Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

22.05.1876 р. До Олексія Антеповича

Кишинев, 1876 року 22 мая

Гайдамака Іван Сухопара

Ще то давно, за Польщі, був собі воїн Залізняк, а другий воїн Іван Сухопара. Іван Сухопара був родом з Лебедина. Ще й тепер є в Лебедині Сухопари, є й левада Сухопарина, а коло левади і пасіка їх стоїть. Тоді ляхи нападали, а Сухопари одбивалися. Нікого так не боялись ляхи, як Сухопари. Оце було як набіжать ляхи в долину, а Сухопара нападе на їх та й вирубає усіх. Думали вони та гадали, як би Сухопару з світу звести. От і довідались вони, що Залізняк їздить на коні, а Сухопара на кобилі. Та кобила була така прудка, що ні один лях було не дожене її. Що нападуть на Сухопару ляхи та поженуться, то він і втече на кобилі. Ото раз як напали ляхи на Сухопару, так один лях виїхав проти його, вибачайте, на жеребці. Сухопара хоче втекти та жене кобилу, а вона як зачула, що ірже жеребець, та все повертає назад. Ото ляхи догнали його та й убили. Сухопару поховали коло самої дороги і поставили над ним низенький хрест з білого каменю. Ще як був я хлопцем, та було їздимо з батьком з Матусова тим шляхом на Свинарку до млина, то бачив той хрест над шляхом. А тепер вже нема того хреста. Про того Івана Сухопару і розказував мені покійний батько.

(Записано со слов 70-ти літнього Мойсія Турчака в с. Матусове Черкасск[ого] у[езда]).

Як смілянський князь ловив гайдамаків

Був собі якийсь смілянський князь. Він довідався, що коло Сміли в лісі появились гайдамаки, та звелів своєму управителеві, чи що (вже не пам’ятаю), щоб він їх забрав живими і, борони боже, щоб їх повбивати. От довідались якось, що гайдамаки збираються в однім місці десь у лісі; хотіли їх зловити, та ніяк не можна було: все було повтікають. А князь все приказує та сердиться, що їх не половлять, а далі каже тому управителеві, що як він їх не зловить, то йому буде погано.

Управитель назнав те місце, де збирались гайдамаки вночі, підглядів, як вони сиділи кругом багаття, мабуть-то, кашу варили, чи що; набрав людей, закрався та й повбивав усіх сокирою. Князь сердився на його за те, що він повбивав їх, а він каже: «А як же я половлю їх? вже мені аж докучило, що я їх не зловлю». Тоді каже князь управителеві, щоб він ішов до попа сповідатись, бо він зробив великий гріх. Пішов управитель до одного попа, а піп не схотів його й сповідати і не простив йому; пішов він до другого, і той йому не простив. І ні один піп не зняв з його душі гріха і не схотів накласти на його покути за той великий гріх.

Записано со слов Мойсія Турчака в с. Матусове Черкаського уезда.

Як цариця Катерина ставила короля в Варшаві

Це було ще тоді, як у нас були польські королі. Тоді було нашим людям дуже погано жити. Оце було приїдуть ляхи в село та й беруть, що вглядять. Той бере коня, як углядить у чоловіка доброго коня; той бере вола; той одбирає в людей хліб. Так було беруть усе, що запірвуть. А було як углядить лях у кого гарну жінку, то й жінку одбирає. Ото в той час не стало в Польщі короля.

От ляхи давай посилати до цариці Катерини, щоб вона їм настановила короля. Цариця вбрала дуже гарно свого льокая, дала йому грошей та й послала його в Варшаву за короля, та й каже’ йому, щоб він мовчав і слова не говорив, як його в Варшаві настановлять королем, щоб, бач, не догадались, що він льокай. Як приїхав він до Варшави, його й зробили королем. А він усе мовчить; його розпитують, а він нічого не говорить. Ляхи думали, що він і справді з королів, бо був дуже гарно убраний. Але як тільки він заговорив, так вони зараз і догадались, що то був льокай, та й прогнали його.

Записано со слов Мойсія Турчака.

– Чи не вмієте, діду, давніх пісень про Богдана Хмельницького або про козаків? Чи знаєте, хто був Богдан Хмельницький? – спросил я Мойсія Турчака.

– Ні, не знаю і не чув про Хмельницького, а давні пісні колись умів, та вже позабував. А про гайдамаків чув од покойного батька.

– А заспівайте, діду, якої-небудь давньої пісні про козаків або про гетьманів, – сказал я.

– Колись ще хлопцем знав пісню про Семена Палія та Мазепу…

И старик начал довольно твердым голосом петь думу про Мазепу и Палия.

Ой крикнув, крикнув проклятий Мазепа

Та на своїх лейтарів:

«Ой беріть, беріть Семена Палія

Та закуйте в кайдани».

Ой крикнув, крикнув та Семен Палій,

Сидячи в темниці:

«Ой бреше, бреше проклятий Мазепа

Та у царя у столниці» (в столице, вероятно).

Оце і все… далі вже й не знаю, бо позабував. А було хлопцем співав усю пісню… Тільки пам’ятаю, що в пісні було, що Палій був дуже здоровий, та такий здоровий, що ніякий кінь не міг його вдержати на собі. От послав він шукати собі коня, та нігде не знайшли такого коня: тільки його вдержав на собі той кінь, що ним жид воду возив…

І. Левицький.

P. S. Передайте, Олексію Даниловичу, сей лист в Київ[ське] геогр[афічне] общество. «Богдана Хмельницького» вже давненько скінчив. Сам привезу на вакації, щоб часом не пропав, бо шкода буде: неділь з чотири гнув спину над ним; вийшло 23 листи. «Причепу» й «Дві московки» прислали вже з Петербурга. Привезу в Київ сам для видання. Цензура повикидала все соціальне, що було проти польських панів. Що було про язик – пропустила. Чи застану я Вас в Києві? Попросіть Луку Васильовича, коли ласка Ваша, щоб зібрав гроші за продані книжки. Скільки їх там буде? Скільки ще треба буде докласти? Я вже третій місяць не получаю «Правди». Од чого б то воно було?

У нас 9 мая був мороз. Пропав увесь виноград.

Шануючий Вас щиро І. Лев[ицький].


Примітки

Подається вперше. Автограф у ЦНБ, ф. І, № 27941.

Антепович Олексій Данилович – секретар Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.

Вступивши в 1874 р. членом-співробітником Російського географічного товариства, І. С. Нечуй-Левицький став у ньому співробітничати. З цим листом він послав до Південно-Західного відділу, що перебував у Києві, чотири записи фольклорних оповідань. Письменник не міг знати, що 18 (30) травня відділ товариства був закритий Емським актом 1876 р. Оповідання «Як цариця Катерина ставила короля в Варшаві» має паралель з оповіданням у виданому Південно-Західним відділом товариства збірнику М. Драгоманова «Малорусские народные предания и рассказы», К., 1876, стор. 214. Так само і оповідання про Палія (там же, стор. 203).

Попросіть Луку Васильовича… щоб зібрав гроші за продані книжки. – Очевидно, за «Повісті», п’єси «Маруся Богуславка» і «На Кожум’яках», оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти», «Унія і Петро Могила», що вийшли в Києві до 1876 р.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. Ф. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 271 – 274.