18. Нова кова збруї

Переклад С.Руданського

Ткань

Отак тая бійка полум’ям палала,

А Антилох з вістю ішов до Ахілла.

Ахіллес в ту пору сидів коло суден,

Розважав у собі, що кругом робилось,

І далій, зітхнувши, сам до себе мовив:

«Лихо ж моє тяжке! Чого то ахеї

Так біжать до суден, спужанії, полем?

Чи вже того лиха боги не вчинили,

Про якеє мати колись говорила,

Що із мірмідонів луччого трояни

Ще за життя мого сонця світ закриють?

Мабуть, що загинув славний Менітьєнко.

Правду говорив я: погаси вогонь лиш

Та й зараз вертайся, з Гектором не бийся».

Іще ж він про теє розважав у собі,

Як прийшов до його славний Несторенко

І, плачучи тяжко, до його промовив:

«Лихо, Пелеєнку! Почуєш ти звістку,

Про якую лучче б ніколи й не чути:

Убито Патрокла, а б’ються за тіло.

Бо взяв його збрую Гектор шоломенний».

Почув він, і туга його серце вкрила,

І двома руками попелу схопив він,

На голову сипав і почорнив вид свій,

І біла сорочка попелом чорніла.

А сам він, великий, по землі простерся,

Милими руками рвав собі волосся.

Тяжко заридали і бранки Ахілла

І бранки Патрокла; вони до Ахілла

Вибігли з наміту і руками тяжко

Били себе в груди і без сил валились.

І Антилох плакав і сильнії руки

Вдержував Ахілла, бо тяжко боявся,

Щоби він залізом шиї не порізав.

А він ридав тяжко, аж почула мати,

Глибиною йдучи до батька старого,

Вчула й заридала. І збіглись до неї

Усі, які були, морські Нереїди;

Прибігла Талія, Главка, Кімодока,

Нісея і Спія, Хтоя і Алія,

Жвава Кімотоя, Актея, Лімнора,

Меліта, Агава, Єра, Амфітоя,

Дото і Феруся, Прото, Динамена,

Декса, Амхінома і Калліаніра,

Дора і Панопа, славна Галатія,

Німерта, Апсевда і Калліанасса.

Прибігла Клімена, Яніра, Янасса,

Мера, Орифія, космата Матія, –

Усі, які були в морі Нереїди,

Усі позбігались і билися в груди;

Почала Фетіда до них говорити:

«Сестри Нереїди! Вчуйте і пізнайте,

Яке тяжке горе на серденьку мому!

Лихо, що я, бідна, лицаря родила!

Родила я сина храбрішого в світі.

Він виріс у мене, як паросток рівний,

Я його пестила, як квітку садову,

На суднах вінчастих в Іліон пустила

Троян воювати і вже його більше

Живим не побачу в Пелеєвім домі.

Мало йому жити, а й то, бідний, тужить,

І я його тузі помогти не можу.

Піду та побачу, може, допитаюсь,

Яке йому горе на самоті сталось».

Вийшла із печери, і вони за єю.

Перед ними хвилі морські розступились,

І вони прибули до славної Трої,

Ступили на берег, де кругом Ахілла

Стояли рядами судна мірмідонські.

І стала край сина поважная мати,

Ридаючи, сина за голову взяла,

І, плачучи, живо почала питати:

«Чого плачеш, сину? Що за тугу маєш?

Розкажи, не тайся! Бо вже теє сталось,

Про що ти молився, руки підіймавши.

Вже до самих суден прогнані ахеї

І, ждучи на тебе, лихо одбувають».

Аж до неї мовив, стогнучи, Ахіллес:

«Знаю, моя мати, що все теє сталось.

Та що мені з того, коли я Патрокла,

Найлуччого друга з цілої дружини,

Мов голови свої – і того позбувся.

У Гектора й збруя моя дорогая,

Що її Пелею боги дарували,

Як тебе в постелю до смертного вели.

Та що тобі було з безсмертними жити,

Що було Пелею смертную узяти!

Тепер сама мусиш плакати за сином,

Що його вже більше вдома не побачиш,

Бо мені ніколи серце не позволить

Між людями бути, поки Гектор первий

Од ратища мого духу не позбуде.

Заїм за Патрокла, за Менітієнка».

Мовила Фетіда, сльозами залившись:

«Правду, сину, кажеш, загинеш ти живо,

Загинеш ти, сину, за Гектором слідом».

До неї, зітхнувши, Ахіллес промовив:

«Все одно вмирати, коли я і друга

Не міг слобонити. Далеко помер він

І звав мене, мабуть, до помочі стати.

Тепер я і в землю рідну не вернуся

І тут не поміг я ні тому Патроклу,

Ні другій дружині, що в Гектора згибла.

Сиджу коло суден, одсиджую землю,

А я ж із ахеїв до бійки найлуччий,

Бо до ради є в нас луччії другії.

Щоб та вражба божа та людськая щезла

І злість, що і мудрих до біди доводить!

Спочатку здається солодша од меду,

А потім у серці, як дим, виростає.

Довів Гамемнон-цар і мене до злості,

Но ми, і не раді, теє позабудьмо

Та хоч поневолі серце заспокоймо.

Іду, може, в полі Гектора побачу,

Що погубив душу. А вмерти готов я,

Коли Зевс захоче та другі безсмертні.

Смерті не вхилився і славний Геракло,

Що був наймиліший Зевсові Кроненку,

Но Гера з Мойрою і того вморили.

А прийдуть до мене, то й я оддам душу!

А тепер я хтів би тільки славу мати,

Щоби із троянок та славних дарданок

Не одна од горя обома руками

Сльози утирала, стонаючи тяжко.

Хай знають, що довго я не був на бійці.

Іду! Не задержуй! Мене не вговориш».

Аж до його й каже Фетіда сріблонога:

«Правду, сину, кажеш, не злеє то діло

Дружині в нещасті поміч подавати.

Тільки твою збрую мідну та блискучу

Трояни забрали; Гектор шоломенний

Взяв її на себе і єю хвалиться.

Не довго хвалиться, бо смерть коло його.

Но й ти стережися, не ходи на бійку,

Поки мене знову в себе не побачиш.

Завтра, чуть на зорю, я до тебе прийду

I принесу славну од Гефеста збрую».

Сказала й од сина знову обернулась

І до морських сестер промовила живо:

«Ідіть, мої сестри, у море глибоке,

Зайдіте додому до батька старого,

І все розкажіте, а я до Олімпу,

До Гефеста піду, може, він захоче

Мому сину дати славнеє оружжя».

Мовила, і тії кинулися в море,

Фетіда богиня пішла до Олімпу,

Щоб сину достати славнеє оружжя.

І ноги богиню несли до Олімпу,

А ахеї з криком од Гектора бігли

І стали край суден і край Геллеспонту.

Уже і Патрокла, Ахілл’вого друга,

Насилу ахеї од стріл боронили:

За ними гонились і люди і коні,

І Гектор Пріамів, до вогню подібний.

І тричі за ноги хапав Гектор сильний,

Тягнув і щосили гукав на троянів,

І тричі Аякси силою своєю

Його одбивали; но Гектор завзявся,

То кидався битись, то ставав і знову

Гукав на троянів, кидати не думав.

Як лева од стерва, голодного тяжко,

Пастухи не можуть ніяк одігнати,

Отак два Аякси того Пріаменка

Не могли од тіла ніяк одігнати.

Він би таки вирвав, і слави б набрався,

Якби не злетіла Іріда з Олімпу

Підняти Ахілла без відома Зевса

І других безсмертних; за відомом Гери

Вона близько стала і живо сказала:

«Вставай, Пелеєнку, за всіх хоробріший,

Визволяй Патрокла, бо за його бійка

Стала коло суден, і ті і ті гинуть.

Одні, щоб не дати холодного тіла,

А ті, щоб одняти, в Іліон однести.

Думали трояни, а найбільше Гектор,

Рвати, одійняти: він голову хоче

На кіл посадити, одтявши од шиї.

Іди, не пізнися, сором тобі буде,

Як твого Патрокла із’їдять собаки

Або його тіло скалічене прийде!»

Аж до неї мовив скорохід Ахіллес:

«А хто ж із безсмертних послав тут Іріду?

Іріда вітронога йому і сказала:

«А Гера послала без відома Зевса;

Не знає ні Зевс сам, ні другі безсмертні,

Що вкупі панують на горі Олімпі».

До неї і мовив скорохід Ахіллес:

«Та як же ж я піду, коли нема збруї?

Та й мати казала в бійку не ходити,

Поки її знову в себе не побачу!

Обіцяла збрую од Гефеста дати,

А тут я не знаю, чию збрую взяти;

Взяв би щит Аякса Теламонієнка,

Та він десь у йому на самім переді

Врагів побиває край тіла Патрокла».

Іріда ж вітронога йому так сказала:

«Бачимо ми добре, що збруї не маєш,

А стань на рів тільки, покажись троянам,

Може, вони з страху битися покинуть,

І трохи спочинуть зморені ахеї,

Бо на війні люди мало спочивають».

Мовила – щезла Іріда вітронога.

Піднявся Ахіллес, і йому на плечі

Козиную шкуру кинула Паллада,

Голову повила в хмару золотую,

Що кругом із неї полум’ям палала.

І як дим із міста в’ється аж до неба

З далекої виспи, де війна ведеться,

Весь день горожани із ворогом б’ються,

А сонце заходить, вони серед міста

Вогні розкладають, і вогні палають

І світять далеко і всім дають знати,

Щоб ішли на суднах місто рятувати:

Так полум’я било з голови Ахілла.

Став він за стіною, з військом не мішався,

Материне слово заховав у собі,

І став і гукнув він; гукнула й Паллада,

І трояни тяжким страхом понялися.

Як голос ударить з труби голосної,

Коли кругом місто вороги обляжуть,

Так голос ударив з грудей Еяченка.

І всі вони вчули голос Еяченків,

І всі іспужались: гривастії коні

Бігли з теліжками, бо лихо почули;

Спужались візниці, як полум’я взріли

Понад головою славного Пельєнка,

Що ним освітила богиня Паллада.

Тричі з рову крикнув могучий Ахіллес,

І тричі зам’ялись трояни й дардани.

І згинуло двадцять сильних отаманів

Межи теліжками. Тим часом ахеї

Весело Патрокла із-під стріл добули,

На ліжко поклали, і йшла кругом його

Вірная дружина, і йшов і Ахіллес.

І заридав тяжко, побачивши друга

Вірного на марах, пробитого міддю.

Послав його в бійку з кіньми, з теліжками,

Та вже його живим назад не діждався.

А тим часом Гера Сонечко післала

В Океан глибокий мимо його волі.

І Сонечко сіло, і славні ахеї

Стали спочивати од лютої бійки.

А трояни також одійшли од бійки;

Випрягли з теліжок потомлених коней

І враз без вечері стали раду радить.

Радили стоячи, сідать не сідали,

Бо тяжко боялись нападу Ахілла,

Що довго спинявся од лютої бійки.

Первий почав радить Полідам Пантенко,

Бо він добре відав заднє і переднє,

І одної ночі з Гектором родився,

І був так до ради, як Гектор до бійки.

Ото він, розважний, і став говорити:

«Подумайте, милі, бо я би вам радив

Одійти до міста, щоби нас зірниця

В полі не застала далеко од міста.

Бо поки той гнів мав на Агамемнона,

Поти були й слабші на бійці ахеї.

Колись і я радий ночував край суден,

Як була надія судна захопити.

Тепер я боюся сильного Пельєнка,

Бо я його знаю, не буде він довго

На полі стояти, де славні трояни

З ахеями разом силу виміряли.

Він битися буде за жінок та місто.

Послухайте ж ради, ходімо до міста.

Тепер Пелеєнка тиха ніч приспала,

А коли узавтра він на нас нападе

Та ще із оружжям, так дасться нам знати.

Щасливий, хто живий втече до Ільйону,

Бо поїдять многих шуляки й собаки

Богдай мені того й слухом не слихати!

А коли ви мої слухаєте ради,

Так лучче на ринку ніч переночуєм:

Башти та ворота та збитії двері

Кріпкії тисові заслоною будуть.

А взавтра у збруї станемо на баштах,

І тому погибель, хто прийде од суден

Під нашії стіни з нами воюватись.

Він живо до суден побіжить ізнову,

Край нашого міста коней потомивши,

А в місто забратись сили недостане,

Бо перше самого їстимуть собаки».

Аж промовив грізно Гектор шоломенний:

«А мені не мила такая порада,

Щоби нам до міста знову одступати,

Чи ж вам не настило у баштах сидіти?

Колись була слава, що місто Пріама

На злото багате і на мідь багате.

Тепер усі скарби з домів пощезали.

Багато в Міону, багато і в Пригу

Пішло наших скарбів, коли Зевс озлився.

Тепер же, як Зевс дав великую славу

До суден та моря прогнати ахеїв,

Так ти своїх думок і не кажи людям,

Бо ніхто з троянів на те не пристане.

Послухайте лучче, що я вам іскажу:

Ідіть на вечерю всі до свого війська

Та поставте чаші і кажний не спіте,

А хто із троянів журиться за скарби,

Нехай тії скарби передасть на військо:

Лучче своїм дати, ніж дати ахеям.

А завтра до світу, збрую зодягнувши,

Ударимо разом на судна пустії.

І коли Ахіллес встане коло суден,

Горе йому буде; тепер я од бою

Не буду тікати, стану і побачу,

Чи він переможе, чи я переможу.

Енвал не питає і б’ючого губить».

Мовив, і трояни дурні загукали,

Бо Паллада розум у них одійняла.

Гектор злеє радив, так усі пристали,

А Полідам добре – ніхто не послухав.

Всі по своїх станах вечеряти стали.

А ті над Патроклом цілу ніч ридали,

І з них Пелеєнко первий став ридати,

Положивши руки на груди Патрокла.

І ревів він тяжко, мов лев бородатий,

Коли його діток у чорному лісі

Забере мисливий. Він тяжко сумує

І сумний блукає, шукаючи сліду

Того чоловіка, і тяжко лютує.

Так до мірмідонів ревав і Ахіллес:

«Лихо моє тяжке! Пропало те слово,

Що ним потішав я старого Меніта.

Приведу, казав я, сина до Опонту,

Як розбія Трої, спільника добичі.

Та не всі Зевс мислі людськії сповняє.

Обом нам судилось кровію полити

Землю коло Трої, і мене живого

Вдома не зустрінуть Пелей, ні Фетіда.

Мене тут покриє земля сировая.

Ранше ти загинув, но я тебе, друже,

Поти не сховаю, аж поки я збруї

Разом з головою з Гектора не здійму

Та поки дванадцять молодих троянів

Коло вогню твого мечем не поріжу.

А тепер край суден лежатимеш, друже,

І тут над тобою дні і ночі будуть

Ридати троянки та славні дарданки,

Що ми їх добули силою своєю,

Як городи людські прахом розсипали».

І звелів Ахіллес вірнії дружині

Велику триніжку на вогонь покласти,

Щоб живо Патрокла од крові обмити.

І вони триногий казан положили,

Водою налили і дров підложили,

І полум’я разом казан обійняло;

А коли у йому вода закипіла,

Вони тіло вмили, оливою злили,

Дев’яти літ маззю рани заліпили,

Поклали на ліжко, з голови до низу

Полотном обвили, покрили покрівлям,

Всю ніч з Ахіллесом славні мірмідони

Край тіла Патрокла плакали й ридали.

Аж Зевс на Олімпі до Гери промовив:

«Дождалась ти свого, Геро волоока!

Таки підійняла скорого Ахілла.

Мабуть, що ахеї од тебе походять».

А йому сказала Гера волоока:

«Та що ж бо ти кажеш, злючий Кронієнку!

І чоловік зробить теє чоловіку,

Хоча він і смертний і знає не стільки;

Як же ж я, найвища, як кажуть, богиня,

Найвища і родом і спанням з тобою,

А ти над усіми безсмертними рядиш,

Не можу троянам лиха наробити?»

Так вони обоє собі розмовляли.

Тим часом Фетіда к Гефесту прибула

В його дім нетлінний, мідяний, зірчастий,

Що собі на диво скував Кривоногий.

Вона його в поті найшла коло міхів,

Бо він кував разом аж двадцять триніжок,

Щоби їх поставить край свого будинку.

І робив до ніжок злоті коліщата,

Щоб самі собою до богів котились

І самі собою додому котились.

Готові вже були, тільки вух чудесних

Не вспів прикувати і виробляв цвяхи.

Ще ж він пробавлявся видумками тими,

Як прийшла до його Фетіда сріблонога.

Її у кісниках зустріла Харита,

Молода й хороша жінка Кривонога,

І взяла за руку і стала питати:

«Та як же се сталось, що прийшла, Фетідо,

До нашого дому? Давно не бувала.

Ходи лиш до хати та гостею будеш».

Промовила й зараз провела богиню,

Посадила в крісло, цвяховане сріблом,

З підставкою внизу, де ставити ноги,

І зараз до неї Гефеста кликнула:

«Гефесте, ходи лиш! Тебе Фетіда кличе!»

Аж до неї мовив Гефест кривоногий:

«Та се мене кличе славная богиня!

Вона то й давала мені порятунок,

Коли мене мати здумала втаїти

Та скинула з неба. Було б мені лихо,

Щоб мене в ту пору до себе не взяли

Фетіда й Евринома – дочки Океану.

Так я дев’ять років кував ріжні речі:

Застіжки, обручки, ковтки та намиста

В печері пустії; шумів коло мене

Океан великий, і ніхто про мене

Ні з богів не відав, ні з людей смертельних,

Тільки Евринома та Фетіда знала,

Що прийшла до мене; тепер мені треба

За все одплатити поважній Фетіді,

Займай же ти гостю, а я зараз прийду,

Тільки міхи здійму та складу начиння».

Велетень промовив і встав од ковадла.

Задвигав помалу коліньми слабими

І помалу міхи од вогню одсунув,

І зложив начиння у срібную скриню,

І губкою витер і лице, і руки,

І кріпкую шию, і груди мохнаті.

Надягнув сорочку, взяв ціпок у руки

І став шкутильгати; його з обох боків

Золоті дівчата вели, як живії,

Що мають і розум, і серце, і голос,

І ріжним роботам од богів навчились;

Вони його вели, і він помаленьку

Дойшов до Фетіди і, сівши на крісло,

Взяв її за руку і до неї мовив:

«Та з чого се сталось, що прийшла, Фетідо,

До нашого дому? Давно не бувала.

Кажи, чого треба; все для тебе зроблю,

Що можу зробити та вчинити можу».

Мовила Фетіда, дрібні сльози ллючи:

«Гефесте! Чи єсть де такая богиня,

Щоб стільки на серці лиха виносила,

Скільки мені лиха подав Зевс Кроненко?

Мене, морську, з моря, оддав чоловіку

Пелею Ячейку, і я з ним пізналась,

Хоч і не хотіла; а тепер старий він

Лежить у будинках; а тепер і друге:

Дав він мені сина, і я згодувала

Лицаря не сина, виріс він, як лізка;

Я його пестила, як садову квітку,

На суднах вінчастих в Іліон пустила

Троян воювати і вже його живим

Більше не побачу в Пелеєвім домі:

Мало йому жити, а йще, бідний, тужить,

І я його тузі помогти не можу.

Мав він од ахеїв діву в надгороду,

І ту взяв у його Гамемнон-володар.

І став він тужити. Тим часом трояни

Загнали ахеїв аж до самих суден.

Старшина аргейська стала просить сина,

Стала йому дари пишнії давати;

Та сам не пішов він з біди рятувати,

А оддав Патроклу усю свою збрую

І все своє військо і післав на бійку.

Цілий день він бився у Скейськії брамі

І того дня був би й завоював місто,

Щоб Аполлон злючий не вбив Менітьєнка

Та не подав зразу Гекторові слави.

Тепер тебе прошу, вчини мою волю:

Дай синові мому добрий щит та шолом,

Виступці хороші і кріпкую броню,

Бо його трояни взяли із Патрокла

І тепер лежить він, по землі простертий».

І до неї мовив Гефест Кривоногий:

«Не журись, Фетідо, не муч свого серця!

Щоб я так од смерті міг порятувати,

Коли йому прийде смертная година,

Як можу скувати такеє оружжя,

Що хто лиш погляне, буде дивуватись».

Промовив, піднявся і пішов до міхів,

До вогню присунув, сказав роздувати,

І міхи всі двадцять стали в дюри дути

І стали на вугля ріжно подувати

То порою сильно, то порою слабо,

Як Гефесту хтілось так як нужда була.

І кинув він разом на вугля гаряче

І кріпкої міді, і злота та срібла,

Поклав на ковадло велику ковальню

І взяв молот тяжкий і кліщі у руки.

І спочатку щит він викував великий,

Цяцькований всюди; кругом його обід

Тройчатий і ясний із ременем срібним

І щит п’ятилисний; і на тому щиті

Великії дива пороблені були.

І земля там була, і небо, і море,

Сонце невтомиме, і Місяць-підповень,

І всі тії зорі, що небо вінчають:

Пліяда, Іада, Оріон і Арктос,

Що його попросту Возом називають,

Бо він тільки ходить кругом Оріона,

А до Океану митися не ходить.

Там же і два міста вироблено було.

У первому місті весілля справляють;

Молодих при світлі вели через місто,

Дівчата співали весільнії пісні,

Хлопці танцювали, кобзи та бандури

До танцю їм грали, жінки на воротях

Стояли, дивились. А там, серед міста,

Збиралися люди, бо сварка піднялась.

Двоє посварились за плату задушну

І один з них клявся, що все оддав тому,

А той присягався, що він не брав плати.

І взялись обидва свідками кінчити.

Люди потурали то тому, то тому,

Крикуни ходили, людей замовляли,

А старії кругом на лавах сиділи,

І в руках їх були ціпки золотії,

І вони вставали, в колію судили,

І два перед ними дукачі лежали:

Се було для того, хто лучче розсудить.

У другому місті два стани стояли

З оружжям блискучим; вороги бажали

Або місто взяти, або з міста взяти

Всього половину, що в йому найдеться.

Аж тії, що в місті, на засіду взялись.

Зібрали на стіни і жінок, і хлопців,

І старих для виду, а самі за місто.

За містом їх вели Арес та Паллада,

Самі золотії, в золотих одежах,

Хороші, високі, звичайно, як боги,

Бо смертнії люди такі не бувають.

А коли прибули, де мали засісти

Край самої річки, коло водопою,

Вони і засіли, закрившися міддю.

Тільки двох од себе пустили дивитись,

Коли йтимуть вівці та воли рогаті.

Аж живо заграли два пастухи в полі.

Вони стадо гнали, нічого й не знали,

Но ще й не догнали, як тії напали

І разом зайняли волів і овечок

І стадо погнали, пастухів побили.

Аж зачули й тії крики коло стада,

Сидячи на раді, і зараз на коней

Живо посідали і живо прибули,

І стали до бійки край самої річки,

І одні на других ратища кидали,

А Арес і Смута та чорная Кера –

Вона то цілого, то збитого схопить,

То мертвого полем волочить за ноги,

І всі її плечі залитії кров’ю.

Вони, як живії, сходяться і б’ються

І одні у других трупи виривають.

Там була і нива м’якая, широка,

Зорана три рази, і по ній ходили

Із краю до краю плугатарі з плугом.

І коли до краю вони доходили,

Зараз їм у руки вино подавалось

Із рук чоловіка, і вони ізнову

Ішли борозною до другого краю

І ззаду за ними борозна чорніла

По золотім полі; таке було диво.

А то ще зробив він доспілую ниву,

І женці серпами тую ниву жали,

І жатії жмені падали рядами.

В’язальників троє перевесла вили

І снопи в’язали, а діти за ними

Горсті підбирали і на оберемках

В’язальникам несли. А господар мовчки,

На ціпок опершись, стоїть і радіє,

І слуги під дубом вечерю готують.

Вони вола вбили, до пуття доводять,

А жінки за ними муку білу сіють.

І сад виноградний виробив хороший.

І сад золотий був, а ягоди чорні,

І тички по саду все срібнії були,

А рів кругом синій і пліт олив’яний.

І до того саду одна стежка була,

Щоб, коли збирають, виноград носити.

Дівчата і хлопці серцем веселились,

В плетених коробках виноград носили;

Всередині хлопець доскочисто грав їм

На славній бандурі та ще під бандуру

Приспівував пісень, і вони край нього,

Раді та веселі, тупали ногами.

Виробив і стадо волів пряморогих,

Одних самозлотих, других олив’яних,

І стадо із ревом рвалось із обори

До бистрої річки та до очерету.

А ззаду за стадом пастухів чотири

Золотих стояло із дев’яттю псами.

Два леви страшенні із биків передніх

Одного схопили, і він реве тяжко;

Хлопці і собаки разом позбігались,

А ті вола вбили і його утробу

І кров пожирають. Дарма пастухи їх

І самі лякають, і псів підбивають,

Но й тії бояться левів одганяти,

А стануть, побрешуть і знов утікають.

Зробив Кривоногий і славну сіножать

На славній долині, і овець багато,

Обори й наміти, і криті вівчарні,

Зробив Кривоногий і танець на йому

Такий, як колись-то у славному Кносі

Пишній Аріадні виробив Дедал був.

Тут разом і хлопці і славні дівчата,

За руки побравшись, кругом танцювали.

На дівчатах були сорочки ллянії,

А на хлопцях були вишиті, крамнії,

І дівчата мали вінки трав’янії.

А ті на припонах ножі золотії;

І вони то разом вертілися кругом,

Мов колесо теє в гончаря вертиться,

Як він його силу хоче розпізнати;

То одні до других рядами танцюють.

Народ позбирався цілою товпою

I дивиться, радий; співак межи ними

Грає і співає; і два вертопляси

Починають співи і самі танцюють.

Напослідок вивів під ободом самим

Глибокую річку, Океан великий.

І коли кінчив він великого щита,

Тогді уже й броню викував блискучу,

І шолом великий, кований по мірі,

Красний та хороший, і золотий гребінь,

І виступці красні з олива тонкого.

І коли всю збрую кінчив Кривоногий,

Зараз її виніс Ахілловій мамі,

І вона, як яструб, кинулась з Олімпу,

Блискучую броню од Гефеста взявши.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 294 – 309.