Хвильовий – полеміст і організатор

Григорій Костюк

Щоб збагнути краще причину трагедійної ситуації, що в зв’язку з цим заіснувала, розгляньмо тепер коротко третю лінію діяльности М. Хвильового – полемічну та літературно-критичну. Цю ділянку його діяльности виповнюють цикли памфлетів: «Камо грядеши» – перший цикл (Книгоспілка , 1925); «Думки проти течії» – другий цикл (Харків, ДВУ, 1926); «Апологети писаризму» – третій цикл. Цей цикл також був опублікований у додатку до газети «Вісті» ВУЦВК «Культура і побут» за 28. II., 7. III., 14. III., 21. ІІІ. і 28. III. 1926 p., але не був, як попередні два цикли, зібраний та виданий окремою книжкою. Поза цими трьома циклами М. Хвильовий написав ще ряд памфлетів, літературно-критичних статтей і публіцистичних трактатів, що були друковані (а то й недруковані, бо заборонені, як «Україна чи Малоросія?», але поширювані у машинописах тодішнім самвидавом) у різних тогочасних журналах: «Вапліте», «Нове мистецтво», «Літературний ярмарок», «Червоний шлях», «Пролітфронт». Усі ці твори М. Хвильового були основним рушійним словом у великій літературній і політичній дискусії, що з різною вибуховою силою тривала цілих шість років: 1925-1930.

Дискусія спочатку таки була чисто літературна. Почалась, здавалось би, з дрібного факту: десятирядний тогочасний прозаїк, член Плуга, Г. Яковенко опублікував маловартісну статтю «Про критиків і критику в літературі» («Вісті» ВУЦВКа, додаток «Культура і побут», ч. 17, 30. IV. 1925). Ображений, що на літературному конкурсі його повість «Нечаївська комуна» була забракована (рецензія проф. О. Дорошкевича), він скаржився на «сивих дідусів» і «олімпійців» від літератури, які мовляв, позасідали в редакціях і видавництвах та не пускають молодих робітничо-селянських письменників у літературу. Він радив посадити при видавництвах і журналах «ідеологічно-витриманих» комісарів, які б контролювали рецензії «сивих дідусів» та «олімпійців» і знешкоджували б їх тенденційні рішення. Тут же він зачепив негативно твір «олімпійця» М. Хвильового «Я». «Невже селяни чи робітники повірять Хвильовому, що у революціонерів (дійсних) щохвилини кололось «Я»? – писав він. Це й була іскра, що дала велике полум’я.

У тому ж числі «Культури і побуту» появилася велика стаття М. Хвильового, що мала незвичну для української журналістики форму памфлета. «Про ‘сатану в бочці’ або про графоманів, спекулянтів та інших ’просвітян’ (Перший лист до літературної молоді)», – така була назва цього першого памфлета. Його підзаголовок свідчив, що це лише початок, що за цим прийдуть нові листи. Вони й появилися пляново в наступних числах «К. і П.». ч. 20, 31. V., ч. 23, 21. VI. 1925 і незабаром, як знаємо, вийшли окремою відбиткою під загальною назвою «Камо грядеши».

Вже ці перші статті М. Хвильового не були властиво відповіддю тільки Яковенкові. Останній був тільки випадковою зачіпкою. З Яковенка Хвильовий зробив собі лише дотепний, насмішкуватий образ примітивізму й назадництва, що тоді побутували в українській радянській літературі, назвавши його «енком». Цей образ, поруч з безсмертним Винниченковим Гаркуном-Задунайським, залишився жити в українській літературі назавжди. У цьому першому циклі памфлетів М. Хвильовий порушив ряд загальних болючих організаційних та ідейно-творчих питань, які давно і глибоко нуртували серед української культурної спільноти, але про які ніхто не відважувався заговорити відкрито. В цьому була велика збуджуюча сила статтей Хвильового. Навколо них зав’язалась дискусія, в яку втягнулись спочатку майже всі видатні літератори, а згодом, коли дискусія перейшла в гостро політичну проблематику, до слова прийшли історики, економісти, філософи і нарешті провідні партійні діячі України та СРСР включно із Сталіном.

[Досить переглянути біо-бібліографічний показник А. Лейтеса і М. Яшека (том 2, стор. 323-356), щоб зауважити, що в дискусії активно брали участь такі партійні провідні діячі: нарком освіти УРСР О. Шумський, після його висилки – його наступник М. О. Скрипник, голова ради народних комісарів УРСР Улас Чубар, генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович, зав. відділом преси ЦК КП(б)УА. Хвиля, заступник наркома освіти Є. Гірчак, члени ЦК: В. Затонський, П. Любченко, Г. Гринько, голова ВУЦВК Г. Петровський та ряд дрібніших діячів і публіцистів. З Москви свій голос подали: А. Зонін, А. Селівановський, В. Ваганян, Ю. Ларін і якимось боком – М. Горький (лист до О. Слісаренка). З високих політиків Г. Зінов’єв, Б. Каменев і нарешті сам Й. Сталін. 26 квітня 1926 року Сталін надіслав великого і тривожного листа «До тов. Кагановича та інших членів ЦК КП(б)У». Його найбільше занепокоїла західньоевропейська орієнтація Хвильового.

«У той час, як західньоевропейські пролетарські кляси та їхні комуністичні партії, – писав він, – повні симпатії до «Москви», до цієї цитаделі міжнародного революційного руху та ленінізму, в той час, коли західньоевропейський пролетаріят із захопленням дивиться на прапор, що повіває над Москвою, український комуніст Хвильовий не має нічого сказати на користь «Москви», як тільки закликати українських діячів тікати якомога швидше геть від Москви» (Й. Сталін. «Сочинения», т. 8, 1948, стор. 149 – 54).]

Це був уже тривожний і небезпечний сигнал. Але невгамовного Хвильового це не тільки не злякало, а ніби надало ще більшої відваги. З під його пера виходить цілий ряд нових памфлетів, про які ми загально вже згадували, і які тиху заводь української провінції збурили були до основ.

Які ж проблеми і які ідеї поставив Хвильовий перед українською спільнотою? Спробуємо коротко зформулювати найістотніші. Їх можна вкласти в такі пункти:

Пункт перший. М. Хвильовий завжди і всюди в своїх памфлетах виступав з позиції українського державника. Увесь свій полемічний арсенал він розбудовував, виходячи із специфічних умов української господарчої системи як державної основи.

У памфлеті «Апологети писаризму» він писав:

«Українська економіка – не російська економіка і не може бути такою, хоч би тому, що оскільки українська культура, виростаючи з своєї економіки, зворотно впливає на останню, остільки і наша економіка набирає специфічних форм і характеру. Словом, Союз все таки залишається Союзом, і Україна є самостійна одиниця. [«Апологети писаризму», розділ XIII, Московські задрипанки. «Культура і побут», ч. 13, 28 березня 1926.]

У трактаті «Україна чи Малоросія?» М. Хвильовий висловився ще ясніше:

«Ми є дійсно незалежною державою, котра входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І незалежна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна і непереможна воля історичних законів… Якщо яка небудь нація… проявляє свою волю протягом сторіч, щоб виявити себе, свій організм, як державну одиницю, тоді всякі спроби затримати цей природний процес… вносять елементи хаосу в світовий загальноісторичний процес». [Е. Ф. Гирчак. «На два фронта в борьбе с национализмом», ГИЗ, Москва, 1930, стор. 63.]

При вивченні, ба, навіть, при читанні памфлетів і творів М. Хвильового ми не повинні забувати цієї основної його тези.

Пункт другий. Українська пореволюційна література повинна перейти на новий організаційний шлях. Практикований досі найбільшими письменницькими організаціями Плугом і Гартом масовий літературний рух повинен перейти до компетенції культурно-виховних відділів профспілок. Справжні творчі одиниці, що за останнє п’ятиріччя виявили свою мистецьку дозрілість, мусять увійти до кваліфікованої, суто творчої організації, зразком якої вже є щойно постала (20 листопада 1925 р.) Вільна академія пролетарської літератури – ВАПЛІТЕ.

Пункт третій. Перед українською літературою невідклично стоїть по-новому альтернатива: Европа чи Просвіта? Тобто, чи ми, як література молодої державної нації, зуміємо засвоїти всю суму знань, що її створило цивілізоване людство, і засвоївши – піти власним шляхом уперед, чи залишимось і надалі на обмежених, провінційних, етнографічно-побутових наших традиційних позиціях?

Пункт четвертий. Поставивши питання орієнтації на Европу, Хвильовий відразу з’ясував, що він розуміє під поняттям Европа. Це не Европа в її конкретному тогочасному культурно-господарському і політичному комплексі, як намагались примітивно і тенденційно інтерпретувати його опоненти.

«Европа, – писав Хвильовий, – це досвід багатьох віків. Це не та Европа, що її Шпенглер оголосив «на закаті», це не та, що гниє, до якої вся наша ненависть. Це – Европа грандіозної цивілізації, Европа – Гете, Дарвіна, Ньютона, Маркса і т. д. і т. п. («Камо грядеши», стор. 42).

Отже, вже з цього видно, що Хвильовий під поняттям Европа розумів суму знань, що їх створили найбільші інтелекти протягом віків, ту суму знань, що стала категорією вічною, як власність усіх народів і кляс.

«Це, коли хочете, – писав Хвильовий в іншому місці, – знайомий нам чорнокнижник із Вюртембергу, що показав нам Грандіозну цивілізацію і відкрив перед нами безмежні перспективи. Це – доктор Фавст, коли розуміти його, як допитливий людський дух» («Думки проти течії», стор. 45).

Пункт п’ятий. Усі памфлети М. Хвильового були пройняті ідеєю, яку, здавалося, він хотів утовкмачити в свідомість кожного українця, а саме: коли тепер Україна виходить на широкий державний і культурний шлях відродження, то перед нами стоїть найперше завдання: змобілізувати всі наші сили на рішучу й безкомпромісову боротьбу з залишками вікової національної неволі – з культурним епігонізмом і рабською психологією в душах української людини взагалі та її інтелігенції зокрема. Наша основна вимога – уміти вільно думати і почувати.

«Від Котляревського, Гулака, Метлинського, через «братчиків» до нашого часу включно, – писав Хвильовий, – українська інтелігенція, за винятком кількох бунтарів, страждала і страждає на культурне позадництво. Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку. Він ніяк не може втямити, бо він боїться – дерзать!» («Думки проти течії», стор. 50 – 51).

Пункт шостий. У боротьбі з рабською психологією й культурним епігонізмом виключну ролю може відіграти мистецька література. Зважаючи на те, що після революції наша література стає нарешті на свій власний шлях розвитку, то перед нею тепер постає історичної ваги питання: на яку з світових літератур вона повинна орієнтуватися?

«У всякому разі не на російську, – відповідає Хвильовий. – Це рішуче і без усяких застережень. Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватися на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами у віках, як господар становища, який привчає нашу психіку до рабського наслідування. Отже, вигодовувати на ній наше молоде мистецтво – це значить затримувати його розвиток» («Апологети писаризму», розділ XIII, «Московські задрипанки», «К. і п.», ч. 13, 28 березня 1926).

Пункт сьомий. Як же розумів М. Хвильовий це своє гасло орієнтації на західньоевропейську літературу? Він ясно і недвозначно стверджував:

«Наша орієнтація на західньоевропейське мистецтво, на його стилі, на його прийоми»… Але «коли ми беремо курс на західньоевропейське письменство, то не з метою припрягти своє мистецтво до якогось нового заднього воза, а з метою освіжити його від задушливої атмосфери позадництва. В Европу ми поїдемо учитись, але з затаєною думкою – за кілька років горіти надзвичайним світлом» (Там же).

Вже з цього уступу ясно, що гасло Хвильового орієнтуватися на західньоевропейське мистецтво треба розуміти в тому ж пляні, що й гасло спрямоване проти російської літератури. Ясніше кажучи, його гасло орієнтації на західньоевропейську літературу рішуче не означало стати поплентачем і наслідувачем її модних стилів і форм, так само й гасло «якомога швидше» тікати від російської літератури не означало, що ми повинні відгородити себе від російської літератури «залізною заслоною». В одних памфлетах Хвильового маємо силу думок, які свідчать, що сам Хвильовий все значуще і загальнолюдське в російській літературі не тільки знав, але й любив і високо цінив.

Його інколи підкреслену негацію російської літератури, як і гасло орієнтації на західньоевропейську, треба розглядати тільки в аспекті психологічно-полемічної стратегії. її головним завданням було: якнайширше відчинити двері для нового українського відродження; створити якнайдогідніші умови для зросту й утвердження великого українського мистецтва і вивести його на широкий світовий тракт. «За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену», – писав Хвильовий у листі до Аркадія Любченка вже після ліквідації ВАПЛІТЕ. [Юрій Луцький. «Ваплітянський збірник», стор. 210.]

Пункт восьмий. На думку Хвильового, українська по-революційна література повинна виробити свої власні закони бачення, розуміння й зображення світу, свій напрямок, свій стиль. Це буде стиль великого відродження українського народу, стиль боротьби і перемоги. Він називає цей стиль «романтикою вітаїзму» (vita – життя). «Вона, – пише Хвильовий, – як і всяке мистецтво, для розвинених інтелектів. Це сума нового споглядання, нового світовідчування, нових складних вібрацій. Це мистецтво першого періоду азіятського ренесансу» («Камо грядеши», стор. 37).

Пункт дев’ятий. Хвильовий створив велику візію майбутнього відродження мистецтва, назвавши його азіятським ренесансом. На жаль, він не мав ні умов, ні часу, щоб цю візію глибше аргументувати й опублікувати. Він подав цю ідею лише в загальних окресленнях у четвертому розділі свого другого памфлету «Про Коперніка з Фрауенбургу…», назвавши ці нотатки «Абеткою азіятського ренесансу в мистецтві». У своєму листі до редакції «К. і П.» за 7 лютого 1926 p. M. Хвильовий писав:

«… Хоч теорія мистецької школи, яка йде під прапором «азіятського ренесансу» вже й існує, але її, на жаль, ще не опубліковано, коли ж не рахувати IV патетичного розділу другої статті в «Камо грядеши», який звертався головним чином до емоцій і нічого конкретного не дав… Та зараз, поки не намічено основних шляхів нашого культурного розвитку, коли ми майже не бачимо людей, які б добре розбиралися в складній ситуації щодо українських культурних проблем, – зараз я не находжу часу говорити про свій художній напрямок і тільки міцно тримаю в руці перо звичайного публіциста. Про азіятський ренесанс ще поговоримо, і, сподіваюся, що цей час не за горами» («Ваплітянський збірник», стор. 46).

Коли Хвильовий писав ці слова, то він правдоподібно думав тоді про свій великий політичний трактат «Україна чи Малоросія?», над яким уже, можливо, й працював, і в якому цілий розділ було приділено ідеї «азіятського ренесансу в мистецтві». Але, на жаль, цей трактат був, як знаємо, заборонений, і за винятком невеликого кола самвидавних читачів, залишився невідомим і по наш день.

У загальному, цю ідею-візію М. Хвильового можна зформулювати так: з причин залізної логіки історії гряде нове велике – четверте – відродження людства. У передових лавах його йтимуть тепер поневолені народи Азії. Мистецтво цих народів, акумульоване віками неволі, вибухне з нечуваною силою і, поєднавшись з великим і вічним із культур греко-римської, а пізніше – європейської, дасть у висліді новий – четвертий – тип культури. Це і буде доба азіятського ренесансу в мистецтві. Україна, що лежить на межі між Европою і Азією, і яка, з одного боку, довгі віки неволі ділила долю азійських народів, а з другого, – була все ж таки причетною до культури Заходу, в особах своїх активно-романтичних мистців, відіграє в добу азіятського ренесансу в мистецтві провідну авангардну ролю.

Пункт десятий. Трагедія української літератури в тому, що вона історично позбавлена нормального взаємозв’язку з читачем. Міське населення, значну частину робітничої кляси з причин вікової неволі – зрусифіковано, і українська культура для них – не хвилююче явище. Такий анормальний стан мусить бути зліквідований. Читачем української літератури мусить бути не тільки селянство, а й усе робітництво, міське населення, інтелігенція всіх профілів культури та політично-господарчі керівники республіки. Тобто, Україна мусить бути нормальним, національно-культурним державним організмом.

«Отже, – писав М. Хвильовий, – розв’язуючи проблему ідеологічної організації літературних сил, ми знову і знову викидаємо бойове гасло: «Дайош» пролетаріят!..Ми в цьому питанні безкомпромісні. Ми «требуем» (по-українському – вимагаємо!) серйозно поставитись кому це слід до українізації пролетаріяту» («Апологети писаризму», «К. і п.», ч. 13, 28. ІІІ. 1929).

Пункт одинадцятий. «І ще «дайош» інтелігенцію!». Українська нація, коли вона ступила на шлях державного розвитку, мусить мати до своїх послуг інтелігенцію всіх фахів. Залишки російсько-імперського панування мусять бути зліквідовані. Україна, як держава, не може терпіти, щоб існувало дві категорії інтелігенції. Одна, що зв’язана з селом і українською культурою, і друга, багато численніша, висококваліфікована, технічна, фахово-адміністративна аж до державних і партійних керівників включно, – поспіль російсько-мовна. Цю аномальність, що неминуче веде до антагонізму, треба рішуче і негайно усунути. Найвищі технічні, медичні та інші школи повинні бути так організовані, щоб з них виходила мовно і культурно українська інтелігенція в найширшому розумінні цього слова.

Це, на мою думку, найголовніше, що поставив М. Хвильовий у своїх памфлетах 1925 – 1927 років. Я залишаю поза увагою цілий ряд питань, порушених у дискусії з головою Спілки селянських письменників Плуг Сергієм Пилипенком. І роблю це тому, бо вважаю, що з одного боку, то був удар двох різнотемпераментних українських патріотів, які часто хоч і в гострій формі, змагалися за одну і ту ж, дорогу їм обом, справу, а з другого, – тому, що в світлі генеральних ідей, які поставив М. Хвильовий перед українським літературним і політичним світом узагалі, його суперечка з С. Пилипенком має побічне, чисто хатнє, родинне значення. Це не значить, що цій суперечці не варто присвятити окремого дослідження. Я сподіваюся, що тепер це буде уможливлено.

* * *

Уже навіть з тієї суми ідей, що їх ми свідомо стиснули у зформованих вище одинадцяти пунктах, читач побачить, що М. Хвильовий, розпочавши літературну дискусію в квітні 1925 року, вже через рік, у третьому циклі своїх памфлетів, вийшов далеко поза чисто літературні межі. Здавалося, випадково поряд з літературно-мистецькими питаннями постали питання національної політики, економіки, державного будівництва і державного статусу України в Союзі Радянських Республік. І ці питання, поставлені в гострій і дразливій формі, дуже швидко перейшли з літературних середовищ до загальносуспільних, партійних і державно-керівних. Досить познайомитися з деякими стенографічними звітами з тогочасних засідань ЦК КП(б)У та Політбюра його, щоб побачити, як памфлети М. Хвильового поставили дибки цілий цей всемогутній партійний центр України. [«Будівництво Радянської України». Збірник, випуск І, ДВУ, Харків, 1928 (?).]

Влітку 1927 року М. Хвильовий зазнає першого дошкульного удару від певних партійних органів. Написаний правдоподібно весною 1927 року, найсильніший його памфлет «Україна чи Малоросія?» був заборонений до друку. Але це його ані розчарувало, ані налякало. Пустивши заборонений памфлет у тодішній обмежений «самвидав», опублікувавши першу частину «Вальдшнепів» і здавши до друку другу, М. Хвильовий десь наприкінці листопада чи на початку грудня виїхав у подорож за кордон. Понад три місяці він прожив у Німеччині, Австрії і за деякими даними – у Парижі.

За час цієї його закордонної мандрівки в Харкові сталися події, які різко заважили на дальшій долі не тільки Хвильового, але й його однодумців із ВАПЛІТЕ. Як ми вже перед цим згадували, за публікацію в 6 числі «Вапліте» другої частини роману «Вальдшнепи», це число було сконфісковане і знищене, дальшу публікацію журналу припинено, а саму організацію 14 січня 1928 р. ліквідовано. Про роман Хвильового «Вальдшнепи», де також згадувалась і «Україна чи Малоросія?», появилася, як ми вже писали, знищувальна стаття А. Хвилі під назвою «Від ухилу у прірву». Ці твори Хвильового кваліфікувались як націоналістичні й контрреволюційні.

Як на це обвинувачення реагував М. Хвильовий, ми можемо тільки догадуватися. На жаль, період перебування Хвильового за кордоном зовсім не вивчений і ми не маємо жодних документів, які б докладно цю добу висвітлювали. З листів із Берліну і Відня до Аркадія Любченка [«Голубі диліжанси». Листування ваплітян. ОУП «Слово», Нью-Йорк, 1955, стор. 11-13.] видно, що Хвильовий не був поінформований вчасно про все те, що сталося в Харкові під час його мандрівки за кордон. Про статтю Андрія Хвилі й про заборону та конфіскацію 6-го ч. «Вапліте» він довідався тільки після 10 лютого. А про заборону видавати далі журнал і про «самоліквідацію» ВАПЛІТЕ довідався ще пізніше. Хвильовий добре знав, що це практично означало і для нього і для всіх його послідовників. Перед ним неминуче стало питання: що робити? Порвати з Радянською Україною й комуністичною партією, чи вертатись і капітулювати? Роман Роздольський, [Р. Роздольський, тоді студент віденського університету, член КПЗУ тієї більшости, що була пішла за Шумським і Хвильовим. Помер у Чікаго в 1950-их роках. Про Хвильового розповідав Всеволодові Голубничому, від якого я й занотував цю інформацію.] що був чичероне і перекладачем Хвильового у Відні, розповідав уже по Другій світовій війні, що це питання дуже мучило Хвильового. Можливо стосується цієї справи і його таємна поїздка до Парижу, його перебування там у Ілька Борщака і довга розмова з ним. [«Ваплітянський збірник», стор. 93. 2.] У Відні мав він довгу зустріч з Андрієм Жуком, у якого випозичав для читання різні еміграційні видання. [Там же.] Доповнює його тодішній настрій віршована строфа, дописана червоним олівцем у листівці до А. Любченка за лютий 1928:

Сьогодні дощ нудний, такий у нас буває, Туман ховає даль і Відень посірів. Але тепер ніхто мене вже не спитає: Чому зійшлись кінці моїх нервових брів?

Все це лише окремі фрагменти. І робити з них якісь певні висновки ми не можемо. Але одне ясно: яку б унутрішню боротьбу не пережив Хвильовий у Відні, але остаточне рішення його було тверде і виразне: написати покаянного листа і негайно вернутись на батьківщину – до народу, до друзів, до літератури. Листа до центрального органу партії «Комуніст» він написав і вислав з Відня 22 лютого 1928 року. Він визнав усі «гріхи» в романі «Вальдшнепи», які йому закидали, заявивши, що останню частину роману спалив і віддає себе на суд ЦК КП(б)У. В середині березня 1928 року він вернувся з закордону.

З цього моменту починається новий, із зміненою тактикою, етап у діяльності М. Хвильового. В листі до ред. «Комуніст» він відмовився від гасла «геть від Москви», від беззастережної орієнтації на західню Европу, від теорії боротьби двох культур, від кличів: «дайош пролетаріят!» і «дайош інтелігенцію!», бо це, мовляв, само собою зрозуміле. Але він не відмовлявся від ідеї відродження, від ідеї удосконалення і виходу української літератури на світову арену, від ідеї нового стилю активного романтизму (романтики вітаїзму), від боротьби з вульгаризацією і спрощенням літератури і т. ін.

Все це продовжувало нуртувати серед колишніх ваплітян, а тепер «позагрупових» письменників з їх визнаним провідником – Миколою Хвильовим на чолі. В цьому середовищі, при активній ініціятиві Хвильового, народжується швидко ідея видання позагрупового альманаха-місячника «Літературного ярмарку». Ю. Смолич у своїх спогадах твердить, що ідея технічного оформлення цього оригінального місячника належала Майкові Йогансенові. Не заперечуємо, що винахідливий на дотепні вигадки розум Йогансена тут багато прислужився, але нема сумніву, що основна ідея позагрупового альманаха-місячника, з інтермедіями і окремими редакторами кожного місячника – належала М. Хвильовому. Не випадково його тон, його рука, його стиль позначились на всіх дванадцяти томах альманаха «Літературний ярмарок».

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 64 – 77.