Доба Пролітфронту

Григорій Костюк

Доба «Літературного ярмарку» була ще до певної міри виповнена духом і настроями доби ВАПЛІТЕ. М. Хвильовий та його однодумці ще жили в якійсь мірі вірою, що буде збережено свободу як особисто письменницької творчости, так і національно-державної незалежности. Але вже з квітня 1929 року, коли Сталін, опершись на сконсолідовані (після довгої внутрішньої боротьби) традиційні російсько-імперські націоналістичні сили в ВКП(б), вчинив на XVI-ій партійній конференції фактично державний переворот, скупчивши в своїх руках неподільну владу диктатора-вождя, ситуація різко зміниласа. Про свободу й ліберальні ідеї «позагрупових» письменників годі було вже думати. Потрібно було по-новому перешиковувати сили, міняти тактику й пристосовуватися до нових лютих обставин.

Як завжди, так і тепер, Хвильовий перший збагнув і відчув нові суворі повіви. Він зрозумів, що в «нових умовах» «позагруповим» письменникам місця нема. На частих товариських гутірках із своїми однодумцями він почав висловлювати думку про актуальність створення нової письменницької організації, яка б охопила всіх тих, що досі є позагруповими. Думка ця знайшла живий відгук серед майже всіх колишніх ваплітян. Уже в літі 1929 року почалося колективне обдумування основних декляративних принципів і назви організації. Хтось підкинув – ПРОЛІТЕН. Як це розшифрувати? Може – Пролетарський літературний наступ. Не знаю. Із дальших дискусій над характером організації стає ясним, що вона мусить бути: за ідеологією – пролетарською, а за діяльністю – масовою. М. Хвильовий, очевидно, зрозумів, що в нових умовах колишня його ідея елітарної організації стала анахронізмом. У нових умовах проблема масовости і партійности є основою існування. З цим мовчки погоджувалися майже всі. Дискусій не було.

Для всіх було ясно: якщо вже виходу нема і доля письменника тепер неминуче мусить бути наскрізь сполітизована, то принаймні треба ступити на цей шлях цілою групою однодумців. Так вкорінялася ідея нової організації. Не погодились на цей шлях тільки три ветерани ваплітянського руху: Майк Йогансен, Олекса Слісаренко і Юрій Смолич. Вони створили свою маленьку «Техномистецьку групу «А», За карколомною фантастикою, пригодами й новими технічно-мистецькими витівками вони сподівалися сховатися від епохи тотальної політизації.

Несподівано ідея нової організації набрала широкої популярности. До неї почали зголошуватися не тільки ті літератори, що не належали до жодної організації (О. Вишня, Ю. Шовкопляс та інші), але й ряд письменників, що входили в ту чи іншу організацію. Зокрема зголосила свій вступ до нової організації майже вся харківська група «Молодняк» : О. Кундзіч, Т. Масенко, О. Донченко, Ю. Вухналь, Іван Момот, І. Багмут, Д, Гордієнко. Це відразу зактивізувало новий рух. З вересня 1929 року в будинку ім. Блакитного щотижнево, а то й при потребі – двічі, почали збиратися всі адепти нової організації. Ініціятива і керівництво було постійно в руках М. Хвильового, М. Куліша, О. Досвітнього.

На першому засіданні Хвильовий інформував, що має згоду з «вищих сфер» про творення нової організації й обіцянку фінансового забезпечення видання місячника. Після довгих, кількавечорових дискусій усі погодилися, що основні принципи деклярації мають бути сугубо льояльні й партійні. Основне завдання організації – висока мистецька та ідейна якість творів, марксистська ідеологія і боротьба проти всіх буржуазних і націоналістичних ухилів, у тому й – хвильовізму. Діяльність письменника – це «служба сьогоднішньому дневі». Письменник повинен бути в колгоспі, на фабриці, на заводі. Там він влучається в працю, відкриває молоді робітничі таланти, залучає їх до літературно-мистецьких студій і організацій. Отже, зневажений колись М. Хвильовим масовізм стає тепер бойовим завданням ним же створеної організації. Така суперечлива діялектика часу. Всі це розуміють і мовчки приймають. На одному з засідань Юрій Яновський пропонує новий проект назви організації ПРОЛІТФРОНТ:

– Пролетарський літературний фронт. Хвильовий захоплений. Усі підтримують. Назву організації знайдено й затверджено.

Правдоподібно в листопаді 1929 року в періодичній пресі появилася деклярація нової організації, що мала назву ПРОЛІТФРОНТ – об’єднання студій пролетарського літературного фронту. її підписало понад тридцять членів основоположників на чолі з М. Хвильовим, М. Кулішем, П. Тичиною та О. Досвітнім. У грудні 1929 року вийшла остання, 12-та книга «Літературного ярмарку». Цим кінчалася легкояскрава, романтична, гостро сатирична, а інколи й езопівська доба, репрезентована «Літературним ярмарком», і надходила невідома в^своїх перспективах, але логікою суворого життя зумовлена, ідейно-змобілізована доба ПРОЛІТФРОНТу. На початку 1930 року, за редакцією М. Куліша, І. Сенченка, І. Момота, Т. Масенка, Ю. Яновського, А. Любченка, П. Панча, а з третього числа – тільки М. Хвильового, А. Любченка й І. Момота, – почав виходити місячник за тією ж назвою.

Тут уже не зустрінемо ні абстрактних гасел про Велике відродження, ні про соборність українських земель, ні критичної іронії, що ми й досі плентаємося в хвості історії й не маємо ні української енциклопедії, ні потрібних словників чужих мов, ні навіть українського тлумачного словника тощо. Із давніших полемічних проблем залишилась тільки проблема стилю, напрямку літератури й мистецтва. Цим питанням у «Пролітфронті» було приділено ще деяку увагу. Немає вже систематичної боротьби з ВУСППом, як організацією, лише де-не-де гостра реакція на необ’єктивну вуспівську критику творів чи діяльности пролітфронтівців. Убивчу своїми аргументами статтю Нахтенборенга (чергове псевдо К. Буревія), що, здається, звалась «Диктатура» І. Микитенка в чотирьох театрах», редакція так і не наважилась помістити, хоч і була анонсована в попередньому числі.

М. Хвильовий за доби ПРОЛІТФРОНТу не опублікував ні одного свого нового оповідання. Він напевне добре розумів, що часи «Івана Івановича», «Сентиментальної історії», чи, навіть, мисливських нарисів – минули. Настала доба безконфліктних, ура-оптимістичних, партійно-витриманих творів, тобто, войовничої партійної публіцистики в образах на теми поточної політики партії і соцбудівництва. Психологічно до такого роду творів він ще не був готовий. Тому всю свою творчу снагу, всю полемічну пристрасть він зосередив на літературній публіцистиці. Вона була спрямована головно проти «Нової Генерації». Цій організації українських футуристів, а зокрема її членові, критикові О. Полторацькому, він присвятив три великі гостро викривальні статті. [Кричуще божество, «Пролітфронт», 1930, ч. І, стор. 247 – 252. Чим причарувала «Нова генерація» тов. Сухино-Хоменка? «Пролітфронт», 1930, 3, стор. 229 – 270. Остап Вишня в світлі «лівої» балабайки. «Пролітфронт», 1930, ч. 4, стор. 254 – 310.] Крім того, у «Пролітфронті» було вміщено статті І. Момота під псевдонімом О. Мак, [З бльокноту читача, там же, чч. 1, 3, 4.] І. Сенченка «У парках зблідлих фантазій» [Там же, ч. 2, стор. 177 – 210.] та Варвари Жукової (Костя Буревія) – «Фашизм і футуризм» [Там же, ч. 3, стор. 205 – 228.], спрямовані також проти «Нової Генерації».

Чим пояснити таку «увагу» «Пролітфронту» до «Нової Генерації»? Не було це якоюсь примхою «Пролітфронту» взагалі, а Хвильового зокрема. Викликана ця гостра постава двома моментами: 1. гостро-негативним ставленням «Нової Генерації» до ПРОЛІТФРОНТу як організації та постійне, з числа в число, шельмування його і 2. провокативна стаття О. Полторацького про творчість Остапа Вишні, яка зіграла фатальну ролю в дальшій долі Остапа Вишні. Ось основні дві причини тотальної війни Хвильового проти «Нової Генерації».

[Досить проглянути комплект «Нової генерації» за 1927 – 1930, щоб переконатися, як систематично, настирливо, з числа в число там містили різні злісно-насмішливі, злобно-сатиричні вигадки, памфлети, дошкульні провокації, а то й звичайні політичні доноси на М. Хвильового та його однодумців. Найактивнішим автором такої «літератури» в «Новій генерації» був молодий критик О. Полторацький. А його довгий (у кількох числах журналу) політичний донос на Остапа Вишню обурив не тільки численних читачів О. Вишні, але й увесь близький до ПРОЛІТФРОНТу літературний світ. Не завадить тут пригадати: коли О. Вишню арештували і «засудили» на смертну кару, а потім розстріл замінили на 10 років концентраційного табору, то О. Полторацький з гордістю ката писав:

«…Основного мені пощастило досягти – визначити в українській радянській критиці антипролетарськість, бездарність і куркульську ідеологію «творчости» цього суб’єкта»… «Тепер я щасливий відзначити, що подібне уже сталося й що моя стаття стає епітафією на смітникові, де похована творчість О. Вишні».

Сучасний читач також мусить знати, що О. Полторацький (Полтора-дурацький, як його часом називав Хвильовий), переживши доносами сталінський терор 1930-их років, цю свою брудну діяльність спокійно продовжував навіть після смерти Сталіна. Так наприкінці 1960-их років, коли почався погром шестидесятників, він знову виступає з пасквілями проти молодих українських патріотів. Одна з найпідліших статтей-доносів того часу під назвою «Ким опікуються деякі гуманісти», опублікована в «Літературній Україні», спрямована була проти В. Чорновола і С. Караванського. Стаття повна брехні, наклепів і провокації. Вона викликала хвилю обурення серед усіх чесних людей України. Про це свідчить протест, написаний у формі «Відкритого листа до Президії спілки письменників України», відомого тепер поета, публіциста і політв’язня Василя Стуса (Див. «Сучасність», ч. 4, 1969, стор. 76 – 81).

Ось такі духово нечисті, аморальні типи задавали тон у «Новій генерації» в її наступі на ПРОЛІТФРОНТ. Вони остаточно вибили М. Хвильового з рівноваги і стали одною з основних причин тотальної контратаки М. Хвильового й цілого ПРОЛІТФРОНТу проти «Нової генерації». Цих конфліктних ситуацій ніхто із дослідників не повинен забувати].

Особливість цих памфлетів Хвильового така, що, з одного боку, вони позначені полемічно-сатиричним талантом автора «Камо грядеши», а з другого, що їх уже наскрізь проймає панівна тоді безоглядна, прокурорсько-викривальна форма критики. З позицій генеральної лінії партії він прискіпливо, не завжди справедливо, дошукувався у своїх опонентів не мистецьких хиб, а політичних, ідеологічних диверсій включно з буржуазним націоналізмом і… хвильовізмом. Це вже був стан, сказати б, межового нервового напруження у Хвильового. І це позначилось на його статтях.

ПРОЛІТФРОНТ відразу розгорнув активну культурно-виховну працю на харківських заводах (ХПЗ, ДЕЗ, Велозавод). Як наслідок цієї праці до ПРОЛІТФРОНТу з заводських літгуртків прийшло понад десяток молодих робітників-літераторів, серед яких були такі справжні таланти як Іван Калянник, Микола Нагнибіда та Сергій Борзенко. Потяглася до ПРОЛІТФРОНТу й університетська молодь: Іван Нехода, Валентин Бичко, Дмитро Ніценко, Марко Рєзніков, Євген М’якота. З Інституту марксизму прийшли: М. Кириченко, І. Редькина, П. Демчук. З Плугу перейшов О. Сорока, а з Авангарду – Леонід Чернов. До складу ПРОЛІТФРОНТу ввійшла також ціла група єврейських письменників: Д. Фельдман, Л. Квітко, Е. Козакевич, Діамант, Т. Ген, Г. Добін, Б. Міллер, О. Фінкель.

Ухвалено було видавати, крім місячника «Проліт-фронт», ще популярно-теоретичний двомісячник «Літературний цех», [Редколегія «Л. ц.» була: Д. Фельдман, А. Лейтес, Г. Костюк, Д. Гордієнко, І. Шутов.] спеціяльно призначений для робітничих літературних студій і початкуючої студентської молоді. Нова організація взяла активну участь у творенні Федерації українських революційних радянських письменників. До Ради Федерації делеговано було: М. Хвильового, А. Любченка і І. Момота. ПРОЛІТФРОНТ брав діяльну участь у місячнику української культури, що тоді по всій Україні організувала ВУРПС – Всеукраїнська Рада Професійних Спілок. Для участи в місячнику визначено було групу письменників. [О. Копиленко, О. Донченко, Ю. Вухналь, Остап Вишня, Г. Костюк, І. Момот, Г. Коцюба, В. Мисик, І. Багмут, Д. Фельдман, О. Кундзіч.]

Одне слово, зовні ніби все виглядало на нормальний, як на ті часи, стан діяльности організації. Але поза тим, на життєвому горизонті збирались і вже розростались чорні хмари початку 1930-их років. Десь у високих апартаментах керівних державних центрів визрівала вже ідея цілковитої уніфікації літературного життя. Перший етап цього пляну мав на увазі об’єднання всіх діючих письменницьких організацій з ВУСППом, – з цією тоді вже визнаною вищими інстанціями за єдину провідну пролетарську організацію.

Цю гвалтовну операцію вирішено було почати з найсильнішої й найавторитетнішої тоді організації – ПРОЛІТФРОНТу. Провідних осіб його було викликано у відповідні високі установи і заявлено їм, що над їх організацією тяжать непоправні гріхи ВАПЛІТЕ й «Літературного ярмарку», гріхи «Народного Малахія» М. Куліша, «Записок холуя» й націоналістичний маринізм Івана Сенченка, «Майстра корабля» й «Чотирьох шабель» Ю. Яновського, помилок О. Копиленка у «Твердому матеріялі» й «Визволенні», націоналістичних і троцькістських тенденцій в поемі Т. Масенка «Лобне місто» та в листуванні, друкованому в «Л. я.», зокрема в листах Ю. Яновського до М. Хвильового, Т. Масенка до І. Сенченка, О. Досвітнього до М. Куліша та ін. ПРОЛІТФРОНТ не відмежувався від хибних позицій Д. Фельдмана в його передмові до «Українська проза в єврейських перекладах» і багато інших гріхів. Одне слово, мовляв Катон Старший, «Картагена мусить бути зруйнована» – ПРОЛІТФРОНТ мусить бути зліквідований.

Загально похмура ситуація початку 30-их років владно цього вимагала. Це відчули і зрозуміли при цій історичній розмові в ЦК M. Хвильовий, M. Куліш і О. Досвітній. Протиставитись цьому вони вже не бачили змоги. 19 січня 1931 року було скликано загальну нараду членів ПРОЛІТФРОНТу, на якій було «ухвалено» самоліквідуватись і вступити у ВУСПП.

Закінчився останній організаційний етап творчої діяльносте М. Хвильового та його однодумців. Замкнулася доба літературної дискусії і відносно ліберальних часів 1920-их років.

[Варто для історії зафіксувати повний склад ПРОЛІТФРОНТу на час його ліквідації. Як мені здасться, це є перша спроба такого переліку. Тому за вичерпність списку не можу ручитися. Список складено на підставі восьми книжок «Пролітфронту», спогадів Ю. Смолича, Т. Масенка («Роман пам’яті», Радянський письменник, Київ, 1970) і власної пам’яті. До ПРОЛІТФРОНТу належали (за абеткою): Іван Багмут, Валентин Бичко, Сергій Борзенко, Остап Вишня, Юрій Вухналь, Т. Ген, Дмитро Гордієнко, Леон Деменко, Діамант, Іван Дніпровський, Г. Добін, Олесь Донченко, Олесь Досвітній, Петро Демчук, Григорій Епік, Валер Іванов (Лерик), Іван Калянник, Лейб Квітко, Емануель Козакевич, Михайло Кириченко, Григорій Костюк, Гордій Коцюба, Микола Куліш, Олекса Кундзіч, Олександер Копиленко, Т. Ландирев, А. Лейтес, Аркадій Любченко, Терень Масенко, Василь Мисик, Б. Міллер, Тіграм Мелікседов, Євген М’якота, Микола Нагнибіда, Іван Нехода, Дмитро Ніценко, Лесь Несміян, Петро Панч, І. Редькіна, Марко Рєзніков, Сергій Роговик, Іван Сенченко, Олександер Сорока, Павло Тичина, Давид Фельдман, О. Фінкель, Микола Хвильовий, Леонід Чернов, Іван Шутов, Володимир Юризанський, Юрій Яновський, Михайло Яловий.]

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 79 – 86.