Похорон

Григорій Костюк

Треба було негайно повідомити ЦК КП(б)У. Присутні друзі тут же створили комісію для похорону М. Хвильового. Покійника лишили непорушно в кріслі. Нікого до його кімнати не пускали. Мабуть, найбільшу опанованість проявили наймолодші з гостей: Г. Епік і І. Сенченко. На робочому столі Хвильового вони знайшли й уважно перечитали два листи, писані рукою Хвильового. Один – до ЦК КП(б)У, а другий – до дружини й доньки. Авторові цих рядків Г. Епік в той вечір переповідав докладно зміст цих листів. Довгі й несамовиті роки стерли багато деталів з тієї розповіді. У пам’яті залишилась лише загальна, але, можливо, і найважливіша її суть.

Листи були не заклеєні, тому їх легко можна було перечитати. Але, на жаль, не вистачило часу, щоб зробити копії. У коротенькому листі до дружини й доньки він просив дарувати йому, що приніс їм більше страждання ніж радостей. Доньку в листі, у звичайному для нього ліричному відступі, він називав «барвінковим цвітом». Лист до ЦК партії був довший і нагадував своїм стилем його памфлети. У вступній частині він намалював страшну, реальну картину стану сучасного села – голод і масове нищення селянства. Відповідальність за ці злочини він поклав на ЦК партії. Далі кинув гостре обвинувачення проводові партії в зраді ідей революції, в переродженні, в потуранні російському націоналізмові й нищенні елементарних культурних і господарчих прав українського народу.

Арешт М. Ялового він оцінював, як початок терору термідоріянців проти революційного покоління взагалі, а українських письменників зокрема. За великі ідеали революції 1917 року і за діяльність свого покоління він (Хвильовий) несе відповідіяльність. Тому протестує як проти народовбивчої політики на селі, так і проти репресій і терору, що їх спрямовано проти української інтелігенції. А як всі засоби протесту від нього відібрали, то він протестує останнім, що є в його розпорядженні – своїм життям.

За якусь годину явились агенти ГПУ, закрили кімнату з тілом Хвильового, заборонили всім, навіть членам комісії похорону, заходити до неї. Звільнили кімнату через кілька годин, коли проробили потрібну їм ревізію бібліотеки й рукописних матеріялів Хвильового. Спакували і вивезли ввесь архів покійного.

Комісія для похорону, поповнившись представниками від Спілки письменників та інших організацій, дістала з відповідних органів розпорядження, щоб тіло Хвильового завтра, перед полуднем, відвезли до будинку Блакитного і після короткої громадської панахиди, завтра ж, 14 травня, о 1-ій годині дня, поховали на міському кладовищі. Перевезти тіло М. Хвильового з будинку «Слово» до будинку ім. Блакитного (Каплунівська 4) доручили були Іванові Дніпровському й Петрові Панчу. Пригадую, П. Й. Панч уживав заходів, щоб зробити маску Хвильового. Але хтось чи щось стало на перешкоді й маски не зробили. Це дуже огірчило П. Панча. «Невже вони думають, що не доведеться ставити йому пам’ятника?» – з нотою досади казав він упівголоса до кількох літераторів, що на подвір’ї «Слова» вкладали труну на плятформу авта. З малим запізненням, труну з тілом Хвильового привезли до будинку Блакитного і по 11-ій год. ранку виставили в малій передній залі.

Про останнє прощання з Хвильовим тогочасна преса не написала ні слова. Принаймні, переглядаючи тепер «Вісті» ВУЦВКа і «Літературну газету», я не знайшов нічого, крім офіційно-урядових матеріялів похорону. Моя пам’ять зберегла таке: було дві промови – Іван Кириленко говорив від партійної організації спілки письменників, а Наум Калюжний, здається, від спілки друкарів. Почесна варта тривала понад годину. Спогади про це розбігаються. Йосип Гірняк, у розмові зі мною, свідчив, що почесну варту незмінно тримали Лесь Курбас і Павло Тичина. Це «терпіння» завдав їм нібито навмисне М. Куліш, щоб цим способом не допустити до труни духових убивців Хвильового Щупака, Кулика, Микитенка та інших їх поплентачів. Антоніна Куліш у згадуваних уже спогадах пише, що «почесну варту, яка змінялася що п’ять хвилин, несли всі найвидатніші письменники того часу» (Цитовані спогади, стор. 418).

Моя пам’ять зберігає подібний варіянт. Лесь Курбас і Павло Тичина дійсно були першою двійкою, що відкривала почесну варту. Перед моїми очима й досі стоїть опуклий образ: суворий, з закам’янілим скульптурним обличчям Лесь Курбас і мертво-бліда маска в пенсне тендітного Павла Тичини. І ще запам’яталось: не було на похороні В. Коряка, давнього побратима, а пізніше завзятого опонента Покійного. Припускаю, що саме така смерть Хвильового була для нього тяжким ударом. Він не мав ні сили, ні відваги прийти і глянути навіть у мертві очі М. Хвильового.

Перед першою годиною по полудні труну винесли і поставили на спеціяльну плятформу авта. Публіки звідкись набралось повно. Вона не вміщалася ні в залі, ні в подвір’ї і заполонила геть ріг Каплунівської і Пушкінської вулиць. Авто поволі рухалось Пушкінською вулицею на міське кладовище. За автом ішли: мати, сестри, дружина з донькою і найближчі друзі з родинами: М. Куліш, Лесь Курбас, І. Дніпровський. За ними: М. Йогансен, П. Тичина, О. Досвітній, Г. Епік, Ю. Яновський, В. Сосюра, Іван Сенченко, П. Панч і багато інших. Здається, грала оркестра, яку прислала спілка друкарів. Звучала якась жалобна мелодія. Антоніна Куліш у своїх спогадах пише, що то був похоронний марш Шопена. Не знаю. До мене ця музика не доходила. Я тільки бачив силу народу, знайомі обличчя письменників і труну з квітами. Бачив, що Майк Йогансен, цей плечистий, високий, з виглядом спортсмена поет, не соромлячись, відкрито плакав. Поруч ішов П. Тичина. Тут же, зосереджений у собі твердим військовим кроком ступав О. Досвітній. Він міцно тримав під руку П. Тичину, який, здавалося, коли його не тримати, ось-ось спіткнеться й упаде. Мовчазне, аж пожовкле обличчя Тичини справляло враження сновиди. Він, здавалося, навколо нічого не бачив. Не помічав ніби, як схлипував, як текли сльози в його сусіди зліва Майка Йогансена, не чув, як плакали десь недалеко якісь жінки. Він маніякально посувався в масі вперед і вдивлявся лише туди, де похитувалась труна з його другом, якому він присвятив один з найкращих своїх творів «Вітер з України».

На цвинтарі було дві промови. Від Оргкомітету спілки письменників України говорив Іван Микитенко, а від ближчих друзів Покійного – Петро Панч. Як Микитенко тут, так і Кириленко в будинку Блакитного, обидва вони висловлювали офіційний погляд влади на самогубство Хвильового. Вони натякнули дещо з його заслуг, а докладно пригадали всі його помилки і провини. Не забули сказати, що в свій час «Хвильовий проповідував український націоналізм, зафарблений троцькізмом» (І. Кириленко); що він, замість того, щоб остаточно виправити свої помилки, «не повертається до партії, втрачає мужність, заходить в глухий кут індивідуалізму, з якого вирішує знайти «вихід у небуття». Це вчинок безглуздий, «який не має нічого спільного з званням члена комуністичної партії» (І. Микитенко). [Цитати обидвох промовців узято з «Літературної газети», 27 травня 1933. ч. 10, стор. 2.]

Лише промова П. Панча прозвучала людяніше, а місцями навіть щиро. Він говорив тяжко, ледве видушував з себе слова, видно, говорив не те, що хотів сказати, слова вискакували коряві, намагався хоч будь-як увійти в офіційний тон, проте не лаяв, не засуджував, а ствердив: «Талант Хвильового незвичайний. Ми, радянські письменники другого призову, майже всі вийшли у далеку незнану літературну путь під знаком невгамовного, запального і романтичного Хвильового». І ще додав, що своїм пострілом Хвильовий «зробив пробоїну не тільки в скроні, але й у наших лавах. Зроблено пробоїну таку, якої сьогодні закрити комусь одному не під силу» (Там же). І хоч ці задушевні слова були приглушені оптимістичними деклямаціями Кириленка, Микитенка, а ще десь збоку, спеціяльного емісара Москви А. Безименського, [Безименський. Ще запекліше боротися з впливами клясового ворога. «Літературна газета», ч. 10, 27 травня 1933.] проте поховали Хвильового все ж таки як радянського письменника.

Але проминув якийсь місяць часу, як ситуація різко змінилася. У ЦК партії прочитали, мабуть, уважно, адресований їм передсмертний лист Хвильового і збагнули, що тут була не «втрата мужности», не «брак революційного гарту», не «інтелігентська розмагніченість», не «остання помилка», а останній свідомий удар проти партії та її політики. Тому самогубство Хвильового було відразу скваліфіковано як акт «демонстративно-ворожий» і вся діяльність його засуджена як націоналістична. Хвильовий стає синонімом «ворога народу». Всі його твори вилучають з бібліотек, вони потрапляють на поліційний індекс, а саме ім’я Хвильового зникає з офіційної історії української літератури. Більше того: майже всіх його однодумців, ба й просто сучасників, арештовують і знищують в концентраційних таборах смерти.

Красномовно промовляють про це такі, за нашими, може й не зовсім повними підрахунками цифри: із 260 активно діючих на 1930 рік українських письменників було арештовано, розстріляно й вислано в концентраційні табори 228. Такий апокаліптичний балянс розправи Сталіна та його агентів над українською літературою 20-их років, що під проводом і гаслами Хвильового хотіла вийти на свій власний, незалежний від Москви, творчий шлях розвитку.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 97 – 101.