Поетична увертюра

Григорій Костюк

І хіба посміє вічність шпурнути в моє обличчя докір?

М. Хвильовий. «В електричний вік».

Я виходжу на новий шлях і мені радісно. Поперед мені горить зоря, як і колись горіла. Я її кладу в своє волосся – і вона горить інакше.

М. Хвильовий. «Редактор Карк».

Авторитет і талант М. Хвильового в літературі від 1921 року зростав блискавично. Вже того самого 1921 року, відразу після появи поеми «В електричний вік», виходить його перша збірка поезій «Молодість». Майже в усій тогочасній періодичній і неперіодичній пресі («На сполох», «Штабель», «Арена», «Шляхи мистецтва», «Зори грядущего») друкувалися його поезії, які вже наступного 1922 року склали другу збірку його поезій «Досвітні симфонії».

Ці перші поетичні виступи М. Хвильового переконливо свідчили, що в літературу прийшов новий, з власним способом поетичного світовідчування, поет-романтик. Характеристичне в його дебютах було те, що він відразу здекляру-вав себе поетом революції, поетом робітничої кляси, поетом нової ери, а найістотніше – поетом українського світу, української духовости.

Але я – не Гастєв, не Маяковський, не Єсєнін,

я з української діжки беру хміль –

декляративно писав він у поемі «В електричний вік». З природи лірик і мислитель, романтик і реформатор, вступивши в український поетикальний сад, він не тільки творив нову поезію, але й відгукувався полемічно на поетичні твори своїх сучасників. Наприклад, коли П. Тичина, інтелігент і спостерігач подій революції збоку, в циклі «Псалом залізу», по-своєму осмислюючи економічну руїну доби революції, писав:

Ненавидим прокляту мідь,

бетони і чугуни, –

то на це поетичне відлуння Хвильового звучало так:

Кохаємо залізо й мідь

Бетони і чугуни –

Від них родилися громи,

Але і співні струни.

На рефрен Тичини:

Стоїть завод, – не п’є, не їсть,

Аж цвіллю взявся знизу…

І мовчки в небо устає

Новий псалом залізу.

Хвильовий відповідає своїм трактуванням цього образу:

Наш кінь реве, копитом б'є

Подібний завше бісу

І панцер радости кує

Новий коваль залізу.

Одне слово, там де в П. Тичини помітно або розгубленість перед незбагненою революційною руїною, або сарказм, або, подекуди, наївне інтелігенське захоплення повстанням мас («Ідуть, ідуть робітники веселою ходою»), у Хвильового – патос учасника революції, захоплива романтика нової доби. А повстання мас у нього не тичинівська ямбічна музика, не наївна інтелігентська сантиментальність («Над ними стрічки і квітки, немов за молодою»), а філософськи осмислений збірний образ поступу гуманізованої людини – Сина чоловічого – нової «досвітньої симфонії» людства.

Син чоловічий іде!

За кроком крок –

Іде!

І сниться йому море,

I сниться йому шторм.

А він такий похмурий…

Але він все поборе!

Але він все поборе!

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я зачарований стояв –

Симфонія досвітня почалася.

П. Тичина впровадив у поезію музичний компонент як основу, означивши це образно як соняшні клярнети. М. Хвильовий, як естет, цілковито сприйняв це відкриття, але надав йому свого власного мужнього клявіятурного звучання й увів його, сказати б, у сферу людського інтелекту.

Клявіятурте розум, почуття і волю…

Клявіятурте!

Шукайте метрополію свідомого життя.

Пізнайте все в віках і над віками.

Клявіятурте («Досвітні симфонії»).

Ось девіза поета-романтика й мислителя-інтелектуаліста. Це вже перші прояви того «духу неспокою», фавстівської допитливости й конкістадорської відваги, що пізніше пройме всю його творчість, виведе на високості слави й супроводитиме до трагічної передчасної смерти.

Поема «В електричний вік» та збірка «Досвітні симфонії» це відважна спроба створити плянетарний образ вічно змінного стосунку природи й суспільного життя людини. Це пантеїстична метафора доби великих суспільних потрясень, сповнених диявольськими і людськими подіями. Але одночасно поет-романтик живе патосом видива краси:

Сонце! Ох, ти, сонце моє!..

А все ж таки і ти захмарилось.

– Думаєш?

… Замислилося сонце…

Крізь повінь хмар, в глибині вод

замислилося сонце.

… Розтаборилась тінь…

… Яка глибінь! Яка глибінь!

коли замислюється сонце!

Таких мистецьких рядків у Хвильового можна знайти чимало. Вони належать до нових здобутків тогочасної української поезії. У цитованих рядках є щось від тичинівських «Соняшних клярнетів». Але тільки щось. Бо основне тут від самого неповторного Хвильового: його естетична гострота зору, його вникливість і своєрідне образне бачення явищ природи, його любов до неї, його пантеїстичне світовідчування. У цілому поезію Хвильового визначає: з одного боку, глибокий ліризм, залюбленість у природу, зокрема – в пейзаж, у побутові деталі перших днів пореволюційної доби, безпосередність, інтимність тону, а з другого, – космізм, романтичне передчуття всесвітньої соціяльної бурі, плянетарний месіянізм і фанатична віра в майбутнє України.

І всюди чую я

прелюдію машин до людського життя.

А Україна, всесвіт –

в купелі боротьби,

і біля них – Матуся неминучість. («Досвітні симфонії»)

Принциповий новатор, він відштовхувався від старих клясичних форм, вводив у поетичну практику верлібр, ускладнені (хоч і не завжди вдалі) алітерації («Бабухкайте, бийте в бабухатий бубон»), навмисне впроваджував натуралістичні, оголені, форми вислову («пелюшковий сморід», «черево революції» і под.). І одночасно він залюблений у чудодійність слова, в його багатозначність, в його символіку. Його поезія сповнена гострих контрастів: вишукані імажиністські образи і пропагандивні гасла, тонкі ліричні відступи і грубі побутово-натуралістичні деталі. Все це створювало враження хаотичного нагромадження засобів, ідей, об’єктів опоетизування й утруднювало сприймання його поезій ширшою читацькою масою.

Для Хвильового то був рік не тільки напруженої творчої праці, але й інтенсивних шукань нових засобів самовияву. У цитованій уже поезії «Клявіятурте» Хвильовий писав: «Молимося тому, чого не знаємо, бо наша молитва – жага все-всепізнання». Ота молитовна пристрасть всепізнання проймала всю його молоду поетичну істоту. Він шукав самого себе, притаманну тільки йому мистецьку форму самовияву. Саме тому, мабуть, уже року 1921-го, поруч з поезією він починає активно виявляти себе в прозових етюдах. Поволі ці етюди переходять у нові, наскрізь оригінальні щодо засобів і сюжетної конструкції новелі й оповідання. Від кінця 1922-го й до. початку 1923-го років, з появою низки новель Хвильового: «Життя», «Юрко», «Кіт у чоботях», «Легенда», «Редактор Карк», поступово відходить у небуття Хвильовий-поет. Збірка поезій 1922 року «Досвітні симфонії» була останнім акордом його поетичної увертюри.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 40 – 44.