Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

19.04.1876 р. До Олександра Кониського

Кишинев 1876 року 19 квіт[ня]

Шановний добродію!

Ви задумали добре діло видати альманахи. Українських книжок виходить у нас так мало, а журналу видавати не можна. Тільки не можу не звернути увагу на те, що оглав Ваших книжок коли б не наробив сміху; боюсь, що наші неприятелі піднімуть його на сміх. Замість слова «Пашня» треба б вигадати щось трохи поетичніше, бо насмішники прикладуть до «Пашні» слово лантух et cetera…

Ще чуднішим здається слово «Скриня» та ще й з шухлядами (шухляд в скрині не буває: шухляди бувають в комоді, в столах). Та й воно не натякає на суть діла. Якось чудно, що українські писателі вийдуть на світ божий в Скрині. Признаюся, і мені чудно, що й я буду в Скрині… Для першого альманаху треба б придбати таке слово, як, наприклад, «Барвінок», «Рута», «Ряст» абощо.

«Скриня» не буде похожа (по розділу на стихи, белетристику й науку) на хрестоматію задля історії словесності, ні на історію української нової літератури. Вона по ідеї найбільше буде похожа на «Хрестоматию русской литературы» Полевого, звісну дорогу книжку з образками. Не пам’ятаю, чи такий її оглав до слова, бо не маю в руках теперечки. Се книжка більше для публіки, чим для школи. В неї є довгі й добрі біографії авторів, потім уривки творів і мало критичного елементу. Буде вона похожа й на «Пособие при изучении рус[ской] литературы в образцах» Попова. Добре було б, якби й Ви, добродію, видали книжку, найбільше похожу на книжку Полевого, тільки не таку дорогу (аж 5 кар.).

Маючи ідею познайомити публіку з новою українською літературою, Вам треба вже змінити основу, покладену в розділі книжки на 3 частки: у Вас основою для логічного розділу матеріалу взята тільки форма писательського матеріалу. Тим-то той розділ дуже знадвірний (внешний) і не видержить критики. Мені здається, що лучче всього йти хронологічною дорогою і печатати твори писателів рядом хронологічним, одні за другими, починаючи з Котляревського. Можна б поділити книжку на звісні в історії літератури періоди, але се діло для нашої літератури ще нове, не протоптане, бо в нас ще не було ні критики, ні історії літератури. Тут уже треба шукати повертання літератури на іншу стежку, на інше простування, дякуючи новій ідеї, котра повернула писателів на нову стежку. Се діло трудне. Та в нас нова література взагалі все народна. Є тільки краплі класичної та романтичної риси, та й годі.

Мені здається, що Вашу «Скриню» не можна назвати альманахом, а треба назвати «Нова українська література в образках» або похоже на це.

Коли Ваша воля, то перепечатайте в свою книжку «Рибалку П[анаса] Крутя» й «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі». Ся «Баба» сподобалася у Києві. А з учених діл є мій «Світогляд українського народу» в «Правді» за попередні роки («Християнський світогляд»), а в «Правді» за теперішній рік печатається «Ескіз української міфології». Можна вирвати шматок з «Християнського світогляду» або з «міфологічного», наприклад: «Міфологічний елемент в колядках та в щедрівках» – Бог Громовик, Богиня Сонце, Зоря і т. д.

В «Пашню» не маю нічого нового, бо тепер я пишу «Богдана Хмельницького» для народного читання, і вже дуже втомився, і очі в мене вже заболіли. Треба кидати роботу, щоб ще й очі не повилазили.

Свою автобіографію я написав по-руській. (Мені писали з Києва, що в Петербурзі якийсь учений хоче щось видавати про українських писателів). Я її одіслав секретарю Географ[ічного] Київського] общества Ол[ексію] Даниловичу Ант[епо]вичу. Одначе можу написати й вдруге дещо й подекуди. Перші повісті: «Дві московки», «Рибалка» й «Причепа» були напечатані в «Правді» в 1868 року. Там був напечатаний і «Світогляд» – все під псевдонімом «Іван Нечуй». Потім вийшли в Галичині «Повісті ч. (І) Івана Нечуя» 1872 року, напечатані у Львові. У Києві вперве напечатана «Баба Параска», а потім «Повісті І. Левицького» («Хмари» і т. д.).

Щиро шануючий Вас І. Левицький.

P.S.

В своїй автобіографії на руськім язиці я помилився, написавши, що родився 1839 року. Я родився 1838 року. Не заглянув я тоді в метричне засвідчення.

Здаючись на Ваше прохання написати свою автобіографію, я напишу Вам більше про раніші часи своєї жизні. Про пізніші часи ще рано писати.

Я родився 1838 року 13 листопада в містечку Стеблеві Київської губернії Каневського повіту. Стеблів стоїть по обидва боки Росі в дуже гарному й оригінальному місці. Річка Рось тече з півночі і серед Стеблева круто повертає углом на схід сонця, вдарившись об високу, рівну, як стіна, скелю Спас. Над самою скелею стоїть церква Спаса, а коло самої скелі впадає в Рось невеличка річка Боровиця, між високими скелями, між тополями та вербами. Далі на схід сонця Рось розділяє од себе рукав Самовілку, і там стоїть чималий високий острів Замок, а ще далі вниз, між Замком і скелистим берегом, стримить ще один острівець, з однієї голої скелі, де притулився питель. По обидва боки Росі скрізь стоять високі скелі, наче стіни, то часом трохи подаються од води і лежать великими купами. Понад берегами місцями стоять верби, разками росте густа лоза над самою водою. Од церкви, з скелі Спаса, між двома нагнутими скелистими берегами видко фабрику, а далі пішли гори, як скаменіла морська хвиля, де мріє над самою Россю на горі давній вал, а там з вищої гори видко могили, де бився Хмельницький з поляками; там коло Корсуна сховався і той Різаний я р, що в ньому застрягли поляки.

Наша хата стояла за Россю проти самої церкви, а з порога хати видко на горі за Россю дуже високу могилу коло кладовища, де, кажуть, колись стояла шибениця; к селу Яблунівці знов видко могилу й вали, де, кажуть, стояв Хмельницький, думаючи переходити Рось. Ще малим хлопцем, їдучи в Корсун з батьком через той Різаний яр, проз ті могили, я слухав батькові оповідання про те, хто бився коло тих могил, в тому Різаному яру, і чого один шлях коло Корсуна і тепер зветься Наливайковим шляхом, і в котрій могилі поховані козаки, а в котрій поляки.

Батько мій Семен Степанович Левицький був священиком в Стеблеві, де був священиком і мій дід, і прадід, і цілий ряд предків, списаний в поминальнику стеблівсь-кої церкви. Мого прадіда уніати й поляки душили димом в хаті, щоб він пристав на унію, але він зостався православним. Мої предки звались не Левицькими, а Леонтовичами, і тільки дід змінив давнє прізвище на модну тоді фамилію Левицьких. В нашій сім’ї я самий старший між чотирма живими дітьми. Батько не мав впливу на мене: дуже флегматичний, заїкуватий в розмові, але не в читанні і в проповідях, він сидів, а більш того лежав в своїй кімнаті з книжкою в руках і рідко виходив до нас – і нас не пускав до себе. Він не любив хазяйства, все сидів над книжками і був придатний більше до тихої кабінетної жизні.

Все хазяйство вела моя мати, всім клопоталася і тим вкоротила свій вік. Мій батько любив українську історію і літературу. Між його книжками не було ні Пушкіна, ні Гоголя, але була «Історія Малоросії» Бантиш-Каменського й Маркевича, була Літопись Самовидця і інші книжки, що тоді виходили. Він любив говорити проповіді по-українській, часто розказував про право українського народу й славу, дуже був радий, побачивши українську євангелію Куліша і просив мене достати йому українську біблію. В нього була вже українська ідея, що рідко трапляється між українськими священиками. То й не диво: його мати була з стеблівських селян, з фамілії Коркішок. Коркішки й тепер живуть в Стеблеві і признаються до нас як до родичів. Перед смертю батько збирався писати козацьку повість і розказав мені сюжет тієї повісті.

Моя мати, Анна Лук’янівна, з фамілії Трезвінських, була дочка священика Лук’яна Трезвінського. Він був священиком в панянському Лебединському монастирі. Моя мати була висока на зріст, здорова, весела, говорюча, мала добрий голос і за роботою любила співати українські пісні, як роблять селяни, бо й її мати була селянка з Лебедина з фамілії Давиденків. І тепер в Лебедині та в Матусові є мої родичі селяни Давиденки. Вона не вміла говорити по-великоруській і говорила чудовим чистим українським черкаським язиком зовсім по-народному, з приказками й прислів’ями. Вона була письменна, вчилася в лебединських черниць по церковнослов’янським книжкам і не могла од їх вивчитись по-руській, бо Лебединський монастир зовсім народний: в ньому черниці все селянки і говорять між собою по-українській.

Я пам’ятаю малим дуже стару черницю Мар’яну, родичку моєї матері, з багатих селян. Вона збудувала собі в монастирі хату, одписала гроші на монастир і жила в монастирі. Дві рідні тітки моєї матері, так само селянки, жили в хатині коло самого монастиря. Зрісши коло стін монастиря, моя мати -була дуже богомольна, любила молитись богу з товстих полуставів, любила голосно читати вечорами житія святих. Читаючи житіє Іосифа Прекрасного, вона плакала, а я, слухаючи, плакав разом з нею. Вона знала церковні гласи, часто давала нотації дякам за те, що вони помилялись, читаючи парамеї і апостол, або переіначували гласи. Дві парі близнят, що зостались живими: сестра Анна і брати Амвросій і Федір, і в сім року померший скоропостижно Димитрій, дуже попсували її здоров’я. Мені було тринадцять літ, як поховали мою матір. Мати любила мене більше од усіх дітей, і як вона вмерла, то мені здавалось, що й я був повинен в той час вмерти.

В нашій сім’ї всі говорили по-українській. При батькові доживав свій довгий вік до 90 літ дід Степан Левицький, доживала віку материна мати, і обоє вони, як і моя мати, не вміли й слова по-великоруській. Очевидячки, батько, я, брати й сестра говорили українським язиком.

Наш дом був старинний, непросторний, з великими сіньми серед дому, з пекарнею й хижкою по один бік, з світлицею та кімнатою – по другий. Я, брат і сестра спали в пекарні на полу коло нашої няньки, баби Мотрі, бо в горницях не було місця, Я переймав од баби Мотрі і наймичок всі пісні, які тільки вони співали ввечері та вдосвіта за роботою, і всі казки, які розказувала баба Мотря. В довгі зимні досвітки я було чую пісні дівчат через сон, і мені було в сні показувалися ті образи, про які співали дівчата, тільки трохи переіначені.

З тих ранніх дитячих літ я й досі пам’ятаю декотрі сни, так вони засіли в моїй пам’яті. Раз я через сон чув мотив пісні «Тихо, тихо Дунай воду несе; ще тихіше дівка косу чеше. Що начеше, то й Дунаєм несе. Пливи, косо, під гай зелененький!» Дівчата співали, а мені снилась якась крепка й широка річка, далеко ширша од Росі. Над річкою скелі й верби. День пишний, літній, тихий. А на березі сидить якась дівчина й чеше гребінкою такі довгі коси, що вони падають на осоку, на траву, вкривають осоку й падають аж у річку. Вода несе ті довгі коси й метляє ними, наче довгими шматками полотна. Коли гляну я, аж берег з осокою й дівчиною вже одколовся і пливе серед річки. А дівчина пливе, чеше косу та все співає: «Тихо, тихо Дунай воду несе!»

Баба Мотря часто водила мене з собою по селу на хрестини, на весілля й на похорони. Мене дуже лякала та картина, як родичі й діти опадуть мертве тіло й страшно голосять, понахилявши рядом голови. Баба Мотря водила нас в гості до старого Коркішки, і до баби бранки Рад-чихи, де нас інтересували здорові вишивані рушники на стінах та повиліплювані на грубах здорові орли.

Сам батько вчив мене письменству по граматці, часословцю й псалтирі. Я вчився з сільськими хлопцями в школі, що заклав мій батько. Та школа була недовго: приїхав польський пан і звелів забрати школярів до фабрики, а батькові сказав: «Як ви, ксьонже, вивчите мужиків, то піду и я на поле робити, підете й ви». То був час процвітання панщини.

На сьомому році літом мене одвезли заправлятись в Богуслав, за 20 верстов од Стеблева. В Богуславському духовному училищі був учителем мій дядько Євтроп Лук’янович Трезвінський. Я прожив у нього літо з одним польським хлопцем таки з Стеблева, вчився і в клас не ходив. Потім дядько оженився і став сеящєником в селі Семигорах, коло самого Богуслава. На зиму й на ціле літо мене оддали до дядька в Семигори. Дядько вчив мене дуже добре, і мені легко було в нього вчитись. На дев’ятому році мене одвезли в Богуславське духовне училище, при монастирі, за містечком, над Россю.

То був темний час школьного діла. Учителі погано вчили, а били добре; нігтем назначали уроки, і ті уроки треба було вивчити од слова до слова. Інспектором був один великорос з жовтим лицем п’яниці. Ученики продражнили його шкарбаном. Він не сік різками, а велів бити товстим кінцем різки по руках чи давав палі. Од тих паль в дітей пухли долоні так, що декотрі не могли держати пера в руках.

Інспектор пив запоєм, а то й часом зовсім сходив з ума. Раз прийшов в клас в халаті до дзвоника і звелів ученикам співати ірмоси. Другий раз прийшов на нашу квартиру і застав, що ми полуднали холодець. Він вийняв табакирку і посолив наш холодець табакою. Ми сміялися з нього, знали, що він дурний, і не були в претенсії за посолений табакою холодець. Часто він вночі, ходив понад Россю, бив товстою сукуватою палицею по вербах: думав, що то бродять ученики. На наше щастя, він поїхав на нове місце.

Смотрителем був ігумен монастиря Федор, подолянин, маленький, сухенький, трохи таранкуватий чернець. То був щирий аскет. Він насовував клобук на самісінькі очі і ходив, похиливши голову. Я ніколи не бачив на його лиці веселості й сміху. Сумний, крикливий та сердитий, він кричав у класі на учеників і посилав часом під різку цілі парти школярів. Як били учеників, він одвертався до вікна або виходив з класу; а цензор лупив різкою по стіні або по помості. Здається, він знав про те і тільки так згонив свою злість. Потім він зійшов з ума і вмер.

Другі учителі були далеко добріші й ласкавіші. Були й такі, що зовсім не били учеників: і не сікли, й паль не давали, і вчили непогано. За лайку й за український язик карали нотаткою: то була плисковата дощечка з ремінцем, і його надівали на шию тому, хто сказав погане слово або говорив по-українській. Всередині вона була видовблена, і там лежав журнал, де записували, хто сказав яке українське слово і як було треба справляти по-великоруській. Записаного ждала кара. В старших класах та нотатка спочивала аж на грубі, а ми всі інакше й не говорили, як по-українській, і називали один другого по-сільській: Левко, Корній, Йосип, Павло, а не фамиліями. Ученики вищого класу, синтаксиса, були старшими на квартирах і дуже обижали менших, силували їм услуговувати і навіть били.

Зате кругом монастиря була пишна природа. Внизу Рось, а на Росі шум на порогах. Кругом монастиря глибока долина, з лужком, з чудовою криницею під скелею Кам’янкою. Всі квартири були в міщан і всі в чудових садах та вербах. За Россю високі гори, а на горах ліс, а внизу широкі луки. В містечку видко млини й скелі. Гуляти й купатись було де вволю.

До чотирнадцяти літ, до самої семінарії, я був дуже богомольний під впливом матері. Я ні разу не їв до служби, видержував тяжкий піст до плащаниці, до вечірньої води на голодну кутю, аж мені ставало нудно. Приїжджаючи додому, я читав житія святих і прочитав чотири прездорові книжки; і мені здавалось, що я буду на Афоні, або в Синаї, або в єгипетських лісах. Мені хотілось там бути, так мені подобалися картини аскетичного життя і та природа, що описувалась в житіях. Разом з житіями я читав історію України, що знаходив в батьковій шафі. На празники смотритель роздавав ученикам і світські книжки, і мені попадались з образками птиць, звірів, рослин і навіть грецьких богів.

Шість літ пробув я в Богуславі, і мене перевели в семінарію. До 14 літ я не бачив города, і вперше побачив Київ. Церкви й собори з золотими верхами, доми, Дніпро – все те дуже мене вразило. Я не думав, щоб город був такий непохожий на село. В Київській семінарії половина учителів так само нігтем зазначали уроки, але друга половина вже вчила: то були молоді свіжі сили. Вони повикидали старі допотопні школьні книжки і позаводили новіші. В семінарії різок не було, хоч іще ставили на коліна і саджали в карцер або на голодний стіл. Мені прийшлося стояти на міщанських і чиновничих квартирах в нездоровому місці на Подолі, понад канавою, і набратись лиха.

Ще в Богуславі в мене боліли раз або два рази на рік очі, і були навіть більма на очах. В Києві в богословському класі наша квартира трохи не вся заслабла гарячкою. Нас учились чотири брати, і всі чотири разом послабли. Скінчивши курс семінарії, я був так нездоровий, що не міг іти в духовну академію і мусив піти в Богуслав учителем, де був трохи не два роки, а потім поступив в Київську духовну академію.

В семінарії в той час трудно було достати книжок для читання. В семінарській бібліотеці нам давали або «Училище благочестия», або «Опыты студентов академии», або «Маяк». З руською літературою я обзнакомився в вищих класах семінарії. Приїхавши в семінарію, я почав вчитись французькому язику. В товаришів попадались ілюстровані французькі романи. Мені показали на контрактах на французький магазин, де їх можна було купити. Я глянув на вікна і вглядів на одній книжці намальованого чорта і купив її: то був «Кривий біс» Лесажа. Я прочитав його і од того часу всі свої гроші, що батько давав на гостинці, тратив на французькі ілюстровані дуже дешеві книжки; купив «Павла і Віргінію», потім «Ден Кіхота», «Пертську красавицю» Вальтер Скотта, «Божественну комедію» Данта, і се все прочитав попереду, ніж Пушкіна й Гоголя.

Найбільше мене здивували пишні картини Дантового аду. Всі вакації й празники в семінарський курс я читав французькі книжки, і потім як почав читати Гоголя, то зразу зрозумів його. Разом з тим між семінаристами ходили українські книжки і в рукописі Шевченкові стихи.

В Стеблеві батько достав альманах «Ластівку», де була Шевченкова «». Я й сестра вивчили її напам’ять і читали часто вечорами. Сила таланту очевидячки притягла до себе дитячу ввагу. Окрім того, про Шевченка тоді скрізь говорили в околиці: він тоді приїжджав на Україну і жив у Корсуні. Його родина Кирилівка за 25 верстов од Стеблева. В Кирилівці у однієї польки на економії вчилася моя сестра. Я часто їздив у Кирилівку до сестри і знав, що там родився Шевченко.

В семінарії я вивчив і німецький язик. Вчитись мені було дуже легко, уроків в день було тільки три; часу було ціле море: було коли вчити німецький язик. Більш од усього я не любив математики. Вона здавалась мені дуже сухою, скучною наукою. За математикою в мене злипались очі од сну, наче їх хто намазував карюком. Цифри здавались мені цвяхами, котрі я забивав собі в мозок.

Пробувши учителем в Богуславі, я видержав екзамен в Київську духовну академію. В академії тасують, не знаю навіщо, студентів з усіх губерній. Половина моїх товаришів були великороси, але було чимало сербів, були й болгари, молдавани, й греки, й грузини. Великороси здивували мене своєю грубістю й якоюсь грубою мужичою фаміліярністю. Між ними були дуже дикі натури, десь аж з-за Волги: вони говорили на кожного т и, хоч бачили чоловіка вперше ввічу і ні з сього, ні з того гнули лайку по-московській просто тобі ввічу, наче компліменти говорили, аж чудно було слухати. Потім тільки вони трохи обтирались і цивілізувались. А тим часом на український язик, котрим звичайно говорять між собою семінаристи й академісти на Україні, вони поглядали згорда і сміялись з нас.

В той час виходила «Основа». Студенти складались й виписували самі всі луччі журнали: «Современник», «Русское слово», «Время», «Русский вестник». Українці виписували ще й «Основу»… Українські студенти піднімали питання про українську народність, язик, літературу, історію. Великоруські студенти дивились на все українське з антипатією примітивних людей; то були природні катковці, котрі не люблять інших людей, як не Xристів.

Якраз тоді були напечатані в «Основі» «Две русские народности» Костомарова і підлили масла в огонь. Один рязанець, молодший од мене курсом, показував кулаки, почувши, що в Києві є українська народна й національна школа. Ми більше дружили з сербами й грузинами. Вони далеко прихильніше дивились на українську літературу. (Студент священик з сербів правив по Шевченкові панахиду, як його ховали, казали мені). В той час я перечитав Белінського, Добролюбова.

Тоді вийшли Тургенева «Отцы и дети», а далі й критика на них Писарева. Студенти трохи не гризлись, та все змагались по номерах за «Отців та дітей», аж одляски йшли по стінах. Великоруські професори так само, як і студенти, не були ласкаві до українщини, а українці професори були офіціально й неофіціально зовсім мертві люди у всякому питанні, як і всякі професори на Україні. Годували студентів в той час дуже погано, так що ми мусили столуватись в пости на стороні.

Скінчив я курс академії, і нас розписали на місця в семінарії. Я просився в Київську семінарію, а мене послали в Полтавську учителем словесності. В той час декотрі професори-академії виїжджали в Варшавський учебний округ начальниками учебних дирекцій. Багато моїх товаришів просили в їх місця учителів в гімназіях. Я поїхав в Полтаву і зайняв уряд на 250 карбованців на рік. Там я написав «Дві московки» і догадався, що мені не жити з ченцями.

Мене дуже вражала страшна бідність учителів семінарії. Декотрі дуже сімейні просто не мали чого обідати по два дні і сиділи з дітьми на харчах святого Антонія. Поживши на таких грошах кілька місяців, я побачив, що треба втікати з семінарії, щоб не вмерти з голоду. Учителі тоді втікали з семінарії, куди хто міг, або постригались в попи. Я подався в Варшавський округ і ждав до літа одвіту, а тим часом готувався держати екзамен на учителя гімназії.

Мене визвали в Каліш учителем руського язика й руської історії й географії, хоч я просився в Білу; я знав, що там ще край український. В Білій було багато моїх товаришів. Мусив я їхати в Каліш, і забився один серед поляків та німців, серед польських учителів. Поляки, одначе, прийняли мене делікатно: тоді ще всі науки в гімназії читались по-польській. Директор поляк обійшовся зо мною ласкаво й привітно. В Каліші я служив один рік і попросився в Седлець: там одкривали женську гімназію для уніаток. Я перейшов в Седлець і служив там сім літ, але, діставши обиду за службу й працю, покинув Варшавський округ.

[Ще бувши в Київській академії, я почав писати народну повість для «Основи». «Основа» перестала виходити, і я покинув початок тієї повісті і загубив його. В Полтаві я написав «Дві московки», в Каліші «Рибалку», в Седлеці «Причепу», потім – згублену десь за границею Кулішем повість «Наймит Яріш Джеря» і комедію «Жизнь пропив, долю проспав», перероблену з Шевчен-кового «Сотника», де була описана козаччина часів Єкатерини II, вже панська й споганіла; потім «Хмари» і ін.]


Примітки

Вперше надруковано в журн. «Життя і мистецтво», 1920, № 2, стор. 63 – 66. Автограф – в ІЛ, ф. 77, № 124/69. Подається за першодруком.

Перші два листи з п’яти містять відповідь письменника на запрошення О. Я. Кониського взяти участь у хрестоматії нової української літератури, яку він задумав видавати в середині 70-х років. Вона не вийшла в світ у зв’язку з забороною української мови в 1876 р. До першого листа додана автобіографія І. С. Нечуя-Левицького, яка призначалася для цієї хрестоматії. Інші три листи стосуються творчих задумів письменника, лікування на водах у Щавниці тощо.

…тепер я пишу «Богдана Хмельницького»… – Книжка вийшла 1878 р. у Львові.

Питель – водяний млин для високосортного помолу.

Ще бувши в Київській академії… – Весь цей абзац у автографі викреслено.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. Ф. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 260 – 270.