21. Бійка на потоці

Переклад С.Руданського

Ткань

Тільки що прибули до броду потоку,

До бистрого Ксанту, Зевсового сина,

Ахіллес розтяг їх і одних до міста

Пігнав по долині, по которій вчора

Ахеї тікали, як лютував Гектор;

І вони тікали, і славная Гера

Туман напускала, з дороги збивала;

А другі загнались у потік глибокий

І падали з плеском, і хвиля шуміла

І в береги билась, і вони із криком

По воді бовтались, з кругів вибивались.

Мов сарана тая од вогню здійметься

І летить до річки, полум’я палає,

А вона од страху падає на воду;

Отак од Ахілла на славному Ксанті

Вода закишіла од людей та коней.

І ратище лицар на березі кинув,

На мирику сперши, а сам із мечем лиш

Кинувся маною і лихо задумав.

І став він рубати, і почали крики

По воді вставати, вода кривавіти.

Як риба порою од свині морської

Тікає од страху у лиман широкий,

А вона лякає, котору попаде,

То так і трояни на тому потоці

Ховалися в кручі. І він, нарубавшись,

Ще дванадцять хлопців захопив живими

На заплат Патроклу, Менітія сину.

Він їх, як оленів, страхом ополошив

І пов’язав руки тими поясками,

Що вони носили на сорочках шитих,

І звелів одвести на бистрії судна,

І кинувся знову врагів побивати.

І взрів Лікаона, Пріам’вого сина,

Що тікав із річки. А його Ахіллес

Пійняв колись, було, в його винограді,

Ніччю налетівши. Він острою міддю

Обрубував смокву – полудрабка ладив,

Аж йому на лихо наскочив Ахіллес,

І взяв його в судно і продав до Лімну;

Викуп дав за його славний Ясоненко;

Іетіон Імврський заплатив немало,

Дістав його звідти і післав в Арисву,

А він утік звідти й додому дістався;

І днів одинадцять серцем веселився,

Прибувши із Лімну, в дванадцятий знову

Попався Ахіллу, котрому судилось

Його против волі к Невиду послати.

Його як побачив хоробрий Ахіллес,

Що він без шолома, ратища і щита,

Що все він покидав, бо в його од бігу

І піт покотився і ноги ослабли,

Зітхнув сам до себе і до себе мовив:

«Великеє ж чудо бачу я очима!

Так тії трояни, що я побивав їх,

Підіймуться знову з підземної мраки,

Як оцей злиденний, проданий до Лімну,

Сюди повернувся; його не спинило

І море широке, що многих спиняє.

Нехай ще зазнає і ратища мого,

Тогді я побачу і переконаюсь,

Чи прийде він звідти, чи його запинить

Земля сировая, що і сильних пинить».

Так він собі думав, а той підступався,

Щоб до ніг упасти, бо тяжко бажав він

Утекти од смерті та чорної Кери.

І кинув Ахіллес ратищем у його,

Но він нахилився, обняв його ноги

І ратище остре йому за плечима

У землю устрягло, тіла не поївши.

І обняв він ноги одною рукою,

А другою сильне ратище зціпивши,

Голосив і мовив бистрими словами:

«Змилуйся, Ахілле! Зумилосердися!

Надо мною можна милосердя мати.

У тебе я хліба попоїв святого

Тогді, як узяв ти мене з винограду

Та продав до Лімну далеко од роду.

Тогді тобі дали сто волів за мене,

Тепер я дам триста. Дванадцятий день лиш

Як я по нещасті прибув до Ільйону,

А тепер я знову до тебе попався.

Немилий я Зевсу, коли він ізнову

Мене звів з тобою; безвічним і мати

Лафоя Альтівна мене породила.

Альтій, її батько, царює в лелегів

У славнім Підасі коло Сатнієнту,

А сама Лафоя була за Пріамом

І двох породила, і обох ти згубиш.

Брата Полідора уже погубив ти,

У первому строю ратище пустивши,

А тут і я згину, бо вже із рук твоїх

Живому не вийти, коли знов попався.

Но я тебе прошу, не вбивай, Ахілле!

То не рідний брат мій Гектор шоломенний,

Що убив у тебе найлуччого друга».

Отак Пріаменко у його просився,

Но почув од його нерадеє слово:

«Не говори, блазню, не кажи про викуп!

То коли Патрокло ще день божий видів,

Тогді я порою жалував троянів

І брав їх живими і давав за викуп;

Тепер ніхто в мене не втече од смерті,

Кого тільки в руки візьму під Ільйоном.

Ніхто, а найбільше Пріамові діти.

Умри і ти, милий! І чого тужити?

Умер і Патрокло, ще луччий за тебе.

Бачиш, який сам я хороший, великий,

І батько мій славний, і мати богиня,

Но й мені од смерті не втекти лихої.

Чи рано, чи ввечір, чи в самий полудень

Прийде і по мене, як хто мене вдарить

Чи ратищем острим, чи з лука стрілою».

Промовив, а в йому і серце зніміло.

Він ратище кинув і простягнув руки,

Но Ахіллес зразу мечем його вдарив

В шию по ключині; весь меч усадився,

Він ниць повалився, по землі простерся

І кров витікала, землю напувала.

Аж його за ногу потягнув Ахіллес

І скинув на річку і до його мовив:

«Отут твоє місце із рибами разом,

Вони твою рану од крові оближуть.

Не мати оплаче тебе на постелі,

А Скамандр у море занесе глибоке

І, граючи, риба вигульне із моря

І поглине тіло твоє, Лікаоне.

Будете ж ви гинуть до звалу Ільйону,

Будете тікати, а я побивати.

Не буде у поміч і потік широкий,

Хоч ви йому часто і биків небитих

На дари даєте і водите коней.

Будете ви гинуть, поки вас не стане,

За того Патрокла та за тих ахеїв,

Що ви їх без мене край суден побили».

І вчув потік теє і тяжко озлився

І став думать думу, як йому Ахілла

Того втихомирить та стать за троянів.

Тим часом Пельєнко з ратищем наскочив

На Астеропея, сина Пілегона,

Того Пілегона, що його од Акса

Мала Перевія, найстаршая дочка

В Акессаменія, з потоком обнявшись.

Но той против його вийшов із потоку,

Два ратища мавши, і Ксант йому сили

Додавав, бо злився, що стільки молодців

Погубив Ахіллес без жадного жалю.

І тільки що близько обидва зійшлися,

Первий запитався хоробрий Ахіллес:

«Хто ти такий смілий, що йдеш против мене?

Против мене йдуть лиш діти нещасливих».

Аж син Пілегонів до його промовив:

«Та що ти, Пельєнку, питаєшся роду?

Та я іздалека, аж із Пеонії,

Привів до Ільйону пеонськеє військо,

І днів одинадцять, що я у Ільйоні.

А рід мій походить од славного Акса,

Того, що найкращу в світі воду має.

В його Пілегон був, а я в Пілегона.

І тепер, Ахілле, зо мною побийся».

І одвів Ахіллес ратище пілоське,

Но Астероп зразу два ратища кинув,

Бо він був звичайний з обох рук пускати.

Одно в щит попало, тільки не пробило;

Золото – дар божий – його не пустило;

А друге на лікті праву руку здерло,

Аж кров показалась, а само далеко

В землю закопалось, тіла не поївши.

Кинув і Ахіллес ратищем летучим

І Астеропея думав повалити,

Та в його не вдарив, а вдарив у берег

І до половини ратище всадилось.

Тогді Пелеєнко з мечем розігнався,

А той схопив живо ратище Ахілла,

Та не міг добути цілою рукою.

Тричі поривався, думав, що добуде,

І тричі не здужав. І тільки вчетверте

Кинувся добути ясен Еяченків,

А з його Ахіллес і висадив душу.

Він його ударив мечем коло пупа –

І черево вийшло, і тьма очі вкрила.

А Ахіллес зараз кинувся на груди,

Обдер його збрую і до його мовив:

«Лежи так, небоже! Несил тобі битись –

Синові потоку – із сином Кроненка.

Твій рід од потоку бистрого походить,

А мій рід походить од самого Зевса,

Родив мене батько владар мірмідонський,

Пелей Еяченко, а Еак од Зевса.

Краще Зевс небесний од земних потоків,

Кращі його й діти од дітей поточних.

Ксант який великий, і той не заступить,

Бо з Зевсом Кроненком битися не може.

З ним ні Ахелой-цар не може зрівнятись,

Ні бистрая річка Океан глибокий,

Що з його виходять моря і потоки,

Всякії джерела й криниці глибокі.

Но і той порою дрижить перед Зевсом,

Як коли ударить ясними громами».

І ратище мідне із берега вирвав,

А того й покинув на піску лежати.

І мертвеє тіло вода захопила,

І в’юни і риби його обгорнули

І з нирок почали тлущу об’їдати.

А Ахіллес знову пішов на пеонів,

Що вже понад берег кинулись тікати,

Як тільки узріли, що їх отамана

На лютії бійці погубив Пельєнко.

І вбив Терсилоха, Міда й Астипіла,

Мніса і Трасія, Ена й Офелеста;

І був би ще других погубив пеонів,

Щоб потік глибокий не став чоловіком

Та з глибини свої до його не мовив:

«Ахілле! Ти тяжко почав лютувати.

Безсмертнії вічно тобі помагають.

Но коли Зевс волив троян тобі бити,

Так жени на поле і там побивай їх,

Бо всі мої гирла трупами заперлись

І я через трупи не можу у море

Воду проливати, а ти все лютуєш,

Перестань їх бити, дивний отамане!»

Аж до його мовив скорохід Ахіллес:

«А хочеш, Скамандре, то так воно й буде.

Дай троянів тільки до міста загнати

Та з Гектором стати, його попитати,

Чи він мене згубить, чи я його згублю».

Промовив і знову взявся до троянів.

Аж до Аполлона став потік гукати;

«Що ж ти, Сріблолукий, не сповняєш волі

Зевса Кронієнка? Казав Кронієнко

Троян спомагати, аж поки вечірня

Мрака не надійде, землі не покриє».

І скочив Ахіллес посеред потоку

З берега крутого, і потік надувся,

Заклекотав тяжко і всі тії трупи,

Що побив Ахіллес, покотив водою

І, як віл, ревучи, викидав на берег.

А живих, що в кручах його поховались,

Закривав од смерті бистрою водою.

Навкруги Ахілла хвиля підіймалась

І в щит його била, з ніг його валила.

І за в’яз Ахіллес рукою вхопився,

Но в’яз повалився із берегом разом,

І загатив воду гіллями густими,

І ліг, як та кладка, з берега на берег.

І здригнув Ахіллес і кинувся з кручі;

Бистрими ногами побіг через поле.

Но бог і по полю гнався за Ахіллом

Чорною водою, щоб того Ахілла

Таки втихомирить та стать за троянів.

І скочив Ахіллес, як ратищем кинуть,

Бистро, мов орел той хижий, чорнокрилий,

Швидкий і бистріший із цілого птаства, –

Отак і він скочив, мідь на його грудях

Страшно забряжчала; він кинувся набік,

Но той за ним гнався з шумом превеликим.

Як той водовідник з джерела крутого

На сади та ниви воду напускає

І заступом чистить рівчаки для неї;

Вода як поллється – камінці маленькі

Котяться під нею, вона по горбочку

Бистро пробігає і переганяє.

Так чорная хвиля за бистрим Ахіллом

Гналась безустанну, бо боги сильніші.

Скільки раз вагався скорохід Ахіллес

Стати та пізнати, чи усі безсмертні,

Які є на небі, на його завзялись,

Стільки раз і хвиля божого потоку

Била його в плечі. Що ступить Ахіллес,

То потік і вдарить його попід ноги

І вибере в його пісок під ногами.

І крикнув Пельєнко, глянувши на небо:

«Ніхто мене, Зевсе, од сього потоку

Рятувать не хоче; одбув би я послі,

Но ніхто не винен тому із небесних;

Одна тільки мати, що мене здурила, –

Вона говорила, що я коло Трої

Згину під стіною од стріл Аполлона.

Вбив би мене Гектор, чоловік хоробрий,

Так за теє мав би і храброго збрую.

А тепер я гину безславною смертю

У сьому потоці, ніби свинопас той,

Що восени хвиля його захопила».

Мовив, і в годині Посейдон з Палладой

Коло його стали у постаті людській,

Руку в руку брали, словом потішали.

І первий промовив Посейдон могучий:

«Хай тебе, Пельєнку, теє не лякає,

Бо ми із безсмертних по милості Зевса

Стоїмо за тебе, і я і Паллада.

Тобі не судилось згинуть од потоку

Живо він затихне і сам ти побачиш,

А ми тобі радим, коли слухать хочеш:

Рукам ти од бійки не давай покою,

Поки не залучиш троян до Ільйону;

Тогді ти, однявши у Гектора душу,

Вертайся до суден і матимеш славу».

Так йому сказали та й пішли к безсмертним,

А той побіг полем радий з тої мови.

Но й поле водою за ним заливалось;

Пливало оружжя молодців побитих,

Пливали і трупи; високо скакав він

Од того напливу і трудно потоку

Було одоліти супротив Паллади.

Но Скамандр ще більше злився на Пельєнка,

Здував свої хвилі, підіймав високо

І до Симоента, гукаючи, мовив:

«Збиймо, брате, силу в сього чоловіка,

Бо живо він місто Пріамове візьме.

Перед ним, завзятим, трояни не встоять,

Вставай же ти живо та наповняй стоки

Водою з джерелів, усіх забери їх

Та підійми хвилі, та повали з шумом

Колоди й каміння, щоб нам його збити,

Бо він замагає і, як бог, панує.

Но йому ні сила, ні вид не поможе,

Ні пишне оружжя, що ляже в болоті

І запливе мулом; я його й самого

Пісками засиплю, камінням покрию.

Не зберуть ахеї і кісток од його,

Таким його мулом занесу великим.

Там його й могила. Не тра буде й гробу

Йому висипати, честь йому робити».

І з клекотом сильним напав на Ахілла

І піною вдарив, трупами, крівлею,

І хвиля червона божого потоку

Стіною піднялась, обняла Пельєнка.

І скрикнула Гера в страху за Ахілла,

Щоб його не взято потоком великим,

І до свого сина Гефеста сказала:

«Устань, Кривоногий, сину мій єдиний!

Не стид тобі буде стати против Ксанту.

Устань лишень живо та підійми пламінь,

А я йду Зефіра й холодного Нота

Просить підійняти великую бурю,

Щоб голови й збрую троян попалити,

Полум’я несучи. Пали понад Ксантом

І ліс берегами і його самого.

Не вважай на просьби, ні на його грізьби

І не спадай з сили, поки не гукну я.

Тогді ти затримай вогонь незгасимий».

Пустив кривий Гефест вогонь незгасимий

Іспершу на поле і попалив трупи,

Що в полі лежали, побиті Ахіллом.

І висохло поле, і води не стало.

Як Борей осінній виноградну ниву

Сушить у годині, тішить господарів,

Так висохло поле, трупи погоріли.

І він пустив пламінь ближче до потоку.

Запалали іви, мирики і в’язи,

Запалав і кипер, і ряст, і латаччя,

Що вкривали стоки бистрого потоку.

Звились в’юни й риби, і одні по кручах,

А другі по стоках сюди й туди вились,

Заморені духом Гефеста Кривого.

Запалав потік сам і словом промовив:

«Гефесте! Нікому тебе не збороти!

І сам я з тобою битися не буду.

Перестань од гніву, а троян Ахіллес

Хай жене до міста, що мені за діло?»

І палав і мовив, а стоки кипіли.

Як котел порою на вогні великім

Наповнений тлущю доброго підсвинка

Кругом закипає, підпалений сушшю, –

Так горіли стоки й вода закипала,

І не могла бігти, і стала безсильна

Од Гефеста сили; тогді він до Гери

Ізмучений тяжко, насилу промовив:

«Чого син твій, Геро, за всіх мене мучить?

Не стільки я винен, скільки тії другі,

Що взяли на себе помагать троянам;

І коли ти хочеш, так я перестану,

Хай він перестане; а ще я кленуся

Троянам у злиднях руки не давати,

Щоб цілая Троя вогнями палала

І її палили хоробрі ахеї».

І тільки почула Гера білоплеча,

До Гефеста зараз промовила мати:

«Годі з тебе, сину, бо так не годиться

Безсмертного бога за людей карати».

І погасив Гефест вогонь незгасимий,

І по стоках хвилі знову покотились,

І Ксант усмирився, і перестав Гефест.

Гера їх розняла, хоч сама ще злилась.

Но другі безсмертні були у незгоді

І різная думка на їх серці була.

І вони збігались з криком превеликим,

І земля стогнала, і небо гриміло,

І Зевс на Олімпі серцем веселився

З божої незгоди, і боги недовго

Без діла стояли; Арес почав діло

І з ратищем первий скочив до Паллади

І почав Палладу словами ганьбити:

«Що ти, псяча мухо, колотню заводиш?

На що горде серце тебе підбиває?

Чи ти пам’ятаєш, як ти раз на мене

Тидьєнка підбила, а сама у мене

Ратище пустила і тіло порвала?

Тепер, що вчинила, за все ти оддячиш».

Промовив і вдарив по страшному щиту,

Що його і Зевсу несила пробити,

А Арес в запалі по йому ударив.

Но та, одступивши, підхопила камінь,

Що лежав на полі, острий та великий,

Що давнії люди поля межували,

Вдарила по шиї і силу одняла,

Впав він на п’ять гонів і запилив патли,

І гримнула збруя. Паллада всміхнулась

І живо до його мовила, хвалячись:

«Не думав ти, блазню, скільки я сильніша,

Що здумав до мене силою рівнятись.

Тепер розплатився за матерні муки

І одібрав кару за те, що ахеїв

На бійці покинув і став за троянів».

Сказала і знову очі одвернула.

А того за руку повела Урода,

І тяжко стогнав він і ледве був живий.

Аж теє узріла Гера білоплеча

І враз до Паллади проворно сказала:

«Глянь-но, незборима Зевсовая дочко!

Знову псяча муха повела Ареса

Із лютої бійки. Ану, дожени їх!»

І Паллада рада кинулася зараз

І вдарила в груди сильною рукою,

І в неї зімліли і ноги, і серце.

Впали вони разом на землю родючу,

А тая над ними мовила, хвалячись:

«Якби-то в троянів усі такі були

Сильні та одважні, що виходять битись

Противу ахеїв, як сяя Урода,

Аресова дружка, що вийшла на мене,

Давно б ми од бійки усі перестали,

Поваливши місто, Іліон поважний».

І на тую мову Гера усміхнулась.

А Землетряс сильний мовив к Аполлону:

«Що ж ми стоїмо так? Коли ті почали,

То й нам не годиться, стидно нам, не бившись,

Іти до Олімпу у Зевсову хату.

Починай, молодший, мені не пристало,

Бо я і старіший і відаю більше.

Чи забув ти, блазню, в безпам’ятнім серці,

Скільки ми з небесних коло Іліону

Набралися лиха, як пішли од Зевса

Та Лаомедонту за певную плату

Цілий рік служили і він рядив нами?

Я троянам стіни висипав широкі,

Щоб місто троянське було незвалиме.

А ти, Аполлоне, випасав для його

Волів круторогих на Іді ліснії.

А коли нам Гори вислужитись дали,

Лавмедонт лукавий забрав нашу плату

Та ще, наругавшись, одіслав од себе.

Тобі, казав, зв’яже і руки і ноги

І продасть в неволю на виспу далеку,

А обом грозився вуха повтинати.

І ми тогді гнівні одійшли од його,

Злючись, що дав слово і його не стримав.

Тепер його людям ти став помагати

І того не хочеш, щоб трояни згибли

Смертею лихою з дітьми і з жінками».

Аж до його мовив Аполлон стосильний:

«Треба, Землетрясе, розуму не мати,

Щоб з тобою битись із-за того люду,

Що, мов теє листя, то з’явиться пишний

І плодами поля себе посиляє,

То гине без духу. Лучче ми обидва

Од бійки спочинем, а ті нехай б’ються».

Промовив і знову назад обернувся,

Побоявся битись із батьковим братом.

Аж його мислива сестра заганьбила,

Його Артеміда почала ругати:

«Тікаєш, Стосильний, даєш Посейдону

І свою замогу і славу велику.

Для чого ти, блазню, того лука носиш?

Щоб ти мені в батька більше не хвалився,

Як ти перед нами колись похвалявся,

Що битися станеш против Посейдона».

Но її на теє Аполлон не мовив,

А тільки сердита Зевсовая жінка

Ганьбила Мисливу бридкими словами:

«Як ти сміла, суко, вийти против мене?

Буде ж тобі лихо, хоч ти й лука маєш.

Зевс тебе дівчатам львицею поставив

І дав їх губити, котору захочеш.

Лучче тобі звірів по горах стріляти,

Аніж на сильніших виходити битись.

А коли ти хочеш, так зараз пізнаєш,

Скільки я сильніша против твої сили!»

Мовила і разом за руки схопила

Лівою рукою, а правою взяла

З плечей її тулу, і тулою стала

По завушках бити, стріли розсипати.

І стала богиня од неї тікати.

Мов тая голубка в скалу утікає,

Як її не вдалось ястребу пійняти,

Так вона тікала, покинула й тулу.

Тогді Аргобоєць промовив до Лети:

«Не буду я, Лето, битися з тобою,

Бо з жонами Зевса трудно воювати.

І ти перед всіми можеш те казати,

Бо мене зборола силою страшною».

Він мовив, а Лета підбирала стріли,

Що всюди валялись по цілому полю,

І, всі позбиравши, пішли за дочкою,

А та аж до Зевса пішла до Олімпу

І, плачучи, сіла батьку на коліна,

На ризу пахучу, і її Кроненко

Пригорнув до себе і з усміхом мовив:

«Хто ж то із Олімпських так тебе зневажив,

Як ніби ти лиха кому наробила?»

Аж йому на теє мовила Мислива:

«Зневажила, батьку, жінка твоя Гера,

Що з неї вся ваша колотня та бійка».

Так вони обоє собі розмовляли.

Аполлон тим часом пішов до Ільйону,

Бо тяжко боявся за городські стіни,

Щоби їх данаї в сей день не розбили.

А другі безсмертні пішли до Олімпу

І, одні сердиті, а другі веселі,

Сіли коло Зевса; Ахіллес ж тим часом

Завряд губив коней і самих троянів.

І як дим підходить до самого неба,

Коли горить місто од божого гніву

І завдає людям і праці і туги, –

Так туги та праці завдавав Ахіллес.

Пріам на ту пору із башти дивився

І пізнав Ахілла; перед ним трояни

Купою втікали, одпору не було.

І сплакав він тяжко і зійшов із башти

І до воротарів почав говорити:

«Держіте ворота в руках на отворі,

Щоб військо до міста могло утікати,

Бо Ахіллес близько і нам лихо буде.

А коли все військо перейде у стіни,

Тогді ви ворота знову запирайте,

Щоби він, пропащий, в стіни не забрався».

І враз воротарі ворота одкрили,

І світ показали ворота одкриті.

Пішов і Мисливий троян рятувати,

А тії до міста, до стіни крутої

В поросі, жажденні, бігли через поле,

І той по них слідом із ратищем гнався.

Серце його кріпло і слави бажало.

Тогді б таки Трою ахеї узяли,

Тільки на ту пору Аполлон мисливий

Підняв Агінора Антинорієнка.

Він йому дав силу і став коло його,

Щоб його од смерті в пору рятувати,

На бук похилившись і хмарою вкрившись.

А той, як заглянув храброго Ахілла,

Виступив, но серце тяжко защеміло,

І здихнув він тяжко і став розважати:

«Як я од Ахілла стану утікати

Туди, куди й другі од його тікають,

То він мене зловить і, певно, погубить.

А як дам Пельєнку гнатися за ними,

А сам мимо міста побіжу од його

Полем Іліонським, добіжу до Іди

І там під горою в чагарях сховаюсь,

То ввечері вийду, змиюся в потоці,

І смерком прибуду знову до Ільйону.

Но що моє серце думає про теє?

Щоб він мене в полі на лихо побачив

Та догнав своїми бистрими ногами?

Тогді я запевно не втечу од смерті,

Бо він хоробріший із цілого світу.

А лучче я вийду прямо против його,

Бо в його і тіло ріжеться од міді,

І душа єдина, і сам, кажуть, смертний,

Тільки йому славу подає Кроненко».

Так до себе мовив і ждав на Ахілла,

І серце палало до війни та бійки.

І як пард порою з дрімучого лісу

Вийде на мисливця, серцем не боїться

І не утікає, як собак почує,

А вдарять стрілами чи ратищем кинуть –

То він і пробитий бійки не кидає,

Поки не поборе або не загине, –

Отак Агінор той Антинорієнко

Не хтів утікати, з Ахіллом не бившись;

І взяв перед себе випуклого щита,

Ратищем прицілив і гукнув до його:

«Мабуть, ти, Ахілле, дуже сподівався

Забрати сьогодня троянськеє місто.

Но ще много лиха од його зазнаєш,

Бо є нас немало, що за батьків милих,

За жінок та діток Ільйон порятуєм.

Може, коло його і сам ти загинеш,

Дарма, що ти лицар і славний, і смілий».

І мовив, і кинув сильною рукою,

І в голень ударив, но не пробив тіла;

Тільки забряжчало оливо на нії,

І ратище мідне знову одлетіло,

І божого дару воно не пробило.

Тогді Пелеєнко став на Агінора,

Но Аполлон сильний не дав йому слави,

А взяв Агінора, обволік туманом,

І дав йому тихо одійти од бійки,

А сам Пелеєнка одводив од війська,

Бо, взявши на себе постать Агінора,

Почав утікати, а той його гнати.

І поки він полем пшеницею гнався

І думав пійняти його на Скамандрі,

Аполлон стосильний з ума його зводив,

Даючи надію, що він його зловить.

Тим часом трояни цілою товпою

Кинулися в місто, і місто повніло.

Ніхто не лишався в полі за стіною

Пізнати, хто живий і хто ліг на полі,

А кажний до міста утікав охочий,

Кого тільки ноги живого донесли.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 334 – 349.