10. Долон
Переклад С.Руданського
Ткань
Гамемнон безсонний з братом Менелаєм підіймають сонних Нестора старого і других гетьманів і з ними обходять по ровах сторожу (1 – 193). |
Порадившись разом, посилають на розвідки до троянського стану Діомеда і Одіссея (194 – 298). |
В ту самую пору за намовою Гектора виходить і Долон оглядати ахеїв і простує до суден, вони його завважають і ловлять (299 – 381). |
Долон проситься, щоб вони його не вбивали, розказує їм поставу троянського стану, показує й Риса, отамана фракійців, де він спочиває, но все надаремне. Його убиває Діомед хоробрий (382 – 464). |
Стративши Долона, вони ідуть прямо до фракійського стану, і Діомед живо Риса побиває і всю його челядь, а Одіссей живо набирає коней (465 – 503). |
Аж тут їм Паллада подає на розум, що Аполлон може і троян і фракійців на них побудити, і вони обидва на коні сідають і щасливо вертають до стану (504 – 579). |
Всі другі гетьмани край суден ахейських
На всю ніч заснули в тихії дрімоті,
Но на Атрієнка, царя Гамемнона,
І сон не находив – так много він думав.
І як муж той Герин блискає по небі
На дощ превеликий, чи на градовину,
Чи на сніг, що ниви біллю побіляє,
Чи на пащу люту кривавої бійки,
Так воздихав тяжко Гамемнон-володар
Із глибини серця, аж печені рвались.
Скільки не вдивлявся на табір троянський,
Стільки дивувався вогням іліонським,
Сурмам, і сопілкам, і людському гаму.
А скільки поглядав на судна ахейські,
Стільки рвав на собі жменями волосся
І оддавав Зевсу; серце тяжко рвалось,
І одна лиш думка луччою здалася:
Піти до Нільєнка Нестора старого,
Чи не зможуть разом удвох пригадати,
Як би всім данаям порятунок дати.
Встав він і сорочку надягнув на груди,
Взяв на білі ноги виступці хороші,
Накинув на себе левовую шкуру
Довгу, аж по п’яти, взяв ратище добре.
Но й на Менелая напав страх; дрімота
І йому на вія не йшла, щоби лиха
Не було аргеям, що за ним водою
У Трою прибули, війну затягнули.
Він надів на себе пардовую шкуру
Пестру та широку; на голову шолом
Надягнув блискучий, взяв ратище добре
І пішов будити брата, що в аргеїв
Був царем і в люду славився за бога.
Найшов, що він збрую надягав на себе
Край судна, і рад був, що його побачив.
От до його й мовив Менелай хоробрий:
«Що збруїшся, брате? Мабуть, кого хочеш
До троян послати оглядать? Но я щось
Боюсь, що за сеє ніхто не візьметься,
Що іти самому врагів оглядати
В таку ніч; на сеє одважного треба».
Аж до його мовив Гамемнон-володар:
«Треба нам з тобою ради, Менелаю,
Доброї, чим можна спасти й рятувати
Аргеїв та судна, бо змінив Зевс думу:
Він склонився більше к Гекторовим дарам,
Бо я і не бачив і чути не чув я,
Щоб хто за один день стільки зробив лиха,
Скільки зробив Гектор-богомил ахеям;
Хоч не син він божий і не син богинин,
Зробив, що аргеї його не забудуть
Довго; бо він стільки зла зробив ахеям.
Зови ж ти Аякса та Ідоменея.
Іди прямо к суднам; а я сам старого
Нестора розбуджу; може, й він захоче
До сторожі вийти, приказ який дати.
Вона його рада слухать, бо в сторожі
Син його гетьманить і друг Ідомея
Меріон – на них ми тільки і звірялись».
Аж до його мовив Менелай хоробрий:
«А як же ж ти в сьому скажеш та порадиш:
Чи там мені бути і на тебе ждати,
Чи назад вертатись, коли все їм скажу?»
Аж до його мовив Гамемнон-володар:
«Лучче там останься, щоб не розійтися
Нам з тобою; в стану не одна дорога.
Де проходить будеш, окликай, буди їх.
Зви кажного дружно по батьку і роду
І до всіх будь ласкав, серцем не пишайся.
Треба працювати і нам, коли Зевс нам
З самого вповиття послав тяжку долю».
Подав добру раду та й одпустив брата,
А сам пішов живо к Нестору старому.
Він спав край наміту та чорного судна,
І край його збруя пишная лежала:
Два ратища з щитом і шолом блискучий,
Тут же був і пояс вишитий, що все ним
Старий перезався, як на бій збруївся
Отаманить; тільки старості не було.
Він устав, на лікоть голову підвівши,
І до Атрієнка сильним духом мовив:
«Хто там такий ходить по стану край судна
В таку ніч глухую, коли всі поснули?
І чого шукає, чи мула, чи друга?
Не крадись до мене, кажи, чого треба?»
Аж до його мовив Гамемнон-володар:
«Несторе Нільєнку, ахейськая славо!
Се я, Атрієнко, Гамемнон, той самий,
Що його за всіх Зевс осудив на працю,
Поки душа в грудях і сила в колінах.
Блуджу, бо на очі і сон не находить,
Все на думці бійка та гибель ахейська.
Тяжко я боюся за данаїв; дух мій
Ізнеміг, впадає, серце моє рветься
Із грудей, і жили дрижать підо мною.
Коли ти що мислиш, бо й ти сну не маєш,
Так ходім поглянем, що в нас на сторожі,
Щоб вона часами, працею втомившись
Чи сном ізморившись, не забула чатів;
Враги од нас близько, і хто його знає,
Може, вони ніччю здумають напасти».
Аж до його й мовив Нестор геринійський:
«Славний Атрієнку, царю Гамемноне!
Не всі ж бо Зевс сповнить Гекторові думки,
Які він гадає; я думаю, лихо
Ще гіршеє буде йому, як Ахіллес
Одверне од гніву своє серце миле.
Піду за тобою; там самі розбудим
Храброго Тидьєнка та ще Одіссея,
Бистрого Аякса й сильного Фільєнка.
А ще якби хто нам побіг та покликав
Славного Аякса та Ідоменея,
Бо їх таки судна далеко, не близько!
Менелая ж, дарма, люблю, споважаю,
А ганьбити буду, не в гнів тобі скажу:
Він спить і всю працю обернув на тебе.
Йому б тепер треба усіх отаманів
Просить, бо тяжкая нужда наступила».
Аж до його мовив Гамемнон-володар:
«Винуй його, діду, при другому разі.
Часто він пізниться, працювать не хоче,
Но й то не з лінивства, не з розуму злого,
А так жде на мене, щоб я почав діло.
Тепер ранше мене устав; вже і тут був,
І я його звати післав кого треба.
Ходім! Ми їх разом найдем коло брами
У сторожі; там я їм казав збиратись».
А до його й мовив Нестор геринійський:
«Так ніхто ж з аргеїв його й не погудить,
Як він що їм скаже або що прикаже».
Мовив і на себе надягнув сорочку,
Взяв на чисті ноги виступці хороші,
Защібнув на собі червону кирею,
Довгу та широку, з вовною дрібною,
Взяв ратище кріпке, заковане міддю,
І пішов до суден мідяних ахейських.
Спершу Одіссея мудрого, мов Зевса,
Пробудив з дрімоти Нестор геринійський,
Крикнувши, і голос дойшов його серця.
Він з наміту вийшов і до них промовив:
«Хто там такий ходить по стану край суден
В таку ніч глухую? Чого кому треба?»
Аж до його мовив Нестор геринійський:
«Славний Лаертенку, мудрий Одіссею!
Не гнівись, нещастя сходить на ахеїв.
Ходи та ще других збудимо та зробим
Раду, чи втікать нам, чи нам воювати?»
І Одіссей мудрий пішов до наміту,
Узяв щит на плечі та пішов за ними.
Прийшли до Тидьєнка, він спав край наміту
В збруї; кругом його спала і дружина,
І в головах щити все були, а збоку
Ратища стриміли, і мідь на них сяла,
Мов блискавка в Зевса; і отаман спав їх.
Під ним була шкура вола степового,
А під головами килимок багатий.
Нестор геринійський підійшов до його.
Ногою порушив, розбудив і мовив:
«Уставай, Тидьєнку! Чого всю ніч спати?
Забув, що трояни на пригорі стали
Край суден, що мало й поля остається?»
Мовив, і той разом зі сну пробудився
І гукнув до його бистрими словами:
«Діду невсипучий! Вічно тобі праця.
Чи в нас нема других молодших ахеїв,
Щоб вони ходили, кажного гетьмана
Будили; ти, діду, вічно невтомимий!»
Аж до його мовив Нестор геринійський:
«Ані слова, милий, по правді ти кажеш;
Є у мене й діти славнії і много
Челяді; хто-небудь вийшов би покликать,
Та тяжкая нужда спала на ахеїв;
Тепер на мечі вже на острії стало:
Хоч гинути разом ахеям, хоч жити.
Ходи ж та збуди лиш Аякса й Фільєнка,
Як мене жалієш; ти ж таки молодший».
Мовив, і той схопив левовую шкуру
Довгу, аж по п’яти, взяв ратище добре,
Пішов, побудив їх і привів з собою.
Прийшли на те місце, де була сторожа,
Но там отаманів не сонних застали;
Там усі з оружжям, не сплючи, сиділи.
Як собаки в дворі овець доглядають
І зачують звіра хижого, що лісом
По горах блукає, і крик коло його
Людський і собачий – і сон їх проходить,
То так і сторожі не йшов сон на очі
В тую ніч лихую; вони безупину
В поле поглядали, чи не йдуть трояни.
Глянув старий Нестор, зрадів, підкріпив їх
І до них промовив бистрими словами:
«Так, милії дітки, стережіть, не спіте!
Щоб із нас потіхи вороги не мали».
Промовив і скочив через рів, по йому
Скочили й гетьмани, скликані на раду.
І Меріон скочив з Несторовим сином,
Бо і їх гетьмани звали на пораду.
Як за ровом стали, тогді й посідали
Разом на поляні, де трупів не було
І звідки вже Гектор, гублячи аргеїв,
Назад повернувся, як ніч наступила.
Так там посідали і враз розмовляли.
Нестор геринійський первий почав мову:
«Хто з вас, мої милі, сам по добрій волі
Одважиться вийти до троян хоробрих?
Може, де якого ворога піймає
Або у троянів, може, що почує,
Як вони з собою радяться: чи мислять
Вони тут остаться край суден, чи в місто
Думають вернутись, побивши ахеїв?
І коли почує та до нас прибуде
Здоровим, велика, небесная слава
Буде йому в людях і дяка велика.
Бо скільки на суднах є в нас отаманів,
Кажний подарує вівцю йому чорну
Дійную з ягнятком – дяка не малая.
І скрізь тому місце в учтах і обідах».
Мовив, і всі глухо на теє мовчали.
Аж до них промовив Діомед хоробрий:
«Мене серце й думка, Несторе, охотить
До вражого стану піти до недальніх
Троян; но коли хто йще піде зо мною,
В мене йще прибуде одваги й надії.
Бо як двоє вийдуть, то вдвох вони й мислять,
Як би лучче було, а один як мислить,
То й дума трудніша і одвага слабша».
Мовив, і піти з ним немало схотіло:
Схотіли обидва храбрії Аякси,
Схотів Несторенко разом з Меріоном,
Схотів Атрієнко Менелай хоробрий,
Схотів підібраться і Одіссей сильний
До троян; у його все була одвага.
Аж от до них мовив Гамемнон-володар:
«Тидьєнку Дивмиде, серцю наймиліший!
Вибирай на поміч кого сам бажаєш,
Хто видиться луччий, бо много їх хоче:
Тільки із поваги луччого не кидай,
Не бери плохого, на ввагу здаючись
Та на рід дивлючись, хоч би він і цар був».
Себто він боявся із-за Менелая.
Аж до них промовив Діомед хоробрий:
«Коли ви даєте набирать самому,
То як Одіссея мені позабути,
Що і серцем мудрий, і душею сильний
До всякої праці, ще й Палладі любий?
Коли ми з ним підем, так з вогню і диму
Обидва повернем, бо він тяжко змисний».
Аж до його мовив Одіссей премудрий:
«Нічого, Тидьєнку, ні хвалить, ні гудить,
Бо, може, аргеї і без тебе знають!
Ходім! Ніч минає, надходить зірниця,
Зорі піднялися; і дві часті ночі
Уже проминуло, третя остається».
Мовили і стали збрую зодягати.
Трасимед Тидьєнку подав двоєострий
Меч, бо той, бач, свого лишив коло суден,
І щит, і на тім’я шолом дав воловий
Без гребеня й шишки, що ковпаком зветься
І в молодих хлопців голови вкриває;
А Меріон тулу, лук дав Одіссею
І меч, і на тім’я шолом дав ремінний,
М’який, но з-під низу ременем прошитий
Крученим, ізверху білими зубами
З кабана, і зуби по боках стирчали
У ряд; а серед був повстею підбитий.
Його в Антинора, сина Орменія,
Добув з Елеону Автолік хоробрий.
Автолік в Скандії оддав Амфідаму,
Амфідам кітирський оддав його Молу,
Мол оддав носити сину Меріону;
І той самий шолом покрив Одіссея.
Тільки одягнулись у страшную збрую,
Пішли, отаманів на місті лишили,
І їм справа чаплю близько од дороги
Паллада послала, і хоч її ніччю
І не видко було, так голос був чути.
І Одіссей радий став молить Палладу:
«Учуй мене, дочко Зевсова! Ти вічно
Мені у пригоді була; не таївся
І я, так і сей раз прихились, Палладо!
Даруй нам у славі до суден вернути
Та зробить що важне, для троян пропаще».
За ним став молитись Діомед хоробрий:
«Вчуй же й мене, дочко Зевсова, Незборо!
Помагай, як батьку мому помагала
В Фівах, де послом він ходив од ахеїв.
Він лишив ахеїв на річці Асопі
І з доброю вістю ходив до кадміян,
Но на повороті зробив дивне діло
З тобою, богине, бо ти помагала;
Так і мені нині поможи, дай поміч!
А я дам телицю тобі однолітню
Свіжу, що на собі ярма не носила,
Дам тобі, ще й роги злотом озолочу».
Мовили, і вчула Паллада Афіна.
І ті, помолившись Зевсовії дочці,
Пійшли, мов два лева, у ніч невидющу
По полю, по трупах, по збруї і крові.
Но і Гектор сильний не давав троянам
Поспати; до себе скликав самих луччих,
Які були в Трої князі та гетьмани.
«Хто з вас мені зробить одно діло добре
За дари великі? Дяка славна буде!
Той матиме в мене колісню і пару
Коней щонайкращих на суднах ахейських;
Хто зважиться – вічна слава йому буде –
Підійти до суден і там розізнати,
Чи вони, як перше, суден доглядають,
Чи, може, побиті нашими руками,
Радяться втікати і не хочуть ніччю
І сторожі мати, тяжко натомившись?»
Мовив, і всі глухо на теє мовчали.
Аж був у троян там Долон, син Евмида
Кликуна, що много мав золота й міді.
Сам він невидний був, лиш швидкий на ноги,
І у батька був він один на п’ять сестер.
Так він і к троянам і к Гектору мовив:
«Мене серце й думка, Гекторе, охотить
Підійти до суден і все розізнати.
Тільки присягнися й ціпком поклонися,
Що ти мені коні і колісню мідну
Даш тую, що возить славного Пельєнка.
Я недарма піду, жалувать не будеш:
Я пройду весь табір, зайду аж до судна
Царя Гамемнона, де в них, може, раду
Радять, чи втікать їм, чи їм воювати».
Мовив і ціпок той підійняв і клявся:
«Свідок мені Зевс сам, Герин муж гримучий
Ніхто на тих конях їздити не буде
Із троян, і ти лиш величаться будеш!»
Мовив, та даремне, тільки розохотив.
І він живо звісив тугий лук на плечі,
Взяв на себе шкуру вовка-сіроманця
І шолом куничий, взяв ратище остре
І пішов од стану к суднам, хоч од суден
Йому й не вернутись до Гектора з вістю.
Вже минув він коні, і військо, і строї,
Вже ішов він полем; аж його заглянув
Одіссей премудрий і мовив к Дивмиду:
«От тобі, Дивмиде, хтось іде із стану,
Та не знать, чи судна наші оглядати,
Чи, може, з побитих кого обдирати.
Так ми оце трохи пустім його мимо
Пройти, а там живо ми його ізловим,
Кинувшись; а стане він од нас тікати,
Так ми його к суднам поженем од стану,
Ратищем грозячи, щоб не втік до міста».
Мовили й на трупи впали край дороги,
А той, нерозумний, мимо і прогнався;
І тільки пробіг він, як сягають гони
Мулячі, бо мули за волів скоріші,
Коли тягнуть плуга по ріллі глибокій, –
Вони і пігнались; той почув їх тупот,
Став і думав серцем: то мабуть трояни
Біжать, щоб вернути к Гектору ізнову.
Но коли підбігли, як ратищем кинуть
Або менш, – пізнав він ворогів і кинувсь
Утікать; а тії доганять пустились.
Як два пси зубатих, до лову привичних,
Зайця чи оленя наслідять і слідом
Гонять безустанку і він з писком скаче,
Так його Тидьєнко з мудрим Одиссеєм,
Одбивши од війська, гнали безустанку.
Но коли вже став він підбігать к сторожі,
Простуючи к суднам, тогді-то Паллада
Й помогла Тидьєнку, щоб ніхто з ахеїв
Не вбив його первим, а той був би другим.
Діомед замірив ратищем і крикнув:
«Стій! Або я вдарю ратищем у тебе!
Тобі од моїх рук смерті не минути».
Промовив і мимо ратищем ударив,
Остріє прогналось понад плече праве
І в землю зарилось – той став з переляку,
Задрижав, аж зуби в роті задзвеніли,
Весь поблід, і тії з задихом пригнались,
Схопили руками, і він з плачем мовив:
«Не бийте! Дам викуп! Багато є в мене
Золота, і міді, й кованої сталі.
Так оддасть вам батько викуп незлічимий,
Як я буду живим на суднах ахейських».
Аж до його мовив Одіссей премудрий:
«Кріпись, і не думай у нас помирати:
Скажи тільки правду та розкажи щиро,
Чого ти од стану до суден забрався
В таку ніч глухую, коли всі поснули?
Чи грабити хочеш кого із побитих,
Чи Гектор підмовив усе розізнати
Край суден глибоких, чи сам ти се здумав?»
Аж до його мовив Долон і аж трясся:
«То мене сам Гектор підбив на все лихо:
Він мені і коні славного Пельєнка,
І колісню мідну обіцявся дати,
Та й так приневолив в сюю ніч невидну
Підійти до суден і там розізнати,
Чи ви, як і перше, суден стережете,
Чи, може, побиті нашими руками,
Радитесь тікати, не хочете ніччю
І сторожі мати, тяжко натомившись».
І з усміхом мовив Одіссей премудрий:
«Не малих же й дарів тобі захотілось:
Коней Еяченка славного; но людям
Вони не даються запрягать і править,
Окроме Ахілла, безсмертної сина.
Скажи ж мені правду та розкажи щиро,
Де ти, сюди йдучи, Гектора покинув?
І де його збруя, і де його коні?
Де у троян других сторожа і роздих?
Та як ваше військо радиться, чи мислить
Воно тут остаться край суден, чи в місто
Думає вернутись, побивши ахеїв?»
Аж до його мовив Долон Евмиденко:
«Все тобі розкажу по щирії правді.
Гектор сам зі всіми, що є отаманів,
Радиться край Іла славного могили,
Поодаль од війська. Сторожі питаєш?
Та її нема в нас, стан не стережеться.
Лиш ті, що на полі вогонь розкладають,
Не сплять поневолі і один другому
Радять стерегтися; помагачі наші –
Вони сплять; троянам оддали сторожу,
Бо в них не так близько і жінки і діти».
Аж до його мовив Одіссей премудрий:
«Як вони, чи поміж троянським народом
Сплять, чи може різно? Скажи, щоб я відав».
Аж до його й мовив Долон Евмиденко:
«Скажу тобі й се я по щирії правді:
Отам, коло моря кари та певони,
Лелеги, кавкони і славні пелазги.
А там коло Тимбри мізи та лікійці,
Кіннії фрігійці і міони кінні.
Та нащо мене вам про теє питати?
Як хочете тільки до троян пробратись –
Прибули фракійці, так і сплять особо,
І Рис Івоненко у них отаманом.
У нього й найлуччі, й найкращії коні,
І білої масті, і скорі, як вітер;
Колісня у нього з золота та срібла.
А збруя на ньому – дивитися диво:
Золота, чудесна; її зодягати
Не смертному люду, а богам безсмертним.
Скажіть мене вести на бистрії судна
Або тут зв’яжіте, оставте на місці,
Поки не підете, самі не найдете,
Чи я казав правду, чи, може, неправду».
Аж до його грізно Діомед промовив:
«Ні уже, Долоне, хоч ти й добре мовив,
Та жити не думай, коли в руках наших.
Бо як ми сьогодня тебе живим пустим,
Так взавтра ти знову край суден ахейських
Будеш підглядати або воювати.
Коли ж ти у мене згинеш під руками,
Тогді вже не будеш вередить аргеям».
Мовив, і той тільки взяв за підбороддя,
Щоб його благати, він його і вдарив
Мечем серед шиї, розтяв йому жили;
Голова у порох з белькотом звалилась.
І вони забрали і шолом куничий,
І лук, і вовчину, і ратище довге.
І Одіссей мудрий теє все Палладі
Вверх підняв рукою і до неї мовив:
«Се тобі, богине! Тебе на Олімпі
Первую ми молим із богів; веди ж нас
До війська фракійців, коней і спочинку».
Мовив і, йще вище добичу піднявши,
На мирику звісив і поклав ознаку
З мирикових вітей та із очерету,
Щоб, темною ніччю йдучи, не минути.
І знову пустились по збруях і крові,
Прибули до краю, до стану фракійців.
Там все військо спало, зморене, і збруя
Край його лежала на землі гарненько
В три ряди, й при кажнім готовії коні.
Рис посередині спав; край нього коні
Прив’язані були до задньої скоби.
Одіссей побачив та й Дивмиду мовив:
«Се той, Діомеде, і се того коні,
Що Долон убитий нам про його мовив.
З’яви ж свою силу, не годиться дарма
Стоять із оружжям; хоч коней одв’язуй,
Хоч бери їх бити, а я візьму коней».
Мовив, і Паллада дала тому силу,
І став він рубати кругом, і ті гибли
І тяжко стогнали, земля кривавіла.
Як лев, постерігши опущене стадо,
Кидається люто на кіз та овечок,
То так на фракійців кинувся Тидьєнко
І вбив їх дванадцять. А Одіссей мудрий,
Кого лиш Тидьєнко мечем лишив духу,
Він хватав за ноги і волік із ряду,
Бо він мав на мислі, щоб бистрії коні
Могли іти тихо, щоб не побоялись
Іти через трупи, як ще незвичайні.
Аж дойшов Тидьєнко і до отамана.
І його він духу тринадцятим збавив,
В його сон недобрий став над головою,
В тую ніч Паллада наслала Іненка.
Одіссей тим часом кинувся до коней,
Взяв їх на оброті, вивів їх із стану,
Ганяючи луком, бо батіг хороший
З колісні він, мудрий, забув захопити.
І свиснув, даючи ознак Діомеду.
Той іще там думав, що б йому зробити,
Чи колісню взяти, де збруя лежала,
Везти або нести, на себе піднявши,
Чи в многих фракійців душі одійняти.
Аж коли він серцем розважав, к Дивмиду
З’явилась Паллада і йому сказала:
«Пора вже вертатись, Тідеєвий сину,
До суден глибоких, щоб тебе не гнали,
Коли із богів хто троян тепер збудить».
Мовила, й пізнав він, що голос богинин.
Вони верхи сіли; Одіссей ударив
Луком, і пігнались до суден ахейських.
Но й Аполлон сильний чатував не дарма,
І тільки з Тидьєнком побачив Палладу,
Він пустився, гнівний, в троянськеє військо,
Збудив Іппоконта, гетьмана фракійців,
Племенника Риса, і він пробудився.
Бачить, пусте місце, де коні стояли,
І людей побитих, що дух іспускали;
Він почав ридати і родича звати.
Піднялась тривога і крик у троянів,
І всі дивувались страшенному ділу,
Що тії зробили і втекли до суден.
А ті як пригнались, де вбили Долона,
Одіссей премудрий спинив коней бистрих,
А Тидьєнко скочив, кривавую збрую
Подав Одіссею, знов на коні скочив,
Ударили коней, і коні пігнались
До суден глибоких, куди їх тягнуло.
Нестор первий тупот зачув та й промовив:
«Милі отамани і князі аргейські!
Брешу чи не брешу, а по серцю скажу:
Чутно мені тупот коней бистроногих;
Коли б то Дивмид був та Одіссей мудрий,
Та ще коли б гнались на конях троянських!
Но щось мені страшно, щоби їм, хоробрим,
Лиха не дісталось з троянського шуму».
Іще не скінчив він, як тії пригнались,
Скочили на землю – і всі такі раді,
За руки стискали, словами вітали.
Нестор геринійський первий запитався:
«Скажи, Одіссею, ахейськая славо,
Де ви взяли коней? Чи в стану добули
У троян, чи бог вам дарував небесний?
Бо тяжко палкії, як сонячні стріли.
Не раз я вже бився з троянами, дарма
Не сиджу край суден, хоч уже й постарів.
Но в них таких коней не знав і не бачив.
Певне вже, що бог вам дарував небесний,
Бо обох вас люблять і Зевс хмароходний
І Зевсова дочка, сивока Паллада».
Аж до його мовив Одіссей премудрий:
«Несторе Нільєнку, ахейськая славо!
Та бог як захоче, то вже, мабуть, луччих
Коней подарує, боги тяжко сильні.
А сі, що питаєш, се коні новії
Фракійські; царя їх Діомед хоробрий
Убив і дванадцять його отаманів.
Та ще коло суден тринадцятий згинув,
Що його на огляд до нашого стану
Послав було Гектор і другі трояни».
Промовив і кіньми через рів пігнався
Радий, і з ним раді кинулись ахеї.
І тільки прибігли к наміту Тидьєнка,
Коней на хороші повіддя узяли,
До ясел прип’яли, де другії коні
Дивмидові були і пшеницю їли,
А збрую Долона Одіссей на судна
Положив, допоки не вдарять Палладі.
Тогді самі в море пішли і од поту
Обмили коліна, і шию, і стегна.
А коли їм хвиля морськая од поту
Обмила їх тіло і дух освіжила,
Вони ще раз мились у ваннах тисових.
І як ще раз змились, маслом намастились
Та й сіли до столу і стали Палладі
Із повної чаші вино проливати.
Примітки
Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 152 – 166.