Третій період творчости (1931 – 1933)

Григорій Костюк

Вероніка сказала:

– Демо! Ти мистець революції, а от «сьогодні» ти й не напишеш, тому що «сьогодні» є зовсім не те, що каже Стефан. Не героїчні будні, а героїчне терпіння.

М. Хвильовий. «Силюети».

Наближалось щось гірше ніж героїчне терпіння. Це був уже шлях на Голготу. Не знаю, чи М. Хвильовий у час ліквідації ПРОЛІТФРОНТу ясно усвідомлював уже, куди котиться його особиста зоря. Аде доля його однодумців, доля більших і менших талантів, що їх об’єднував ПРОЛІТФРОНТ, його доглибинно хвилювала. Як і в критичний момент ліквідації ВАПЛІТЕ, коли він негайно покинув Відень і приїхав до Харкова, щоб бути серед своїх друзів-однодумців, щоб вони не розгубились, не розпорошились, не втратили надії, так і тепер, у набагато критичнішій ситуації, коли його організації наказали не просто ліквідуватись, а ввійти в організацію, з якою він довгі роки вів завзяту боротьбу, – Хвильовий, зціпивши зуби, очолив цей ліквідаційний процес і доклав усіх зусиль, щоб з гідністю впровадити всіх членів ПРОЛІТФРОНТу до ВУСППу

Коли ж секретаріят ВУСППу підійшов до справи пролітфронтівців селективно (напр., не було спочатку прийнято до ВУСППу М. Куліша, О. Вишню, Ю. Яновського та ще декого), то Хвильовий на перших спільних зборах з ВУСППом 24 лютого 1931 року виголосив знамениту дипломатичну промову, яка зовні скидалася на дуже партійно витриману й самокритичну, а насправді, своєю тенденцією, своїм підтекстом була обороною чести ПРОЛІТФРОНТу й ультимативною вимогою, щоб усіх пролітфронтівців було прийнято до ВУСППу.

«Певний я, – кінчав він свою промову, – що за короткий термін поза ВУСППом не залишиться жодного з колишніх пролітфронтівців. Не в інтересах пролетарської літератури…відштовхувати від себе творців, які хочуть цю ж таки пролетарську літературу творити». [«Літературна газета», 30 березня 1931, ч. 10. Скорочений стенографічний звіт загальних зборів харківської організації ВУСПП, 24. II. 1931. Промова тов. М. Хвильового.]

Це мало свій вплив. Унезабарі справді всіх пролітфронтівців (за винятком тих, що самі не побажали вступити) було прийнято до ВУСППу. Хвильовий розумів, що в тих умовах письменникові залишитися поза організацією означало приректи себе на творчу смерть. Тому він так боровся за, здавалось би, таке елементарне право для всіх своїх послідовників. Йому однаково боліло як за всесоюзно відомого драматурга М. Куліша, так і за нікому ще не відомого, але талановитого початкуючого поета-робітника Івана Калинника. І це право він обстояв. На більше вже не мав ні сили, ні колишнього авторитету. Двері у вищі політичні сфери відтепер були вже для нього замкнені.

Він відчував процес штучної ізоляції, яку навколо його особи і його творів поступово створювали. Він пробував це розвіяти своєю творчою активністю. Як Тичина в поезії («Чернігів», 1931), гак він у прозі намагався свій талант і досвід поставити на службу сьогодення, на службу спрощених сучасних літературних вимог. Він пробував створити ілюзорне примирення з жорстокою дійсністю через творчість, і цим шляхом виграти час. Він пише цикл нових оповідань на дуже сучасну «виробничу» тему: «Майбутні шахтарі», «Останній день», «Про любов», «Щасливий секретар» тощо. Він їде на села Полтавщини й Харківщини. Приглядається до життя. Пише пропагандивні нариси «По барвінківському районі», «Бригадир шостої» тощо.

Ці речі друкують, але погідних умов навколо нього не створюють. Хмари над його головою все густішають. Давнішу його творчість ігнорують. Це він сприймав особливо боляче. І він вирішив тут опонувати фактами. Зібрав і по-новому упорядкував два томи своїх новель і запропонував до видання в ДВУ. Але тут «нову лінію» вже добре знали. Перевидавати старі твори відмовились. Ситуацію врятувало кооперативне видавництво РУХ, яке ще не було опановане микитенківцями. Воно приймає до видання обидва томи.

На початку 1932 року виходить перший том вибраних творів М. Хвильового, в мистецькому оформленні Анатоля Петрицького й за редакцією самого директора РУХу А. Березинського. Поява цієї збірки була для М. Хвильового не тільки своєрідною формою протесту проти ігнорантів, але й одночасно його єдиною тоді трибуною. Тому він сам написав передмову до цієї збірки, а до кожного оповідання – короткий, а інколи, навіть, полемічний, коментар. З гідністю, стримано, але з помітним внутрішнім обуренням він обвинувачує «не в міру дбайливих критиків», що в останні роки закреслюють «мало не ввесь мій попередній… творчий шлях пролетарського письменника».

Він висміює тих критиків, що пробують писати про його сучасні твори як про «пролетарського початківця, який допіру повернувся з ваплітівської еміграції». Він цитує слова німецького критика на том вибраних його оповідань, що 1931 року вийшли німецькою мовою. Німецький критик («Бюлетень експресних інформацій», ч. 4, 1932, Інсбрук) прихильно писав, що це дуже рідкісне явище серед письменницьких талантів, коли всі десять оповідань, як у збірці Хвильового, не подібні одне на одне. Він зауважив також, що на «розкішній сатирі Хвильового» помітний вплив англійських гумористів (Свіфт). «Навіть у перекладі, який, коли судити з передмови, значно послаблює вартості українського автора, кожне поодиноке оповідання становить маленький шедевр (Meisterwerk), якому з письменницького боку мало що можна закинути» (Всі цитати взято з: М. Хвильовий. «Вибрані твори», т. 1-ий, РУХ, 1932, передмова, стор. 5-6).

Нарешті Хвильовий, навмисне процитувавши висновки німецького критика, що хоч книжка високомистецька, але для загальних бібліотек не надається, бо «комуністична», запитує: хто ж має рацію? Чи буржуазний рецензент, чи ті радянські критики, що заперечують його давніші твори? У коментарях до окремих своїх новель він при кожній нагоді ущіпливо реагує на примітивізм тогочасних «критичних бригад», що так безславно діяли в ті роки. Він систематично брав їх на сміх, цитуючи іронічний вислів Майка Йогансена : «Не знаю точно, чого хотіли від мене рецензенти – очевидно, вони мали рацію, раз їм доручили писати – але дуже хочу виправити свою лінію – очевидно, неправильну, раз на неї напались рецензенти, бо їм же доручили писати рецензію» (Там же. Коментар до оповідання «Щасливий секретар», стор. 289). У цих стриманих оборонних, а інколи й наступальних нотатках вчувалося ще де-не-де відлуння колишнього Хвильового-полеміста. Але тільки далеке відлуння. Крикнути на повний голос він уже не міг.

Його каяття й відмовлення від поглядів доби ВАПЛІТЕ не принесло йому ні щирого признання, ні довір’я з боку партії, до якої він ще належав. Це вело до трагічного внутрішньосуперечливого конфлікту. Правдоподібно, він опинився на тому «ідіотському роздоріжжі», яке колись він так проникливо вгледів у свого героя-опозиціонера Карамазова («Вальдшнепи», стор. 66). Одне слово, стан облоги й трагічного безвихіддя поглиблювався з кожним днем. Злочинний плян колективізації, що його зактивізувала партія від початку 1930 року, і нечуваний грабунок села під гаслами хлібозаготівель – дали вже свої жахливі наслідки 1932, а особливо – на початку 1933 року. Це ще більшою мірою поглибило в свідомості М. Хвильового стан глухого кута, безвихіддя.

Приїзд у січні 1933 року з Москви П. Постишева із спеціяльним завданням і необмеженими правами диктатора знаменував собою нову фазу політики партії. Пропагандивна машина його віщувала нову хвилю терору на господарчому й особливо на культурному відтинку. Тоді чи не вперше було кинено в маси міт, що досьогочасні невдачі в колективізації, які довели села до голоду, це наслідки шаленого опору куркуля, підкуркульника, їх спільників з «бухарінсько-троцькістської агентури» та «прихованих контрреволюціонерів-націоналістів з партійними квитками в кишені». Це вже було щось зовсім нове. Воно означало, що меч терору піднесено вже над головами тих членів партії, які ще не втратили почуття відповідальности перед народом і не перетворились у «машинізованих хижаків». Смертельною загрозою нависло це насамперед над М. Хвильовим та його найближчими партійними однодумцями.

Проте особиста доля його вже й не так хвилювала. Його мучив загальний стан народу нашого, що з кожним днем ставав нестерпним. Він уже не міг писати нічого, хоч від нього вимагали. Григорій Епік, що сам переживав подібну психологічну й ідейну колізію, як молодший віком пробував розрадити свого вчителя й старшого друга. Він сів писати роман і якось жартома, заохочуючи Хвильового, сказав, що викликає його на соцзмагання. Присутні журналісти підхопили це серйозно і на другий день преса повідомила світ про історичне змагання М. Хвильового і Г. Епіка. У Хвильового справді тоді було виринуло бажання сісти й написати щось значуще, ваговите. І він, як ходили чутки в літературних колах і дещо подавала преса, почав був писати. Супроти Епікової назви роману «Петро Ромен», що мав зобразити позитивного героя сучасности, Хвильовий волів дати героїчний образ жінки того несамовитого часу. Назва плянованого роману, нібито, мала бути «Єва».

Але з задуму нічого не вийшло. Шаленство подій дуже швидко його роззброїло. Тисячі голодних селян і тисячі трупів мужчин, жінок, дітей на вулицях Харкова викликали розпачливий стан у душі письменника. В чому справа? Де причина? Хто винен? – тривожно роїлись у нього думки. Він уже не міг писати, спокійно жити й байдуже дивитись на все, що творилось навколо. Він вирішує ще раз глянути в корінь.

У квітні 1933 він разом з А. Любченком виїжджає в Лохвицький район на Полтавщині. Цю поїздку описав А. Любченко в своїх спогадах «Його таємниця», звідки ми запозичуємо деякі факти. Перша їх зупинка в директора великої модерної, розбудованої чеськими інженерами цукроварні. Прізвище директора було Бичок. За свідченням А. Любченка, це був «старий робітник цукроварник, колишній матрос Чорноморської фльоти, людина з міцним здоров’ям, ясним розумом і організаторським хистом». Хвильовий його знав давніше. Відразу ж прибув туди і секретар лохвицького райкому партії Васильківський. Він був близький однодумець Хвильового ще з Харкова, бувши 1930 року секретарем парторганізації ХПЗ. І ось ці два високі партійні провідники «великого перетворення» в районі інформують своїх харківських друзів про життя і стан їхнього району. То була розмова дуже довірча. Розмова друзів, що вірили один одному, що щиро шукали виходу з того смертельного глухого кута, куди зайшли вони, виконуючи «директиви з центру». Їх довгу й розпачливу розповідь можна стисло передати такими словами: куркулів, якими спекулює пропаганда, вже давно нема. Залишився переважно бідняцький люд. Ограбований, доведений до розпачу, він почав братися за сокиру й рубати з відчаю «партуповноважених». Стихійно вибухають повстання. їх жорстоко придушують спеціяльні військові частини. Голод охопив цілі села й райони. Чимало випадків людоїдства. Масові втечі з сіл світ-заочі. Часті випадки самогубства цілих родин. Загально кажучи – безнадія, відчай, жах. Панує безладдя. Влада розгублюється і від того ще більше сатаніє.

«Просто віри не йметься, а проте виглядає все так, ніби чомусь спеціяльно треба збурити населення, конче зрушити його з місця, відірвати від свого пня, геть розколошкати, розкидати, знесилити, знівечити».

«Охопивши голову руками, Хвильовий напружено слухав. Іноді коротким легким покивом стверджував почуте, так наче сам про це колись вже говорив».

Далі йшла мова про причини, і хто винен, що створилася така трагічна ситуація? Господарі, навперейми, обхідними шляхами пробують пояснити і гостям і… собі, хто винен. Їх висновок звучить хоч плутано, але зрозуміло: «Поза тим і другим все одно лишається основне спрямування, генеральна лінія. І ця генеральна лінія, хоч-не-хоч, викликає серйозні сумніви».

Хвильовий зривався на ноги і починав прискорено ходити.

– Товариші! – раптово затримував він крок, наче готовий був зробити стрибок із цих чотирьох тісних для нього стін. – Товариші, я знову гайну проти течії. Я ще раз скажу одну «єресь» і прошу в неї повірити. Голод – явище свідомо організоване. Голод і розруха – хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою. Зрозумійте мене, будьте на хвилину «єретиками». Колізія тільки починається. Ця сталінська п’ятирічка – тільки третій акт нашої драми. Два маємо ще попереду. Але чи вистачить на них навіть нашого залізного терпіння? Хтось напевне знайдеться відважний, хтось перший крикне: «Годі! Завісу!».

Такий спогад залишив нам Аркадій Любченко. Хоч він дуже добре знав Хвильового, бо повних десять років пройшов з ним рука в руку нерозлучно, але, можливо, не все тут занотоване відповідає точно висловам Хвильового. Елементи суб’єктивної мови й розуміння явищ самим Любченком наявні. Але основний тон, основна реакція на дійсність без сумніву Хвильового. І в цьому цінність цього спогаду.

Враження, яке дістав Хвильовий від довірчих розмов з друзями, він підсилив ще своїм кількаденним перебуванням на селах. А. Любченко згадує момент з подорожі до села Гамаліївки:

«Ліворуч неподалець видно ще якесь село, а на ланах, прилеглих до нього, згинці бродили людські постаті, порпались у масній квітневій грязюці. Візниця пояснив, що то голодні люди визбирують торішнє зерно, – хай, мовляв, погниле, гірке, аби зерно».

– Весна! Крестьянін торжествует, – з гіркою іронією перефразував Хвильовий рядок із пушкінського вірша і цим найглибше підкреслив трагізм ситуації.

Йому було досить. У зв’язку з хворобою Любченка він покидає Лохвицький район і вертається до Харкова. Можливо, він твердо рішив таки справді «ще раз гайнути проти течії».

Що ж він застав у Харкові? Насамперед радикальну перетруску Ради народних комісарів України. Улас Чубар висів на волосинці. Йому в перші заступники дали П. П. Любченка. М. О. Скрипника вже усунули з становища Народного комісара освіти. На його місце призначили В. П. Затонського, а його першим заступником Андрія Хвилю. Все це Хвильового приголомшило. Він зрозумів це як перший удар по керівній голівці тих українців-комуністів, що ще мали якийсь «національний хребет». Розправа з М. О. Скрипником означала початок розгрому українського культурно-наукового фронту.

Другою симптоматично-тривожною подією того часу було повідомлення ОГПУ про розкриття і розстріл нібито контрреволюційної організації, що діяла головним чином в Україні, на чолі якої стояв заступник Наркома земельних справ СРСР по відділу механізації сільського господарства – Федір Михайлович Конар (Палащук), українець, походив з Галичини і був тісно пов’язаний з українським культурно-політичним життям.

Третьою потрясаючою подією була вістка, яку Хвильовий дістав довірчо, про арешт у «вільному засланні» О. Шумського, К. Максимовича, акад. M. Яворського, Сологуба та інших, колись активних однодумців Хвильового.

Четвертою найболючішою подією, що «привітала» Хвильового в Харкові, був арешт Михайла Ялового – одного з найближчих однодумців і друзів його. Сталося це, правдоподібно, наприкінці квітня 1933 року. [У багатьох статтях українського закордоння, в тому чи не насамперед у статтях, ба навіть в англомовній книжці автора цих рядків Stalinist Rule in the Ukraine, (Frederick A. Praeger Publishers, New York, 1960, стор. 48),була вкорінилась думка, що М. Ялового арештували 12 травня 1933 року. Ряд нових свідчень (О. Гай. «Трагедія Миколи Хвильового», Анатоль Гак. «Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку», а також листовне свідчення дружини С. Пилипенка – Тетяни Михайлівни Кардиналовської переконують мене змінити попереднє твердження і дату арешту М. Ялового перенести на пару тижнів назад.]

Це був уже безпосередній тяжкий удар по середовищу Хвильового. Він з Досвітнім і М. Кулішем кинулись відразу в ЦК і в ОГПУ з вимогою пояснити причину арешту Ялового. Як і що їм там «роз’яснили», залишається й досі таємницею історії. В усякому разі М. Хвильовий після розмови в ЦК КП(б)У і ГПУ в справі арешту М. Ялового збагнув доглибинно що з цим арештом уже пов’язаний диявольський плян великої провокації проти діячів української літератури. Що про творчість уже не може бути мови. Від природи обдарований талантом мистця й характером активного діяча, він і в тих умовах почав шукати виходу. «Гайнути ще раз проти течії» й вигукнути на ввесь світ «Годі» він уже не міг. Він був ізольований від преси, видавництв, друкарень. Його руки були зв’язані, а на устах – кляп. Що ж робити? Піти в ЦК партії й кинути їм на стіл партійний квиток з відповідною заявою? А що це дасть? Про це ніхто й не почує. Він може з будинку ЦК після того ніколи не вийти й зникнути безслідно. Ні, це не те. Він, той «непогамовний, м’ятежний Микола», в якому, як свідчить А. Любченко, сучасники «завжди вбачали криштальне, але розіп’яте жорстокою дійсністю українське сумління», гостро відчув, що з партією, яка перетворилась на вбивців і тюремників його народу, мусить розірвати. Але розірвати так, щоб луна пішла у віки. Це була проблема життя і смерти. Він гарячково шукав розв’язки. І знайшов. Нікому її не розкривав. Це була «його таємниця».

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 86 – 95.