15. Знов край суден бійка

Переклад С.Руданського

Ткань

Кинули трояни рови й частоколи,

І много лягло їх од руки данаїв,

А живі прибули до своїх теліжок,

Блідії од страху. А Зевс і збудився,

На вершині Іди із Герою сплячи.

І став і побачив троян і ахеїв,

Що сії втікали, а ті доганяли,

І їм Посейдон-цар подавав підмогу.

І Гектора вбачив, як лежав без сили

І ледве що дихав і плював крівлею,

Бо його з ахеїв не слабий і вдарив.

Глянув старий батько і змилосердився

І до Гери грізно словами промовив:

«То ти, злюча Геро, хитрощами з бійки

Гектора зігнала, народ попужала!

Либонь же ти перва за те й поплатишся,

І я тебе зіб’ю своїми громами.

Чи вже позабула, як я тебе вішав

І двоє ковадлів на ноги навісив

І руки тасьмою зв’язав золотою?

Ти висіла, й боги не могли пристати

Тебе одчепити, бо кого ловив я

Та з порога кидав, той летів без духу

І падав на землю. Се ще мало було,

Щоб тобі оддячить муку Гераклія.

Ти з Бореєм лихо на його кнувала,

Підійняла хвилі, пігнала по морю

Й аж до Косу людного його вона гнала;

Аж я свому сину подав порятунок,

І по тому горю сам привів до Аргу.

Се я споминаю, щоб ти теє знала,

Чи тобі корисне до мене ходити

І зо мною спати, мене туманити».

Сказав, і здригнула окатая Гера,

І живо до його стала говорити:

«Будьте мені свідки, і Земле, і Небо,

І ви, води Стіксу – велика ся клятва

Для богів безсмертних – і твоя най буде

Голова святая і наша постеля,

Що єю ніколи дарма не кленуся.

Не з-за мої ради Посейдон могучий

Троян побиває, а тим помагає;

Знати, його серце підвело на теє,

Коли він побачив стиснених ахеїв.

Я б сама радіша, щоб він чинив теє,

Що ти, Хмарозборче, будеш сам чинити».

Усміхнувся батько і божий і людський

І до неї мовив бистрими словами:

«Якби-то ти, добра, величная Геро,

Та все так судила, сидячи з богами!

Посейдон і хтів би, може, що чинити,

А мусить пристати до тебе й до мене.

Коли ж ти по правді по щирії кажеш,

Іди до безсмертних та поклич до мене,

Щоб прийшла Іріда й Аполлон-мисливець.

А та в мене піде до стану ахеїв

І скаже од мене царю Посейдону

Покинути бійку та й іти додому.

Аполлон підійме Гектора до бою,

Подасть йому силу і одійме болі,

Що так його мучать, а ахеїв знову

Плечима поверне і пішле їм розпуд, –

Вони й поженуться до суден Ахілла.

Ахіллес до бійки підійме Патрокла,

Патрокла погубить Гектор під Ільйоном,

Коли той немало переб’є троянів

Та ще й поб’є сина мого Сарпедона.

Гектора за його погубить Ахіллес,

І од того часу заведу я знову

Погоню од суден, аж поки ахеї

Не візьмуть Ільйону по волі Паллади.

Но перше не зм’якну і жадному богу

Поти не позволю помагать данаям,

Аж поки не вчиню волі Пелеєнка.

Бо я головою йому обіцявся,

Як коліна мої Фетіда обняла

І мене просила уважить Ахілла».

Послухала зараз Гера білоплеча,

Полетіла живо з Іди до Олімпу,

Як думка літає в того чоловіка,

Що світу повидів і думає в мислях:

«Там я був і там був», – і все пригадає.

Так живо летіла й Гера до Олімпу,

А там на Олімпі у Зевсовім домі

Всі боги сиділи; вони як узріли,

Зараз повставали, підійшли з чарками.

Но вона ні в кого чарки не прийняла,

Тільки у Тимісти, бо тая передня

Підійшла до єї і живо спитала:

«Та що ж бо ти вбігла, ніби з переляку?

Тебе, знать, Кроненко мав перелякати».

Но її сказала Гера білоплеча:

«Чого вже, Тимісто, про теє питати?

Ти знаєш, який він тугий та завзятий.

А лучче спочатку попоштуй безсмертних,

Тогді враз з богами другими почуєш,

Яке тяжке лихо Зевс тепер задумав.

А тепер почувши, ніхто не зрадіє,

Хоч би хто і рад був веселим побути».

І, сказавши, сіла поважная Гера.

Боги сумували, а вона всміхалась,

Но чоло не грало з чорними бровами,

І вона сердита почала казати:

«Дурні ми, що Зевса думаєм осилить!

Ми на його словом і ділом завзялись,

А він ані гадки про теє не має,

Бо він добре знає, що він із безсмертних

Силою і властю далеко сильніший.

Терпім, яке лихо захоче послати.

Либонь; і Ареса не минув сьогодня.

Бо вже, либонь, згинув і Аскалаф сильний,

Що був у Ареса за рідного сина».

Арес і незчувся, як себе по стегнах

Руками ударив і з плачем промовив:

«Не судіть, Олімпські! Я піду до суден,

За сина оддячу. Нехай доля судить,

Щоб Зевс піднебесний побив мене громом,

Я з трупами ляжу на криваву землю».

І живо гукнув він на Ляка і Страха

Коней запрягати і почав збруїтись.

Тогді б то Кроненко на богів безсмертних

Ще тяжчим та важчим гнівом розпалився б,

Якби лиш Паллада за всіх не злякалась.

Вона живо встала, вибігла за двері,

Зняла з його шолом, щит його схопила,

Із рук його сильних ратище одняла

І стала Ареса словами картати:

«Чи здурів, небачний, чи вуха у тебе

Тепер заложило, чи ума ти збувся?

Не чув, що казала Гера білоплеча,

Що тільки од Зевса на Олімп прибула?

Хочеш, щоб самому, набравшися лиха,

З соромом та жалем на Олімп прибути

Та й нам через себе лиха наробити?

Бо тогді б він кинув троян та данаїв,

А зараз прийшов би на Олімп високий

І, винен не винен, всіх би він потлумив.

Послухай, Аресе, забудь свого сина!

Храбріші од нього, і ті полягали,

Та й іще поляжуть. Трудно усе плем’я

І рід чоловічий богам рятувати».

І взяла Ареса в крісло посадила,

Гера ж Аполлона викликала з дому

І вісницю божу і людську Іріду

І живо до неї мовила словами:

«Вас на Іді Зевс жде, ідіть же ви живо,

Та тільки прийдете, побачите Зевса,

Чиніть, що він скаже й чого забажає».

Сказала і сіла поважная Гера

На золоте крісло, а ті полетіли,

Прибули до Іди рудної, звірної,

Застали Кроненка на самім Гаргарі,

Де його обвила пахучая хмара,

І там перед Зевсом разом поставали.

І він на їх глянув і не обізлився,

Бо сповнили живо Геринеє слово;

Спершу до Іріди почав говорити:

«Полети, Ірідо, к царю Посейдону,

І скажи всю правду, не кажи неправди.

Скажи, нехай кине і війну і бійку

І піде чи в небо, чи в море широке.

Коли ж мого слова слухати не схоче,

Так нехай розважить і в мислі і в серці,

Чи може він сильний против мене стати,

Я ж бо і сильніший і старший із роду.

А він не боїться зо мною рівнятись

Тогді, як другії дрижать підо мною».

І не одмовлялась бистрая Іріда,

Полетіла живо з Іди до Ільйону

І, як сніг із неба або град спадає,

Зморожений духом сильного Борея,

Так разом Іріда бистрая упала

І до Землетряса сильного сказала:

«Послом я до тебе, сивий Землетрясе,

Прибула із Іди од сильного Зевса.

І кажу покинуть і війну, і бійку

І піти чи в небо, чи в сивеє море.

Коли ж його слова слухати не схочеш,

Він сам, казав, прийде битися з тобою;

І тобі не радив в руки попадатись,

Бо він і сильніший і старший із роду.

А ти не боїшся до його рівнятись

Тогді, як другії так його бояться».

Землетряс, озлившись, став її казати:

«Сильний то він сильний, та бажа багато,

Коли знизить хоче рівного з собою.

Бо троє нас було у Реї і Крона:

Зевс один, я другий, а третій цар Невид.

І всі ми узяли по рівнії часті:

Так мені досталось море невсипуще,

Невиду достались підземнії краї,

А Зевсові небо, хмари і повітря.

Земля ж із Олімпом осталася спільна.

Так я і не здамся на Зевсову волю,

І хай він і сильний на своїм наділі,

А руки на мене хай не накладає;

Лучче нехай дочок та синів навчає

Грізними словами, що сам породив їх;

Вони поневолі слухатись повинні».

Бистрая Іріда до його й казала:

«Чи се ж бо я слово, сивий Землетрясе,

Занесу до Зевса, чи ти перемислиш?

У доброго часом міняються мислі,

А знаєш, Ериньї все слухають старших».

Землетряс Посейдон до неї і мовив:

«Гаразд твоє слово, по правді ти кажеш.

Добре й те чинити, що посол порадить,

Та тяжко лягає на серці й на думці,

Що рівного в праві і рівного в долі

Він хоче підбити злосними словами.

Та вже я на сей раз йому піддаюся.

Но я тобі кажу од щирого серця,

Коли против мене, сильної Паллади,

Гери та Гермеса й Гефеста Кривого

Не схоче він Трої славної згубити

І не подасть сили хоробрим аргеям,

Довіку між нами буде розгорожа».

Сказав і покинув ахейськеє військо

І пішов у море; ахеї смутились.

А Зевс на ту пору мовив Аполлону:

«Іди оце живо до Гектора, Фебе,

Бо Землетряс сильний іде вже до моря

І тяжкого гніву нашого вжахався.

А були б почули всі боги про бійку

І тії підземні, що там коло Крона.

Добре ж то для мене, добре ж і для його,

Що він і сердитий мене побоявся,

А щоб не без лиха діло обійшлося,

Так візьми ж ти в руки мій бунчук квітчастий,

Сильно потряси їм та спужай ахеїв,

А сам постарайся Гектора підняти,

Щоб він не томився, аж поки ахеїв

Не пугне до суден та до Еллиморя

Тогді я зараджу і словом і ділом,

Щоби і ахеї спочили од праці».

І Аполлон батька не смів не послухать

І полетів з Іди, як той яструб хижий,

Коли він бажає голуба убити.

Найшов Пріаменка Гектора слабого,

Він уже піднявся, сила обновлялась,

Пізнавав дружину, ядуха і поти

Потрохи спадали. Подавав Зевс силу;

От, край його ставши, Аполлон і мовив:

«Чого, Пріаменку, далеко од своїх

Ти так зажурився? На чім тобі стало?»

Аж до його мовив Гектор шоломенний:

«Що ж ти за безсмертний, що мене питаєш?

А чи ж ти не знаєш, що мене край суден,

Як я бив ахеїв, Аякс мене в груди

Каменем ударив і сили позбавив?

Я думав, що вже я і мертвих побачу,

І Невида дома, і оддавав душу».

Аж до його мовив Аполлон стодійний:

«Не журись! Тепер ти помагача маєш.

Кроненко із Іди послав тобі в поміч

Феба-Аполлона. Я ж таки і перше

Рятував і місто, і тебе самого.

Іди ж ти до кінних та кажи їм живо

На бистрії судна коней поганяти,

А я вперед піду, дорогу зрівняю

Та сильних ахеїв плечима оберну».

І тяжкої сили отаман набрався,

І, як кінь стаєнний, що був на ячмені,

Повід одірвавши, б’є землю копитом

І біжить купатись до бистрої річки;

Він шию підійме і гриву розпустить,

І, певний у собі, він живо женеться

Туди, де пасуться кобили на паші, –

Так Гектор пігнався швидкими ногами

Кінних поряджати, вислухавши бога.

А ті, як оленя або козу дику

Застукають часом люди і собаки,

І її рятують чагарі та скали,

І їм ізловити її не судилось;

Аж, почувши крики, встає лев гривастий

І разом гарячих усіх проганяє, –

То так і данаї, ідучи товпою,

Били їх мечами й ратищами з тилу.

Но Гектор озлився, і всі задрижали,

І кажному в п’яти душа опустилась.

Аж підняв свій голос Тоант Андремонів,

Луччий із етолів ратищем кидати

На бою стоячім, та й на раді луччий,

Бо рідко хто здужав збити його словом.

От він перемислив та й почав казати:

«Великеє ж чудо бачу я очима:

Воскрес-таки Гектор, смерті ухилився!

Кажний мав на мислі, що він уже згинув

Од руки Аякса Теламонієнка.

Мабуть, із богів хто Гектора посилив,

Того, що немало погубив данаїв

Та й іще погубить. Бо він не без бога

Стоїть попереду і битись палає.

Но що я вам скажу, послухайте, милі:

Скажімо ми черні одійти до суден,

Самі ж поставаймо, которі храбріші,

Ратища наставмо, то, може, ми зразу

Його й одіб’ємо, бо він і завзятий,

А все ж не ударить один на громаду».

І на його слово пристали данаї.

І одні з Аяксом, з царем Ідоменем,

Тевкром, Меріоном і Мегом Аресним

Самі щонайлуччі виступили взустріч

Гектору й троянам, а чернь поза ними

Одступала тихо до суден ахейських.

Кинулись трояни, Гектор попереду

Виступав широко; перед ним у хмарі

Аполлон мисливий з бунчуком летучим,

Страшним волохатим, зробленим на диво,

Що Зевсові Гефест дав на острах людям, –

Він із бунчуком тим гнався попереду.

Стали і аргеї – і меж ними разом

Бійка запалала. Задренчали стріли,

Пущенії з лука, ратища загули,

І одні встрягали в тіло молодецьке,

А другі помимо тіла пролітали,

В землю устрягали, тіла не поївши.

Поки Аполлон той бунчуком не двигав,

Поти одинако і стріли літали і народ валився,

Но тільки він глянув на кінних данаїв,

І двигнув і крикнув – зразу у них серце

В грудях заніміло і сила опала.

Як стадо волове чи стадо овече

Два звірі пужає невидної ночі,

Ускочивши разом, як пастух одійде, –

Так Аполлон сильний розпужав ахеїв

І подавав славу Гектору й троянам.

Там один другого боєм побивали:

Гектор побив Стиха і Архесілая;

Стиха, отамана, мідяних беотів,

І Архесілая, друга Менестея.

Еней побив разом Медонта і Яса,

Медонта – із боку сина Оїлія

І брата Аякса, – він жив у Філаці

Далеко од роду, бо він убив брата

У мачухи свої, у Евріопіди.

А Яс був гетьманом у славних афінів:

Був сином у Схіла, звався Вуколенком.

Славний Полідамант побив Мікістія,

А Політ – Ехія, Клонія – Агінор,

А Діоха Паріс ратищем наздогін

У плече ударив і пробив навиліт.

Поки ж вони стали, вбитих обдирали,

Ахеї все брались к рову й частоколу,

І всюди втікали за стіну ховатись.

Гектор на троянів і почав гукати:

«До суден, трояни, годі обдирати!

Бо кого побачу далеко од суден,

Смерть йому завдію і труп його хирний

Не браття та сестри на вогонь положать,

А з’їдять собаки край нашого міста».

І вдарив по конях, і коні погнались.

Крикнув на троянів, і всі із ним разом

Погналися кіньми з криком превеликим.

А там попереду Аполлон мисливий

Ногами осунув окіп коло рову,

У рів його скинув, і стала дорога

Довга і широка, мов ратищем кинуть,

Коли його кине чоловік могучий.

Кинулись трояни, і Феб перед ними

І стіну ахейську порохом розсипав.

Як дитя малеє на березі моря,

Що з піску поробить різнії будинки

І валить їх, б’ючи руками й ногами, –

Так ти, Аполлоне, повалив тяжкую

Аргейськую працю і самих розпудив.

Вони коло суден стали, зупинились,

Себе потішали і до всіх безсмертних

Руки підіймали і щиро молились.

Та більше ж молився Нестор геринійський,

Підійнявши руки к зірчастому небу:

«Коли тобі, Зевсе, хто-небудь з аргеїв

Палив коли стегна волові й овечі,

Щоб живим вернуться, і ти не одмовив,

Спом’яни, Олімпський, і сей день помилуй

І не дай троянам замогти ахеїв».

Так старий молився, і вдарив Зевс громом,

Почувши молитву сивого Нільєнка.

Но тільки трояни Зевсів грім почули,

На аргеїв знову страшно налетіли.

Як хвиля велика широкого моря

Поверх судна ходить, коли вітер дуне,

Бо він іще вищі хвилі підіймає, –

Так трояни з криком на стіни кидались,

Кіньми наганялись і край самих суден

Ратищами бились. І сії з теліжок,

А ті з чорних суден билися тичками,

Що лежали в суднах для бою морського.

І були на кінцях заковані міддю.

Патрокло, ще поки ахеї й трояни

Бились за стіною далеко од суден,

Сидів у наміті у Евріопіла,

Потішав слабого і на його рани

Клав такії ліки, що біль одіймали.

Но тільки трояни за стіну забрались

І ахеї з криком кинулись тікати,

Застогнав і сам він і руками тяжко

Вдарився об стегна і сумно промовив:

«Рад би я остатись, та більше не можу;

Тяжка, Еврипіле, бійка наступила.

Нехай тебе, брате, слуга потішає,

А я піду живо будити Ахілла;

Може, бог поможе дух його й підняти,

Бо дружняя просьба сильная завсігди».

І тільки промовив, як ноги й понесли.

Ахеї ж троянів дарма одпирали,

Не могли слабіших од суден одбити;

Та дарма й трояни рвались на данаїв,

Не могли прорватись к суднам та намітам.

Но як те правило дерево справляє

У руках у теслі, що всякеє скуство

Він відає добре з науки Паллади,

Так меж ними рівно і бійка стояла,

Всюди коло суден однаково бились.

Гектор на Аякса хороброго вийшов,

Став за судно битись. Та не було сили

Одному побити, судно підпалити,

Другому – одбитись од свої пригоди.

Аж Аякс Клітора, Клітьєвого сина,

Що вже і вогонь ніс, вдарив межи груди;

Той об землю хропнув і випустив світло.

А Гектор поглянув на родича свого,

Що він повалився коло суден чорних,

І став викликати троян та лікійців:

«Трояни, лікійці і славні дардани!

Не кидайте бійки на сії тісноті,

Рятуйте Клітьєнка, вбитого край суден,

Щоб з нього ахеї збруї не здійняли».

Мовив і в Аякса ратищем прицілив.

Та попав не в його, а в Масторієнка,

Того Лікохронта, що він у Кітирі

Убив чоловіка і втік до Аякса;

Він його над вухом у голову вдарив

З боку од Аякса; він наознак з судна

Хропнувся об землю і сили позбувся.

І Аякс затрясся і до брата мовив:

«Братику мій, Тевкре! Згинув Масторенко,

Наш товариш вірний, що був із Кітиру

І що ми, як батька, його шанували.

Його побив Гектор. Та де ж лук твій, Тевкре,

Де бистрії стріли, що ти мав од Феба?»

І Тевкер послухав і став коло його

З натягнутим луком, з повною тулою,

І почав стрілами троян побивати.

Зразу убив Кліта Песинорієнка,

Слугу Полідама, Пантового сина;

В його були віжки, і він ганяв коней

Туди, де найбільше маялося строїв,

Радуючи серце Гектора й троянів.

Аж напало лихо ще без порятунку;

Йому в шию ззаду стріла залетіла;

Він об землю хропнув, коні повернули,

Понесли теліжку. Аж живо дізнався

Полідамант сильний, він перейняв коней,

Дав їх Астиною, сину Протяона,

І наказав кріпко на виду держати,

А сам у передніх знову замішався.

Тевкер стрілу другу на Гектора вийняв

І, певне, край суден бійку зупинив би,

Якби в його вдарив та висадив душу;

Но Зевсова воля того не волила,

І він тої слави Тевкера позбавив

І струну крутую на славному луку

Перервав з натягу. Стріла тяжка мідна

Вдарилася набік, і лук із рук випав,

І задрижав Тевкер і мовив до брата:

«Біда! Якийсь дідько всю нашу потугу

Разом побиває; і лук із рук вибив,

І струни позбавив свіжої, крутої,

Що стріл, може, силу здужала пустити».

Аж до його мовив Аякс Теламонів:

«Та кинь бо ти, брате, і лука і стріли,

Коли Зевс їх ломить, злючись на данаїв,

А візьми ти лучче ратище та щита

І йди на троянів і підмовляй других,

Нехай і заможуть, та все ж наші судна

Не дешево візьмуть. Ану же до бою!»

І положив Тевкер лука у наміті,

Положив на плечі щит чотиришкурий,

На голову буйну узяв шолом красний,

На верху хвостатий, із гребенем страшним,

Взяв ратище кріпке, заковане міддю,

Пішов і в годині прибув до Аякса.

А Гектор побачив, що стріли пропали,

Та й став викликати троян та лікіян:

«Трояни, лікійці і славні дардани!

Не будьте бабами та покажіть силу

Край суден глибоких; бо я ж таки видів,

Як Зевс побив стріли луччого затяжця.

Видна ж таки людям Зевсовая поміч,

Коли вже одних він слави сподобляє,

А других нівечить; отак і тепер він

Аргеїв нівечить, а нас повишає.

Так живо ж до суден! Хто буде пробитий,

Ранений смертельне, нехай помирає!

Не гріх і померти за рідную землю.

Зато жінка, й діти, і дім, і вся челядь

Зостануться живі, як тільки ахеї

Попливуть на суднах у рідную землю».

І разом додав їм і сили і духу.

А Аякс тим часом викликав до своїх:

«Тепер нам, аргеї, або погибати,

Або себе й судна треба рятувати.

Чи, може, як Гектор візьме ваші судна,

Ви мислите пішки додому дістатись?

Не чуєте, може, як гукає Гектор,

Бажаючи судна ваші попалити?

Зве він не до танців, а зве їх до бійки.

Так і нам нічого луччого не здумать,

Як з ними змішати і руки і силу.

Лучче разом згинуть або живим бути,

Ніж мучитись довго бійкою лихою,

Як ми коло суден під ворогом слабшим».

І сей додав разом і сили і духу.

І враз побив Гектор Схедя Пермиденка,

Голову фокейців, Аякс – Лавдаманта,

Отамана піших Антинорієнка;

Полідамант – Ота, родом із Кілліни,

Мегового друга, гетьмана епіїв.

Глянув Мег і вдарив у Полідаманта,

Та не в його влучив, бо синові Панта

Аполлон не волив згинуть між передніх;

А влучив він Крисма у самії груди,

І сей повалився, а той став із його

Збрую обдирати. Аж поглянув Долоп,

Син славного Лампа Лаомедонтенка,

Що здорово відав кривавую бійку,

І прямо Фільєнка вдарив серед щиту,

Близько підступивши, но його закрила

Випуклая збруя, що Філей колися

Вивіз із Ефіри, що край Селлієнту,

А в дар одібрав він од царя Евхіта,

Щоб її носити в бійці з ворогами.

Тепер вона в горю сина рятувала.

Тогді Мег назустріч в шолом його мідний

В самую вершину ратищем ударив

І збив з нього гичку, і вона, червона,

На чорную землю з шолома злетіла.

А поки ж він бився та ждав побороти,

Аж йому назустріч Менелай з’явився,

І того у плечі знебачки ударив,

І остріє мідне пройшло через груди

І спереду вийшло. Долоп повалився,

А той став із його збрую іздирати.

Аж закричав Гектор до всіх його братій,

А більше ж усього до Меланогіппа,

Сина Ікетая. Він пас у Перкоті

Волів тонконогих до вражого впаду;

Но тільки прибули данайськії судна,

Він прибув до Трої, помагав троянам

І жив у Пріама, як рідна дитина.

Так до його Гектор і почав казати:

«Чи вже ж, Меланіппе, се ми так погинем?

І не болить серце, що брата убито?

Не бач, як з Долопа збрую іздирають?

Ходи! Тепер годі іздалеку биться,

Поки не поб’ємо або поки ворог

Трої не повалить, не поб’є троянів».

І сам – попереду, а той – за ним слідом.

Аж тих став будити Аякс Теламонів:

«Не дайтеся, браття, майте стид на серці

Та один одного стидайтеся в бійці,

Бо стидливих більше цілих, ніж побитих,

А біглі не мають слави, ні рятунку».

А ті й так напали, слово заховали,

Кораблі скріпили мідною стіною;

І як Зевс величний підіймав троянів,

Менелай хоробрий будив Антилоха:

«Та ти ж, Антилоху, і за всіх молодший,

І за всіх прудкіший, і за всіх сильніший.

Що ж би тобі вбити якого троянця?»

Промовив і знову назад поступився,

А той вперед скочив, кругом обдивився,

Ратищем прицілив – трояни подались,

Як він став ціляти. Аж він так і влучив

В груди Меланіппа, сина Ікетая,

На розгоні в бійку у правую пипку.

Він хропнув об землю, і тьма очі вкрила.

Антилох пірвався, як пес на оленя,

Що тільки піднявся із свої логови,

Стрілець і підстрілив і сили позбавив.

Отак, Меланіппе, Антилох на тебе

За збруєю скочив. Та вглянув і Гектор

І живо назустріч побіг через бійку.

Антилох не встояв, дарма, що хоробрий,

І став утікати, як той звір по шкоді,

Що пастуха в стаді або псів потлумив

І тікає, заким люди ізбіжаться.

Так і Нестеренко, Гектор і трояни

Сипали стрілами, но він тогді тільки

Став і обернувся, як прибув до своїх.

Трояни, мов леви, кидалися к суднам,

Сповняючи волю небесного Зевса,

Що їм давав поміч і славу велику,

А в тих одіймав він і силу і славу,

Бо Гектора серце слави забажало

Кинути на судна вогонь незгасимий

Та сповнити просьбу велику Фетіди.

А сього і ждав лиш мудрий Кронієнко,

Щоб тільки побачить полум’я на суднах:

Тогді знов од суден пожене троянів

І знову данаїв славою дарує.

Для того і слав він Гектора до суден.

Но Гектор Пріамів і сам розпалився,

Як Арес пропащий, як вогонь тріскучий,

Що в горах бушує у чорному лісі;

Текла піна з рота, хмурилися брови,

І очі блищали, і мідяний шолом

Страшно хилитався над його висками,

Бо сам Зевс небесний був йому на поміч

І йому одному за всіх давав слави,

Бо йому недовго жити оставалось,

І день той Паллада вже йому зближала,

Коли він загине од рук Пелеєнка.

Він всюди кидався строї розірвати.

Кидався, де більше народу стояло

Та де збруя лучча, та не здужав, сильний.

Бо вони, як башта, як камінь великий

І тяжко високий на березі моря

Зустрічає вітру сильного пориви

І буйнії хвилі, що зляться од його, –

Так троян данаї храбро зустрічали.

Тогді вогнем лютим вдарив він на строї.

Як хвиля надута хмарними вітрами

На судна ударить і піною вкриє,

А сильнії вітри ревуть у вітрила

І серце од страху рветься в корабельних,

Бо вони од смерті ледве утікають, –

Так рвалося серце в грудях у ахеїв.

Як лев, коли впаде на стадо волове,

Що тьмою пасеться понад мочарину,

І пастух, недужий звіра побороти,

Коли він по стаду волів його душить,

То кинеться к заднім, то знову к переднім,

А звір серед стада вола розриває,

І стадо урозтіч, – то так і аргеї

Страхом попужались Гектора та Зевса,

Коли побив Гектор Перхіта з Мікени,

Сина того Копра, що од Евристія

Послом ходив, було, к сильному Гераклу.

Но батько і простий, а породив сина,

Здатного й до гону, здатного й до бою

І розумом добрим первого з мікінів.

Гектору завдав він великої слави.

Бо він, обертавшись, за щит зачепився,

Що його до п’ятів закривав од стрілів,

І захилитався і наознак хропнув,

Аж загримів шолом на висках у його.

Гектор як побачив, з ратищем прискочив,

Вдарив його в груди і вбив край дружини.

Не могла й дружина дати порятунку,

Бо й вона боялась Гектора страшного.

Стали позад суден, перед ними судна

Первії стояли, а ті помагали.

Но аргеї з бою, переднії судна

Ворогам оддавши, стали край намітів

І не одступали, стид і страх їм було.

Всі один другого криком посиляли,

А найбільше Нестор, ахейська заслона;

Він кажного в війську заклинав ріднею:

«Будьте молодцями! Не робіте стиду

Перед цілим світом! Пригадайте кажний

Дітей своїх, жінку, скарби, батька й матір,

В кого вони живі і в кого померли.

Я за них вас прошу, хоч їх і немає:

Впирайтеся сильно і не утікайте!»

І підняв у кажнім і силу і душу.

Афіна з очей їх чорну хмару зняла,

І стало їм видно на обидва боки.

Освітились судна і поле криваве,

І вони узріли Гектора й дружину,

Як ту, що одстала і не воювала,

Так і ту, що билась край суден глибоких.

Та не любо ж стало храброму Аяксу

Позаду стояти, де другі стояли.

Він пішов по суднах сильною ступою,

Схопивши руками тичку корабельну

В двадцять і два лікті, цвяхами оббиту;

І мов той, що добре вміє кіньми править,

Що четверо коней вибере із стада

Та й пуститься в місто по крутій дорозі, –

Жінки й чоловіки з дивом поглядають,

А він собі сміло із коня одного

На другого скаче на цілім розгоні, –

Так Аякс по лавах бігав через судна

І голос доходив до самого неба.

Він кликав данаїв стати боронити

Судна та наміти. Но дарма, тогді вже

Гектора не було помежи троянів.

Но як орел хижий падає на птахів,

Коли перельотом сядуть жирувати

Журавлі та гуси й лебеді шиясті,

Так Гектор ударив на чорнеє судно,

Його Зевс позаду підпирав рукою

І поганяв військо за його слідами.

І знову край суден бійка запалала.

Сказав би хто, свіже, нестомлене військо

Стало воюватись. Так билися тяжко.

Кажний своє думав. Ахеї не ждали

Позбутися лиха, а думали згинуть;

А трояни – кажний мав надію в серці

Судна попалити, побити ахеїв.

Се маючи в мислі, одні других били.

Гектор ухопився за ніс того судна,

Що Протесилая принесло до Трої,

Но його додому назад не повезло.

І край того судна ахеї й трояни

Змішалися разом. І тогді вони вже

Не ждали ні луків, ні ратищів мідних,

А близько стоячи, на одно пустившись,

Бились сокирами, острими бардами,

Довгими мечами й ратищами бились.

І мечів багато красних, черенчастих

То з рук поспадало, то з плечей завзятих,

І чорнеє поле кров’ю запливало.

А Гектор, схопившись за ніс корабельний,

Держався руками і кликав троянів:

«Вогню сюди живо, та разом гукніте!

Сьогодня судив Зевс судна попалити,

Що сюди прибули без божої волі

І нам через старших лиха наробили.

Бо коли я радив битись коло суден,

Вони не пускали ні мене, ні війська.

Коли ж Зевс тогді нас туманив і зводив,

Так тепер же сам нас і веде і кличе».

І вони ще гірше взялись до аргеїв.

Сам Аякс не встояв, стріли засипали.

Він одступав тихо, думаючи згинуть,

І по семи ступнях з лавки опустився

І став і край судна став кажного бити,

Хто тільки підходив з вогнем незгасимим;

І тяжко і сильно гукав на данаїв:

«Данаї хоробрі, слуги Яробога!

Силкуйтеся, милі, з сили не спадайте!

Думаєте, є в нас помагачі ззаду?

Чи стіна висока, що вас оборонить?

Нема в нас ні баштів, ні кріпкого міста,

Де б ми заховались, нову силу мали.

Ми на чужім полі, перед чужим військом

Стіснені до моря, далеко од роду,

В руках оборона, а не в слабосилі».

І ратищем острим став він воювати.

І тільки що Гектор підбивав якого

І той попирався із вогнем до суден,

Аякс його разом ратищем і цілив.

І так їх дванадцять поклав коло суден.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 234 – 252.