13. Бійка коло суден

Переклад С.Руданського

Ткань

Зблизив Зевс до суден Гектора й троянів

Та й кинув на лихо, на лютеє горе,

А сам став дивитись ясними очима

На землю фракійців, змисників до коней,

То на землю мізів, то кобилодоїв

Набіжних, і бідних, і тяжко правдивих.

І вже очей ясних не звертав на Трою,

Бо вже він не думав, щоб хто із безсмертних

Став запомагати троян чи данаїв.

Но Землетряс сильний чатував не дарма:

Він дивом дивився на війну та бійку

З високого Саму Фракії лісної,

Бо звідти виднілась і цілая Іда,

І Пріамів город, і судна ахейські;

Там він з моря вийшов, тужив по ахеях,

Троянами збитих, і злився на Зевса.

І з гори крутої живо став ступати;

Задрижали гори і ліси високі

Під ногами бога; і тричі ступив він,

А четвертим ступнем дойшов аж до Еги.

А там у лимані були його доми

Злоті, марморові, вічно некрушимі;

Туди і пішов він, запріг у теліжку

Коней мідноногих, бистрих, злотогривих;

Сам одівся в злото, взяв батіг у руки

Золотий, чудесний, вийшов на теліжку

І пішов по хвилі. І заграли кити

Круг його по хвилях, владаря пізнавши;

Простелилось море; і гналися бистрі,

І мідної осі в морі не мочили;

Вони живо гнались до суден ахейських.

А єсть у лимані широка печера

Серед Тенедосу та крутого Імбру;

Там Посейдон сильний остановив коней,

Випріг із теліжки, підкинув їм паші,

Наложив на ноги пута золотії,

Кріпкі, нерушимі, щоб вони дождали

Його повороту, і пішов до суден.

Трояни в запалі, мов вогонь, мов буря,

За Гектором з криком рвалися товпою

В надії і судна ахейськії взяти,

І край них ахеїв до ноги побити.

Но Посейдон сильний, Землетряс могучий,

Пробудив ахеїв. Він як вийшов з моря,

Так і став Калхасом по виду і мові,

І мовив Аяксам, храбрим і без того:

«Ви одні, Аякси, спасете ахеїв,

Взявшися до сили, а не до утіки!

Мені то байдуже, що в другому місті

Сильнії трояни стіну перелізли;

Їх усіх запинять хоробрі ахеї;

А тут мені страшно, щоб тут не податься,

Бо сюди пожаром Гектор наступає,

Що Зевсовим сином себе величає.

І бог такий буде, що й вам подасть силу

Против його стати і других підняти;

І ви проженете злючого од суден,

Хоч би й сам Олімпський кріпив його сили».

І Землетряс мовив і до обох разом

Ціпком дотулився і додав їм сили,

Оживив їх жили, і ноги, і руки,

І кинувся далій, мов той яструб хижий,

Що, з гори крутої разом підійнявшись,

Кидається полем на другого птаха;

Так од них пустився Посейдон могучий.

Аякс Оїленко первий догадався

І зараз промовив до Теламоненка:

«Се хтось із Олімпських віщуном обрався

Та й казав нам, брате, за судна стояти;

Ні, се не Калхас був, віщун божевільний;

Бо се я завважив і по його ступнях

І його колінах – знати уже бога.

Та й мені самому і серце у грудях

Забилось сильніше до війни та бійки,

І руки, і ноги вогнем запалали».

Аж до його мовив Аякс Теламонів:

«Та й мої щось руки до ратища линуть,

І буриться сила, і ноги обидві

Самі поступають; готов сам побитись

З Гектором неситим бійкою лихою».

Так поміж собою вони розмовляли,

Раді тії силі, що їм дав безсмертний.

А Землетряс сильний вже розбуджав других,

Що ззаду край суден серце одживляли.

В них уже од бійки і жили зніміли,

І душа зімліла, бачачи троянів,

Що вони товпою стіну перелізли;

Вони поглядали, сльози проливали

І не сподівались лиха пережити.

Но Землетряс сильний зараз пробудив їх,

Підійшов до Тевкра, потім до Ліїта,

Пенела, Тоанта та до Діїпіра,

Ще до Меріона та до Антилоха,

Кажного соромив і кажному мовив:

«Сором вам, молодці! Та я тільки й думав,

Що ви нашим суднам дасте порятунок!

Та як ви од бійки будете втікати,

То вже нас сьогодня трояни й заможуть.

Ах, тяжкеє ж чудо бачу я очима,

Якого й не думав, щоб воно з’явилось:

На нашії судна пустились трояни,

Що, було, як лані, у темному гаю,

Добича шакалів та вовків і пардів

І слабі й несмілі, ходячи блукають. –

Так, було, трояни ахейської сили

На одну годину не могли одперти.

А тепер за містом коло суден б’ються

По вині гетьмана, недбалості війська.

На того озлившись, не хтять рятувати

Кораблів летучих і коло них гинуть.

Та вже нехай винен, нехай тяжко винен

Славний Атрієнко, Гамемнон-володар,

Що він обезславив сильного Пельєнка,

Та нам із-за того бійку не лишати.

Поправмося! Храбрий поправиться може.

Вам же й не пристало од бійки тікати,

Бо всі ви найлуччі; я б не сперечався

З другим чоловіком, що бійки не знає

Та й боїться битись; а на вас я злюся.

Таж ви тим недбальством ще більшеє лихо

Стягнете на себе. Подумайте кажний

Про стид та наругу; бо бійка велика.

Уже Гектор сильний коло суден б’ється,

Розбив і ворота, і кріпку засову».

І Землетряс мовив і збудив ахеїв.

І коло Аяксів такі стали строї,

Що їх би не згудив ні Арес могучий,

Ні сильна Паллада, бо самі найлуччі

Гектору й троянам насупротив стали

Списою до списи, щитами до щитів,

Шол’мом до шолома і мужем до мужа.

Шоломи хвостаті стукались боками,

Так стояли густо один край другого.

Ратища тремтіли у руках могучих,

І вони йшли прямо і битись палали.

Та на них ще ранше вдарили трояни.

Гектор попереду, мов камінь скалистий,

Що його з вершини бистра річка звалить

І дощем великим од скали одціпить;

Він скоком валиться, і ліс під ним стогне,

А він летить прямо; впаде серед поля

І бистрий одразу далі не валиться –

Так Гектор хвалився край моря пробоєм

Наміти та судна забрати в ахеїв.

Та тільки нагнався на густії строї,

Став невгомонимий, на нього ж ахеї

Ратища подвійні і мечі підняли

І геть одігнали, він подався збитий

І голосом сильним крикнув до троянів:

«Трояни, лікійці і храбрі дардани!

Стійте! Не надовго панувать ахеям!

Нехай вони строї баштами складають,

Знаю, що поляжуть од ратища мого,

Як тільки поможе Герин муж могучий».

І додав їм знову і сили, і духу.

І от Пріаменко Деїфоб зазналий

Виступив, закривши груди круглим щитом,

І ступав помалу, закрившися щитом.

Та Мерйон на нього ратищем прицілив,

Вдарив і не схибив по щиту воловім;

Та ратище довге щита не пробило,

А хруснуло в клюзі. Деїфоб одразу

Щит одвів воловий, ратища спужавшись

Храброго Мерйона, а той до дружини

Одійшов могучий, жаліючи разом

Ратища й замоги, що програв даремне.

Він пішов к намітам та суднам ахейським

По ратище друге, зоставлене в кущі,

А там таки бились і крик був страшенний.

Тевкер Теламонів первий побив Імбра,

Хороброго сина Ментора конвода.

Він жив у Підеї до сходу ахеїв

І мав Мідсекасту, Пріамову дочку;

Но коли прибули кораблі данайські,

Він прибув до Трої, помагав троянам

І жив у Пріама, як рідна дитина.

Його в вухо Тевкер ратищем ударив

І ратище вирвав, і той повалився.

Як ясень нагорний, іздалеку видний,

Підрубаний міддю, к землі віти клонить.

Так він повалився, і брязнула збруя.

І пустився Тевкер збрую обдирати,

А Гектор на нього ратищем прицілив.

І Тевкер поглянув і ледве вхилився,

А той Амфімаха, внука Акторйона,

На льоту до бійки в груди його влучив,

Він хропнув об землю, і брязнула збруя.

Гектор і пустився з висків камінистих

Силою зірвати шолом Амфімахів,

Та Аякс на його ратищем прицілив,

Но в тіло не влучив, бо страшною міддю

Він весь був обшитий, а в щит його влучив

І одпер з розмаху. І Гектор подався,

А обидва трупи забрали ахеї.

Стихій і Менестей, дуки афінейські,

Взяли Амфімаха к ахейському люду,

А храбрі Аякси Імбрія схопили.

Як два леви серну у собак зубатих

Вирвавши, густими несуть чагарями

І держать у пащах од землі високо,

Так його Аякси високо держали,

Збрую обдирали, голову ж од шиї

Одсік Оїленко, злий за Амфімаха;

І кинув він її, мов клубом, на військо,

І вона під ноги Гектору упала.

Аж Посейдон тяжко серцем обізлився,

Що внук його згинув на бійці кривавій;

Пішов по намітах та суднах ахейських

Будити данаїв на гибель троянам.

Йому і зустрівся Ідоменей храбрий,

Він ішов од друга, що з поля недавно

Він прибув, підбитий міддю під коліно.

Ідомень покликав знахурів до його

Та й пішов з наміту, бо йще думав битись.

Аж до його мовив Землетряс могучий

Голосом Тоанта Андремонієнка,

Що по всім Плевроні і всім Калідоні

Етолами рядив і мався за бога:

«Ідоменю критський! Де ж похвальба тая,

Що єю троянам хвалились ахеї?»

Аж до його мовив Ідоменей критський:

«Та ніхто, Тоане, з нас тому не винен,

Бо всі ми, здається, уміємо биться;

І страх обридливий ще не брав нікого,

Ніхто із лінивства бійки не вхилявся;

Но, видно, так мило вічному Кроненку,

Щоб ахеї згибли далеко ‘д Аргеї.

Но ти був, Тоане, іздавна завзятий

І будив, бувало, кого слабим бачив.

Не лишай же й нині, зви кажного к світу».

І до його мовив Землетряс Посейдон:

«Щоб той, Ідоменю, не поплив од Трої,

Щоб тут він остався на втіху собакам,

Хто в сей день без діла ухилиться бійки!

Бери ж свою збрую та ходи зо мною;

Як підемо разом, то, може, й що вдієм.

Вкупі то й слабії сильними бувають,

А ми ж і храбренних вміли побивати».

Мовив і пішов бог до людської праці,

А Ідомень живо побіг до наміту.

Взяв на себе збрую, два ратища зціпив,

І знову пустився, мов блискавка тая,

Що її Кроненко пускає з Олімпу

Людям на ознаку і вона палає,

Так на його грудях мідь палахкотіла.

Аж йому назустріч Меріон попався,

Що йшов до наміту по ратище мідне;

До нього й промовив Ідоменей храбрий:

«Мерйоне Моленку! Друже мій єдиний!

Чого же прийшов ти, покинувши бійку?

Чи тебе підбито острою стрілою?

Чи ти прийшов з вістю, але сам ти бачиш,

Що я йду до бійки, а не до наміту».

Аж Меріон мудрий до нього і мовив:

«Ідоменю, царю критян міднозбруйних!

Прийшов, чи не маєш ратища в наміті,

Бо те вже зламалось, що було у мене,

Вдаривши по щиту храброго Дейфоба».

Ідоменей критський до його і мовив:

«Не одно, а двадцять найдеш, коли хочеш;

Всі вони в наміті стоять під стіною,

Всі вони троянські, забрані з побитих,

Бо я з ворогами здалеку не б’юся.

Там ратища найдеш, і випуклі щити,

І шоломи ясні, і броні блискучі».

Аж Меріон мудрий до нього і мовив:

«Повно і у мене в судні та наміті

Троянської збруї, та бігти незручно,

Бо й я, сказать правду, битись не забувся

І все попереду стаю серед поля,

Як тільки тяжкая бійка запалає;

Запевне, що, може, хто з мідних ахеїв

Того і не знає, так ти усе знаєш».

Ідоменей критський до нього промовив:

«Знаю твою храбрість, що про те й казати?

Бо як би усі ми на засідки сіли,

Де кажного храбрість зразу пізнається,

І плохий і храбрий виходять на воду,

Бо в плохого краска на лиці міниться,

І ноги не служать, і гнуться коліна,

І він припадає на обидві ноги,

І серце у грудях стукотить страшенне;

Він жде тільки смерті і тремтить зубами;

А храбрий ніколи лицем не міниться.

Не дуже й боїться, а в засідки сівши,

Одного й бажає, щоб швидше побиться;

То й там твоя сила й рука не опала б,

А коли б припало підстріленим бути,

То не в тил, не в шию стріла б тая впилась,

А впилась би в груди або в здуховини,

Саме б як ти гнався між первії строї.

Годі ж нам, мов дітям, про те розмовляти,

Щоби хто часами не став нарікати.

Біжи ж до наміту за ратищем кріпким».

Меріон, подібний до бога Ареса,

Миттю із наміту взяв ратище мідне

І сильний до бою пішов з Ідоменем.

Мов Арес смертенний виходить до бою

Разом з своїм сином Страхом незборимим,

Що й самих хоробрих і тих залякає,

Йдуть вони з Фракії на сильних ефірів

Або на хлегіян і їх не вважають,

А славу дарують одному котрому.

Так ті отамани, Мерйон з Ідоменем,

Летіли до бою, оковані міддю.

Аж Меріон первий до того промовив:

«Де ж ми, Девкаленку, станемо до бою,

Чи справа, чи зліва, чи посередині?

Бо йще так ніколи патлатим ахеям

Не було, здається, потреби до бою».

Аж до нього мовив Ідоменей критський:

«Для суден сердитих доволі і других;

Там Аякси й Тевкер, справний і до лука,

Жвавий і до бою на рівному полі;

Вони і наситять неситого боєм

Гектора Прийменка, будь він і храбріший;

Буде йому тяжко зі всім його пилом

Замогти їх силу та кріпкії руки

І судна палити, як тільки Кроненко

На бистрії судна полум’я не кине.

Ні, Теламоненко тому не піддасться,

Хто смертним родився і в землі кормився,

І разиться міддю і тяжким камінням.

І перед Ахіллом, що збурює строї,

Став би він на полі, та слабший на ноги.

Наліво підемо; там живо побачим,

Чи ми кого вславим, чи хто нам дасть слави».

Меріон, подібний до бога Ареса,

Туди і пустився, куди той порадив.

А ті, як узріли храброго Йдоменя,

Його й його друга, і збруї блискучі,

Крикнули товпою й кинулись на його,

І бійка поспільна встала коло суден.

Як вихри повстануть од буйного вітру,

Коли по дорогах куряви багато,

І стовпом збивають із куряви хмару,

Така стала й бійка, кажний палав серцем

Другого пробити точеною міддю;

Страхом пробирало на смертельнім бою

Од ратищів довгих, що в тіло встрягали;

Очі погасали од мідного бляску

Шоломів і збруї і щитів блискучих

У цілого війська. Небоязний був би,

Хто б тут веселився, серцем не смутився.

Так тії Кроненки, на два стани ставши,

Хороброму люду лиха завдавали.

Зевс бажав замоги Гектору й троянам

Для слави Ахілла, но всіх він ахеїв

Не хтів погубити під тим Іліоном,

Тільки хтів Фетіду та сина уславить.

А Посейдон сильний спомагав аргеїв,

Випливши із моря. Він жалкував тяжко

Троянцями збитих і на Зевса злився.

А вони обидва один рід і плем’я,

Тільки що Зевс старший і більше міг знати;

Так той і боявся помагать видючи

І ходив по війську в виді чоловічім.

Так вони над ними мотуза тягали,

Мотуза тяжкого бійки й суперечки,

Що людей немало живота позбавив.

Ідоменей сивий, ставши за данаїв,

Вдарив на троянів і страхом обдав їх,

Вбив Отріонея, що його з Кавісу

На війну недавно слава затягнула.

Він просив без дарів дочки у Пріама,

Славної Кассандри – і за те дав слово

Одігнать од трої хоробрих ахеїв.

І Пріам пожилий дати обіцявся,

І той воювався, обіцянці радий.

Но Ідомень в його, як він виступав лиш,

Ратищем прицілив, і не спасла броня

Мідная, блискуча, – він в черево влучив,

І той повалився, а той став гукати:

«Тепер, Отріоне, за всіх тебе вславлю,

Як ти нам учиниш, на що давав слово

Старому Пріаму; він обіцяв дочку,

І ми дамо теє і встоїмо в слові;

Дамо в Атрієнка дочку прехорошу,

Добудемо з Аргів, як тільки ти з нами

Іліон добудеш, залюднене місто.

Ходи лиш до суден, так ми, як годиться,

Про сватання скажем, бо й ми свати добрі».

І його за ноги потягнув із бою

Ідомень хоробрий. Аж піднявся Асій

Піший вперед коней, що хропіли ззаду

В руках у візниці, – він кинувся було

Вбити Ідоменя, но той його зразу

Вдарив в підбороддя і пробив навиліт.

І, як дуб, він хропнув, або як тополя,

Або сосна тая, що на горах люди

Її підрубають, щоб судно строїти;

Так він розпростертий лежав перед кіньми,

З скреготом деручи кривавую землю.

Остовпів візниця, розуму позбувся,

Йому і не в думці од вражого стану

Коні повернути. Його в середину

Антилох і влучив, і не спасла броня

Мідная, блискуча, – він в черево влучив,

І той із теліжки трупом покотився.

А Антилох храбрий, взявши його коні,

Пігнав од троянів до славних ахеїв.

На Ідоменея, за Асія злючись,

Деїфоб погнався, став ратищем цілить;

Ідоменей глянув і зразу вхилився,

Бо він заховався за випуклим щитом,

Що із шкур волових та ясної міді

Блищав на все поле з двома каблучками.

Він весь ухилився, ратище пробігло

І тільки край щиту задзвенів од його.

Но і той не дарма замахнув рукою,

А вбив Іпсинора Іппасіаненка,

Пробив йому печінь і схолодив жили.

І Деїфоб сильно почав викликати:

«Так тепер і Асій лежить не без плати,

І він на одході в пекельнії брами

Зрадіє, що має спідручного в себе».

Мовив, і аргеї тяжко затужили,

Більше ж уразився Антилох хоробрий,

Та вражений тяжко, друга не покинув;

Він живо прискочив, закрив його щитом,

І його підняли два вірнії други:

Мікіст Ехієнко і дивний Аластор,

І к суднам понесли і тяжко тужили.

А Йдомень тим часом з сили не збивався,

А йшов хоч троянця нічею покрити,

Хоч самому впасти за лихо ахейське.

І от Алкатоя, хороброго сина

Славного Есвіта, що мав за собою

Анхізову дочку, славну Іпподаму,

Що в матері й батька була наймиліша,

Бо всіх вона сверсниць своїх замагала

В красі, і в роботі, і в розумі добрім,

За те й мала мужа найлуччого в Трої, –

Його-то Йдоменем Посейдон і стратив,

Засліпивши очі та спутавши ноги:

Він не міг тікати ані ухилятись,

Він стояв без руху, як стовп або ясен,

Поки його в груди ратищем не вдарив

Ідомень хоробрий; він пробив на ньому

Мідяную збрую, що його вкривала.

Збруя забриніла; ратищем пробитий,

Він хропнув, а клюга аж у серце впилась,

І серце ще билось, ратищем хитало,

Аж поки в нім сили Арес не подужав.

Тогді Ідоменей став сильно гукати:

«А що, Деїфобе? Чи буде доволі

Аж трьох за одного? Дарма ж ти хвалився!

Ходи лиш, небоже, та стань против мене,

Тогді й сам пізнаєш Зевсового щадка.

Бо Зевс родив Міна, хранителя Криту,

А Мін родив сина Деукаліона,

Я ж син Девкальйонів і в Криті паную,

А сюди прибув я на лихо тобі, знай,

Та батькові твому та й усім троянам».

І Деїфоб сильний почав міркувати,

Чи йому з троянців кого запросити

І разом з ним вийти, чи стати самому?

І по його мислі видалося лучче

Піти до Енея. Він стояв за військом

Із самого заду, злючись на Пріама,

Що йому за храбрість не давав поваги;

Той, край нього ставши, до його промовив:

«Енею троянський, тепер тобі треба

За шурина стати, коли серце маєш.

Ходи ж рятувати того Алкатоя,

Що тебе маленьким приучав удома:

Його Ідоменей життя вже позбавив».

Мовив і порушив серце в його грудях,

І він із запалом вийшов на Йдоменя,

Но й той не дитина, тікати й не думав,

А стояв, мов сильний кабан меж горами

Один на поляні; він щетину їжить,

І очима світить, і клеваки точить,

Готовий одбити і псів, і мисливих.

Ідоменей храбрий стояв, не вхилявся

І ждав на Енея і тільки на поміч

Кликав Аскалафа, храброго Дійпіра,

Афара, Мерйона та ще Антилоха.

На них і гукав він бистрими словами:

Сюди, мої милі! Дайте порятунок!

На мене страшенний Еней нападає.

Він тяжко охочий сильних побивати,

Бо він молодий ще і сильно могучий.

Будь ми однолітки, то в сії ж годині

Або б сам мав славу, або йому дав би».

І по його слову всі край нього стали,

І всі свої щити до плечей склонили,

А Еней тим часом викликав до себе

Деїфоба, Парія та ще Агінора,

Все троянських дуків, і вони пігнались,

Мов з бараном вівці із паші до пійла;

Пастух поглядає і серцем радіє.

Так зраділо серце храброго Енея,

Коли він їх бачив кругом коло себе.

І край Алкатоя стали вони тяжко

Ратищами битись, і мідь на їх грудях

Страшно дренькотіла, як вони збивались.

Аж от два затяжці із цілого тлуму,

Еней з Ідоменем, рівні до Ареса,

Вийшли порубатись смертельною міддю,

Еней в Ідоменя первий замахнувся,

Та той ранше бачив, міді ухилився,

І клюга схибнула і в землю устрягла,

І ратище дарма із рук полетіло.

Ідоменей зразу влучив Еномая,

Пробив броню ясну, пробив і утробу,

І той повалився, за землю вхопився.

Ідоменей вирвав ратище із трупа,

Но ясної збруї не міг іздійняти,

Бо його стрілами кругом обсипали,

А в ногах старечих вже сили не було

За ратищем бігать, ані ухиляться.

Він умів на місті лихий час міняти,

А з поля тікати ноги не служили.

Він ішов помалу, а Дейфоб у його

Ратищем і вдарив, бо був злий на його,

Та не попав в його, попав в Аскалафа,

В Енівалієнка, в плече його влучив.

Він об землю хропнув і за землю взявся,

А Арес кривавий про теє й не відав,

Що син його згинув у бою кривавім.

Він по волі Зевса сидів на Олімпі

В хмарі золотії, де разом сиділи

І другі безсмертні, витурені з бою.

А край Аскалафа знову стали битись.

Дейфоб з Аскалафа зірвав шолом ясний,

Аж Меріон бистрий, рівний до Ареса,

В самий його рамінь ратищем ударив,

І шолом з рук випав і брязнув об землю.

Меріон, як яструб, кинувся на того,

І ратище довге із раменя вирвав,

І одступив знову. А того Політа

Брат його родимий, попід боки взявши,

Повів його з бою аж до його коней,

Що позаду бою та бійки стояли

З погоничем добрим і в добрій теліжці.

Його в тяжких муках коні і повезли,

І кров з його рани по руці стікала.

А там таки бились, і крик був страшенний.

Еней Афарія Каліторієнка

В саме горло влучив ратищем смертельним.

І голова звисла з шоломом і щитом,

І його покрила смерть невгомонима.

Антилох Тоона із тилу ударив,

І розсік по спині жилу хребтовую,

Що по хребту в гору іде аж до шиї,

Розсік її цілу; той наознак хропнув,

І обидві руки до своїх наставив;

Антилох пустився, став збрую здіймати,

А його трояни кругом обступили,

І били по щиту пишнім та широкім,

Та несил дряпнути міддю Антилоха,

Бо Землетряс сильний, Посейдон могучий,

Спасав Несторенка і межи стрілами.

Він один не бився, він був межи ними,

І ратище в його ніколи не спало,

А вічно тремтіло, і він тільки й думав,

Чи здалеку влучить, чи вдарить ізблизька.

Завважив його був Адамант Асьєнко

І живо підскочив і ратищем гримнув

В середину щита, но Посейдон сивий

Не дав сину згинуть, ратище зломилось,

І одна часть стала як шмаляна скалка

В щиті Антилоха, а друга одпала.

Той живо до своїх, тікаючи смерті,

Меріон наздогін ратищем прицілив,

І вдарив Асьєнка саме серед пупа,

Де сама боляча ураза буває.

І той сам подався за ратищем слідом.

Як той віл, що люди на горах піймають

І ведуть до себе, хоч він і не хоче,

Так і він пручався, та тільки не довго.

Меріон хоробрий ближче підступився,

Клюгу з його вийняв, і тьма очі вкрила.

Гелен Діїпіра мечем прездоровим

По виску ударив і збив з його шолом;

Шолом спав із нього, і хтось із ахеїв

Підняв його з поля, як він покотився,

А очі у того чорна ніч покрила.

Аж от Менелая жалем обгорнуло,

Він з грізьбою вийшов на царя Гелена,

Ратищем трясучи, а той підняв лука,

І сходились разом: один прицілявся

Ратищем колючим, а другий стрілою.

Пріаменко первий ударив стрілою

По яснії броні, та стріла одбилась.

Мов з тої лопати по гладкому току

Одскакують зерна бобу чи гороху,

Як повіє вітер та махне молотник,

Так од тої збруї славного Мен’лая

Стріла одлетіла і впала далеко.

Атрієнко ж того по руці ударив,

Що єю держав він хорошого лука.

І ратище мідне пройшло через руку.

Той живо до своїх, руку опустивши,

Ратище кленове за ним волоклося;

Його з руки й вийняв Агінор сердечний,

І завернув руку у звитую вовну,

Що її прислугач носив при цареві,

А на Менелая виступав Пісандер.

Його Мойра злая вела на погибель,

Щоб ти, Менелаю, справив його з бою.

І тільки докупи обидва зійшлися,

Кинув Атрієнко, та в сторону вдарив,

А кинув Пісандер – по щиту ударив,

Но міді навиліт не здужав пробити:

Щит широкий здержав, і ратище трісло,

А той, радий, думав, що вже його вбито.

Аж от Атрієнко, за меч ухопившись,

Кинувсь на Пісандра, а той із-під щита

Вихопив сокиру з держалом оливним,

Славну та велику, і вдарили разом.

Сей того ударив по щиту хвостатім

Попід самий гребінь, а той його вдарив

У лоб понад носом, і хруснули кості,

І очі упали на землю криваву.

Впав він, Атрієнко наступив на груди,

Обдер його збрую і став похвалятись:

«А кинете брати данайськії судна,

Трояни невірні, неситії боєм!

Більшого не треба сорому та стиду,

Як ви нам зробили, собаки паскудні.

Ви не побоялись гостинного Зевса,

За те ж ваше місто він колись повалить.

Забрали ви в мене жінку молодую

І скарби великі за її гостинність,

А тепер завзялись ще бистрії судна

Вогнем попалити, побити ахеїв.

Но як не яріться, а стихнете живо.

Кажуть, Зевсе-батьку, що ти наймудріший

Меж людьми й богами і все іде з тебе;

А ти помагаєш людям нечестивим,

Троянам, що злостю тільки оддихають,

Що ситими в бою і бути не можуть;

Но на все ж є ситість, на сон і любощі,

На милії співи і на хороводи.

І все ж то миліше од лютого бою,

А в троян на бійку ситості немає».

І з сими словами кривавую збрую

Ізняв із Пісандра і оддав дружині,

А сам знову втерся помежи передніх.

Вдарив був на його Арпальйон Пілменів,

Що з батьком до Трої пішов воюватись,

Но й він не вернувся у рідную землю.

Він по щиту вдарив славного ‘Трієнка,

Но міді навиліт не здужав пробити,

І став він до своїх од смерті тікати,

І став оглядатись, щоб мідь не попала,

Но Мерйон по йому ударив стрілою,

І стріла попала у правую кульшу

І похіром наскрізь вийшла понад кістю.

Впав він коло своїх і духу лишився.

Він лежав простертий, мов черв’як дощовий,

І кров з нього лилась і землю росила.

Його і підняли славні пафлагони

І з жалем повезли прямо до Ільйону,

І з ними йшов батько, ридаючи тяжко,

Бо не міг оддячить за вбитого сина.

Аж за нього Паріс злостію озлився,

Бо він колись гостем жив у пафлагонів,

Так він і ударив мідною стрілою.

Аж був там Евхінір, віщун із Полвідів,

Славний і багатий, родом із Корінфу.

І знав він, що згине, а пішов на судна,

Бо не раз, бувало, чув він од Полвіда,

Що він або вдома од слабості згине,

Або од троянів при суднах ахейських.

Тяжко йому було і лихо ахейське

І своя хороба. Не хтів би він муки,

Та той його в вухо край челюсті вдарив,

І дух з його вийшов і тьма очі вкрила.

А там таки бились і вогнем палали.

А Гектор сердешний не знав і не відав,

Що зліва край нього його військо гибло,

Що живо ахеї слави сподівались,

Бо Землетряс сильний і додавав духу

Хоробрим ахеям, і сам помагав їм.

Він там був, де браму повалив спочатку

І розірвав строї сильнії данаїв.

Там перед ним були на березі моря

І судна Аякса і Протесилая;

Там і стіна була сама невисока,

Там були добірні і люди і коні.

Там були беоти, пишнії явони,

І локри, і фтії, і славні епії;

Всі вони до суден його не пускали,

Та не було сили Гектора одперти.

Афінці меж ними переднії були,

І вів їх Пітьєнко Менестей хоробрий

Із Фідієм разом, Стихом та Віасом.

Еліїв вів Мегій, Амфіон та Дракій,

А фтіями рядив Медон та Подаркій.

І Медон ізліва був син Оїлія.

І брат був Аяксів, та жив у Філаці

Далеко од роду, бо там убив брата

В мачухи своєї, у Евріопіди.

Другий син Іфіклів, а унук Філаків;

Вони вперед фтіїв грудьми поставали,

Рятуючи судна з беотами разом.

700 Аякс Оїленко стояв край Аякса

Теламонієнка і не одступався.

Як два воли чорні по новії ниві

В однаковій силі тягнуть криве рало,

І піт коло рогів кругом виступає,

А воли, ярмом лиш розлучені пишним,

Ідуть борозною і зралюють землю, –

Так вони стояли один край другого,

Но в Теламоньєнка гаразд таки було

Храброї дружини, що щит його брали,

Як з праці та поту гнулися коліна;

А край Оїленка локри не стояли:

Вони не уміли битись серед поля,

Бо вони не мали ні шоломів мідних,

Ні випуклих щитів, ні ратищ кленових,

А тільки на луки та кручену вовну

Сподіючись вийшли вони до Ільйону

І стрілами рвали троянськії строї.

Так ті попереду із довгим оружжям

Супротив троянів та Гектора бились,

А сії іззаду сипали стрілами.

І трояни м’ялись, збитії стрілами.

Так живо б трояни покинули судна

І з соромом тяжким в Ільйон повернули б,

Якби Полідамій Гектора не зрушив:

«Гекторе! Тугий ти, щоб других послухать!

Коли тобі далась воєнная справа,

Так ти забагаєш ще радою брати.

Но все ж те одному трудно разом мати,

Бо іншому дав бог воєнную справу,

Іншому дав танці, а іншому співи,

А іншому в серце дав Зевс розум добрий,

І много народу користують з його,

І городи в славі і сам у користі.

Так я тобі й кажу, як по мені лучче.

Всюди кругом тебе бійка запалала:

Храбрії трояни, як стіни забрали,

Одні розійшлися, а других немного

Із многими б’ються межи кораблями.

Так іди ж ти лучче та поклич храбріших,

Тут усі ми разом розраємо раду,

Чи нам наступити на судна широкі,

Коли бог захоче сили нам подати,

Чи йти нам од суден, поки не побиті,

Боюсь, за вчорашнє щоб нам не оддали,

Бо є в них на суднах богатир могучий,

І не знать, чи вдержить він себе од бою».

Так Полідам мовив, і Гектор послухав

І миттю з оружжям скочив із теліжки.

І до його мовив бистрими словами:

«Держи ж, Полідаме, ти тут найхрабріших,

А я піду тільки вирівняю бійку,

І зараз прибуду, давши їм накази».

І двигнувся разом, мов снігова скеля,

Скликати троянів та їх побратимів.

І всі до Пантенка до Полідаманта

Кинулися разом, Гектора почувши.

А той, чи не знайде, шукав перед військом

Дейфоба, Гелена, Асья Іртаченка,

Та ще Адаманта, Асьєвого сина.

Та не всіх знайшов він в доброму здоров’ї:

Одні полягали край суден ахейських

І в руках аргейських душі погубили,

А другі підбиті й підстрілені були.

Аж глянув наліво кривавої бійки,

Аж там Олександер, чоловік Еленин

Збирає дружину і будить до бою.

Він просто до його і став докоряти:

«Парію облудний, дівчуре вродливий;

Де ж Дейфоб могучий, де Гелен хоробрий,

Адамант Асьєнко, Асій Іртаченко?

Та де Отріоней? Тепер і вся Троя

Прахом повалиться і ти сам ізгниєш».

Аж до його мовив красний Олександер:

«Гекторе! Безвинно ти мене винуєш.

Може, я од бійки зразу і вхилявся,

Но й мене без сили мати не родила.

З часу, як ти бійку завів коло суден,

Так ми безустанку з данаями б’ємся.

Тії всі побиті, що ти називав їх.

Один Деїфоб лиш та Гелен могучий,

Ратищами в руку вражені обидва,

Одійшли живими по волі Кроненка.

Веди ж, куди серце тебе закликає,

Ми всі за тобою підемо завзято

І скільки є сили, стільки і покажем, –

А що через силу ніхто не поб’ється».

І сими словами брата втихомирив.

Пішли вони разом, де бійка кипіла

Кругом Кевріона та Полідаманта,

Фалка, Оритея, Палма, Поліфіта,

Асканія й Мора, синів Іппотьйона.

Вони тільки вчора з Аскані прибули,

Їх Зевс надоумив вийти воюватись.

Всі вони пустились, мов сильная буря,

Що вирветься в поле з Зевсового грому

І з ревом страшенним кидається в море.

На морі, як гори, підіймуться хвилі,

Піняться і в’ються одна за другою,

То так і трояни одні за другими

Мідею блищали услід отаманів.

Попереду Гектор, мов Арес смертельний;

В руках був у його щит широкий, рівний,

Шкурами обвитий, окований міддю.

На висках у його маяв шолом ясний,

Він всюди підходив і пробував строї,

Чи де не прорве їх, закрившися щитом.

Но храбрі ахеї з духу не спадали,

І Аякс передній почав викликати:

«Чого ж так, небоже, лякаєш ахеїв?

Ходи лишень ближче, бо й ми вмієм битись,

Тільки Зевс бичем злим здержує ахеїв.

Не думаєш, може, кораблі палити?

Но й ми маєм руки, щоб їх заслонити.

А може, й ще ранше ваше місто зникне,

Розбите і стерте нашими руками.

І може, не видно, як сам ти навтіку

Замолишся Зевсу і всім несмертельним,

Щоб коні бистріше яструбів летіли,

Тебе в місто везли, збиваючи порох».

А тим часом справа орел показався.

Ахеї зраділи, криком закричали,

Тогді Гектор славний до того й промовив:

«Аяксе, бугаю, дарма твоя мова!

Щоб мені так бути правим сином Зевса,

Щоб мене так Гера мати породила

І я був в Палладу або в Аполлона,

Як день оцей буде на гибель аргеям.

І сам ти загинеш, як ждатимеш тільки,

Поки твої шкури ратище не споре.

Тогді ти, край суден трупом повалившись,

Кормитимеш птахів та собак троянських».

Сказав і став вести, і військо переднє

Криком закричало, і крикнуло заднє.

Крикнули й ахеї, з духу не спадали.

І ждали надходу хоробрих троянів.

А крики дойшли їх до неба й до Зевса.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 200 – 220.