12. Бійка під стіною

Переклад С.Руданського

Ткань

Славний Менітьєнко лічив у наміті

Рану Еврипіла, а там цілим військом

Аргеї й трояни бились, і ні рів той

Не спасав данаїв, ні стіна широка,

Зроблена край суден і ровом обвита;

Бо вони приносів богам не давали,

Щоб вони їх судна і добичу в суднах

Стерегли, без волі богів збудували;

Так вона недовго й цілою пробула.

Поки жив ще Гектор і гнівний Ахіллес

І город Пріамів стояв нерозбитим,

Поти була ціла і стіна ахейська;

Но коли всі луччі трояни погибли

І много аргеїв згибло і осталось,

Город був розбитий на десятім року.

Аргеї на суднах додому поплили,

Тогді з Посейдоном Аполлон поставив

Стіну повалити, звівши всі потоки,

Які тільки з Іди вливаються в море.

І Рис, і Ептапор, і Карис, і Родій,

І Гринік і Есип, і божий Скамандер

Разом з Симоїсом, де стільки звалилось

Шоломів і щитів, і божого люду,

Аполлон усіх їх поспаював гирла,

Щоб дев’ять день лились на стіну; Зевс також

Лив дощем, щоб швидше стіни затопити,

А Землетряс сильний з тризубом передній

Ходив і на хвилю всі пускав основи

Стовпів і каміння, що ахеї склали,

І все зарівняв він повдовж Геллеспонту,

І берег великий пісками засипав,

Стіну поваливши і знову потоки

Одвів, де вода їх чистая струмилась.

От що з Посейдоном Аполлон поставив

Зробить; а тут бійка і крик підіймався

Край стіни; гриміли дилі баштовії

Валені; аргеї, бичем божим биті,

Край суден глибоких стіснені, держались,

Гектора боячись, гонителя злого,

А той по звичаю бурею кидався.

Як на псів порою та людей мисливих

Кабан або лев той скаче і яриться,

А ті против його, в башту постававши,

Стоять і пускають літучії стріли

Із рук, но одважне серце не боїться

І він не втікає, хоч одвага й губить,

І не раз вертиться, пробує їх лаву;

Но куди не скочить, лава подається, –

Так кидався Гектор і скликав дружину

Через рів скакати. Но й бистрії коні

Зам’ялись і сильно хропли, над обривом

Стоячи; злякав їх той рів преширокий,

Що й не пройти було і не перескочить,

Бо всюди обриви крутії стояли

І звідси, і звідти, а там частокіл був

Острий, що набили ахейськії діти,

Кріпкий та високий, врагам для одпору.

І в колісні легкій кінь не перескочить

Через рів, а піші лізли, чи не вдасться.

Аж Полідам, ставши, до Гектора мовив:

«Гекторе і ви всі, гетьмани троянські!

Нерозумно коней на рів наганяти,

Перескочить трудно: там частокіл острий

Стоїть, ще до того і стіна ахейська.

Туди ні спуститись, ні битися кіньми,

Бо тіснота страшна і нас переколять.

Коли Зевс премудрий судив погубить їх

В гніві, а троянам волив дать замогу,

То і я бажав би, щоб те живо сталось,

Щоб ахеї згибли далеко ‘д Аргеї;

Коли ж, обернувшись, вони нас од суден

Поженуть і ми в них на рів попадемо,

То нікому буде й вістки передати

Спасеному в місто із-під рук ахейських.

Послухайте всі ви, що я вам пораджу:

Нехай слуги коней над ровом зупинять,

А ми усі пішо в збруї, із оружжям

За Гектором підем; ахеї не встоять,

Коли на них сходить погибель лихая».

Так Полідам мовив, і Гектор послухав

І з колісні скочив разом із оружжям.

Тогді і трояни кінно не кидались,

А всі позлізали за Гектором божим.

І наказав кажний погоничу свому

Держать коней добре за ровом у строї,

А самі, роздавшись, живо в п’ять таборів

Збились і пустились у слід отаманів.

Одних повів Гектор разом з Полідамом;

Се найлуччі були і тяжко бажали

Стіни розламати і на суднах битись.

З ними Кевріон був третій, а до коней

Гектор дав другого, слабше Кевріона.

Других повів Паріс, Алкатой й Агінор,

Третіх повів Гелен і Дейфоб хоробрий,

Два сини Пріама та ще третій Асій,

Асій Іртаченко, що на бистрих конях

Вийшов із Арисви, з річки Селлієнту.

Четвертих Еней вів, славний Анхізенко;

І з ним два хоробрі сини Антинора:

Архелох з Акамом, свідомії в бійці.

Сарпедон вів славних помагачів дальніх

І в поміч мав Главка і Астеропея,

Бо вони далеко храбрішії були

За других по йому, но сам він був первим.

Ставши один з другим, щит у щит воловий,

Прямо на данаїв пішли; не встоять їм,

Думали, тікать їм на чорнії судна.

Всі другі трояни й помагачі дальні

Послухали добре ради Полідама;

Один тільки Асій, храбрий Іртаченко,

Не хотів оставить коней і візниці,

А з ними пігнався до суден глибоких.

Блазень, не діждав він, вирвавшись од Кери,

Кіньми й коліснею, хвалений, од суден

Назад повернути в Іліон вітристий:

Мойра його перше ратищем побила

З рук Ідоменея, сина Девкальйона!

Він наліво к суднам гнався, де ахеї

З поля утікали з кіньми й коліснями;

Погнався він кіньми, і там не найшов він

Ні воріт запертих, ані засов кріпких;

Їх держали навстіж, щоби їх дружина,

Тікаючи з бою, край суден ховалась;

І прямо він коней погнав, і дружина

Кинулася з криком; не встоять ахеям,

Думали, тікать їм на чорнії судна;

Блазні, вони в брамі найшли двох молодців,

Двох нащадків сильних, хоробрих лапіфів.

Один Поліпіт був, щадок Перитоя,

А другий Левонтій, рівний до Ареса.

Вони ізнадвору високої брами

Стояли, мов дуби на горах високих,

Що вітер і бурю цілий вік виносять,

Бо в землю широко коріння пустили;

То так вони, певні на руки та силу,

Асія до себе ждали нерухомо.

Ті до стіни прямо, воловії щити

Піднявши, пускались з криком превеликим,

Разом із Асієм, Яменом, Орестом,

Хтооном, Іномом та із Адамантом.

А ті за стіною хоробрих ахеїв

Криком підіймали судна рятувати.

Но лиш тільки взріли, що трояни взялись

До стін, і в данаїв крики підіймались.

Скочивши за браму, вони стали битись,

Мов кабани тії, що в горах лісистих

Зачувають крики людські і собачі

І в сторони б’ються і трощать дерев’я,

Стинаючи корінь, і страшно їх зуби

Скриплять, поки духу хто-небудь не збавить;

То так на них збруя мідная скрипіла

Од вражих ударів; вони кріпко бились

В надії на військо та на свої сили.

А військо камінням із башт у них било,

Рятуючи душі, та свої наміти,

Та бистрії судна. І як сніг той сипле,

Коли вітер буйний хмарою потрусить,

І насипле снігом на землю родючу,

Так сипались стріли із рук у ахеїв

І троян, і глухо попід тим камінням

Гули їх шоломи і круглії щити.

І крикнув, і в поли вдарився руками

Асій Іртаченко, і од злості мовив:

«То ж то, Зевсе-батьку, брехуном ти стався!

Думав я, не встоять храбрії ахеї

Од нашої сили та рук некрушимих,

Аж вони, як оси пестрі або пчоли,

Що, виривши гнізда при горній дорозі,

Не кидають хаток, щілочок, а вставши

На людей мисливих, борються за діток,

Отак і їх двоє завзялися брами

Не кидать, аж поки поб’ють або згинуть».

Мовив, но Зевс того і слухом не слухав,

Бо він волив славу Гекторові дати.

А другі на другій брамі воювали.

По-божому трудно все те й розказати,

Бо як стіна ціла, так вогнем палало

Кам’яним. Аргеї й сумні поневолі

Судна боронили; всі боги смутились,

Які лиш данаям в бою помагали.

Всю війну та бійку зносили лапіфи.

Поліпіт хоробрий, той син Перитоїв

Ратищем Даманта по шолому вдарив,

І мідяний шолом не спинив – навиліт

Остріє прорвалось, розкололо череп,

Скривавило мозок, сильного спинило.

Далі ще побив він Пілона й Ормена.

А син Антимахів, Левонтій хоробрий,

Ратищем у пояс побив Іпполоха.

А потому, з піхви острий меч добувши,

Кинувся у строї і вбив Антифата:

Очі в очі вдарив, і той хропнув тілом.

Потому Менона, Ямена, Ореста –

Всіх один за другим повалив на землю.

Но поки з них збруї вони іздіймали,

А там з Полідамом і Гектором разом

Ішли ті найлуччі, що тяжко бажали

Стіни проломити та на суднах битись;

Ішли і в роздумі коло рову стали,

Бо тільки хотіли перейти, як в небі

Орел показався із лівого краю.

Він держав у кігтях страшного дракона,

Живого й хибкого, що міг іще биться;

І він орла в груди вкусив коло шиї,

Назад обернувшись, і той його кинув

Од тяжкої болі всередину війська,

А сам, заквилівши, полетів за вітром.

Трояни здригнули, як посеред себе

Змія увидали – Зевсовеє знам’я.

І Полідам, ставши, до Гектора мовив:

«Гекторе! Ти гудиш, як я що на раді

Добреє говорю, но й підданим бувши,

Не слід говорити криво ні на раді,

Ні в бою, щоб тільки владу твою множить.

Скажу, що по мені луччим видається:

Не йдімо до суден з данаями биться,

Бо так воно й буде, коли нам, троянам,

Тільки ми хотіли перейти, на небі

Орел показався із лівого боку.

Він держав у кігтях страшного дракона

Живого і кинув, не доніс додому;

Не успів донести, своїм дітям дати.

Так і ми, хоч брами і стіни ахейські

Візьмем через силу і сп’ятим ахеїв,

Так без пуття будем од суден вертатись,

Бо много ми кинем троян, що ахеї

Міддю порубають, б’ючися за судна.

Так тобі сказав би всякий божевільний,

Відаючи знам’я, і люд би послухав».

Аж промовив грізно Гектор шоломенний:

«Немилая мова твоя, Полідаме!

Міг би ти що-небудь луччеє сказати.

А коли ти сеє од серця говориш,

Так боги, знать, розум в тебе одійняли.

Кажеш мені волю Зевсову забути,

Яку сам він волив і пообіцявся;

Радиш віру мати в птахів широкрилих.

Я про них не дбаю і не розважаю:

Летить вона вправо к сонцю та зірниці

Чи летить наліво к темному заходу,

Ми віруймо волі великого Зевса,

Що смертними всіми й безсмертними рядить.

Саме лучче знам’я битись за дідизну.

Чого ж ти боїшся кривавого бою?

Хоч ми до одного порізані будем

Край суден ахейських, ти не бійсь загинуть,

Бо у тебе серце несильне й нехрабре;

Но коли ти з бою втечеш або словом

Другого одклониш од війни, так зараз

Од ратища мого простягнешся трупом».

Мовив і рвонувся вперед, і дружина

Кинулася з криком, і Зевс хмароходний

Пустив з гори Іди бурю, що на судна

Куряву підняла, і ахеїв низив

І подавав славу Гектору й троянам.

І вони в надії на знам’я та силу

Кинулись валити ахейськії стіни,

Рвали зуб’я в баштах, ломили засіки,

Хилитали дилля, що ахеї, було,

В землю повбивали баштам на підпору.

Рили і вповали, що стіну ахейську

Звалять, но й данаї з міста не сходили,

А, вкривши засіку кріпкими щитами,

З-під них побивали врагів під стіною,

Аякси ж обидва по баштах ходили

І всюди в ахеях силу підіймали.

Кого добрим словом, а кого і грізним

Двигали, коли хто одставав од бою:

«Милії аргеї, хто луччий, хто средній,

Хто гірший, бо в полі не всі одинако

Б’ються, от тепер вам усім стало діло!

Ви знаєте самі; так хай же до суден

Ніхто не втікає, губителя вчувши.

Ви вперед ідіте, ще других зовіте,

Може, Зевс Олімпський і нам подасть силу

Верх у них одбити і к місту їх гнати».

Так вони в ахеїв силу підіймали.

І як ті сніжини повалом повалить

В такий день зимою, коли Зевс устане

Посніжить і людям стріли показати,

Заспокоїть вітри і сипле, аж поки

І гір не покриє, і горбів високих,

І степів квітчастих, і нив чоловічих;

Сипле на затоки і береги моря,

І хвиля з’їдає сніг той, но там далі

Все криється снігом, як Зевс ним посипле, –

То так і каміння повалом валилось

Те в троян, а друге – од троян в ахеїв.

І як стіна ціла, так стук оддавався.

Може, б і не вдалось Гектору й троянам

В стіні браму взяти й засову велику,

Щоб Зевс на аргеїв не підійняв сина

Свого Сарпедона, як на волів лева.

Він виставив щит свій рівний та хороший,

Кований із міді, що мідник дотепний

Скував і поверху воловії шкури

Злотими шнурками пришив до обводу;

Він виставив щит той, два ратища зціпив,

І пішов, мов лев той горний, що вже довго

Не пробував м’яса і зве його серце

Овець поспитати, в кошару забратись.

Дарма, що він бачить пастухів овечих

З ратищами й псами, що овець пильнують;

Він, не попитавшись, не йде од обори,

А скаче й хватає або сам він первим

Під ратищем гине з руки нехибкої.

То так Сарпедона серце закликало

На стіну напасти, засіку прорвати.

І мовив до Главка, сина Іпполоха:

«За що ж то ми, Главку, саме перве маєм

І крісло, і м’ясо, і повную чарку

В Лікії і всі нас за богів вважають,

І наділ великий маєм коло Ксанту,

Що виноград родить і яру пшеницю?

Треба ж нам за теє первими з лікійців

Стоять і йти первим на лютую бійку,

Щоб про нас сказали славнії лікійці:

«Ні, таки не дарма Лікією правлять

Наші отамани, їдять овець тлустих,

П’ють вино медове; зате їх і сила

Кріпка, вони б’ються первими з лікійців».

Друже! Якби можна, щоб не йти до бою,

І вже й не старіться, і смерті не мати,

То я й сам не йшов би з передніми биться

І тебе не слав би на славную бійку.

А то на погибель є доріг багато,

Її не втекти нам і не обминути;

Так ходім на славу чужу або нашу».

Промовив, і Главко пристав, не перечив.

Пішли і вдвох разом повели лікійців.

І здригнув, узрівши, Менестей Пітьєнко,

Бо до його башти вони лихо несли.

Зирнув по ахеях, чи де отамана

Не найде, щоб лихо теє одвернути.

І побачив разом двох Аяксів сильних,

Що стояли, й Тевкра, що йшов із наміту

Тут же; та їм крику не чуть його було,

Такий там був стукіт, аж до неба била

Луна од їх щитів, шоломів хвостатих

Та брам, бо всі брами зайняли і, ставши.

Силою завзялись розбить і ввігнаться.

Він послав к Аяксам кликуна Тоота:

«Побіжи, Тооте, та поклич Аяксів,

Попроси обох їх; се йще лучче буде.

На нас наступає лихая погибель:

Ідуть отамани лікійськії тії,

Що вихрили й перше на боях кривавих.

А коли і там їм праця і нетуга,

Так хай тільки прийде Аякс Теламонів

Та захопить Тевкра, змисного до лука».

Мовив, і кликун той вчинив його волю,

Перебіг живенько по стіні ахейській,

Став коло Аякса і до його мовив:

«Аякси, гетьмани мідяних ахеїв!

Просить вас Пітьєнко Менестей хоробрий

Прийти та з ним працю на час поділити

Та просить обох вас, се йще лучче буде,

Бо там живо стане лихая погибель.

Ідуть отамани лікійськії тії,

Що вихрили й перше на боях кривавих.

А коли і тут вам праця і нетуга,

Так хай тільки прийде Аякс Теламонів

Та захопить Тевкра, змисного до лука».

Мовив, і послухав Аякс Теламонів

І враз к Оїленку лепетом промовив:

«Стій ти тут, Аяксе, і ти, Лікомеде!

І храбрих данаїв к бою підіймайте,

А я туди піду і стану до бою;

Я живо вернуся, тільки їм поможу».

Мовив і пустився Аякс Теламонів,

І з ним Тевкер разом, брат його родимий,

Та ще третій Пандій з Тевкеровим луком;

І коли прибули к башті Менестея,

Поза стіну йдучи, в нужді їх застали:

Як чорная буря, рвались на засіку

Славні отамани і князі лікійські;

А ті їм назустріч бились, аж гуділо.

Аякс Теламонів первий побив прахом

Друга Сарпедона, славного Епікла.

Він його ударив мармором великим,

Що був за стіною на крайній засіці,

Його молодцеві й обома руками

Нашому не взяти, а він замахнув ним

І враз йому шолом потрощив і череп

Поміжчив на молот, і він водолазом

З башти опустився і дух кості кинув.

А Тевкер у Главка, сина Іпполоха,

Із стіни крутої стрілою ударив

У голую литку і спинив од бою.

І він тихо скочив, щоб хто із ахеїв

Рани не завважив і не поглумився.

І жаль Сарпедону стало, як пізнав він,

Що Главко одходить, но сам таки бився.

І враз Тесторенка Акаманта вдарив

Ратищем, потяг ним, і той за ним ниццю

Упав, і на йому збруя загриміла.

А Сарпедон руку поклав на засіку,

Рвонув, і засіка впала, стала гола

Стіна і дорога для многих одкрилась.

Аякс його з Тевкром вдарили – сей з лука

Вдарив його в ремінь ясний через груди

Од хибного щиту, но Зевс одвів Керу

Од свойого сина, не згубив край суден.

А Аякс ударив у щит, і навиліт

Остріє прогналось, буйного спинило.

Він подався трохи, но засіки все ж він

Не лишив в надії, що слави добуде,

А враз обернувшись, гукнув до лікійців:

«Що ж бо ви, лікійці, силу занехали!

Скільки я не сильний, а мені самому

Дороги до суден вам не проложити.

Ануте зо мною, разом лучче діло».

Мовив, і, прийнявши попрік отаманський,

Вони кріпко стали кругом отамана.

А аргеї також строї спосиляли

Із-за стін – їх ждало великеє діло,

Бо й славні лікійці не могли в данаїв

Стіни проломити, к суднам путь одкрити

Ні храбрі данаї не могли лікійців

Од стіни одбити, як ті підступили.

Як два чоловіка за межу поспорять,

Взявшися за сажень на спільному полі,

І в малому місті за поровень спорять,

Так і їх засіки ділили; через них

Один у другого вони розбивали

І щити волові, й щитики пухові,

Много було вбито холодною міддю

Таких, що втікали й хребет одкривали,

Но много і прямо через щит навиліт.

Башти і засіки усі з обох боків

Запливали кров’ю троян та ахеїв,

А все несил було спудити ахеїв:

Вони, мов ваги ті у чесної прядки,

Що на шайки вовну кладе і рівняє,

Рівно, щоби дітям на хліб заробити, –

То так у них бійка рівною стояла,

Аж поки не дав Зевс слави Пріаменку.

Він кинувся первий на стіну ахейську

І голосом сильним гукнув ік троянам:

«Ануте, трояни! Валіть у ахеїв

Стіну та на судна вогонь подавайте!»

Промовив, хоробрий, і всі його вчули.

Кинулися разом на стіну і живо

До зубців піднялись, ратищами пручись.

А Гектор ніс камінь, що там коло брами

Лежав і був знизу широкий, а зверху

Острий був; його би і двом найсильнішим

Нелегко вагою на віз підійняти

За нашого часу, а він його двигнув.

Вже то дав Кроненко, що він легким здався.

І як пастух шкуру сам несе овечу,

В одну руку взявши, і ваги не чує,

То так і той Гектор ніс до воріт камінь,

А ворота були кріпко дуже збиті,

Двійні та високі і дві зсередини

Засови в них були на однім запорі.

Підійшов і став він, замахнувся, вдарив,

Ще й ноги розставив, щоби кріпше вдарить.

І бігуни трісли; камінь всередину

Гуркнув; заскрипіла брама, не спинили

Засови; затвірки тріснули надвоє

Під каменем кріпким, і ринувся Гектор,

До ночі подібний на лиці, і міддю

Страшною блищав він, два ратища острих

Держав; окрім бога, ніхто не спинив би,

Як він став у брамі; вогнем сяли очі.

І він повернувся, гукнув ік троянам

На стіни кидаться, і ті його вчули.

І одні на стіни пішли, а другії

Полили в ворота. Данаї побігли

До суден глибоких, і став крик великий.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 188 – 199.