14. Зевсова облуда

Переклад С.Руданського

Ткань

Хоч пив старий Нестор, та не пропив крику

І живо промовив до Аскліпієнка:

«Що то з того буде, дивний Махаоне,

Бо крики молодців ростуть коло суден,

Сиди ж ти у мене та пий вино чорне.

Тобі Екамида купелю нагріє

І порох кривавий на тобі обмиє,

А я на годинку вийду, початую».

І взяв щит з собою сина Трасимеда,

Щит мідяний, дивний, він був у наміті,

Бо син його вийшов із батьковим щитом;

Взяв ратище сильне, заковане міддю.

І став край наміту і лихо побачив:

Ахеї втікали, сильнії трояни

Із тилу їх гнали, стіна провалилась.

Як море чорніє хвилею глухою,

Коли подув чує великого вітру,

І поти чорніє і не хилитнеться,

Аж поки од Зевса вітер не повіє,

Так і старий Нестор думає й гадає,

Чи йому спішити до кінних данаїв,

Чи до Атрієнка, царя Гамемнона.

І лучче здалося піти до ‘Трієнка.

А там одні других били-побивали,

І мідь на їх тілі кріпкая дреньчала

Од ратищів довгих та мечів двобоких.

Нестору й попались славні отамани:

Одіссей, Тидьєнко і цар Атрієнко;

Вони йшли до суден, підбитії міддю.

А судна їх були далеко од бою

На березі моря; а первії судна

Стояли на полі і в стіни впирали.

Бо берег широкий не міг усіх суден

Разом помістити; стало тісно людям,

Так вони рядами судна й постягали

По цілій затоці, що в викутках була,

Вони вчули крики, ратища побрали

І йшли удвох разом і серце в’ялили.

І тільки зустріли Нестора старого,

Серце іще тяжче в грудях защеміло,

І цар Атрієнко до його промовив:

«Несторе Нільєнку, ахейськая славо!

Що ж ти бійку кинув та пішов до суден?

Коли б вражий Гектор не виконав того,

Що колись на раді хвалився троянам,

Що він до Ільйону не перше прибуде,

Як судна попалить та нас повбиває!

Так він похвалявся, так воно і буде.

Лихо ж моє тяжке! Знати, всі ахеї

Разом із Ахіллом на мене озлились

І не хотять битись коло суден чорних».

Аж до його мовив Нестор геринійський:

«Та не то що буде, а вже воно сталось,

І сам Зевс гримучий того не одмінить,

Бо стіна, що мала заслоною бути

Для нас і для суден, уже повалилась.

Вороги край суден сильно стали битись,

І як не дивися, а вже не пізнаєш,

Куди стали бігти збитії ахеї,

Така стала бійка, такі крики встали.

Подумаймо ж разом, що маєм чинити.

На бійку іти нам якось не пристало,

Бо ніяк на бійці підбитому битись».

Аж до його мовив Гамемнон-володар:

«Так коли вже стали коло суден битись

І нас не закрили ні рови, ні стіни,

Що ми будували і мали надію,

Що буде заслона для нас і для суден,

Так, видно, так мило предвічному Зевсу,

Щоб тут на чужині згинули ахеї.

Зразу він, ні слова, помагав данаям,

А тепер троянів, як богів, підносить,

А в нас одіймає і руки і силу.

Так от що я кажу, послухайте, люди.

Візьмімо ми судна, що первії к морю,

Та всі і стягнімо на тихеє море,

Поставмо на котви, поки ніч наступить,

Поки не залишать битися трояни;

Тогді і всі судна зведемо на море.

Не стид утікати і посеред ночі,

Лучче лихо збути, ніж його набути».

Аж до його грізно Одіссей озвався:

«Атрієнку хирний, та що ж бо ти мовив?

Та тобі пристало в зайців царювати,

А не нами рядить, бо нам Зевс ізмалку

Аж до кінця віку судив не кидати

Кривавого бою, поки не поляжем,

Чи вже ж ти помислив покинути Трою,

Де ми стільки лиха та муки прийняли?

Змовкни, щоб ахеї того не почули,

Чого муж хоробрий ніколи не скаже,

Як тільки він судить по розуму добрім,

Хоч би він і цар був і мав стільки люду,

Скільки сам ти маєш хоробрих ахеїв.

Я все зневажаю, що ти тепер мовив.

Кажеш серед бою та тяжкого крику

Весельнії судна волокти на море,

Щоб швидше трояни свого доконали,

А ми запропали! Пічнім тільки судна

Волокти на море – ахеї не встоять,

Оглянуться тільки і бійку покинуть.

І так твоя рада тільки їх погубить».

До його і мовив Гамемнон-володар:

«Уразив ти тяжко мене, Одіссею!

Но я проти волі не веду ахеїв,

Щоб вони тягнули кораблі на море.

Нехай же хто другий із нових чи давніх

Луччеє що скаже, і я буду радий».

Аж до них промовив Діомед хоробрий:

«Кого ж вам шукати? Послухайте тільки,

То й я вас пораджу; нічого судити,

Що я межи вами далеко молодший;

Здається, і я мав хорошого батька

Тідея, що в Фівах землею покрито.

Було в Поритія три сини хоробрих

І жили в Плевроні та у Калідоні:

Аргій та Мелас був, а третій був Іней,

Мого батька батько, він був найхрабріший.

І там і остався, а батько по волі

Всіх богів і Зевса поплив у Аргею,

Взяв дочку Адриста і став пишно жити

У пишному домі. Много в його було

Родючого поля, много садів було,

І овець немало. І колій був первий

З ахейського люду – вам відомо сеє.

Знаючи ж тепера, якого я роду,

Не цурайтесь ради, якую я скажу.

Хоч ми і підбиті, а в поле ходімо,

Там ми собі станем здалеку од стрілів,

Щоб часом на рану рани не схопити,

Та й будемо другим духу додавати,

Бо много охляло, перестало битись».

Мовив, і всі разом послухали ради,

І всі пішли разом ослід Атрієнка.

Но й Землетряс сильний чатував недарма,

А й сам навернувся в постаті старечій,

Взяв Агамемнона за правую руку

І до його мовив бистрими словами:

«Тепер, Атрієнку, Ахіллес радіє,

Дивлячись на гибель та побіг ахеїв.

Нема в його серці жалю ані крихти.

Зате ж він і згине, бог його скарає!

Не всі ж і на тебе боги обізлились,

Може, незабаром і вражі трояни

Куряву підіймуть і ти сам побачиш,

Як вони до міста вдарять од намітів».

І тяжко гукнув він, погнавшися полем,

Як би дев’ять тисяч або десять тисяч

Війська закричало, заводячи бійку.

Такий гук оддався з грудей Землетряса

І кажному в серце дав велику силу

Невтомимо битись, сильно воюватись.

Поглянула й Гера з золотого крісла

З самої вершини божого Олімпу,

І зараз пізнала дівера та брата

На славнії бійці і серцем зраділа.

Заглянула й Зевса на самій вершині

Поточної Іди – і серцем смутилась.

А далі помалу стала розважати,

Як сильного Зевса із розуму звести.

І її та думка луччою здалася,

Щоб хороше вбратись і піти на Іду,

І тільки він схоче прилягти обнятись,

Її б сон наслати тихий та солодкий

На його повіки та мислі премудрі,

І пішла у терем, що син її Гефест

Збудував для неї і двері повісив

З замком потаємним, щоб боги не знали.

І ввійшла у терем, засунула двері,

Див-водою спершу із дивного тіла

Всю нечисть обмила, потім намастилась

Оливою тою, що пахла на диво,

Що од її руху в Зевсових будинках

Розходився запах по землі і небу.

Намастивши тіло, розчесала косу

І руками живо од самого чола

В заплітки заплела ясні та хороші.

Узяла на себе пахучу сорочку,

Що її Афіна шила й вишивала;

Застягнула груди злотими ґудзями,

Стан оперезала поясом сто-китяг,

Завісила вуха славними ковтками,

Три підвіси ясних. І все чарувало.

Тогді вона взяла тонкую намітку,

Хорошу та білу, мов яснеє сонце,

Повзувала ноги в виступці хороші

І, так кругом себе усе впорядивши,

Вийшла із терему, покликала Вроду

І одаль од других до неї сказала:

«Послухаєш, доню, що я тобі скажу?

Чи, може, одмовиш, гнівна, що я в бійках

Була за данаїв, а ти за троянів?»

Аж до неї й каже Зевса дочка, Врода:

«Пресвітлая Геро, Кроновая дочко!

Кажи мені сміло, все для тебе вчиню,

Що я тільки в силі для тебе вчинити».

Тогді хитра Гера до єї і каже:

«Дай же тих любощів та тої принади,

Що ти зводиш ними смертних і безсмертних,

Бо я, бач, пустилась аж на кінець світу

К батьку Океану та к матері Тетії,

Що мене в світлицях своїх згодували,

Однявши од Реї, саме як Зевс Крона

Загнав аж під землю та під мертве море.

До них я й пустилась, щоб їх замирити,

Бо довго вони вже не знають постелі,

Ні милих любощів, а все тільки зляться.

Коли я словами гнів їх заговорю

І покличу в постіль звідати любощів,

Я вічно їм буду і мила і люба».

А милая Врода її і сказала:

«Не слід, не годиться тебе не послухать,

Бо ти ж таки з Зевсом сильним спочиваєш».

Сказала й на грудях пояс розв’язала,

Пояс прехороший, де всі чари були:

Любощі, принада і тихая мова,

Що й самих розумних із розуму зводить.

В руки її дала і слово сказала:

«Ото тобі й пояс! В пазуху вложи лиш,

І все тобі буде: з ним ти не одійдеш,

Поки не дістанеш, що на мислі мала».

І на її мову Гера усміхнулась

І з усміхом пояс в пазуху вложила.

І Зевсова дочка вернулась додому,

А Гера погналась з вишини Олімпу,

Перебігла Піру і славну Імату,

Пролетіла гори снігові Фракійські,

Найвищі вишини, й землі не сягала;

Зійшла із Афону на хвильнеє море

І вийшла на Лемнос, Тоантове місто,

Зострінула Сона, Смертиного брата,

І взяла за руку і стала казати:

«Соне, володарю смертних і безсмертних!

Як ти мене слухав, так іще послухай,

За те я завсігди буду тобі вдячна:

Приспи мені ясні Зевсовії очі,

Як я тільки ляжу з Зевсом на любощі.

За те в мене маєш крісло золотеє,

Його тобі зробить Гефест Кривоногий;

І під кріслом буде такая підніжка,

Де кластимеш ноги на учтах веселих».

Аж Сон найсолодший до неї і мовив:

«Пресвітлая Геро, Кроновая дочко!

Та всіх віковічних міг би я приспати,

Приспав би і хвилі річки Океану,

Що всьому початок од його почався;

До Зевса ж Кроненка і ходить не смів би

І не присипляв би, як він не покликав.

Вже твоя намова раз мене навчила,

Тогді як з Ільйону плив син один Зевсів,

Трою звоювавши. Я й тогді приспав був

Величного Зевса, солодко розлившись,

А ти в своїм серці замислила злеє,

Подула на море сильними вітрами

І того занесла аж до виспи Косу.

І Зевс розбудився і тяжко озлився,

Всім богам дісталось, прийшло і до мене,

І він мене з неба кинув би у море,

Якби Ніч цариця не порятувала.

Я до неї вдався, і той перезлився,

Бо боявся Ночі образу вчинити.

А тепер ти знову мене підмовляєш».

До нього й сказала окатая Гера:

«Та що тобі, Соне, думати про теє?

Чи вже ж за троянів так Зевс буде злиться,

Як за свого сина злився, Гераклія?

Ходи! Я найкращу дам тобі Хариту,

І вона край боку положиться твого, –

Оту Пазіхею, що так тобі люба».

І зрадів Сон милий і до неї мовив:

«Коли так, кленися ж джерелами Стіксу,

Одною рукою за землю візьмися,

Другою за море, щоб свідками були

Всі боги безсмертні, що навколо Крона,

Що мені найкращу оддаси Хариту,

Оту Пазіхею, що так мені люба».

Послухала Сона Гера білоплеча

І тяжко поклялась усіма богами,

Що в Тартарах ходять і звуться Титани;

І тільки поклялась і заприсягнула,

Зараз вони з Лімну та Імберу знялись

І тихим повітрям разом полетіли.

Прибули до Іди, а далі й до Лекту,

І море минули, пішли понад землю,

І вершина лісу од ніг затряслася.

І Сон залишився, щоби не попастись

Зевсові на очі, виліз на ялину,

Що росла на Іді до самого неба,

І там заховався між густії віти

У постаті птахи, що вона в безсмертних

Халкідою зветься, а в людей – Кімліда.

А Гера взлетіла на Гаргар високий,

Ідину вершину, до хмарного Зевса.

Глянув Зевс, і стома так його обняла,

Як тогді, коли він спершу полюбився

І з нею обнявся, де батьків не було.

І став коло неї і почав питати:

«Чого ж бо ти, Геро, пішки із Олімпу?

Коней і теліжки з тобою немає».

А хитрая Гера до його казала:

«Та я, бач, пустилась аж на кінець світу

К батьку Океану та к матері Тетії,

Що мене в світлицях своїх згодували.

До них я й пустилась, щоб їх замирити,

Бо довго вони вже не знають постелі

Ні милих любощів, а все тільки зляться.

Є в мене і коні внизу коло Іди,

Ними я й поїду по воді й по суші.

А оце з Олімпу я прийшла до тебе,

Щоб ти не гнівився, що ніби я ходжу

Без відома твого в гості к Океану».

Аж Зевс хмарозброєць до неї і мовив:

«Туди, моя Геро, і послі ти підеш,

А тепер ми лучче ляжем на милощі,

Бо ні до богині, ні до молодиці

Ніколи так серце моє не палало,

Ні до Іксіони, що мені родила

Сина Перитоя, рівного з богами,

Ані до Данаї Акрисіонівни,

Що мені родила храброго Персея,

Ні до Феніксівни, милої дівчини,

Що мені родила Міна й Радаманта,

Ні до Семелії, ні до Алкіміни,

Хоч ся Гераклія мені породила,

А та Діоніса на людськую радість.

Так я й до Деметри не палав ніколи,

Не палав до Лети й до тебе самої,

Як тепер палаю з тобою обнятись».

Аж хитрая Гера мовила до його:

«Злючий Кронієнку, та що ж бо ти кажеш?

Чи вже ж захотів ти вдатись до милощів

На вершині Іди, де все кругом видно?

А що, як з богів хто нас так і побачить

Та й богам на небі усім перекаже?

Тогді й до будинку твого не покажусь,

Із постелі вставши, бо стид мені буде.

А коли ти хочеш і так тобі мило,

Єсть у тебе терем, що збудував Гефест ,

І кріпкії двері зробив на засовах,

Туди і підемо, коли спати хочеш».

Аж Зевс хмарозброєць до неї промовив:

«Геро! не побачать ні боги, ні люди!

Я пущу такії хмари золотії,

Що нас не загляне і самеє сонце,

Що й воно видюче звидіти не зможе».

Промовив Кроненко й обняв її сильно,

І земля під ними квіти розпустила,

Ряснеє латаччя, шапран і якінхти,

Красні та м’якії, разом розпустила.

Вони положились, хмара їх укрила

І стала кропити ясною росою.

Спочив старий батько на горі Гаргарі

У сні та в милощах коло свої жінки,

А Сон побіг живо до суден ахейських

Передати звістку богу Землетрясу.

Він став коло його і живо промовив:

«Порятуй данаїв та подай їм слави

Хоч тую годину, поки Зевс дрімає,

Бо я кругом його наслав безпробуддя,

А Гера підбила лягти на милощі».

Промовив і знову полетів додому.

А той іще лучче помагав данаїв,

Ходив попереду і гукав до війська:

«Чи вже ж ми, аргеї, Гектору позволим,

Щоб він забрав судна і слави набрався?

Та він через те так каже і хвалиться,

Що храбрий Ахіллес злиться коло суден.

Но нам і Ахілла не дуже потреба,

Коли всі ми станем один за другого.

Послухайте ж, милі, що я вам пораджу.

Забираймо щити великі й малії,

Кладімо на чола кріпкії шоломи,

Забираймо в руки ратища найбільші

Та живо ходімо, я сам поведу вас.

Не вистоїть Гектор, дарма, що одважний.

Легенького щита, сильний, дасть слабому,

А в слабого візьме собі щит великий».

І всі теє вчули й послухали ради

Гетьмани підбиті: Одіссей, Тидьєнко

І цар Атрієнко – і ті поряджали,

Ходили по війську і збрую міняли:

Кріпкую брав кріпкий, а слабий слабую.

І коли всі міддю ясною покрились,

Тогді і пустились. Посейдон перед вів,

І меч прездоровий в руках був у нього,

Як блискавка ясний. Не було і сили

Стати против його – страхом обгортало.

А тим часом Гектор поряджав троянів.

І бійку страшенну на полі підняли

Посейдон старечий і Гектор могучий,

Один од троянів, другий од аргеїв.

І хлюнуло море к суднам та намітам,

І збіглись аргеї з криком превеликим.

Та не так та хвиля реве берегами,

Коли її з моря Борей видуває;

Не так і вогонь той полум’ям тріскоче,

Коли ліс палає на горних вершинах;

Та не так і вітер виє по діброві,

Коли він по нії сильно забушує,

Як тогді кричали трояни й ахеї,

Кидаючись з криком один на другого.

І Гектор Аякса первого ударив,

Коли він підходив, і не промахнувся,

А влучив у груди в два ремені разом.

Що один од щита, другий од меча був

І не пробив тіла. Обізлився Гектор,

Що ратище дарма із рук полетіло,

І став одступати, тікаючи смерті.

Аж Теламоненко схопив каменюгу,

Із тих, що ахейські судна підпирали

Та що так валялись, кинув поверх щиту

І вдарив у груди край самої шиї,

І камінь далеко м’ячем покотився.

Як Зевсовим громом збитий дуб валиться

І сморід сірчистий із нього виходить

І йде подорожній, гляне й каменіє,

Бо Зевсові громи – біда для смертенних,

Так і Гектор гримнув, ратище упало,

Його щит та шолом на груди звалився,

І мідная збруя на нім забряжчала.

І з криком ахейці кинулись до його,

Бо думали взяти, і стріли кидали,

Та ніхто не здужав храброго дойняти,

Бо край нього стали самі найхрабріші:

Там і Полідам був, Еней і Агінор,

Сарпедон лікійський і Главко хоробрий;

Усі вони дбали, щити кругом його

Випуклі держали; а вірна дружина

На руки підняла, однесла до коней,

Що позаду бійки, бистрії, стояли

В славнії теліжці з погоничем добрим,

І коні слабого до міста повезли.

І тільки до броду широкої річки,

До Ксанту прибули, що Зевс його сплодив,

Зараз його зняли, на землю поклали,

Бризнули водою, і одкрив він очі,

І став на коліна та кашлянув кров’ю

І знов повалився, і яснії очі

Темна ніч покрила, бо удар був тяжкий.

Глянули аргеї, що Гектор далеко,

І знову наперли тяжко на троянів.

Аякс Оїленко погнався далеко

І ратищем острим вдарив у Сатнія,

Того Інопенка, що його русалка річна породила

Пастуху Інопу коло Сатнієнту.

Його в здуховини вдарив Оїленко,

І він повалився, і край нього разом

Трояни й данаї бійку розпочали.

Месником за його вийшов Полідамант.

Він Протоенора в праве рам’я влучив,

І ратище рам’я пробило навиліт;

Впав він і рукою землі ухопився.

Тогді Полідамант і почав гукати:

«Ні, либонь, не скажуть, що у Пантонея

Ратище даремне із рук полетіло,

Бо хтось із аргеїв прийняв його тілом,

Щоби ціпок мати, до Невида йдучи».

Тяжко теє було слухати аргеям,

Та тяжче ж Аяксу Теламонієнку,

Бо той і найближче упав коло його.

Він живо прицілив ратищем блискучим,

Полідамант набік – і смерті вхилився;

А боги всудили на смерть Архелоха

Антинорієнка; він його ударив

В остатнюю звінку, де сходяться разом

Голова та шия; протяв обі жили,

І голова, й губи, і ніс його перше

Вдарився об землю, ніж його коліна.

Тогді й Аякс крикнув до Полідаманта:

«Скажи ж, Полідаме, по щирії правді,

Чи сього доволі за Протоенора?

А видно, не простий, не простого й роду,

Либонь, чи не брат він рідний Антинора

Або його щадок, бо тяжко подібний».

А він добре відав. Жаль троянам стало.

Акамас і вдарив Промаха з беотів

І убив над братом, як той волік трупа;

Тогді й Акамас став голосно гукати:

«Стрілюги аргейські, похвальці неситі!

Знати, не одним нам і клопіт, і горе,

Часами погибель і на вас находить;

Гляньте, як Промах спить од ратища мого,

І брат мій недовго виглядав одплати;

Щаслив чоловік той, що в себе в будинках

Зоставляє брата месника по собі».

Жаль було аргеям слухати про теє;

Більше ж Пінелію, він на Акаманта

Зразу напустився – Акамант не встояв,

І той Ільйонія за його ударив,

Сина од Хорванта, що до його Гермес

Був дуже прихильним і давав багатство;

Одного і мав він сього Ільйонія,

Та той його вдарив по самому оці,

І ратище оком в потилицю вийшло;

І він сів на землю, руки розпустивши;

Аж той мечем острим замахнув по шиї,

І голова спала, і шолом із нього,

А ратище в оці все-таки стриміло.

І схопив Пінелій, мов маківку, шию,

Показав троянам і, хвалячись, мовив:

«Скажіте, трояни, його батьку й неньці,

Нехай там оплачуть сина Ільйонія.

Но й жінка Промаха Алегіноренка

Не вийде назустріч свому чоловіку,

Як ахеї з Трої попливуть додому».

Мовив, і трояни страхом понялися,

І кажний став думать, де йому втікати.

Та скажіте ж ви вже, олімпськії Музи,

Хто з ахеїв первий мав добич криваву,

Як Землетряс сильний бійку пересилив?

Аякс Теламонів первий побив Ірта,

Гіртового сина, отамана мізів;

Антилох упорав Фалька і Мермера,

А Меріон – Мора і Іппотіона;

Тевкер Протоона та ще Перифіта,

А цар Атрієнко вбив Іперинора,

Він його навиліт ратищем ударив

В самі здуховини, і дух з нього вийшов

Разом через рану, і тьма очі вкрила.

Найбільше ж побив їх Аякс Оїленко,

Бо вже до погоні луччого не було,

Як Зевс коли страхом на ворога кидав.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 221 – 233.