19. Кінець гніву

Переклад С.Руданського

Ткань

Ясная Зірниця встала з Океану,

Щоб богам та людям світло показати;

Фетіда з дарами прибула до суден,

Найшла свого сина, він коло Патрокла

Ридав розпростертий, і навколо його

Плакала дружина. Фетіда ступила

І, взявши за руку, синові сказала:

«Лишім його, сину! Нехай спочиває,

Коли божа воля так йому судила;

А Гефест такую прислав тобі збрую,

Якої ніхто ще не носив на плечах».

Мовила богиня, перед Ахіллесом

Збрую положила; збруя забряжчала,

І всі мірмідони страхом понялися;

Усі одвернулись, не могли дивиться.

І глянув Ахіллес і гнівом понявся,

Під віками очі місяцем блиснули,

І, радий, схопив він небесную збрую

І тішився довго, на диво дивлючись.

А далі проворно до матері мовив:

«Воно таки правда, що збруя од бога,

Бо людям такої збруї не зробити.

Зараз одягнуся; одно тільки горе,

Щоби Манітьєнку в глибокії рани

Мухи не забрались, не сплодили червів;

Вони його живо померлого сточать,

І все його тіло стане істлівати».

Аж йому сказала Фетіда сріблонога:

«Нехай тебе, сину, теє не обходить.

Сама оджену я од його ті мухи,

Що так поїдають лицарів побитих.

І він у вас може цілий рік лежати,

А тіло не стліє, а ще краще буде.

Збирай лиш на раду хоробрих ахеїв,

Забудь тую сварку з царем Гамемноном,

Одягайся в збрую та добувай сили».

Сказала і зараз йому силу дала,

А Патроклу в ніздра пахучого паху

Зараз положила, щоб тіло не тліло.

І пішов Ахіллес по берегу моря,

І гукнув він тяжко і підняв ахеїв:

І тії, що здавна були коло суден,

І ті, що на суднах правили кормою,

І ті, що на суднах харчі роздавали, –

І ті підійнялись, як устав Ахіллес,

Що його так довго на бійці не було.

Аресові слуги – Одіссей премудрий

І славний Тидьєнко – ледве шкандибали,

На ратища спершись, бо ще були хворі;

Вони зато перві і сіли на раді.

За ними на раду прийшов Гамемнон-цар;

І той був недужий: його в лютій бійці

Коон Антинорів ратищем ударив.

А коли усі вже ахеї зібрались,

Устав і промовив скорохід Ахіллес:

«Так би, Атрієнку, нам було зробити,

Коли ми з тобою в ужаленім серці

Завзялися гнівом за дівчину бранку.

Та щоб її була Артеміда вбила,

Як я її, бранку, добув із Лірніссу;

А то стільки люду ахейського згибло

Під ворогом тяжким, як я зауперся.

Гектору й троянам, може, й мило було,

А ахеї довго будуть пам’ятати.

Тепер, і не раді, старе позабудьмо

І милеє серце в грудях заспокоймо.

Я все забуваю; не годиться вічно

В гніві пробувати. І ти тепер живо

Підіймай до бійки хоробрих ахеїв.

Нехай поспитаю, чи ще коло суден

Вражії трояни схочуть ночувати.

А той, мабуть, щиро помолиться богу,

Хто втече од бійки та ратищів наших».

Мовив, і зраділи славнії ахеї,

Що покинув гнів свій славний Пелеєнко.

Аж до них промовив Гамемнон-володар,

З міста підійнявшись, но не поступавшись:

«Храбрії данаї, Аресові слуги!

Слухайте, хто мовить, не перебивайте,

Бо мовити трудно; та й що серед гаму

Можна коли вчути або що сказати?

Говори, як хочеш, ніхто не почує.

Я до Пелеєнка буду говорити,

А вас прошу слухать та брати на розум.

Не раз мене люди і словом судили

І так винували, но я не причина,

А причина Зевс-бог, Мойра й Ерінія.

Самі вони Напасть на мене наслали,

Щоб я у Ахілла вирвав надгороду.

І що було діять? Вона своє взяла.

Ся Зевсова дочка на всіх нападає,

Ноги її тихі, і вона, пропаща,

Не по землі ходить, по головах ходить

І поти вертиться, поки не загубить.

Бо вона і Зевса колись осліпила,

Що в людей найлуччий і в богів найвищий.

Його ж таки жінка Гера обманула

Тогді, коли сина його Гераклія

Мала Алкіміна в Фівах породити.

Він раз похвалився і до богів мовив:

«Вчуйте мене, каже, боги і богині!

Нехай я вам скажу, що в мене на мислі:

Сьогодня такого вродить Ілітія,

Що він над усіми буде панувати

І породить плем’я із моєї крові».

А хитрая Гера до його сказала:

«Неправду ти кажеш, ти його не вчиниш.

Хіба покленися клятвою тяжкою,

Що справді над всіми буде панувати.

Хто сьогодні впаде коло ніг роділлі,

І що родить плем’я із твоєї крові».

І Зевс не завважив хитрощів жіночих,

Клятвою поклявся і каявся довго.

Гера таки зараз кинулась з Олімпу,

В годині прибула до славного Аргу,

До жінки Стенела, Персового сина,

Що дев’ятий місяць із сином ходила.

Вона її дала до пори родити,

А тії не дала. Пішла Ілітія

До Зевса Кроненка і мовила Зевсу:

«Слухай мене, батьку, що я тобі скажу:

Родився володар аргейського люду

Еврістей Стенелів із твоєї крові.

Буде не погано аргеями рядить».

І обняла Зевса великая туга,

І схопив він Напасть за пишнії коси

І в злості поклявся клятвою тяжкою,

Що од сього часу Напасті лихої

В Олімпі і в небі ніколи не буде.

Замахнув рукою і жбурнув із неба!

І вона почала по людях ходити,

А Зевс болів тяжко, коли сина вбачив,

Що він, як підданий, служить Еврістею.

Так було й зо мною, коли Гектор сильний

Став губить аргеїв коло наших суден,

Я згадав за Напасть, що на мене спала,

Пізнав, що Зевс розум одіймав од мене

І рад усе зняти й тобі дари дати.

Пічни тільки бійку та підійми військо,

А дари до тебе усі я доставлю,

Про якії мовив Одіссей премудрий.

Пожди, коли хочеш, слуги мої зараз

Із корабля візьмуть, принесуть до тебе,

І ти будеш бачить, які мої дари».

Аж до його мовив скорохід Ахіллес:

«Славний Атрієнку, царю Гамемноне!

Даси чи ні дари – твоя буде воля.

Тепер якнайшвидше берімся за бійку.

Не слід розмовляти та час одтягати,

Бо діло велике іще не кінчилось.

Нехай буде знати, що Ахіллес знову

Ратищем могучим троян побиває.

І хай із вас кажний за ним битись піде».

Аж до його мовив Одіссей премудрий:

«Не кажи, Ахілле, голодним ахеям

Іти до Ільйону троян воювати.

Не на мале врем’я бійка підійметься,

Як разом два війська докупи зійдеться

Та бог подасть силу обом одинаку.

А скажи їм перше хліба попоїсти,

Та вина попити, то буде і сила.

Трудно чоловіку, хліба не поївши,

З рання до смеркання весь день воювати.

Хоч би він душею і рад би побитись,

Та сам варовіє, йому докучає

І голод, і зага, і ноги не служать.

А коли хто добре попоїсть і вип’є,

Так цілий день може із ворогом битись,

Бо в його і серце стане сміливіше

І сила не слабне аж до кінця бійки.

Скажи ж ти народу піти попоїсти.

А тобі тим часом Гамемнон-володар

Принесе і дари, щоби всі ахеї

Бачили очима і ти вдовольнився.

І він перед всіми тобі покленеться,

Що він не спав з нею і не обіймався,

Як воно годиться жінці й чоловіку,

Щоб тобі на серці спокійному бути.

Потому у себе обід тобі справить

На знак, що з тобою зовсім помирився.

А ти, Атрієнку, поважай і других.

Не стидно цареві і перепросити,

Коли кого сам він доведе до гніву».

Аж до його мовив Гамемнон-володар:

«Мило тебе й слухать, славний Лаертенку!

По правді судив ти, по правді і мовив.

Поклястися рад я од щирого серця,

І та моя клятва правдивою буде.

Хай тільки Ахіллес пожде на годину,

Та й другі ахеї, поки йому дари

Винесуть з наміту та ми присягнемо.

Тобі ж, Одіссею, і кажу, і прошу

Вибрати найлуччих, молодих ахеїв

Та принести дари, що ми для Ахілла

Вчора обіцяли, і дівчат привести,

А Тальтібій живо кабана добуде,

Щоб його зарізать для Зевса та Сонця».

Аж до його мовив скорохід Ахіллес:

«Славний Атрієнку! Царю Гамемноне!

Тогді буде лучче про теє подумать,

Як ми після бою будем спочивати

Та не така сила в мому серцю буде,

Іще тії трупи лежать перед нами,

Що положив Гектор, як Зевс подав славу,

А вам їдло в думці. Не так би я думав.

Хотів би я зараз вивести ахеїв

Голодними к бою, а як сонце зайде

І ми їм оддячим, тогді і поїсти.

А до того часу ні пиття, ні їжа

На душу не піде, коли друга вбито.

Він лежить у мене, проколений міддю,

У двері ногами, і дружина плаче.

Тепер моїх думок ніщо не займає,

Іно кров, та бійка, та тяжкії стогни».

Аж до його мовив Одіссей премудрий:

«Ахілле Пельєнку, ахейськая сило!

Ти за мене луччий ратищем кидати,

Я за тебе луччий пораду давати,

Бо я і старіший і більш світа бачив.

І ти мої ради щиро і послухай:

Бійка незабаром людей насичає.

Де много колосся відрізано міддю,

Жнива невеликі; ваги, що Зевс ними

Людську бійку важить, уже нахилились.

Животом по мертвих нічого тужити.

Кажний день немало падає ахеїв.

Та й як тут по кажнім тугу одбувати?

Хто помер, так того треба поховати,

Один день поплакать і серцем не нити;

А которі в бою живі остаються,

Так тим треба дбати за пиття та їжу,

Щоб могли без стоми з ворогами битись,

Одягнувши тіло мідею тяжкою.

Не ждіте ж ви, люди, другого наказу,

Бо хто буде ждати край суден ахейських,

Тому горе буде. А лучче всі разом

Вдармо на троянів та бійку почнімо».

Мовив і з собою забрав Нестеренків,

Мега Філієнка, Тоанта, Мерйона

І Лікомедія, і ще Меланіппа.

Пішов до наміту царя Гамемнона

І виповнив діло, як слово сказати:

Взяв він сім триніжок, вибраних для його,

Двадцять мисок мідних і дванадцять коней

Взяв він і сім жінок – робітниць дотепних,

Взяв він і восьмую Врисівну хорошу,

І десять талантів золота одважив

І сам поніс злото, а ті за ним дари,

І серед громади все то положили.

І встав Гамемнон-цар. І підняв Тальтібій

Кабана на руки і став коло його.

І взяв Атрієнко свій меч коло боку

І вийняв із піхви; одрізав щетини

І, руки піднявши, Зевсу помолився,

І всі кругом його змовкнули аргеї,

Слухаючи добре царської молитви.

І цар їх молився, дивлячись на небо:

«Будьте ж мені свідки і ти, батьку Зевсе,

І Земле, і Сонце, і ви, Еринії,

Що губите того, хто клятву ламає,

Що я не неволив Врисової дочки

Ні спати зо мною, ні так що робити.

Тихо вона жила у моїм наміті,

А коли неправда, так хай усі боги

Мене покарають за мою неправду».

І розрізав міддю горло кабанові,

І махнув Тальтібій і кинув у море

Рибам на годівля. Аж устав Ахіллес

І милим ахеям почав говорити:

«Сам ти, Зевсе, людям напасть посилаєш,

Бо сам Атрієнко ніколи б і серця

Мого не порушив, ніколи не взяв би

І дівчини в мене; то Зевс захотів лиш,

Щоб многих ахеїв смерті передати.

Ідіть же ви їсти та живо й до бійки».

Промовив Ахіллес і розпустив раду.

Розійшлося військо по своїх намітах,

А дари забрали славні мірмідони,

Принесли до судна славного Ахілла

І дари поклали, дівчат посадили,

А коней візниці в табун одігнали.

А Врисівна красна, як золота Врода,

Тільки що узріла мертвого Патрокла,

Впала і ридала, і дерла на собі

І груди, і шию, і лице хороше

І, мов та богиня, над ним голосила:

«Патрокле мій милий, серцю наймиліший!

Я ж тебе живого покинула, йдучи,

А тепер, прибувши, мертвого знаходжу.

Отак мені вічно туга за тугою!

Бачила і мужа, що батько та мати

Мені його дали, пробитого міддю;

Бачила трьох братів, що мені одна їх

Мати породила, в один день побитих.

І коли Ахіллес побив мого мужа

І взяв город Мінів, ти один, Патрокле,

Втирав мої сльози, казав, що я буду

Жінкою Ахілла, і ти нам у Фтії

Весіллячко справиш з військом мірмідонським.

Тепер і по тобі плакати прийшлося».

Плакали дівчата ніби за Патроклом,

А тут своє горе у кажної було.

А коло Ахілла старшина збиралась,

Їсти запрошала, но він одрікався:

«Прошу я вас, браття, хто з вас наймиліший,

Йдіте, не просіте ні їсти, ні пити,

Бо тяжкая туга к серцю підступила.

Пожду до смеркання, од того не згину».

Мовив і одправив усіх отаманів.

Лиш два Атрієнки та Одіссей мудрий,

Нестор, Ідоменей та Фенікс остались

Його утішати. Но він не втішався,

Поки на криваву не кинувся бійку.

Все згадував друга, і зітхав, і мовив:

«Перше ти, бувало, друже безталанний,

Усякії страви для мене готовив

І живо і скоро, як, було, ахеї

В поле виступали з троянами битись.

А тепер ти вбитий і серце не може

Ні їсти, ні пити із жалю по тобі.

Бо я ні по кому гірше не тужив би,

Не тужив би гірше і за рідним батьком,

Що, може, у Фтії сльози проливає

По рідному сину, а я на чужину

Пішов за Елену троян воювати;

Ні за рідним сином, що живе у Скірі,

Як тільки живе ще Неоптолем красний.

Перше і надія в мому серцю була,

Що я коло Трої, далеко од Аргу,

Один тут загину, а ти же у Фтію

Попливеш на суднах і візьмеш із Скіру

Дитя моє миле і йому покажеш

І добра, і челядь, і стріхи високі,

Бо Пелей удома або вмер од туги,

Або ледве живий од старості свої

І жде тільки вісті про мене лихої

Поки не почує про мою погибель».

І мовив і плакав. Плакали й гетьмани,

Думаючи кожний про своїх домашніх.

Аж глянув Кроненко і змилосердився

І словом летучим мовив до Паллади:

«Чи ж ти, моя доню, про його й забула,

Чи ж ти перестала дбати за Ахілла?

Та ж він одинокий сидить коло суден,

По другові тужить. Усі пішли їсти.

Один він голодний і не їв нічого.

Піди лишень живо, пахучого паху

Положи на груди, щоб він не зморився».

А Паллада й сама думала про теє

І бистро, мов сокіл голосний, криластий,

Кинулася з неба. Ахеї в ту пору

Ставали до строю. І вона Ахіллу

Живучого паху на груди полила,

Щоб йому на бійці голодом не скніти.

І вона до батька знову полетіла.

Посипалось військо од кораблів бистрих,

І, як сніг порою сиплеться од Зевса,

Як Борей візьметься небо прояснити, –

Так густо од суден посипались разом

Шоломи блискучі і круглії щити,

Кованії броні, ратища кленові;

Бляск ішов до неба, і земля сміялась

Од ясної міді, вставав тупот сильний,

А посередині збруївся Ахіллес,

Зуби скреготали, і очі блищали,

Як вогонь горючий, но серце тиснула

Великая туга. І він одягався

В Гефестову збрую, злючись на троянів.

Спочатку назув він виступці хороші

І закріпив добре срібними пряжками,

Потому і броню надягнув на груди,

Звісив через плечі висріблену шаблю

І щит узяв кріпкий, тяжкий та великий,

Що блищав на йому, як місяць на небі.

І як мореходам покажеться з моря

Полум’я блискуче, що в горах на стійлі

Горить одиноко, а їх мимоволі

Несе море буйне далеко од милих,

Отак і в Ахілла од дивного щита

Полум’ям блищало. І взяв він на себе

І шолом могучий, і шолом на йому

Заблищав зорею, і золота грива,

Що викував Гефест, по гребеню вилась.

Спробував Ахіллес, чи збруя по йому,

Чи винесуть збрую його ноги бистрі,

Но вони, як крила, його підіймали.

І взяв він із скрині ратище отцівське

Тяжке та велике, що ніхто з ахеїв

Не міг його двигать, окроме Ахілла,

Що Хірон для батька виробив із клена

На горах Пелейських ворогам на гибель.

Автомед з Алкімом у пишную збрую

Коней заложили, затиснули в зуби

Кріпкії вудила, натягнули віжки,

Ззаду замотали, і Автомед живо,

Батога схопивши, вискочив на коні,

А ззаду Ахіллес скочив на теліжку;

Збруя заблищала, як Іперйон ясний,

І сильно гукнув він на коней отцівських:

«Ксанте і Валію, Подаркині діти!

Думайте іначе нашого візницю

Із лютої бійки до стану вернути.

Не так, як Патрокла, покинули вбитим».

Аж Ксант вітроногий із ярма промовив,

Голову склонивши, і вся його грива,

Із ярма сповзнувши, до землі сягнула.

Йому мову дала Гера білоплеча:

«На сей раз, Ахілле, тебе порятуєм,

Но смерть твоя близько. І не ми причина,

А сам бог великий та Мойра могуча.

Не наше лінивство, не тягота наша

Патроклову збрую троянам оддала.

Но з богів найлуччий, син Лети могучий

Згубив його з світа Гектору на славу.

А ми хоч би духом Зефіровим гнались,

За всіх найбистрішим, но й тобі судилось

Згинути од бога і од чоловіка».

І мову коневу Еринії втяли,

І бистрий Ахіллес до його промовив:

«Та нічого, Ксанте, про те віщувати.

Знаю я й без тебе, що я тут загину

Без батька і неньки, но я не одстану,

Аж поки побоєм троян не насичу».

Промовив і коней погнав попереду.

Примітки

В списку Інституту літератури, який покладено в основу видання, ткані цієї немає. Ми доповнюємо її зі списку Центральної наукової бібліотеки.

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 310 – 320.