20. Бійка між богами

Переклад С.Руданського

Ткань

Отак коло суден строїлись ахеї

Кругом Пелеєнка, неситого боєм,

А на косогорі строїлись трояни.

І звелів Зевс живо славнії Феміді

Богів поскликати до його на раду.

І пішла Феміда і всіх поскликала.

Не було потоку, окрім Океану,

Не було і німфи лісної, річної

Або лугової, котра б не прибула.

Усі позбирались к Зевсовому дому

І всі посідали на славних крилечках,

Що Зевсові Гефест виробив на диво.

Усі позбирались. І Землетряс сильний,

І той не одперся, прибув сюди з моря,

Сів посередині і Зевса спитався:

«Чого ти нас, Зевсе, поскликав на раду?

Може, чи не судиш троян та ахеїв?

Так суди! Бо бійка од них недалеко».

І Зевс Хмарозброєць до його промовив:

«Знаєш, Землетрясе, яка моя думка,

Що я позбирав вас? Жаль мені пропащих.

Так я оце сяду на верхнім Олімпі

І буду дивитись. А ви собі йдіте

Одні до троянів, другі до ахеїв,

Кому хто миліший, і тим помагайте.

Бо як сам Ахіллес вийде на троянів,

То вони не вдержать бистрого Пельєнка,

Вони його виду й перше трепетали,

А тепер, коли він за друга озлився,

Боюсь, щоб він зараз не поліз на стіни».

Промовив Кроненко і розпалив бійку.

Кинулись безсмертні і враз поділились:

К суднам полетіла Гера, та Паллада,

Та Посейдон сильний, Землетряс могучий,

І Гермес премудрий, що добру навчає.

А позаду Гефест за ними тягнувся,

Кульгаючи тихо коліньми слабими.

А к троянам знову Арес шоломенний,

Аполлон косматий, стрільна Артеміда,

І Ксантій, і Лета, і милая Врода.

Но поки ще боги до них не прибули,

Ахеї горділи, що устав Ахіллес,

Которий так довго спочивав од бійки.

А в троянів з страху аж жили дрижали,

Як вони узріли славного Пельєнка

У яснії збруї, мов того Ареса.

Но коли безсмертні до війська прибули,

То Ворожба сильна зараз піднялася,

Паллада гукала ровом та стіною

І берегом моря голосом могучим.

А Арес, як вихор, ревів по тім боці,

То з вершини міста, троянів зовучи,

То із Симоенту та Калліколони.

Так вони, два війська разом підійнявши,

Звели і в них Вражбу сильну підійняли.

Страшно Зевс із неба загримів громами,

Страшно тут Посейдон стрепенув землею

І потряс горами; затряслися разом

Верхи і одноги високої Іди,

І місто троянське, і судна ахейські.

Затрясся од страху і Невид підземний,

І скочив із крісла, і крикнув од страху,

Щоб не роздер лона Посейдон земного

І хат його бридких і для богів страшних

Не показав людям та богам безсмертним.

Такий трус піднявся, як боги зійшлися,

Кажний против свого: против Посейдона

Аполлон стосильний з бистрими стрілами,

Против Енвалія сивока Паллада,

Против Гери стала ловча Артеміда,

Жвава, злотолука сестра Аполлона;

Против Лети вийшов Гермес добродійний,

А з Гефестом збіглась великая Річка,

Що зоветься Ксантом, а в людей Скамандром.

Отак боги стали одні против других.

Ахіллес збирався на Гектора стати

І тяжко бажав він, щоб його крівлею

Напоїть Ареса, неситого боєм.

Но на Пелеєнка Аполлон стосильний

Підійняв Енея і дав йому силу;

Ставши Лікаоном, Пріамовим сином,

По голосу й виду, Аполлон промовив:

«Енею, гетьмане! А де ж твоя слава,

Що ти похвалявся, з гетьманами п’ючи,

Що станеш до бою з Ахіллом Пельєнком?»

Аж Еней до його на теє промовив:

«Що ти против волі мене викликаєш,

Щоб я став до бою з Пелеєвим сином?

Мені вже не вперве на його ставати.

Вже він мене пудив ратищем із Іди,

Як напав на стадо та розбив два міста,

Лірнісс із Підасом. Один Зевс поміг лиш,

Що дав мені силу та бистрії ноги,

А то був би згинув од рук Пелеєнка

Та тої Паллади, що перед ним ходить

I кличе губити троян та лелегів.

Несил чоловіку битися з Ахіллом,

Бо з ним усе боги, що його рятують,

І ратище в нього впивається прямо

У людськеє тіло. Но коли б кінець нам

Присудив бог рівний, то нелегко було б

І мене побити, хоч він увесь мідний».

Аж до його мовив Аполлон, син Зевсів:

«Так що ж! Помолися і ти віковічним,

Таж ти син Уроди, Зевсової дочки,

А він син богині, гіршої далеко:

Та Зевсова дочка, а та Посейдона;

Іди против його з точеною міддю,

Не бійся ні грізьби, ні прикрого слова».

Так мовив і сили він додав гетьману.

Кинувся вперед він, окований міддю,

Та тільки од Гери теє не укрилось,

Що він на Пельєнка гнався через військо,

І, богів зібравши, стала їм казати:

«Афіно Палладо і ти, Посейдоне!

Подумайте в думці, що то з того буде?

Вже Еней пустився, окований міддю,

Против Пелеєнка. Аполлон настроїв.

Так нам його треба назад одтягнути

Або кому стати разом з Ахіллесом

Та сили додати, щоб він не безсилів

І знав, що нас люблять сильнішії боги

І що тії слабші, що здавна троянам

Подають підмогу на війні та бійці.

Всі ми із Олімпу на теє спустились,

Щоб його на сей раз од троян закрити;

Послі він зазнає, яку йому нитку

Доля закрутила, як мати роджала;

Не знаючи сього, Ахіллес жахнеться,

Як бог який стане против його битись,

Бо боги страшенні, як видимі стануть».

Аж до неї мовив Землетряс могучий:

«Та нічого, Геро, тобі так журиться.

Не хтів би я сварки з богів починати,

Ні з нас, ані з других, хоч ми і сильніші,

А лучче ми сядьмо на виднім горбочку

Та звідти й дивімся на людськую бійку.

А тільки підступить Арес з Аполлоном

Та стане Ахіллу шкодити на бійці,

То ми зараз з ними бійку підіймемо,

І вони в нас живо кинуться урозтіч

На Олімп високий до других безсмертних

Збиті поневолі нашими руками».

Мовив Синій Волос і повів їх разом

На стіну високу, стіну Гераклія,

Що її Паллада й трояни зробили,

Щоб йому од кита за нюю втікати,

Як він за ним гнався з берега на поле.

Там боги і сіли разом з Посейдоном,

Одягнувши плечі хмарою густою,

А другії сіли на Калліколоні

Кругом Аполлона та бога Ареса.

Отак з обох боків боги посідали

Та й думали думи і самі не хтіли

Бійки починати, но Зевс поганяв їх.

Укрилося поле, блиснуло од міді

На людях та конях, земля застогнала

Під ногами війська, і два чоловіки

Стали серед війська, готовії к бою:

Еней Анхізенко і сильний Ахіллес.

Еней ішов первий, страшно тяжкий шолом

На йому хитався; він держав рукою

Щит перед собою і ратищем маяв.

А Пельєнко стиха, мов лев, підіймався,

Як на його вийде цілая громада.

Зразу лев могучий на них не вважає,

Но коли хто в його ратищем ударить,

Він пащу розціпить, і котиться піна

Кругом його рота, і стукотить серце,

І б’ється хвостом він по боках і клубах,

Сам себе до бою з людьми підганяє,

І блисне очима, і прямо несеться

Хоч кого убити, хоч самому згинуть.

Отак і Ахілла сила підбивала

Против Анхізенка хороброго стати.

І тільки що близько обидва зійшлися,

Первий почав мову скорохід Ахіллес:

«Що ти так, Енею, одійшов од своїх?

Чи не хочеш, може, зо мною побитись,

Сподіючись бути царем у троянів,

Спільником Пріама? Та хоч ти й побореш,

Тобі Пріам того в руки не положить.

Єсть у його діти, він їх не обійде.

А, може, трояни мають тобі поле

Найкращеє дати для ріллі й посіву,

Як ти мене згубиш? Но не твоя сила.

Раз уже тікав ти од ратища мого;

Забув, як тебе я захопив з волами

Та тебе примусив з Іди утікати,

І ти тікав живо і не оглядався,

Заховався в Лірнісс, но і той добув я,

Ударивши разом з Палладою й Зевсом.

Тогді захопив я молодиць немало,

Одного тебе лиш виніс Зевс з богами.

Тепер ти не думай, вони не заступлять!

Но я тобі раджу, одійди од війська

І, поки не лихо, не стій против мене,

Бо що з того вийде, і блазневі видно».

Аж Еней Анхізів на те йому мовив:

«Не думай, Пельєнку, що мене, як блазня,

Словом залякаєш. Вмію і я добре

Грізними словами страху завдавати.

Знаєш ти і рід наш і нашу родину,

Слухаючи здавна людськії розкази,

Но в очі ти моїх, я твоїх не знаю.

Кажуть, що ти щадок славного Пелея

Й матері Фетіди, красної морянни;

А про мене кажуть, що я син Анхізів

І мамою мою – красная Урода.

Хтось із них сьогодня по синові сплаче,

Бо я не сподіюсь, щоб ми, погрозившись,

Так і розійшлися, бійку занехавши.

Розкажу, як хочеш, щоб ти відав рід наш,

Як добрії люди відають про його.

Спочатку родив Зевс славного Дардана,

Батька Дарданії; тогді йще на полі

Ільйону не було, людяного міста,

Тогді іще люди під Їдою жили.

Дардан вивів на світ царя Еритона,

Що був найбагатший межи багачами.

Три тисячі коней на полі паслося,

І кобил немало з лошатами було –

Сам Борей, бувало, до них залицявся

Бігаючи в поле конем чорногривим.

І вони дванадцять лошат породили,

І тії лошата як бігли по полю,

Ногами колосся вони не займали;

А коли літали по синьому морю,

То ногами хвилі вони не займали.

Еритон мав Троя, гетьмана троянів,

А Трой Еритонів породив три сина:

Іла, Ассарака та ще Ганімеда –

Того чоловіка, найкращого в світі,

Що його на небо за красу узяли

Зевсу вино лити та богам служити.

Іл родив од себе сина Лавмедонта,

А Лавмедонт славний Тітона й Пріама,

Клітія, та Лампа, та Ікетаона,

А Ассарак Кана. Кан родив Анхіза,

І я од Анхіза, Гектор од Пріама,

Такого я роду і такої крові,

А сила од Зевса; він по своїй волі

Дає й одіймає, бо сам найсильніший.

Так що ж ми, як блазні, будем розмовляти,

Одні серед поля кривавого ставши?

Ми один другому стільки наговорим,

Що повнеє буде судно стовесельне.

Бо язик без кості, що хоче, то й меле,

Може говорити і добре, і злеє;

Що другому скажеш, то і сам почуєш.

Навіщо ж ми будем один перед другим

Сваркою сваритись, мов ті молодиці,

Що, серцем озлившись, вийдуть серед міста

І там одна другу бештає словами

Ні з того, ні з сього, а з злості одної.

Ти мене од бою словом не одіб’єш,

Перше тобі треба зо мною побитись.

Так давай візьмемся за ратища мідні».

І мовив і вдарив ратищем по щиту,

І щит під ударом заревів страшенне.

Здригнув Пелеєнко і щита од себе

Оддалив рукою, думав, що навиліт

Пройде через його ратище Енея.

Не розмислив блазень у розумі свому,

Що людям смертельним небеснії дари

Нелегко погнути або поламати.

Ратище Енея щита не пробило,

Золото – дар божий – його задержало.

Два листи пробив він, а три іще було,

Бо в йому п’ять листів зложив Кривоногий:

Два наверху мідних, а два олив’яних,

П’ята золотая ратище спинила.

Тогді Пелеєнко ратищем прицілив

І вдарив Енея по круглому щиту

Саме попід обід, де і мідь найтонша

І шкура найтонша; і пройшло навиліт

Ратище пілоське, і щит розірвався.

Еней нахилився, щит підняв високо,

І ратище в землю встрягло за плечима,

Пробивши два круги на круглому щиті.

Став він, ухилившись ратища страшного,

Жах і страх у його став перед очима,

Що так недалеко ратище упало.

І крикнув Ахіллес, і з мечем прискочив,

Но той уже камінь успів підійняти.

Великеє, діло! Тепер не підняли б

І два чоловіка, що один підняв він.

І, певно, Еней би каменем ударив

У щит або шолом – і той був би живий,

А з його Пельєнко висадив би душу,

Щоб того не вглянув Посейдон могучий,

А то він, не ждучи, до богів і мовив:

«Лихо ж моє, тяжке! Жаль мені Енея,

Що вбитий Пельєнком до Невида піде,

Повіривши зраді сильного Поллона,

А він йому, блазень, в горі не поможе.

За що ж він, невинний, має погибати,

За других терпіти, коли він приносив

Приємнії дари для богів небесних?

Так нуте ж од смерті його порятуймо,

Щоб і Зевс не злився, як його Ахіллес

Смертею погубить. Бо він має жити,

Щоби рід не згинув славного Дардана.

Зі всіх дітей своїх, що родив од смертних,

Кроненко найбільше полюбив Дардана.

Не злюбив Кроненко Пріамове плем’я;

Так царство троянське присудив Енею

І його нащадкам, що підуть од його».

Сивокая Гера мовила до його:

«Сам ти, Землетрясе, думай про Енея:

Чи руку подати, чи так залишити

При всій його славі згинуть од Ахілла;

А що ми обоє вже не раз клялися

Перед цілим небом – і я і Паллада –

Троянам у злиднях руки не давати

І тогді, як Троя вогнем запалає

Та її підпалять хоробрі ахеї».

Тільки почув теє Посейдон могучий,

Пішов через бійку та ратищів тряскіт,

Де Еней хоробрий бився з Ахіллесом.

І зараз на очі Пельєнка Ахілла

Туман напустив він і кований ясен

Вихопив із щиту славного Енея

І його під ноги положив Ахіллу,

А Енея з поля кинув у повітря.

І немало війська і немало коней

Еней перескочив, кинутий безсмертним,

Поки не спинився кінець того поля,

Де славні кавкони строїлись до бою.

Там прийшов до його Посейдон могучий

І став і проворно до його промовив:

«Хто тебе, Енею, із богів підмовив

Против Пелеєнка могучого стати,

Коли він сильніший і богам миліший?

Одступай од його, як коли зійдешся,

Щоб тобі, не ждучи, не піти к Невиду.

А коли Ахілла на світі не буде,

Бийся тогді сміло перед цілим військом,

Ніхто твої збруї не буде здирати».

Так його й покинув по добрії раді

І туман Ахіллу од очей одвіяв.

І він подивився ясними очима,

І зітхнув, і мовив до свойого серця:

«Великеє ж диво бачу я очима.

Ратище край мене, а того й немає,

В кого його кинув та думав убити.

Правда ж, що Енея безсмертнії люблять,

А я собі думав, що він так хвалиться.

Хай же він гуляє! Не буде ж він більше

Битися зо мною, коли втік од смерті.

Ануте, зберемо хоробрих данаїв

Та спробуєм сили і в других троянів».

І пішов по строях і в кажному мовив:

«Тепер од троянів не стійте далеко,

Ідіть на них прямо та бийтеся сміло,

Бо одному трудно при всій моїй силі

На всіх набігати та всіх побивати.

Сам Арес могучий та сильна Паллада

Не могли б такого бою доконати.

Но скільки я можу руками й ногами

І силою свою, стільки буду битись.

Пройду усі строї, і тому з троянів

Радісно не буде, хто близько підійде».

Так казав Ахіллес, а тим часом Гектор

Закликав троянів іти на Ахілла:

«Трояни хоробрі! не бійтесь Ахілла!

Словами готов я битись і з богами,

Та ратищем трудно, бо вони сильніші,

Не всякеє слово сповнить і Ахіллес.

Одно може сповнить, другого не сповнить.

Піду против його, хоч його і руки

До вогню подібні, а сила до сталі».

Мовив, і трояни ратища підняли,

Сила зворушилась, піднялися крики.

Аж Гектору стиха Аполлон промовив:

«Не бийся ти прямо, Гекторе, з Ахіллом,

А стій межи військом та й ціляй у його,

Бо він тебе влучить або зарубає».

І Гектор, почувши голос Аполлонів,

Злякався і зараз пішов межи військо.

А Ахіллес з криком і зі всеї сили

Вдарив на троянів і вбив Іфітьйона

Отринтіаненка, отамана в війську.

Його Отринтію Німфа породила

У городі Іді на сніговім Тмолі.

Ахіллес назустріч його в самий череп

Ратищем ударив, череп роздвоївся,

Він об землю хропнув, а Ахіллес мовив:

«Ліг ти, Отринтенку, зі всіх найлютіший!

Тут твоя кончина, а рід твій далеко,

Аж там на Гігеї, а твоя дідизна

На рибному Іллі та Ермі глибокім».

Він мовив, а тому і тьма очі вкрила.

І коні ахейські у первії бійці

Його стратували. А той знову скочив

І Димолеонта, сина Антинора,

Через шолом мідний по виску ударив;

І мідяний шолом ратище пробило,

Череп проломило і весь його мозок

Кровію облило і його згубило.

Їпподам з теліжки пустився тікати,

Но Ахіллес в плечі і того ударив,

І він перед смертю заревів, мов бик той,

Коли його тягнуть к богу Землетрясу,

І бог еліконський од того радіє;

Так і Іпподамант заревів і згинув.

А Ахіллес знову вдарив Полідора,

Пріам’вого сина. Казав йому батько

В бійку не ходити, бо він був і менший,

І зі всіх миліший, і жвавий на ноги;

А він собі, блазень, ногам і повірив

І поти вертівся, поки не загинув.

Пробігав він мимо, а його Ахіллес

У спину і вдарив, де у його пояс

Пряжками стягався і броня двоїлась,

І ратище вийшло через пуп навиліт.

Впав він на коліна, тьма його вкривала,

І він за утробу руками хапався.

Гектор як побачив, що брат за утробу

Руками вхопився, до землі склонившись,

Не вглядів і світу, не міг серед війська

Далій оставаться, пішов на Ахілла

Із ратищем острим, до вогню подібний.

І глянув Ахіллес і з вискоком мовив:

«Се ж той, що найгірше вразив моє серце.

Що вбив мого друга; тепер ми не будем

Один од другого бігати по полю».

І з-під лоба глянув і знову промовив:

«Ходи лишень швидше на свою погибель!»

Аж до його мовив Гектор шоломенний:

«Не думай, Пельєнку, словами, як блазня,

Мене залякати, вмію і я добре

Прикрими словами ганьби завдавати.

Знаю, що ти луччий, я гірший за тебе.

Но ще теє в бога лежить на колінах,

Чи не я, слабіший, з тебе душу вийму,

Бо клюга і в мене острая доволі».

Мовив і щосили ратищем ударив.

Но Паллада тихо на його дихнула

І од Пелеєнка його одвернула.

Ратище упало Гектору під ноги,

І Ахіллес з криком кинувся до його,

Думаючи вбити, но Аполлон живо,

Як бог, заступився і покрив туманом.

І тричі Ахіллес з ратищем кидався

І ратищем тричі пробивав повітря.

Тогді учетверте кинувся маною,

І, сильно гукнувши, проворно промовив:

«Таки втік, собако! Брало тебе лихо,

Та дав тобі поміч Аполлон стосильний,

Що ти його молиш, ідучи на бійку.

Та колись я, може, справлюсь і з тобою,

Як хто із безсмертних стане мені в поміч.

Тепер піду бити, кого не попаду».

Мовив і Дріона в потилицю влучив.

Дріон повалився, но той його кинув,

А вдарив Димуха Філеторієнка

В самеє коліно, а потому знову

Мечем його вдарив і висадив душу.

Потому наскочив на двох Віаненків –

Лавгона й Дардана – і з коней звалив їх,

Ратищем одного, а мечем другого.

Потому на Троя Аласторієнка;

Він тяжко просився живим його взяти,

Його не вбивати, к літам жалість мати.

Не знав того, блазень, що дарма просився,

Що то чоловік був тугий, невмолимий.

Він до ніг звалився, пустити просився,

Но йому Ахіллес всадив меч у печінь,

І печінь одпала, і кров з його тіла

В пазуху полилась, і тьма очі вкрила.

А той Мула вдарив у самеє вухо,

Аж ратище вийшло у другеє вухо.

Потому Ехекла Агінорієнка

По голові вдарив мечем колодчастим,

Аж меч розігрівся, і мертвії очі

Червона погибель та Мойра закрила.

Потім Девкальйона по ліктьових жилах

Ратищем ударив і пробив навиліт.

І став він і звісив пробитую руку,

І той йому разом голову і шолом

Одрубав од шиї, з хребта його разом

Висадився мозок, і він розтягнувся.

А той знову вдарив Ригма Пірієнка,

Що прибув до Трої з славної Фракії.

Йому в здуховини ратище попало,

І впав він із коней, а той Еритоя,

Що завертав коней, у плечі ударив,

Повалив з теліжки і збилися коні.

Як вогонь лютує крутими ярами

По горі сухії, діброва палає,

І вітер усюди полум’я розносить, –

Так і він маною з ратищем гонився,

Кого мав побити, і червонив землю.

Як волів лобастих злигать та пустити

На гладкому тоці ячмінь молотити –

Під волами зараз колосся зімнеться;

Отак під Ахіллом щити та шоломи

Коні розминали; залилися кров’ю

І восі, і спиці, бо бризки літали

І од копит кінських і од коліс мідних.

А там Пелеєнко за славою гнався

І червонив кров’ю могучії руки.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 321 – 333.