2. Сон. Рада. Перегляд кораблів

Переклад С.Руданського

Ткань

Спали і боги всі і збруйнії люди;

Один Зевс не відав милого спокою,

А все думу думав, як Ахілла вважить

Та погубить многих край суден ахейських.

І одна лиш дума луччою здалася,

Щоб на Атрієнка лихий Сон наслати.

І зараз закликав і до Сна промовив:

«Лети, лихий Соне, до суден ахейських,

Зайди до наміту царя Гамемнона

І передай ясно, що я тобі кажу.

Вели узбруїти всі полки ахейські,

Сьогодня він візьме Трою широченну,

І боги Олімпські тому не перечать;

Прихильная Гера всіх їх помирила,

На троян находить погибель лихая».

Послухав Сон Зевса, полетів із неба,

Прилетів живенько до суден ахейських,

Зайшов до наміту царя Гамемнона;

Він спав у наміті в солодкій дрімоті.

Став над головою в постаті Нільєнка,

Що його найбільше слухав Атрієнко,

І тихо схилився і мовив Сон божий:

«Спиш, хоробрий сину славного Атрія?

Не годиться спати всю ніч отаману,

В кого стільки люду і клопоту стільки;

Послухай мене лиш, я вісник од Зевса,

Що тебе і одаль жалує й милує;

Вели узбруїти всі полки ахейські,

Сьогодня ти візьмеш Трою широченну,

І боги Олімпські тому не перечать –

Прихильная Гера всіх їх помирила,

На троян находить погибель од Зевса.

Запам’ятай добре, та не забудь сього,

Як тебе покине солодка дрімота».

Промовив і здимів, а того й покинув

Думати про теє, чого буть не може.

Думав за день дурень Трою звоювати,

А того й не відав, що там Зевс задумав,

Що має на бійці троян і данаїв

Заодно оддати на болі і стони.

Зі сну пробудився – голос іще чути.

Сів він, підійнявшись, взяв тонку сорочку,

Тільки що пошиту, накинув кирею,

Взяв на білі ноги виступці хороші,

Звісив через плечі висріблений меч свій,

І взяв ціпок батьків, вічне некрушимий,

І пішов до суден мідяних ахейських.

Тільки що Зірниця на Олімп піднялась

Зевсу і всім другим добридень оддати,

Зараз він покликав кликунів горластих

Скликати на раду патлатих ахеїв,

І тії скликали, а тії збирались.

Спершу велів сісти старикам поважним

У пільського князя Нестора край судна.

Вони посідали, і він став казати:

«Послухайте, милі! Спав я сеї ночі

І сон божий видів. Як дві каплі, Нестор –

І станом похожий, і видом, і складом –

Став над головою і словами мовив:

«Спиш, хоробрий сину славного Атрія?

Не годиться спати всю ніч отаману,

В кого стільки люду і клопоту стільки.

Послухай мене лиш, я вісник од Зевса,

Що тебе і одаль жалує й милує;

Вели узбруїти всі полки ахейські,

Сьогодня ти візьмеш Трою широченну,

І боги Олімпські тому не перечать,

Прихильная Гера всіх їх помирила;

На троян находить погибель од Зевса.

Запам’ятай добре!» – і тільки промовив,

Десь ніби іздимів, а я й пробудився.

Так тепер давайте підіймать ахеїв;

Я їх попереду словом попитаюсь,

Скажу їм на суднах тікати додому,

А ви вже словами кожного спиняйте».

Промовив і сів він. По ньому піднявся

Нестор, князь дідичний піщаної Гери,

І став говорити й розумно казати:

«Милі отамани і князі аргейські!

Сказав би хто другий, що сон такий видів, –

Назвали б брехнею і віри не йняли;

Но видів найкращий із цілого війська,

Так давайте справді підіймать ахеїв!»

Промовив Нільєнко і вийшов із ради.

Встали і оддали поклін свій цареві

Усі отамани. А народ збирався.

Як бува часами, що пчоли роями

Із скали пустої ідуть безконечне,

До витягами в’ються по цвітах весінніх,

Одні сюди в’ються, другі туди в’ються, –

Так народ роями з кораблів, з намітів

Збирався на берег глибокого моря

На чорную раду. І мова палала

І їх підганяла, і вони збирались,

І рада шуміла, і земля гуділа,

Як вони сідали, і шум був великий.

Кликунів аж дев’ять кричали, щоб стихли,

Слухали гетьманів, годованих Зевсом.

І тільки затихли, місця позаймали,

Тогді підійнявся Гамемнон-володар

З ціпком некрушимим, що викував Гефест.

Гефест його дав був Зевсові-цареві,

Зевс надав Гермесу, забієві Арга.

Гермес дав ціпок той славному Пелопу,

А Пелоп Атрію, отаману люду;

Атрій перед смертю передав Тієсту,

А Тієст оставив сьому Гамемнону

І передав виспи і цілу Аргею.

Він, на його спершись, і мовив аргеям:

«Братчики данаї, Аресові слуги!

Звів мене Кроненко в лихую годину!

Перш пообіцявся і зволив, недобрий,

Що я візьму Трою і тогді вернуся,

Тепер друге здумав і каже безславно

Іти до Аргеї, стільки люду збувши.

Так воно вже, мабуть, подобалось Зевсу,

Що городів многих повалив вершини

Та й іще повалить; бо він тяжко сильний.

Но соромно буде чути і нащадкам,

Що стільки й такого ахейського люду

Дарма воювало, що з ворогом билось

Далеко слабішим і кінця не ждало.

Бо якби захтіли ахеї й трояни

Миром помиритись та перелічитись

І усіх троянів, які є, зібрали,

А самі ахеї дев’ятками стали

І тих по одному взяли вино лити,

Для многих десятків їх би не дістало.

На стільки раз більше ахейського люду

Против тих троянів, що в городі б’ються,

Но з городів других є в них побратими,

Ратищники сильні – вони й заступають

І не дають взяти славного Ільйону.

Уже дев’ять років Зевсових минуло,

Кораблі підгнили, припони істліли,

Жінки наші вдома та діти малії

Давно виглядають, а ми іще досі

Того не зробили, на що з дому вийшли,

Так що я вам раджу, послухайте всі ви, –

Тікаймо на суднах до рідного краю,

Не взяти нам Трої, широкого міста».

Промовив, і серце всякого забилось,

Забилось і того, що, може, й не слухав.

І рада шуміла, як буйная хвиля

На морі йкарійськім, коли Евір з Нотом

З Зевсової хмари на нього подують,

Або як Зефір той нивою хвилює,

Бігом побігає і колосся клонить;

Так по цілій раді народ хвилювався:

Тії к суднам бігли, аж під їх ногами

Курява вставала, а тії кричали

Кораблі спускати, рови прочищати,

Аж крики їх били у самеє небо.

Уже і колоди з-під кораблів брали.

Отак би аргеї, не ждучи, й вернулись,

Якби до Паллади Гера не сказала:

«Дочко невтомима козульного Зевса!

Чи ж так і додому у рідную землю

Утечуть аргеї по хвилі морськії?

Чи ж кинуть на славу троян та Пріама

Аргейську Елену, за котору стільки

Ахеїв погибло далеко од роду?

Ні! Біжи до люду мідяних ахеїв.

Кажного затримай тихими словами

І не дай тягнути кораблів у море».

Сивока Паллада послухала мови,

Льотом полетіла з вишини Олімпу,

Прилетіла живо до суден ахейських,

Найшла Одіссея, мудрого, як Зевса.

Він до свого судна і не дотикався,

Бо йому до серця туга підступила,

Так йому Паллада стала і сказала:

«Мудрий Одіссею, дивний Лаертенку!

Чи вже ж ви втечете у рідную землю,

Спустивши на море кораблі снащені?

Чи вже ж ви на славу троян та Пріама

Кинете Елену, за котору стільки

Ахеїв погибло далеко од роду?

Ні, не губи часу, іди до ахеїв,

Кажного затримай тихими словами

І не дай тягнути кораблів у море».

І пізнав він голос щирої Паллади,

І пішов він живо, і скинув кирею,

І взяв її слідом Евриват Ітацький.

А той пішов живо, найшов Гамемнона,

Взяв ціпок у нього вічне некрушимий,

І пішов до суден мідяних ахейських.

Кого не здибав де, князя чи гетьмана,

Ставав перед кажним і розважно мовив:

«Чи ж тобі не стидно боятись, небоже?

Оставайся тута та других задержуй.

Іще ми не знаєм думок Атрієнка,

Може, він питає і карати хоче;

Не всім було й чути, що казав на раді;

Коли б не озлився, не наробив лиха,

Бо гнів бува сильний у царя народу;

Честь його од Зевса, і Зевс його любить».

А кого з народу находив крикливим,

Ціпком його тріпав і сердито мовив:

«Зупинись, небоже, та слухайся других,

Що за тебе кращі: ти слабий, безсильний,

Невидний на бійці, незначний на раді;

Не всім нам, ахеям, і царями бути;

Зле панів багато, хай один пан буде,

Хай один цар буде, кому вже Кроненко

Дав ціпок і право у нас царювати».

І всіх зупинив він, і знову на раду

З кораблів, з намітів кинулися з криком,

Як ніби та хвиля ревучого моря,

Що в береги б’ється, море заглушає.

І всі посідали, місця позаймали.

Один не стихав лиш Терсіт язикатий,

Що умів, бувало, бридкими словами

Без уму і встиду царів попрікати,

Щоб тільки аргеїв до сміху довести.

Він був найпоганший із всіх під Ільйоном,

Зівсім косоокий і кривий на ноги,

Горбатії плечі всунулися в груди,

А голова клином, ще й рідковолоса.

Противніший був він найбільше Ахіллу

Та ще Одіссею, бо за всіх ганьбив їх.

Тепер Гамемнона він почав ганьбити.

Ахеї і злились і гнівались тяжко,

А він Гамемнона на все горло лаяв:

«Чим ти, Атрієнку, не радий, не ситий?

Наміти у тебе повнісінькі міді,

Много у намітах і дівчат добірних,

Що ахеї дали, як города брали.

Чи ти йще бажаєш, щоб хто із троянів

Приніс тобі викуп за сина з Ільйону,

Котрого добуду чи я, чи хто другий?

Чи, може, ти знову хочеш молодиці,

Щоб з нею де-небудь спати-обійматись?

Не слід тобі, царю, зло робить ахеям.

Діти ми плохії, баби, не ахеї!

Їдьмо ми додому, а його оставмо

Надгороди брати; тогді він пізнає,

Чи нас йому треба, чи не треба, може,

Він у нас зневажив самого Ахілла,

Він у його вирвав його надгороду.

Щастя твоє, царю, що Ахіллес смирний,

А твоя б неправда остатньою була».

Отак дорікав він царя Гамемнона,

Аж до його кинувсь Одіссей премудрий

І з-під лоба глянув і сердито мовив:

«Терсіте заїдний, крикуне горластий!

Стихни і не важся царів дорікати,

Бо ти найпоганший з цілої громади,

Що враз з Атрієнком вийшла до Ільйону.

Не тобі на раді про царя казати,

Погань говорити, поворот трубити.

Іще ми не знаєм, як буде в нас діло

І чи зле, чи добре вернутись ахеям.

Ганьбиш Атрієнка, царя Гамемнона,

Що йому данаї много надавали,

І за те на раді його зневажаєш.

Но я тобі кажу, і то певне буде:

Почую іще раз, що ти будеш лаять,

Не будь в Одіссея голови на плечах,

Не зовись я більше батьком Телемаха,

Як тебе не схоплю, не здеру одежі,

Свити і сорочки, що встид закриває,

А самого з плачем не пущу до суден

Та ще і ціпком сим не пугну із ради».

Мовив і по спині ціпком його вдарив.

І скорчився бридкий, і бризнули сльози;

І синяк червоний виступив на плечах

Од ціпка тяжкого; і сів він, і трясся,

І бридко поглядав, і утирав сльози,

Аж тії сумнії – і тії сміялись

І один другому стиха промовляли:

«О, добра немало Одіссей завдіяв,

І раду радячи і війну ведучи;

Но тепер зробив він найлуччеє діло,

Що сього паскуду здержав од наруги.

Серце його сміле більше не посміє

Бридкими словами царів зневажати».

Так казали люди. І Одіссей мудрий

З ціпком підійнявся; край його Паллада

Кликуном обралась, всіх загамувала,

Щоб задні й передні ахейськії діти

Вислухали мову і розум пізнали.

І став він розумно мовити й казати:

«Се вже, Атрієнку, здумали ахеї

Перед цілим світом тебе осоромить.

Вони занехали, що колись казали,

Як люди з Аргеї в поход виступали.

Казали, повернуть, як Ільйон добудуть,

А тепер як діти, як тії вдовиці,

В сльозах забажали додому вернутись.

Доволі є праці, можна забажати.

Другий через місяць по жінці занудить

На судні весельнім, як його задержать

Бурі зимовії та здутеє море.

А ми тут пробули цілих дев’ять років,

Так тому й не диво, що тужать ахеї

Край кораблів гнутих. Но стидно нам далій

І дарма сидіти і дарма вертати.

Так уже пождімо, трохи потерпімо,

Щоб нам перевірить Калхасову правду,

Бо ми добре знаєм, та й ви тому свідні,

Кого обминули смертельнії Кери.

Вчора, позавчора, як судна ахейські

Збирались в Авліді на лихо троянам

І ми при криниці на бувванах божих

Клали для безсмертних славнії приноси,

Під явором пишним, де джерело било,

З’явилося знам’я. Дракон червонястий,

Страшний, мов Олімпський на світ його сплодив,

З-під буввана виліз і скочив на явір.

Там горобенята малії сиділи

На самім вершечку, закритії листям;

Горобенят вісім, а мати дев’ята.

Дракон і поїв їх, пискунят маленьких.

Літала ще мати, за дітьми тужила;

Він схопив і тую, за крило пійнявши.

Но тільки поїв він і стару і діток,

Як бог зробив диво із того дракона:

Зараз його в камінь обернув Кроненко.

Дій тогді стояли, тільки дивувались,

Но як теє диво вийшло під приноси,

Так до нас і мовив Калхас божевільний:

«Що ж ви замовчали, чорняві ахеї?

Таж вам Зевс премудрий з’явив своє знам’я.

Що пізно, не пізно, слава не загине.

Як той поїв діток і заїв старую,

Молоденьких вісім, а стару дев’яту,

Так і нам тут битись дев’ять літ прийдеться,

А в десятий візьмем місто широченне.

Так він нам і мовив, так воно і сталось;

Тепер оставайтесь, збруйнії ахеї,

Аж поки не візьмем Пріамове місто».

Сказав, і аргеї страшно загукали,

І загули судна од гику ахеїв;

Так вони хвалили мову Одіссея.

Аж от до них мовив Нестор геринійський:

«Та се ми, до лиха, баємо, як діти,

Що їм і не в думці воєнная справа.

І що ж наші будуть клятви, обітниці?

З вогнем піде й рада, і людська умова,

І зливи, і руки, і певнеє слово.

Стільки літ пробувши, сваримося тільки,

А способу к ділу найти не находим.

Ти в нас, Атрієнку, добрий розум маєш,

І ак ти і веди нас на грізнії бійки.

А тії один-два, що мислять іначе,

Тії хай щезають, а по-їх не буде.

Не підем в Аргею, поки не пізнаєм,

Вірна чи невірна Зевсова ознака.

Бо Кроненко, кажу, дав-таки ознаку.

І коли на судна сідали аргеї,

Щоб троянам нести і смерть і погибель,

Він і справа блискав, добрий знак даючи.

Так ніхто й не думав додому вертати,

Не обнявши перше дівчини із Трої

Та не одплативши за муки Елени.

А хто забажає додому вернутись,

Так хай лиш візьметься за корабель чорний,

Він первий дістане смерті та загуби.

Рядь же нами, царю, та слухай і других;

Не залишнє буде, що й я тобі скажу.

Поділи ти військо на сім’ї, коліна,

Збий сім’ю з сім’єю, коліно з коліном,

І коли ахеї на теє пристануть,

Знатимеш, хто гірший і хто луччий буде,

Бо усякий буде битися за себе.

Знатимеш, що й міста не дає узяти:

Чи божая воля, чи людська незмога».

В одвіт йому мовив Гамемнон-володар:

«Луччий ти на раді всіх синів ахейських!

Коли б Зевс, Паллада та Аполлон дали

Таких хоч десяток порядних ахеїв,

Давно би пропало Пріамове місто,

Взяте і обдерте нашими руками.

Но сам Зевс Кроненко завдав мені горя,

Справив на незгоди та на суперечки.

Я оце й Ахілла за дівчину-бранку

Словами зневажив; я всьому виною.

Но як ми зійдемось, тогді безпремінно

Лихая погибель на Трою нападе.

Так тепер до бою ідіть попоїжте,

Та поостріть клюги, щити обдивіться,

Дайте попоїсти коням бистроногим,

Теліжки поправте та вже пам’ятайте,

Щоб весь день оддатись страшному Аресу.

Бо тогді спочинку ні краплі не буде,

Хіба ніч наступить і злість загамує:

Спотіє і ремінь на грудях од щиту,

Зімліють і руки на ратищу твому,

Спотіє і кінь твій, теліжку везучи.

А кого побачу поодаль од бою,

Що буде ховатись край суден вінчастих,

Тому не минути собак або птахів».

Мовив, і аргеї сильно загукали,

Мов хвиля на прірві, як Нот її двигне

На дикую скелю, що вічне у хвилі,

Звідки вітри буйні на ню не подують.

Встали і снували межи кораблями,

Топили в намітах і їли обіди,

І кажний молився богам віковічним,

Щоб смерті позбутись та вдару Ареса.

І сам Гамемнон-цар приносив Кроненку

Вола п’яти років, жирнішого в стаді,

І скликав найстарших, найлуччих ахеїв -

Нестора спочатку, потім Ідоменя,

Потім двох Аяксів і сина Тідея,

Потім Одіссея, мудрого, мов Зевса.

А Менелай храбрий прийшов і без зову,

Бо знав увесь клопіт братового серця.

Кругом вола стали, зливи підійняли,

І, з ними молячись, Гамемнон промовив:

«І сильний і славний Зевсе Хмароходе!

Хай не зайде сонце і мрака не впаде,

Поки двір Пріамів не оберну в попіл,

Поки його брами вогнем не попалю,

Не розпорю броні в Гектора на грудях

Мідею крухкою та многих з дружини

Не положу гризти землю сировую».

Мовив, та Кроненко не вгараздив мови,

Прийняв ніби дари, а праці не збавив.

А ті, помолившись, зливи позливали,

Завернули в’язи, убили, обдерли,

Одрізали стегна, тлущею покрили,

Удвоє зложивши, сирівцем поклали,

Усе підпалили сухими скіпками,

А нутро пробивши, Гефесту оддали,

І як стегна зникли і нутро розпалось,

Посікли й останки, на рожни побрали,

Попекли дотепно, усе повиймали

І по тії праці обід спорядили.

І їм на обіді нічого не бракло.

Коли ж пиття й їдло все було спожито,

Нестор геринійський почав своє слово:

«Славний Атрієнку, царю Гамемноне!

Ніколи і часу тратити даремне,

І те одкладати, що боги судили;

Вели викликати кликунам ахейським,

Щоб народ збирався коло суден чорних,

А ми всі підемо по стану ахейськім,

Щоб живо збудити грізного Ареса».

Гамемнон-володар йому не перечив

І зараз покликав кликунів горластих

Скликати до бою патлатих ахеїв.

І тії скликали, а тії збирались,

Славні отамани, кругом Атрієнка.

Двигнулася також із ними Паллада

З дорогим, нетлінним і безсмертним знам’ям,

Що з його сто китяг золотих одвисло.

Всі на диво звиті, кажна в сто приносів.

З ним вона ходила по війську ахейськім

І йти підмовляла і кажному в серце

Сили додавала до війни та бійки,

І стало їм битись далеко миліше,

Ніж плисти на суднах до рідного краю.

Як вогонь голодний на чорних вершинах

Палить ліс великий і сяє далеко,

Так і бляск од міді при поруху війська,

Сяючи в повітрі, доходив до неба.

Мов стада великі птахів перельотних,

Мов журавлі, гуси, лебеді шиясті

В Азійській долині на джерелах Кайстру,

Сюди й туди в’ючись, тріпають крилами,

Кричать до сидючих і глушать долину,

Так стаї народу з кораблів, з намітів

Висипали разом в долину Скамандрську,

І під ними й кіньми земля гримотіла.

І стільки їх стало в долині Скамандрській,

Скільки листу й цвіту весною буває.

Як мухи без ліку цілими роями

Літають весною по хліву пастушім,

Коли по дійницях молоко збирають.

Стільки на троянів стало серед поля

Патлатих ахеїв, готових до бою.

Як козярі добрі жваво розбирають

Козині отари, як вони зіб’ються,

То так отамани сюди й туди вились

І строїли строї. Із них Гамемнон-цар

Головою й видом подібний до Зевса,

Станом до Ареса, грудьми – Посейдона.

Як бугай у стаді кращий між волами,

Бо до його в стаді горнуться телиці,

Так і Атрієнка волив Зевс сьогодня

Поставити луччим із луччих гетьманів.

Скажіть мені правду, олімпськії Музи,

Бо ви істе всюди і знаєте все ви,

А ми тільки чуєм, а знати не знаєм,

Які у данаїв були отамани,

Бо черні не скажу і не перелічу,

Хоч би десять уст мав, і десять язиків,

І голос невтомний, і мідяне серце.

Як ви, Зевса дочки, олімпськії Музи,

Не скажете самі, хто був під Ільйоном,

Я лиш про гетьманів та кораблі скажу.

Пінелій, Протоенор, Архесілай, Ліїт,

І Клоній – то були гетьмани беотів,

Що в Ірії жили, в кам’яній Авліді,

У Схіні і Сколі, в ліснім Етивоні,

У Теспії, Греї, в пільнім Мікаліссі,

Що край Гарми жили, Ілеззя, Ерітри,

Що жили в Елеоні, Гілі, Петеоні,

В Окалі й Медеї, у славному місті,

В Копах і Евтризі, в голубій Тієві,

Що жили в Хороні, в пільному Алярті,

Що були в Платеї, що в Глісанті жили,

Що були в Гіпофівах, у славному місті,

Та святім Онхісті з гаєм Посейдона.

Що в виннії Арні та в Мідії жили,

Та в святій Нієві і край Антедону.

Їх одних там було п’ять десятків суден,

І в кажному судні сто двадцять беотів.

Славних асплідонян, мінських орхоменян

Вели Аресенки, Аскалах і Яльмен,

Що їх Астіоха в Актора Азьєнка

Дівчиною мала, у терем зайшовши

Та з Аресом сильним крадькома обнявшись;

І з ними йшло разом три десятки суден.

Діти Навуленка, Іфіта старого,

Схедій з Епістрофом вели тут фокейців,

Що жили в Кіприсі, в кам’яній Пітоні

У святії Крисі, Давліді, Панопі,

Що в Анеморії та Ямполі жили

Та ще над рікою, над Кефісом жили

І над Лелеяном – Кефісовим стоком.

І з ними йшло разом сорок суден чорних,

І вони вдвох разом повели фокейців

І займали місто зліва од беотів.

В локрів отаманив Аякс Оїленко,

Менший од Аякса Теламонієнка,

Бо був тонкогрудий і малого зросту,

Но в ратищі первий помежи ахеїв.

Се були із Кіни, Опонта, Калляра,

Із Вісси, і Скархи, і славних Авгеїв,

Із Тархи й Торони, з-над джерел Воагру;

І з ним ішло разом сорок суден локрів,

Усе тих, що жили по той бік Евбеї.

А в славних авантів, що жили в Евбеї,

В Еретрії, у Халкіді, і в винній Гетеї,

У Зевсовім місті приморськім Кіринті,

Що були в Каристі та жили у Стирі,

Вів син Халкедонтів, Аресова лізка,

Славний Елефенор, отаман авантів,

З ним ішли аванти, іззаду патлаті,

Завзяті і вдатні легкими колами

На ворога грудях броні пробивати.

І з ними йшло разом сорок суден чорних,

Тих, що із Афінів, із славного міста

Царя Ерехтея, що його Паллада

Афінська кормила, Еріда родила

І в багатім храмі афінськім поклала,

Де чури ахейські, як годи минають,

Вівцями й волами благають богиню, –

Тих вів Пітієнко Менестей хоробрий,

Що в світі не було рівного до його

І строїти коней і ставити військо,

Один тільки Нестор, і то, що старіший.

За ним ішло разом п’ять десятків суден

Аякс з Саламіну вів дванадцять суден,

І він їх поставив край рядів афінських.

У тих, що із Аргу, кріпкого Тиринфу,

Ермйони й Азини з глибоким лиманом,

З Тризини, Івони, винного Йпідавру,

З Егіни, Масити – в сих дітей ахейських

Один отаманив Діомед хоробрий,

Разом із Стенелом, сином Капанія,

Та із Евривалом, до богів подібним,

Сином Мікестія, внуком Талайона.

Но первим у них був Діомед хоробрий,

І з ним ішло разом вісімдесят суден.

У тих, що з Мікени, багатого міста,

З славного Корінфу, багатих Клеонів,

Що жили у Орні, у Аритиреї

І у Сиківоні, де царював Адрист,

І в Іперисеї, і у Йоноссеї,

І були в Пелліні, і жили в Егії

По цілому взмор’ю, і коло Геліки,

Тих сто суден було в царя Гамемнона;

З ним було найбільше найлуччого люду,

І сам був одітий блискучою міддю,

Гордий, що усіх він замагав собою,

Бо і сам був луччий і много мав війська.

А у тих, що жили у Лакедемоні,

У Фарі та Спарті та в голубій Мессі,

У Врисії жили, в веселих Авгіях,

Що були в Аміклі та Елі приморськім,

Що жили в Лалії і кругом Ітилу,

В тих шістдесят суден вів Менелай храбрий,

Брат Агамемнонів окреме од нього.

Він ішов особно в надії на силу,

І строїв до бою; більше всіх бажав він

Одплатить за муки та сльози Елени.

Тими, що з Пілосу, Трію та Арини,

Із броду з Алфею та славного Ену,

Із Кіпарисенту та з Амхівгенії,

Із Птелею й Елу та з Дорів, де Музи

Одійняли голос в трійського Таміра,

Як ішов з Італи од царя Еврита, –

Бо він похвалявся, що нехай співають

І Зевсові Музи, так він переможе;

А вони й озлились і світ погасили,

Щоб йому не грати, пісень не співати, –

Сими отаманив Нестор геринійський,

І з ним ішло разом дев’ятдесят суден

Тих, що з Аркадії, з-під гори Кілліни,

Із могил Епіта – все народ храбренний,

І тих, що із Феню та із Орхомену,

І що жили в Рипі, Страті і Еніспі,

Що були в Тегеї та у Мантинеї,

Що жили в Стимфалі та у Паррасії,

Тих шістдесят суден правив Агапінір

Славний Анкієнко; і в кажному судні

Все були аркадці жвавії до бою.

А судна весельні плисти через море

Дав сам Атрієнко, Гамемнон-володар,

Бо діла морського вони не знавали.

У тих, що з Вупрасу, і в тих, що з Еліди,

У всіх, які жили в Ірміні й Міренні,

По горі Олені та горбі Алісі, –

У тих тогді було штири отамани.

В кажного з епіїв десять суден було

І одні вів судна Амфімах і Тальпій,

Один Ктеатенко, другий Евритенко;

Другії вів судна Діор Амаринків,

А четверті судна – Поліксин хоробрий,

Син Агаственія, царя Авгієнка.

А ті, що з Дуліху, з виспів Ехінайських,

Що жили за морем супротив Еліди,

Ті були у Мега, Фільового сина,

Що Філь, Зевсу милий, сплодив у Дулісі,

Як утік, озлившись на рідного батька, –

І з ним ішло разом сорок суден чорних.

Одіссей гетьманив у щирих кехвалян,

Що жили в Ітаці, в лісному Ніриті,

В кам’яній Егліпі та у Крокілії,

Що були в Закінті і Сам оселяли,

Що жили в Епірі і против Епіру.

В них Одіссей рядив, до Зевса подібний,

І з ним ішло двадцять суден краснобоких.

Тоант Андременко рядив у етолів,

Що жили в Плевроні, Олені, Пелені,

Приморській Халкіді і у Калідоні.

Бо дітей не стало в старого Інія,

І його не стало, і Мелеагр помер,

Так йому й припало рядити в етолів, –

І з ним ішло разом сорок суден чорних.

Ідомень хоробрий отаманив в критів,

Що жили у Кносі, кріпкії Гортині,

Лікті та Мілеті та в білім Лікасті,

У Фесті та в Риті, городах заможних,

І в тих, які жили в Криті стогороднім.

У тих отаманив Ідомень хоробрий

Та Мерйон, подібний до бога Енвала,

З ними ішло разом вісімдесят суден.

Славний та величний Тлеполем Гераклів

Вивів дев’ять суден з Родосу родосців,

Що жили в Родосі трьома племенами,

У Лінді, Їлізі та в білій Камірі.

У них отаманив Тлеполем хоробрий,

Що його Гераклу сплодила Антьоха,

Взятая з Ефіри, з річки Селлієнту,

Тогді, як громив він міста отаманські.

Тлеполем, як тільки виріс у будинках,

Убив несподівно батькового дядька,

Аресову жилку, старого Лікімна.

І живо збив судна, назбирав охочих

Та й пішов у море, бо на його встали

І сини і внуки сильного Геракла;

І звідав він горя, прибув до Родосу.

Там вони й осіли трьома племенами,

І злюбив їх батько і божий і людський,

І всяке багатство злив на них Кроненко.

Нірій вів із Сими три кораблі рівних,

Нірій – син Аглаї і царя Харона.

І сам був по собі луччий із данаїв,

Що прийшли до Трої, окрім Пелеєнка,

Та тільки слабий був і мав війська мало.

Тими, що з Нісиру, Крапату та Касу,

З Косів Еврипільських, з Калідонських виспів,

Тими заправляли Фейдіпп із Антифом,

Два сина Тессала, царя Геракленка;

І з ними йшло разом цілих тридцять суден.

Тепер тих, що жили в пелазькому Арзі,

Що жили у Алі, Алопі, Трихіні,

Що жили у Фтії, жіночій Елладі,

Всіх тих мірмідонів, еллінів, ахеїв

П’ять десятків суден було у Ахілла;

Но вони не дбали за славную бійку,

Бо нікому було строї їх водити.

Ахілл бистроногий сидів коло суден

В злості за дівчину, Врисівну хорошу,

Бо її нелегко взяв він із Лірніссу;

Він розбив за нюю і Лірнісс і Фіву

І згубив Мініта та ще й Епістрофа,

Синів Евінія, царя Селіпенка.

Через те й сидів він, та живо він встане.

Тих, що у Філаці та в Пірасі жили,

В Деметринім краю, овечім Ітоні,

В приморськім Антроні і травнім Птелеї,

Тих вів Протесилай, поки ще був живий;

Та вже він покрився чорною землею,

Кинув у Філаці зажурену жінку

І хату безверху. Його вбив дарданин,

Як тільки він скочив з корабля на землю.

Правда, вони мали другого гетьмана,

Рядив їх Подаркій, Аресова лізка,

Рідний син Іфікла, владаря Філаки,

І рідний, молодший брат Протесилая;

Но брат Протесилай був старший і кращий,

І військо хоч мало свого отамана,

А все ж сумувало за ним, за хоробрим;

І з ним ішло разом сорок суден чорних.

У тих, що із Фери, з озера Вівіди,

З Віви, Ілафіри, славного Яголку,

В тих однадцять суден було у Евмела,

Що його Адміту сплодила Алкіста,

Одна із найкращих Пелеєвих дочок.

У тих, що з Мітони та із Тавмакії,

З міста Мелевії та із Олізону,

Тих сім суден було в стрільця Філоктета

І в кажному судні плило по півсотні,

Що відали добре битися на луках;

Но сам він на виспі лежав у недузі,

Там його на Лімні ахеї й лишили;

Його змія люта тяжко укусила,

Там він і остався. Но живо аргеї

Згадають край суден царя Філоктета.

Тепер у них другий гетьман отаманив,

У них отаманив Медон Оїленко,

Що сплодила Рина од князя Оїла.

У тих, що із Трикки, з горної Ітоми,

З города Еврита та із Іхалії,

У тих поряджали сини Асклепія

Знахур Подалірій і знахур Махаон,

І з ними йшло разом цілих тридцять суден.

У тих, що з Ормену, з річки Гіпереї,

І в тих, що з Астеру та з горбів Титанських,

У тих отаманив Еврипіл Евемнів,

І з ним ішло разом сорок суден чорних.

У тих, що в Аргіссі та в Гіртоні жили,

В Оркті, та Ілоні, та Оловоссоні,

У тих отаманив Поліпіт хоробрий;

Його Перитою, Зевсовому сину,

Славна Іпподама тогді породила,

Як саме він Фірям догодив мохнатим,

Загнав їх з Пілосу до самих Етиків.

З ним був і Левонтій, Аресова жилка,

Рідний син Корона і унук Кенія,

І з ним ішло разом сорок суден чорних.

Гуній вів із Кефи двадцять і два судна;

З ним ішли енвіни і храбрі переви,

Що строїли доми на зимній Додоні,

А ниви орали понад Титарисом,

Що воду погожу в Піней виливає,

Но з його водою свої не мішає,

А поверх по йому, як масло, стікає,

Бо він витікає з заклятого Стіксу.

Протой Тентриденко рядив у магнітів.

Що жили в Пінії та в ліснім Пілосі;

У них отаманив Протой перельотний,

І з ним ішло разом сорок суден чорних.

Се були гетьмани і князі данайські.

Скажи ж тепер, Музо, хто там був найкращий

І з людей і з коней в війську Атрієнка?

Із коней найкращі коні в Фіритьєнка,

Евмел поганяв їх. Бистрії, як птахи,

Одних літ, і масті, і рівної спини.

Їх сам Сріблолукий випас у Пірії;

Обидві кобили звичнії до бою.

А з людей найкращий за гніву Ахілла

Аякс Теламонів. Бо той був ще луччий,

Та й кращії коні були в Пелеєнка.

Но він сидів дарма при кораблях чорних,

В злості на Трієнка, царя Гамемнона,

І військо над морем то кругами гралось,

То стріли пускало, то з лука ціляло,

І коні їх, кажний при своїй теліжці,

Щипали латаччя та ряску болотну,

А теліжки криті стояли в намітах,

І їх господарі, ждучи отамана,

Ходили, снували і не воювались.

Мов вогонь по ниві, військо полилося,

Земля застогнала, мов Зевс роз’ярився,

І бив у Аримах землю край Тифея,

Де, кажуть, Тифея осталась постеля;

Так під їх ногами земля гримотіла,

І так вони швидко поле пробігали.

Аж тут і к троянам Райдуга злетіла

Од самого Зевса з вістею лихою;

Вони у Пріама раду пораджали,

І всі позбирались, старії й малії;

Перед ними й стала Райдуга летюча

В постаті Політа, Пріам’вого сина.

Що, певний на ноги, чатував троянів

І з верху могили старого Есвіта

Виглядав ахеїв, коли вони ринуть.

Так за нього ставши, Райдуга й сказала:

«Та все-бо ти, діду, балакати любиш.

Ніби час спокійний, а там бійка в полі!

І не раз бував я на бійках завзятих,

Но стільки я війська не бачив ніколи.

Як листя по лісі, як пісок по морю,

Стільки їх пустилось місто воювати.

Гекторе! До тебе мову обертаю.

В Пріамовім місті много побратимів,

Один од другого мовою одрізних;

Так повели зараз, хто в них отаманить,

Хай веде на поле і до бою ставить».

Сказала, і Гектор пізнав її голос.

Рада закінчилась; військо до оружжя;

Брами одчинились; люди повалили

І піші і кінні; став великий гомін.

Край міста в долині стояла могила,

Край неї дорога і звідси і звідти;

Її смертні люди Ватією звали,

А безсмертні гробом жвавої Мірини;

Там стали трояни і їх побратими.

Троян вів на бійку Гектор шоломенний,

Славний Пріаменко; з ним було найбільше

Найкращого люду, здатного до бою.

Дарданів вів славний Еней Анхізенко,

Що його Анхізу сплодила Урода,

На вершині Іди з смертним обійнявшись;

І з ним було разом два Антиноренка,

Архелох з Акамом, свідомії в бійці.

У тих, що в Зелії і край Іди жили

І чорную воду пили із Ессипу,

У тих отаманив Пандар Лікавонів,

Що йому дав лука Аполлон стострілий.

А тих, що з Адристи, та з Апесу були,

І з Пітії були, та з гори Тиреї,

Тих вів із Адристом Амфій тонкогрудий.

Два сини Меропа, віщуна з Перкоти,

Що лучче всіх відав та й дітям не радив

На бійку ходити, но віри не няли,

Бо Кери вели їх до чорної смерті.

У тих, що в Перкоті та в Практії жили,

В Систі, та Авіді, та дивній Арисві, –

У тих отаманив Асій Іртаченко.

Що його величні та пишнії коні

Принесли з Арисви, з річки Селлієнту.

Іппотой вів збори ратників пелазгів,

Самих тих, що жили в родючій Лариссі;

Їх вели ярійці Іппотой і Пелей,

Два сини пелазга Літа Тевтаменка.

Акамай і Пірій строїли фракійців,

Усіх, які жили понад Геллеспонтом.

В кіконів хоробрих один отаманив

Ефім, син Тризина, славного Кеєнка.

Пірехмій хоробрий поряджав певонів,

Що вийшли з Аміду і з річки Аксію,

Що впоює землю гожою водою.

Пілемен завзятий рядив пафлагонів,

Що жили в Енетах, де дикії мули,

Що були в Кіторі, що жили в Сисамі,

Що мали оселі край річки Парфену,

В Кромні, Егіалі і на Ерифінах.

Епістроф і Одій вели алізонів,

Що прийшли з Аліби, де родиться срібло.

А мізів вів Хромій та ворожбит Енном,

Но чорної Кери не втік ворожбою:

Він од Еяченка погиб на потоці,

Де й других троянів немало погибло.

Фрігів доглядали Форкіс та Асканій,

І обидва тяжко палали до бійки.

Антих і Менестей, сини Талемена

Й озера Гігеї, рядили міонів,

Рядили міонів, що були із Тмолу.

Настій отаманив в карів чужомовних,

Що жили в Мілеті та по лісах Твірських,

По ріці Меандрі, по горах Мікальських;

У них отаманив Амфімах і Настій,

Амфімах і Настій, діти Номіона,

Що в злоті виходив на бійку, як дівка;

Но згуби лихої злото не скупило,

Він од Еяченка погиб на потоці,

А все його злото Ахіллу дісталось.

Сарпедон із Главком рядили лікіян,

Що вийшли з Лікії, з бездонного Ксанту.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 23 – 44.