаті М. Хвильового. Щоб не наразитись на обвинувачення в позитивному ставленні до Хвильового, Юрій Смолич постійно намагається триматись від нього на певній дистанції. Час від часу він прикидається наївником і стверджує, що хоч належав до групи Хвильового, але «не поділяв поглядів хвильовистів». Він пішов до ВАПЛІТЕ, мовляв, тому, що «у ВАПЛІТЕ були всі мої друзі… всі ті літератори, котрі були мені душевно близькі, і всі ті, котрі близькі були мені творчо. І взагалі, викручується Ю. Смолич, «для нас ВАПЛІТЕ була організацією літературною і тільки літературною».

Ю. Смолич пригадує найосновніші ідеї і гасла Хвильового-полеміста: «Европа чи Просвіта?», «Психологічна Европа», «Геть від Москви», «Азіятський ренесанс», «Романтика вітаїзму» тощо. Ці хвилюючі проблеми 1920-их років, що їх теоретично й візійно ставив М. Хвильовий перед українським мистецьким і політичним світом, Ю. Смолич навмисне коментує примітивно й вульгарно. І робить це він, на мою думку, як досвідчений «перестрахувальник» : що ж, мовляв, коли в свій час до цих проблем він мав якийсь позитивний стосунок, то в цьому нічого поганого нема, бо були це несерйозні, хлоп’ячі вибрики і тільки. Він, згідно з панівною настановою, творчі ідеї Хвильового пов’язує з такими ж ідеями В. Винниченка. Мовляв: «Хвильовий повторив чимало винниченківських теорій» і тому «в його теоріях, як і в теоріях Винниченка, були зародки того, що двома десятиліттями пізніше склалося в певну програму «нацкомунізму». [Юрій Смолич. «Розповідь про неспокій». Частина перша, Київ, «Радянський письменник», 1968, стор. 87, 89. 98.]

Але коли ми поминемо всі ці офіційні «ідеологічно витримані» опуси і пригадаємо собі ряд істотних фактів, що їх старанно нотував Ю. Смолич з тої мистецької атмосфери, яка постійно побутувала навколо Хвильового, то виразно відчуваємо, якою привабливою, майже містерійною постаттю був Хвильовий для літературної молоді та й для самого Смолича зокрема («Я все хотів знайти Хвильового, щоб через нього ‘запричаститися’ до літератури… Він був неуловимий», – згадує Смолич про свої перші роки в Харкові). У цілому від читання спогадів Смолича залишається враження, що Хвильовий назавжди залишився в його підсвідомості великою багатогранною творчою особистістю, що його втрата – це велика незаступна втрата для української літератури. Видно, що Хвильовий не давав спокою йому до самої смерти. Не випадково, нарешті, дух неспокою Хвильового позначився і на самій назві спогадів Юрія Смолича.

Це лише кілька фактів про М. Хвильового й українську радянську дійсність після його смерти. Звідси логічно виникає нове питання: як же поставилися до М. Хвильового та його спадщини українці поза межами радянської України, зокрема – політично активна еміграція?

Це питання досить складне. Йому варто приділити окрему розвідку. Тут же ми лише згадаємо дуже стисло й загально. Ставлення до М. Хвильового політично й культурно діючих сил українців поза межами УРСР за останнє 50-річчя було і є дуже диференційоване. Проте в загальному, не беручи до уваги партійно-світоглядових, часто діяметрально протилежних позицій, їх можна поділити на два табори. Табір вдумливого, об’єктивного й більшою чи меншою мірою позитивного розуміння Хвильового як мистця, людини й громадянина і табір обмеженого, верхо-глядного, екстремно-доктринерського його заперечення. Для ілюстрації зворушливої єдности в ставленні до Хвильового в цьому останньому таборі зіставмо лише висловлювання, з одного боку, речників, що зараховують себе до самостійників антикомуністів і з другого – речників комуністичних поплентачів, що інколи іменують себе «прогресистами».

Останні чи не найвиразніше знайшли свій вислів у колись відомому агентурному журнальчику «За синім океаном» у статті автора, що заховався за прозорий криптонім «К. Ю» [тобто Косач Юрій – прим. М. Ж.].. Коли його антагоністичні однодумці з групи антикомуністів кидали на Хвильового різне лайливе несусвіття: «зрадник», «моральний нуль», «безхарактерник», «Юда», «недоучка», «духовий москвофіл», «відступник від Христа», «матеревбивець» і тому подібне, то цей «прогресист» з «За синього океану» безапеляційно твердив, що гітлерівські орди убійників, які насунули на Україну 1941-1943 pp., це й були ті «чорнокнижники з Вюртембергу», що їх опоетизував Хвильовий у своїх памфлетах, це, мовляв, і була та «психологічна Европа», про яку марив і на яку орієнтуватися закликав М. Хвильовий. [К. Ю. Доктрина пристосування або М. Хвильовий і фельдфебелі з «Нахтігаля», «За синім океаном». Журнал літератури, мистецтва, суспільних проблем. Нью-Йорк, листопад-грудень 1962, стор. 22.]

Я згадав сумарно ці дві групи критиків М. Хвильового, що діяли чи й тепер діють поза межами УРСР, щоб ясніше підкреслити їх духовий перегук з тими оцінками, що були і є в рідному краю. Коли перша група, з тими чи іншими відмінами, перегукується з усім справді без лапок прогресивним, неупокореним, сповненим віри в свободу, правду й національну гідність народу нашого, то друга – дивним способом перегукувалася й перегукується з усіма чорними силами, з отією, як казав Маланюк «всеукраїнською енківщиною», яка цькувала і вбила Хвильового та яка після майже п’ятидесяти років по його смерті люто ненавидить і боїться навіть згадки про нього.

Пригадаймо, що п’ятдесят років тому, у своєму «Одвертому листі до Володимира Коряка» М. Хвильовий писав:

«Словом, прощайте, шановний товаришу! Вітайте від мене всіх своїх друзів і всіх гарних знайомих і передайте, будь ласка, що я їм не дам спокою і на тому світі…

… Мій девіз – не щади ворога!.. «Хай живе дух неспокою!» Прощайте!» [«Вапліте», ч. 5, Харків, стор. 172-173.]

Насправді – слова пророчі. Як п’ятдесят років тому, так і тепер звучать вони як грізна осторога судді і месника.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 15 – 22.