«Останнє слово»
Григорій Костюк
За життя розплата тільки кров’ю.
Тільки смертю переможеш смерть.
Василь Еллан.
13 травня 1933 року, зранку, М. Хвильвий телефоном запросив до себе найближчих своїх друзів: М. Куліша, О. Досвітнього, Г. Епіка, І. Дніпровського, М. Йогансена, І. Сенченка. Можливо, був ще хтось. За розповіддю М. Куліша, що її переказала нам його дружина Антоніна Іллівна Куліш у своїх «Спогадах про М. Куліша», [Микола Куліш. «Твори», 1955, Нью-Йорк, УВАН, стор. 365 – 433.] довідуємось, що «Хвильовий почав частувати всіх чаєм, настрій мав збуджений, піднесений і вдавано-веселий. Нікому це не здалося підозрілим. Арешт Ялового подіяв на всіх приголомшуюче. І чи не найсильніше на Хвильового». Далі я опираюся на розповідь Г. Епіка, як вона залишилась у моїй пам’яті. Гуторили. Пили чай. Хвильовий узяв гітару й почав наспівувати, чи точніше мелодеклямувати «Бєси» Пушкіна.
Хоть убей, следа не видно;
Сбились мы. Что делать нам?
В поле бес нас водит, видно,
Да кружит по сторонам.
І було в цій старомодній мелодеклямації щось трагічно-сучасне. Якесь темне безвихіддя, якась диявольська фатальність і прихований крик душі письменника: що робити? («Что делать нам?»). Запанувала дивна тиша. У дверях, між кухнею і їдальнею, стояла сумно усміхнена дружина Хвильового – Юлія Григорівна. Хвильовий зупинився, кинув гітару, встав. Куліш, щоб розвіяти незручний настрій, мовив: – А тепер – по чарці нам!
Налили. Випили. Настрій кращав. Хвильовий розповів якусь анекдоту, натякнув щось про любов до життя. Ініціятиву перехопив Куліш. Зчинився загальний дружній гамір.
Мабуть, ніхто не звернув уваги, що в кутку, коло шафи з книжками, сидів Пом, улюблений пес Хвильового, його незрадливий друг на всіх полюваннях. Він, мабуть, довго сидів, розумними своїми очима спостерігав таке знайоме рухливе товариство і в момент найбільшого гамору й собі дружньо гавкнув. Не зло, а таким специфічно собачим голосом радости. Всі засміялись, а Хвильовий вмить підхопився, підбіг до пса, вхопив його дружньо за вуха і мовив: – Ех, Пом, і ти тут!? – Пом весело крутнувся, ніжно заскавучав, став на задні лапи й передніми обхопив свого господаря. Хвильовий усміхнувся, погладив пса по голові, розняв його лапи і мовив: – Ну, годі! годі! Поїдем, поїдем. – Друзі жартували. Хвильовий, ніби збентежений, пояснив: – Це так завжди перед полюванням, – і вийшов до своєї робочої кімнати. За кілька хвилин звідти почувся постріл. Гості стрепенулися. – Ти, що, здурів?! – гукнув Куліш і кинувся до кімнати. Хвильовий сидів у кріслі за своїм робочим столом. Голова – ледь похилена. З правої скроні струміла кров. Права рука – безсило опущена. На підлозі лежав револьвер. Це було його останнє слово.
– Лікаря! – гістерично крикнула Юлія Григорівна. Негайно викликали лікаря. Тут же попросили дружину В. Гжицького (медична сестра), щоб дала застрик для стимуляції серця. Приїхав лікар і… констатував смерть.
«Годі! Завісу!» Finita la commedia! Замкнулась велика доба української літератури 1920-их років. Її фінал окроплено кров’ю найбільшого її організатора і творця.
Примітки
Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 95 – 97.