8.12.1898 р. До Якова Жарка

Дорогий і серцю любий Якове Васильовичу!

Спасибі Вам за Ваше щире вітання за 25-літню літературну працю. Як лічити літа з того часу, коли я почав писати, то у цьому році набереться більше (далеко більше) ніж 25 літ, а коли відкинути ті роки, в які мені не доводилося доторкатися до писання, то вийде далеко менше. Як же його казати, що в цьому році виходе 25-ліття? Та нащо і за що? Коли про "за що" не мені судити, а тим, кому уподобались мої писання, то про "нащо" я прохав би, щоб і мене спиталися. Не скрию від Вас, підходили до мене тутешні знайомі запитувати про святкування. Я одповів, що це все дурниця, до якої не лежить ні моя душа, ні мої думки. За віщо, скажіть мені, славити того чоловіка, що під зайвий час втішав сам себе писанням? За те, що має таку натуру та прихильничество до письменства? Якби це був який-небудь подвиг – славити такого чоловіка і бог би велів.

А то – по правді Вам кажу – писав я, пишу і буду писати тільки тоді, як є зайвий час, і через те, що це втішає мою душу, як картьожника якого-небудь утішають карти, а п’яницю – горілка. За віщо ж славити, скажіть? Я відповідав своїм прихильникам: на те, щоб славити мене прилюдно – я не згоджуюсь, бо не достойний того; а як вони вбачають у моїх писаннях користь задля краю, то краще хай потурбуються про те, щоб видати ті мої писання, які їм до вподоби. Мені здається, що розсудив я по правді! Не пам’ятаю, коли ми з прихильником балакали про святкування, тільки з того часу і до сього чутка про його, слава богу, запала. І гаразд, що так сталося.

Перед Вами, добродію, мені приходиться лупати, та ще й як лупати очимаї Хоч бийте мене, хоч лайте мене, а… Прочитав я з Ваших оповідань тільки "Старця" та "По закону". Хоч перед усіма святими заприсягнути – нема часу! І до Вас оце пишу – уже добирається до 2 годин ночі. Тепер у нас така косовиця настала, що рад-раднісінький знайти час задля спочинку. Не знаю, коли я останні і передивлюся. У перших я поробив карандашем невеличкі поправки в словах та дещо зачеркнув (теж карандашем), щоб мова була дужче співуча. Оповідання Ваші мені дуже подобаються, і мені здається, що їх варт надрукувати, зробивши тільки деякі невеличкі поправки. Може, на святках у мене будуть зайві часи, то я вже на святках передивлюся останні. Хоч, по правді кажучи, не знаю, чи буду мати і на святках зайвий задля сього час. Кажу Вам: тепер така косовиця настала, – сьогодні одно, а завтра друге подавай, та все якнайскоріше. Що будете робити: з того їси хліб, сім’ю годуєш – треба поспішатися робити.

А в нас з земськими робітниками така халепа склалася, що добра людина і ворогові своєму не пожадає. Серце щемить і душа болить, що люди самі себе занапастили так, нізащо. Піймав у ту гущу Падалка, Степаненко, Оліховський і інші, аж 27 чоловіка… Так і хочеться викрикнути за Кулішем:

Лягай, серце, спати,

Бо нам Спаса не родила

Пречистая мати!

Обнімаю Вас щиро та кріпко. Вашій старій, як Ви величаєте свою дружину, мій аж до землі низесенький поклін. Бувайте здорові та богові і людям милі

Ваш П. Рудченко.

Примітки

Вперше надруковано у виданні: Панас Мирний; Твори в п’яти томах, т. 5, стор. 386 – 387. Подається за автографом (ф. 5, № 1365).

Оліховський Олександр Михайлович – перший завідувач музею губернського земства в Полтаві.

…викрикнути за Кулішем… – далі не зовсім точно цитуються три рядки з восьмої пісні поеми П. Куліша «Великі проводи»:

Лягай, серце, спати:

Ще нам Спаса не родила

Пречистая мати!..

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 442 – 443.