7.02.1899 р. До Якова Жарка

Дорогий та серцю любий добродію Якове Васильовичу!

"Як той цвяшок у серце вбитий"… ношу я Ваш послідній лист і несказано радію тому, що серед нас народилися такі люди, що й послідню сорочку скинуть з себе та віддадуть на добре діло задля рідного краю. Справді: хіба ж це не скидання сорочки з себе – Ваш замір дати три тисячі на видавництво?.. Якби про це сказав такий чоловік як Харитоненко або Терещенко, то тільки їх можна подякувати щиро та зразу і гроші взяти до скриньки, а коли кажете про це Ви, що своїм горбом заробляєте ту копійку на свій прожиток і з того заробітку який лишок відклали про чорний день собі та своїй сім’ї, – то як інше назвати Ваш замір, як не скиданням послідньої сорочки з себе?! І що Вам за се зробити? Узяти, управити Вас в шати, поставити в кутку на божницю та й гріти поклони аж до самої землі, пересипаючи їх теплими словами молитов!..

Як прочитав, кажу, я Ваш лист, то моє серце разом несказано раділо і боліло; дебела віра огортала душу, що коли є такі люди, як Ви, то наше діло не вмре, не загине, що воно буде розростатися та розвиватися, що варт задля сього діла рук не покладаючи робити. Показав я Вашого листа своїм близьким приятелям – і вони несказано раділи йому. Тільки всі ми, добродію, порішили так: хіба вже буде он який скрут! як кажуть: до зарізу треба буде, – отоді тільки ударитися до Вашої запомоги. А поки що – держіть свої грошенята при собі та й не хваліться про їх нікому, бо щоб не знайшовся який пройдисвіт, що, прикриваючись добрим ділом, не вимантачив їх у Вас. Світ і таких поганців плоде! То й стережіться таких добродіїв, щоб не сказати: лиходіїв.

До всього отсього додам Вам, що ми самі заснували невеличку скриньку задля видання книжок. Троє дало по сотні рублів; я пристав собі до гурту, тільки сказав, що грошей не зможу відразу дати, а краще всього виручити їх від видавництва моїх творів. Невже вони не дадуть ніякої користі? Мені здається, повинні б дати, то оту користь і повертати в скриньку. Видання вже почалось. "Лихий попутав" та "П’яницю" вже розрішила цензура. Одно тільки шкода, що хтось їх переписав та від себе і відіслав до цензури. Дозвол дано 13 лютого 98 року, а мені про це сказали тільки перед різдвом. Треба було дещо поправити; я об різдві і поправив. У "Лихий попутав" небагато виправок, а в "П’яниці" – чимало.

Рішили печатати "Лихий попутав", а "П’яницю" знову заслати до цензури, бо незабаром рік кінчиться і не вспіють напечатати до року. "Лихий попутав" уже кінчиться набором. Незабаром вийде. Шкода, що не разом з "П’яницею"; все б таки була книжечка аркушів у 5-ть, а то – метелик. Правда, що він і назначається задля сього.

Проте думка у мене інша: я хотів би видати свої твори випусками більшими, ніж метелики, а так – аркушів у 10 – 15 разом. Мені здається, що на два випуски набереться. Перший – оповідання ("Лихий попутав", "П’яниця", "День на пастівнику", "Батьки", "Лихо", "День у дорозі"), а другий – драматичні оповідання ("Лимерівна", "Перемудрив", "Згуба"). Кожний випуск буде далеко більше 15 аркушів, а може, і за 20 перевале.

На третій хотілося б "Повію" пустити, бо вона одна не менше як 25 аркушів захопе. Перша і друга частини – на 5 арк. кожна, третя – чи і в 6 убереться, а ще ж 4 і 5-та, котрі треба ще виготувати. Думка засісти за їх зараз, як тільки мені хоч трохи полегшає від казенної роботи. Одно тільки: коли-то я їх виготовлю? Переписувати їх нікому другому не можна, тільки мені одному. От переписував хтось "Лихий попутав". Хоч би тоді одна стрічка починалася з красного боку, – все завряд до самого кінця. А в друкарні так і набирають, як написано. Нудота читати, та нічого не поробиш. Отож, щоб цього не було, треба самому переписувати.

3-я частина "Повії" малась була друкуватись у "Київській старині", та, на лихо, Науменко (редактор) занедужав, а Лазаревський, що заступив його місце, противиться усьому, що нагадує про сучасне життя, бо не личить оце все до історичного журналу. От тобі й закрутень! Пишуть мені: дожидайте, поки виясниться. Що ж? будемо дожидати. Тільки я тепер згоджуюсь з Вами: краще "Повію" пустити усю разом. Якщо Ви мені запоможете грошима на видання її, то я сам її видам. Не знаю, скільки на те грошей потрібно буде, а певне немало. Коли "Лихий попутав" у 21/2 арк. стоятиме 80 руб., то "Повія" – аркушів в 25, – не менше восьми сотень затягне, а може, й усю тисячу. Звісно, як тільки я виручусь, то гроші зразу Вам поверну. Коли тільки виручусь і чи виручусь – про те святі знають.

А думка, бачите, така: щоб не тільки виручитись, а чи не можна б, як жиди кажуть, ще й гешефта зробити, щоб заснувати свій видавиицький фонд у тисячу руб. Рощот такий видати 2 т. примірників по 1 р. 50 к. кожний, тобто на 3 тисячі. З них треба скинути 25%, або 750 руб., на користь книгарням; зостанеться 2250 руб., – 1000 руб. повернути тому, хто дасть гроші на видання, 1000 руб. собі – на заснову свого видавницького фонду, а 250 руб. розточаться то на подарунки, то сюди-туди. Отака-то, мій любий добродію, думка. Що Ви про неї скажете? Ви скажіть, що думаєте, не потаюйтесь ні в чім, бо я ж перед Вами всю свою душу розкриваю.

Вашій дружині низесенько-низесенько уклоняюся, а Вас аж тричі гаряче цілую.

Душею і серцем Ваш

П. Рудченко.

Лихо мені з "Слобожанщиною". Я ходжу на службу Олександрівською улицею і все забігаю то до Савчука, то до Богоявленського – чи нема "Слобожанщини". Обіцяли давно виписати, та й досі не виписали. Завтра безпремінно зайду ще у общеську бібліотеку: там вони заснували свій склад. Я й туди колись заходив – не було. Може, завтра надибаю, то зараз Вам зашлю. У Харкові, кажуть, можна доскочити, тільки в якій книгарні – не знаю. Коштує вона, здається, карбованця.

Примітки

Вперше надруковано у виданні: Панас Мирний, Твори в п’яти томах, т. 5, стор. 392 – 394. Подається за автографом (ф. 5, № 1367).

"Як той цвяшок у серце вбитий»… – неточно наведений перший рядок з поеми Т. Шевченка «» («Неначе цвяшок в серце вбитий…»).

Харитоненко Іван (1820 – 1891) – український промисловець, власник великих цукроварень.

Терещенко Микола (1820 – 1903) – український капіталіст, власник цукроварень та гуралень.

Науменко Володимир Павлович (1852 – 1919) – автор кількох літературознавчих розвідок, активний діяч київської Старої громади, редактор «Киевской старины».

Савчук, Богоявленський – полтавські книгарі.

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 445 – 447.