Хвильовий – прозаїк

Григорій Костюк

1923 року вийшла його перша збірка новель «Сині етюди». Це відразу стало подією в історії української пореволюційної прози. Коли поезію початку 20-их років репрезентували такі вже загально визнані поети як П. Тичина, В. Еллан, М. Рильський, Д. Загул, М. Семенко, О. Слісаренко, В. Сосюра, Я. Савченко тощо, то українська проза була у великому занепаді. Провідні дореволюційні прозаїки: В. Винниченко, О. Кобилянська, В. Стефаник, С. Черкасенко опинилися поза межами Радянської України. М. Чернявський і С. Васильченко, ошелешені подіями, жили тихенько десь на провінції й нового голосу не подавали. їхні старі твори, інколи видавані тим чи іншим кооперативним чи просвітнім товариством, проходили непоміченими. Трішки помітніше, але також без впливу, промайнули збірки оповідань М. Івченка «Шуми весняні» (1919) та «Горіли степи» (1923). Подувом сучасности повіяло від збірок початківських оповідань О. Досвітнього «Новелі» (1920), Г. Косинки – «На золотих богів» (1922) і В. Підмогильного «Остап Шаптала» (1922). Але нікому з них не пощастило ще тоді перемогти тягар минулого и стати виразником нової доби. Це випало на долю М. Хвильового. Поява «Синіх етюдів» засвідчила, що в літературу прийшов новий, духово суверенний письменник. І сучасники його прийняли це бездискусійно, як факт сам собою зрозумілий. В. Коряк від імени всіх сучасників М. Хвильового писав:

«Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканний і суворий, а часом – ніжний і сором’язливий, химерний характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник». [А. Лейтес і М. Яшек. «Десять років…», т. І, стор. 526.]

Перший авторитетний голос про початкові творчі кроки Хвильового поета і прозаїка пролунав з високого академічного світу. Належав він академікові С. О. Єфремову.

«З Хвильового, – писав він, – безперечно цікава постать саме з художнього погляду: ще не вироблена, не вирізьблена, не докінчена навіть, але сильна. У його широкі можливості: бистре око меткого спостережника разом з незалежною об’єктивністю художника, вміння різко й рельєфно, без страху зачеркнути контури, вложити в них промовистий образ, знайти відповідне слово без зайвої розволіклости, округлити цілу картину яким-небудь загальним штрихом. Люди в його здебільшого живі в дії, в описах багато руху, широкого захвату, повітря, синіх просторів, – і тому так радісно і весело його читати». [Сергій Єфремов. «Історія українського письменства». Видання четверте, том 2, Київ-Ляйпціг, стор. 114-115.]

Пару років пізніше, інший авторитетний тогочасний критик О. Білецький, назвавши М. Хвильового «основоположником справжньої нової української прози», вказавши на вплив його «Синіх етюдів» і «Осені» на ціле покоління молодих пореволюційних прозаїків (О. Копиленко, П. Панч, І. Сенченко, В. Вражливий, І. Микитенко та багато інших), – стверджував:

«Але значення «Синіх етюдів» та «Осені» для молодої української прози, звичайно, не вузько-технічне. Вплив цих книг широкий. Вони по суті визначили все коло тем нашої революційної белетристики. [О. Білецький. Про прозу взагалі і про нашу прозу 1925 року. «Червоний шлях», Харків, ч. 3, 1926, стор. 139.]

Філософ і літературний критик проф. В. Юринець писав:

«Хвильовий в історії української літератури, особливо ж літератури останньої доби, маркантна індивідуальність». [В. Юринець. М. Хвильовий як прозаїк. «Червоний шлях», ч. 1, 1927, стор. 256.]

Проф. А. Шамрай 1927 року писав:

«М. Хвильовому належить почесне ім’я першого прозаїка, й тільки появу в 1923 році його збірки «Сині етюди» треба вважати за початок нової прози». [А. Шамрай. «Українська література», Харків, ДВУ, 1927, стор. 192.]

Серед цілого ряду оцінювачів творів Хвильового поза межами України виокремлюється голос Євгена Маланюка. Він стверджував:

«Хвильовий «Синіх етюдів» і «Арабесок» є в мірилі загальноєвропейськім (отже – світовім) – явище либонь без прецеденсу». [Є. Маланюк. «Книга спостережень». Проза, «13 травня 1933 року», Торонто, В-во «Гомін України» 1962, стор. 264.]

Для зручности аналізи і глибшого вгляду всю прозову творчість М. Хвильового поділяємо на три періоди.

Перший період – 1921 – 1924. Умовно його можна визначити як період експерименту і шукання. Цей період виповнюють безсюжетні, або й з своєрідно захованим, «поламаним» сюжетом героїчно-романтичні, ліричні, побутово-сатиричні етюди й оповідання: «Життя», «Кіт у чоботях», «На глухім шляху», «Редактор Карк», «Синій листопад», «Свиня», «Арабески» та інші.

Другий період – 1925 – 1930. Це період творчого змужніння, стилевого утвердження, теоретичного осмислення мистецтва, візійних теорій та виразної настанови на сюжетність. Твори: соціяльно-проблемні оповідання, суспільна сатира, романтично-психологічна повість, соціяльний роман, публіцистичний трактат і полемічні памфлети («Мати», «Повість про санаторійну зону», «Іван Іванович», «Ревізор», «Із Вариної біографії», «Сантиментальна історія», «Вальдшнепи», «Камо грядеши» тощо).

Третій період – 1931 – 1933. «Період героїчних терпінь», період поразок, відступів і останніх спроб знайти місце для нового старту на конвенціональних шляхах («Мисливські оповідання», «З лабораторії», «Майбутні шахтарі» та інші). Безвихіддя і трагічний фінал.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 44 – 47.