23.02.1902 р. До Володимира Науменка

Шановний добродію Володимире Павловичу!

Ось уже минає 4 роки, як подав я свого "Морозенка" до "Київської старини", що так його приємно прийняла і випустила поміж люди окремним одбитком. Після того ні однії строчки не бачили читачі "Київської старини" з моїх творів, немовби то з того часу я свої пера зложив у сошку… По правді ж кажучи, сього не сталося та й не можливо статися, бо ще незабутній батько нашої красної мови Т. Г. Шевченко казав: "привикне собака за возом бігти, то й за саньми побіжить". Отак і я: як тільки є зайвий час, то так тебе і потягне до любої роботи… З того часу, як вийшов "Морозенко", дещо прибуло й до моєї убогої комори і вилежується у засіках… бере острах, коли б то ще не затхнулося… До того і дехто з знайомих хитає на мене головою, – чому нічого не подаю до "Київської старини"?

Через оце саме і повертаюся до Вас, шановний добродію, з запросинами, чи не приймете під свій теплий захист і рідну оселю "Київської старини" мої дещо вже постарівші праці? Якщо на се буде Ваша ласка та потреба задля "Київської старини", то я прохав би прийняти під її затишну стріху деякі мої хоч давні, хоч новіші праці, – не знаю гаразд і сам, що буде краще задля сього.

З давнього можна б подати або "Лихо", котре призначалося задля збірника в пам’ять Котляревського, або "Серед степів" – теж колись дане мною чернігівцям задля збірника в пам’ять Куліша.

Перше – оповідання про лихо давнє – кріпацьке, з його утисками, серед котрих скніли і ниділи людські душі і котрі примушували людей держатися гурту, щоб захиститись від лиха, і сьогочасне – з його безземельною волею та голодним лихом, що заставляє людей забувати про гурт, думати тільки про себе, а декого і йти проти свого ж таки брата.

Друге – невеличкі нариси, як однакові враження відбиваються у душах культурної людини і простого чоловіка. Обидві ці праці повинні друкуватися в першому томі моїх творів, якщо цензура їх не забороне. От через це я й не знаю, чи згодяться то київські видавці на те, щоб вони перше появилися у "Київській старині". Якщо з їх боку не буде заборони (запитайте у Єфремова), то ними б можна скористуватися "Старині".

А якщо на це не буде їх згода, то у мене є ще ось що, що – мені здається, личило б пустити поміж люди. Перше: увесь переклад Лонгфеллової "Гайявати", а друге – самостійне "Спокуса" – містерія у 4-х справах. Про перше нічого казати, бо самі, певне, про "Гайявату" добре знаєте, а про друге – повідаю Вам, що малася думка написати нашою мовою філософську драму… "Ого! – скажете – куди наші гнуть та цілять!" І справді це діло трудне, та чи й можливе, коли наше слово ще не доросло до того, щоб ним збагнути філософські зальоти людських думок.

Так і мені перше здавалося, – а проте – я все ж таки узявся за роботу – спробувати пера-чорнила, яка в йому сила. І мені здається, що ця моя перша проба – не лишня задля того, щоб проложити хоч невеличку стежечку і до таких утворів, а разом з цим показати, що не такий страшний чорт, як його малюють, і що нашою, хоч і недорослою мовою, а можна висловити усякі мудрощі розуму людського. Звісно, щоб праця не була мертвою, не треба залітати у високі високості, а брати те, що сам народ подає у своїх переказах, про його недовідки, про його глуху та темну віру у добро та правду, як він дивиться на ті або інші світові прояви, як мізкує не про щоденні клопоти, а про розумові речі та потреби свого духу.

Маючи оце на увазі, я взяв задля своєї драми біблейський переказ про грехопадение, бо про цю спокусу і в народі ходе чимало переказів, східних з переказом біблейським. Звісно, що тут довелося зачепити питання і про бога, і про чорта, про віру в першого і про всякі мудрощі другого, що ними він доводе людей до спокуси. Скажете: баб’ячі забобони! Метафізика! Не втаюся: є того і другого. Оже це ж усе-таки наше, рідне нам, а через те, мені здається, я маю право на те, щоб його завести у художню оправу.

Коли Ви згодитесь з оцими моїми думками, то я перше всього прохав би Вас дати захист у своїй "Старині" моїй "Спокусі", бо переспів "Гайявати", може, не пусте цензура. Чи так, чи інше, а сповістіть, що більше всього потрібне для "Старини" з вище найменованих моїх праць. Те я перше всього почну переписувати і зашлю до Вас. Коли що приймете, то я прохав би у Вас задля себе, коли можна, сотню од битків.

З щирою повагою до Вас і надіями, що Ви не облишите мене своєю ласкавою одмовою, зостаюся завжди до Вас прихильний і вірний до послуги.

П. Р.

Примітки

Єдиний відомий лист Панаса Мирного до Володимира Науменка. Вперше надруковано у виданні: Панас Мирний, Твори в п’яти томах, т. 5, стор. 405 – 406. Подається за автографом (ф. 5, № 332).

…Т. Г. Шевченко казав… – далі не зовсім точно наводиться епіграф до поезії Т. Шевченка «То так і я тепер пишу…»: «Привикне, кажуть, собака за возом бігти, то побіжить і за саньми».

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 480 – 482.