22. Гекторова гибель

Переклад С.Руданського

Ткань

Трояни втікали, мов тії олені,

І піт утирали і пили жажденні,

На стіни склонившись; тим часом ахеї,

Щитами покрившись, до стін підбігали,

А Гектор остався, спутаний Мойрою,

Коло Іліону та Скейської брами.

Тогді до Пельєнка Аполлон промовив:

«Що ти, Пелеєнку, мене доганяєш,

Безсмертного, смертний? Чи й досі не знаєш

Що я бог безсмертний, що так ти лютуєш?

Покинув троянів, спужаних тобою;

Вони уже в місті, а ти тут ганяєш.

Но мене не вб’єш ти, бо я несмертельний».

До його, зітхнувши, Ахіллес промовив:

«Звів ти мене, боже, зі всіх найхитріший,

Заманув од міста; а ще б їх немало

Зуби заціпило, заким би сховались.

Одняв ти од мене великую славу,

Дав їм порятунок без жадного страху.

Я б тобі оддячив, якби можна було».

Мовив і проворно полетів до міста.

Мов кінь у теліжці на кінному гоні

Летить до границі, стелючись по полю, –

То так і Ахіллес повертав ногами.

Пріам теє первий очима побачив,

Що він через поле пробігав блискучий,

Мов зоря осіння, що темної ночі

Одна між зорями променями сяє

І псом Оріона у людей зоветься,

Зі всіх найясніша, но лихо віщує

І людям тяжкую гарячку приносить, –

Так і мідь на грудях сяла у Ахілла.

Старий зажурився, за голову взявся

І, руки піднявши, голосив він тяжко,

І звав свого сина; но син його мовчки

Стояв коло брами і ждав на Ахілла.

Тогді старий мовив, руки протягнувши:

«Не жди його, сину, Гекторе мій милий,

Один без дружини, щоб тебе, мій сину,

Не вбив Пелеєнко бо він хоробріший.

А коли б безсмертні його так любили,

Як я його люблю, давно б його їли

Шуляки й собаки, і я б не мав туги.

Забрав він немало синів моїх рідних,

Одних погубив він, а других попродав,

А тепер іще двох не можу побачить:

Сина Лікаона й сина Полідора,

Що мені Лафоя красна породила;

Коли вони живі, золотом та міддю

Викупити можем, бо є в нас доволі

І Альт за дочкою передав немало.

Коли ж його вбито, послано к Невиду,

То і мені туга і матері туга.

Та ще б тая туга була б невелика,

Щоб тебе лиш тільки не згубив Ахіллес.

Іди, сину, в місто, порятуй, мій сину,

Троян та троянок, не давай Пельєнку

Великої слави, не гинь, милий сину.

Хоч мене, мій сину, пожалій старого.

Мене й так Кроненко на старості віку

Карою карає, дає мені бачить

Синів перебитих, дочок у неволі,

Тереми в розвалах і дітей маленьких,

Об землю побитих на лютії бійці,

А невісток милих в руках у ахеїв.

Та й мене самого розірвуть собаки

На самім порозі, як мене хто міддю

Холодною вдарить, з мене душу виб’є.

Згодував собак я у своїх будинках,

Тепер вони крові моєї нап’ються

І серцем нераді ляжуть на порозі.

Добре молодому і вбитому бути,

В його все хороше, хоч він і убитий;

Но коли собаки соромом соромлять

І голову сиву і бороду сиву

То більшої ганьби для людей немає».

Мовив і став рвати на собі волосся

Обома руками, но Гектор не слухав.

Заплакала й мати на другому боці,

Пазуху розкрила, на грудь показала

І, плачучи тяжко, до його казала:

«Гекторе, мій сину, хоч мене пожалуй!

А я ж сею груддю плач твій одіймала.

Хоч її пожалуй! Не жди за стіною

Того чоловіка, не стій одиноким!

Як він тебе згубить, ні я тебе, сину,

Паросточку милий, більше не оплачу,

Ані твоя жінка. Тебе там далеко

В аргейському стані їстимуть собаки».

Так вони до сина свого голосили,

Так його молили, но Гектор не слухав,

А ждав на Ахілла, що летів до його.

Мов дракон печерний, наївшися їді,

Жде на чоловіка, і жовч по нім ходить,

І він із пещери страшно виглядає.

Так і Гектор сильний стояв під стіною,

Опершися щитом на круглую башту.

Тільки воздихав він і до себе мовив:

«Лихо моє тяжке! Піду я в ворота,

Полідамант первий стане попрікати,

Бо він казав вести троян до Ільйону

В тую ніч пропащу, як Ахіл піднявся,

Но я не послухав, хоч і лучче було.

Тепер мені, люду стільки погубивши,

Стидно і троянів і славних троянок;

Про мене й послідній буде говорити:

«Погубив народ наш Гектор необачний!»

Так будуть казати; лучче ж мені буде,

Побивши Ахілла, до міста вернуться

Або коло міста згинути самому.

Положу я щит свій та мідяний шолом,

Ратище зіпру я на стіну високу,

Сам піду назустріч славному Ахіллу.

Обіцяю дати Елену і скарби,

Які Олександер перевіз до Трої,

За якії й бійка у нас розпочалась,

Дати Атрієнкам, а ахеям дати

Всього половину, що лиш місто має.

Та ще і троянам скажу присягнути,

Щоби не таїлись, а всім поділились,

Що лиш дорогого наше місто має.

Но що моя думка думає про теє?

Не піду нізащо, він не пожаліє,

Він мене не вважить, уб’є без оружжя,

Уб’є як ту бабу, коли збрую скину.

Не нам розмовляти з каменя та з дуба,

Як там розмовляють хлопці та дівчата;

Хлопці та дівчата можуть розмовляти,

А нам треба битись, щоб живо побачить,

Кого Олімпійський славою дарує».

Тим часом Ахіллес до його зближався,

Рівний до Енвала, у шоломі яснім.

Ратище пілоське на плечі лежало,

І мідь кругом його блискавкою сяла,

Вогнем на пожарі, сонцем на восході.

І Гектор поглянув, і взяв його острах

І став він од брами в поле утікати,

І став Пелеєнко його доганяти.

Як горовий сокіл – бистрішая птаха –

Стане доганяти тихую голубку,

Вона в’ється, бідна, а той поза нею

З криком підлітає, силиться пійняти, –

Отак і Ахіллес за Гектором гнався,

А той під стіною повертав ногами.

Минули і гору і смокву вітристу,

А все під стіною дорогою бігли.

Ба вже проминули і тії джерела,

Що поять водою Скамандрові стоки,

І одно з джерелів дає теплу воду,

Із його йде пара, як дим на пожарі,

А другеє й літом таку дає воду,

Що, як сніг, холодна або крига льоду.

Коло тих джерелів стояли й корита

Кам’яні, хороші, що в них прали шмати

Троянськії жони та славні дівчата

Іще до приходу ахейського війська.

І те проминули, як один, так другий:

Утікав хоробрий, но гнав хоробріший.

Бо йшло не за дари, не за тую шкуру,

Що людям дається за скорії ноги,

А йшло у них діло за Гектора душу.

Як бистрії коні надокола гону

Живо пробігають і їм надгорода –

Вбитого триніжка або його жінка,

165 Отак вони тричі Пріамове місто

Кругом оббігали, а боги дивились.

І сам батько божий почав говорити:

«Се я добре бачу, що Гектора мого

Гонять під стіною, і жаль мені того,

Що не раз для мене воловії стегна

Палив і на Їді і палив, бувало,

У городі верхнім; тепер кругом міста

Став його гонити скорохід Ахіллес.

Тепер ви, безсмертні, теє розсудіте,

Чи його од смерті ще нам рятувати,

Чи дати Ахіллу його погубити?»

Аж йому сказала сивока Паллада:

«Та що ж бо ти кажеш, батьку чорнохмарий!

Йому уже здавна судилося вмерти,

А ти його хочеш рятувать од смерті.

Рятуй, но ми другі не хочемо того».

Аж Зевс чорнохмарий до неї промовив:

«Не бійсь, Трітогеню, бо я не навмисне

Про теє говорю. Даю тобі волю,

І як сама знаєш, роби, не спиняйся».

І збудив Палладу, і так нетерплячу,

І вона погналась з вишини Олімпу.

Тим часом Ахіллес за Гектором гнався.

Як пес, із берлоги оленя пігнавши,

Гонить чагарями, крутими ярами,

І хоч воно, бідне, в корчах присідає,

Так пес його слідить, аж поки не знайде;

Отак од Пельєнка Гектор не ховався.

Скільки раз не рвався до воріт дарданських,

Щоб там коло башти високої стати,

Щоб його стрілами з башти рятували,

Стільки раз Ахіллес збивав його в поле,

А сам усе ближче до стіни держався.

Як у сні хто гонить – один не втече сам,

Другий не догонить – отак і в них було;

Той не міг дігнати, а другий сховатись.

Та й як таки було Гектору загинуть,

Коли ще край нього Аполлон з’явився

І дав йому силу і кріпкії ноги?

Ахіллес до війська кивав головою,

Щоб воно не било Гектора стрілами

Та первої слави в його не одняло.

І коли вчетверте до джерел добігли,

Підійняв Зевс-батько шайки золотії

І на шайки кинув два жереби смертних:

Один на Ахілла, для Гектора другий.

Взяв посередині, і Гектора шайка

В Невид опустилась. Поллон його кинув,

А до Пелеєнка спустилась Паллада,

Стала коло його і живо сказала:

«Тепер ми, Ахілле, принесем конечне

Великую славу на судна ахейські,

Неситого боєм Гектора згубивши.

Тепер йому годі од нас утікати,

Йому не поможе й Аполлон стосильний,

Перед батьком Зевсом у ногах простершись.

Стань же ти спочити, а я його зараз

Підведу самого битися з тобою».

Мовила Паллада, і зрадів Ахіллес

І став, похилившись, на ратище мідне,

А та пішла живо, Гектора дігнала,

Стала Деїфобом по голосу й виду

I стала проворно до його казати:

«Гонить тебе, брате, скорохід Ахіллес

Бистрими ногами, гонить коло міста,

А лучче ми станем та будемо битись».

Аж до неї мовив Гектор шоломенний:

«Ти ж мені миліший за всіх моїх братів,

Яких породили Пріам та Гекаба.

Но тепер тебе я ще більше шаную,

Ти один поглянув на мене в недолі

І стіни покинув, другі не схотіли».

Аж йому сказала сивока Паллада:

«Братику! Просили мене на колінах

І батько і мати, і всі мої близькі,

Щоби я остався, так вони спужались.

Но моє лиш серце по тобі журилось.

Тепер станем битись, нічого нам довше

Ратища ховати; тепер ми побачим,

Чи поб’є Ахіллес і нашую збрую

Понесе на судна, чи ми його згубим».

Мовила Паллада й пішла попереду.

І тільки що близько обидва зійшлися,

Первий став казати Гектор шоломенний:

«Тепер я, Пельєнку, не буду тікати.

Три рази оббіг я Пріамове місто

І стати вагався; тепер моє серце

Каже мені стати, чи вб’ю, чи загину.

Но давай, Пельєнку, богів призовемо,

Нехай вони будуть свідками умови.

Не буду я твого соромити тіла,

Коли Зевс позволить тебе побороти.

Мені буде збруя, а тіло ахеям.

Гляди ж і зо мною зроби так, Ахілле».

Аж до його грізно промовив Ахіллес:

«Не кажи, противний, мені про умову,

Бо в людей і левів присяги немає.

Вівці із вовками не живуть у мирі,

А вічно зломислять один на другого.

Отак межи нами немає любові.

Не буде й присяги, аж поки один з нас

Кров’ю не напоїть хижого Ареса.

Храбрися ж ти добре. Треба тобі бути

Лицарем хоробрим й ратищником смілим.

Тепер не втечеш ти; живо тебе мною

Паллада погубить і ти поплатишся

За тую дружину, що ти перерізав».

І ратищем довгим розмахнув і кинув.

І Гектор заглянув, присів нахилившись,

І ратище мимо над ним пролетіло,

У землю устрягло; і взяла Паллада

І дала Ахіллу, щоб Гектор не бачив.

І він до Пельєнка почав говорити:

«Не вцілив, Ахілле! Не відав ти долі

Моєї од Зевса хоч за нюю й мовив.

Ти навмисне мовив грізними словами,

Щоб я налякався та сили позбувся.

Но мене не в плечі ратищем удариш,

Вдариш мене в груди, як бог теє судить.

Но ти стережися і ратища мого!

Якби ж воно ціле в твоє тіло встрягло,

Була б тогді легша троянськая бійка,

Якби ти загинув, бо ти для них гибель».

І ратищем довгим замахнув і кинув,

І вдарив Пельєнка по круглому щиту,

Но воно далеко скочило од щита.

І Гектор озлився, що ратище дарма

Із рук полетіло і його немає.

І став сильно звати брата Деїфоба

Ратище подати, но й його не було.

Тогді пізнав Гектор і став говорити:

«Ага! То по мене боги смерть післали.

Думав, що то брат мій до мене з’явився,

Аж він за стіною, зрадила Паллада!

Тепер одна смерть лиш, рятунку немає.

Знати, вже так мило Зевсу та Стосилу,

Що мене, бувало, не раз рятували,

А тепер до мене Мойра приступила.

Но коли загину, так загину славно,

І про моє діло знатимуть нащадки».

І тільки промовив і меч добув острий,

Що висів ізбоку, тяжкий та великий,

І кинувся разом, мов орел небесний

Кидається з хмари на чистеє поле,

Щоб ягня схопити або зайця вбити, –

Так кинувся Гектор, мечем замахнувшись.

Скочив і Ахіллес і запалав гнівом,

І щитом чудесним покрив свої груди,

І потряс на собі шоломом блискучим,

І по нім розвилась золотая грива,

Що Гефестом була на гребені звита.

Як зоря вечірня, найкращая в небі,

В темну ніч сіяє помежи зорями,

Так ратище сяло в руці його правій;

З ним він і зломислив на Гектора душу

І оглядав тіло, де б його ударить.

Но в його все тіло було в тії збруї,

Що він добув з поля, побивши Патрокла.

Тільки там, де разом сходяться ключини,

Оставалось місце для душі пропаще.

І в його Ахіллес ратищем і вдарив,

І ратище прямо встрягло йому в шию,

Но горла, тяжкеє, йому не пробило,

Щоб міг перед смертю кілька слів сказати.

І впав він на землю, і мовив Ахіллес:

«Згубив ти Патрокла та ще жити здумав!

Ти вже й не боявся, як мене не було,

А месник, далеко за тебе сильніший,

Сидів коло суден – то я оставався.

Тепер тебе вкриють птахи та собаки,

А його ахеї як слід поховають».

Аж до його мовив Гектор шоломенний:

«Благаю душею, тілом і батьками,

Не дай мого тіла собакам соромить.

Требуй, скільки хочеш, золота та міді,

Дадуть тобі батько і рідная мати,

Тільки моє тіло оддай їм додому,

Щоб могли трояни на вогні спалити».

Аж до його грізно промовив Ахіллес:

«Не благай, собако, своїми батьками.

Якби я мав силу, то я б твоє м’ясо

Порізане їв би, так ти мені милий.

Ні, собак од тебе ніхто не одгонить.

І нехай у десять, у двадцять раз стільки

Дарів мені зносять та й ще обіцяють,

Хай тебе самого Пріам Дарданенко

На золото звісить, а все твоя мати

Того не оплаче, кого породила.

Тебе будуть рвати птахи та собаки».

Аж до його Гектор, вмираючи, мовив:

«Знав я попереду, що тебе не впрошу,

Бо в тебе у грудях залізнеє серце.

Но колись за мене буде тобі кара,

Як на тебе встане Паріс з Аполлоном

Та тебе погубить у Скейськії брамі».

І смерть його очі стала покривати,

І душа із рани ішла до Невида

З плачем, що кидає молодість і силу.

І йому Ахіллес на одхід промовив:

«Вмирай, не журися! Тогді я загину,

Коли Зевс захоче та другі безсмертні».

І ратище мідне із мертвого вирвав,

І кинув далеко, і став обдирати

Кривавую збрую. Прийшли і ахеї;

Кажний дивувався його росту й виду,

І пробивав кажний його тіло біле.

А другий підступить та ще проговорить:

«Ага! Тепер Гектор м’якшим ізробився,

Ніж коли на судна з вогнем поривався».

Отак проговорить та й тіло проколе.

Аж бистрий Ахіллес, Гектора обдерши,

Устав і проворно мовив до ахеїв:

«Милі отамани та князі аргейські!

Коли боги дали й того погубити,

Що за всіх найбільше наробив нам лиха,

Так давайте вдарим на городські стіни!

Так, може, пізнаєм троянськую думку,

Чи вони покинуть високеє місто,

Що Гектора вбито, чи будуть держатись.

Та що моє серце думає про теє?

А там же Патрокло лежить коло суден

Без сліз і могили; його не забуду

Поки буду живий, поки ноги ходять.

В Невида, по смерті, де пам’ять щезає,

Я й там не забуду товариша мого.

Співаймо ж ми пісень, ахейськії діти,

Та ходім до суден і сього тягнімо.

Добули ми слави, Гектора побили,

Що йому трояни, як богу, молились».

Мовив і замислив паскуднеє діло:

Пробив сухі жили коло п’ят іззаду

І просилив віжки і вп’яв до теліжки,

А голову буйну лишив волоктися;

І став на теліжку, підняв його збрую,

Ударив по конях, і коні погнались.

А той волочився і підіймав порох,

Плуталось волосся, і голова ціла

В поросі лежала. Так її судив Зевс

У рідному краю врагам осоромить.

Голова пилилась, а бідная мати

Намітку зірвала, і волосся рвала,

І плакала гірко, на сина дивлючись.

І заридав тяжко його старий батько,

Заплакало плачем і цілеє військо;

Здавалося збоку, що цілая Троя

Вогнем запалала од верху до низу.

А люди насилу старого держали,

Так він поривався в дарданськії брами.

Усіх умоляв він, по землі стелився,

Називав на ім’я і кажному мовив:

«Пустіть мене, милі! Дайте мені, милі,

З сього міста вийти, піти до ахеїв.

Я буду молити того людоїда,

Може, він уважить, старість пошанує.

Бо й він має батька, старого Пелея,

Що його на гибель згодував троянам,

А мені старому на тяжкеє горе.

Побив дітей стільки у молодім віку,

Но не так я тужу за тими усіми,

Скільки за сим тужу. Я згину од туги.

Та коли б умер він хоч на руках моїх,

Тогді б ми обоє могли хоч поплакать –

І я, нещасливий, і мати нужденна».

Отак старий плакав, плакали й міщани.

А з-межи троянок почала Гекаба:

«Для чого ж, мій сину, мені в світі жити,

Коли ти загинув? Ти і дні і ночі

Був мені хвалою; ти усіх троянів

Закривав собою, і вони, як бога,

Тебе поважали, ти славою був їм.

Тепер смерть на тебе та Мойра настала».

Так вона ридала, а жінка й не знала,

Бо до неї з вістю ніхто не приходив,

Що по той бік брами муж її остався.

Вона хустку шила в теремі високім,

Подвійну, червону, квітки вишивала.

А слугам казала на вогонь великий

Котел положити, готовити купіль,

Як прибуде Гектор із бійки додому.

Не відала бідна, що його Паллада

Рукою Ахілла давно погубила.

Аж почула з башти і лемент, і крики

І сама здригнула, голку упустила

І враз до служанок почала казати:

«Ходім та побачим, що там таке сталось,

Що свекруха плаче. А в мене так тяжко

Б’ється моє серце, аж ноги німіють.

Може, лихо сталось Пріамовим дітям,

Не дай, боже, чути! А все ж мені страшно,

Може, там Ахіллес Гектора одрізав

Одного од міста і гонить по полю,

А може, вже й силу в його одіймає,

Бо він серед війська ніколи не буде,

А все попереду, нікому не вступить».

І, мов божевільна, з терема побігла,

І за нею слідом вибігли служанки.

Кинулась на башту, вперед протиснулась,

Стала над стіною і як подивилась,

Що він волочився і бистрії коні

Його по дорозі волокли до суден,

Зараз її очі покрилися тьмою,

Наознак упала і духу позбулась.

І впали далеко головні пов’язки,

Зав’язки, очіпок, плетені кісники

І тая намітка, що Урода дала,

Як брав її замуж Гектор шоломенний

За дорогі дари з дому Етивона.

Збіглися до неї невістки, зовиці,

Вони її взяли, на руки підняли,

І тільки до неї душа повернула,

Вона межи ними тяжко заридала:

«Нещасні ми в світі обоє родились!

Ти, Гекторе, в Трої у домі Пріама,

А я в своїй Фіві під лісним Пілаком

В домі Етивона; він мене, нещасний,

Виростив нещасну; щоб я не родилась!

Тепер ти під землю ідеш до Невида,

А мене кидаєш бідною вдовою

У своїх будинках. Дитина маленька,

Що ми породили, ні тебе, мій милий,

Тішити не буде, ні сама втішатись.

Хоч він перебуде ахейськую бійку,

А все ж йому трудно буде в світі жити.

Ниви його рідні заберуть чужії,

Товариші-діти сироту кидають.

Воно само ходить з заплаканим видом.

Піде коли в нужді до батькових близьких,

Цілує одежу, цілує сорочку,

То другий із жалю й подасть йому чарку,

Такую, що губи тільки помочити.

А другий, багатий, прожене од столу.

Наб’є кулаками та ще осоромить:

«Не твій, – скаже, – батько обідає з нами».

І Астянакс піде до матері з плачем…

А сидів він перше в батька на колінах

І їв один мозок та тлущу овечу.

А захотів спати, грою натомившись,

Лягав на постелю коло свої мамки

І любенько спав він на м’якій перині.

А тепер без батька натерпиться лиха

Бідний Астіанакс, себто цар троянський,

Бо батько один лиш рятував їх стіни.

Тепер його в полі край суден вінчастих

Будуть черви їсти та собаки рвати.

Голий він, а є в нас одежі немало,

Всякої одежі дівчата наткали.

Тепер її всю я на вогні попалю,

Бо тобі не треба, ти в нії не ляжеш,

Хай же буде слава в троян та троянок».

Отак голосила, і жінки ридали.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 350 – 362.