16. Патроклянка

Переклад С.Руданського

Ткань

Отак вони бились за судно весельне!

Тим часом Патрокло став перед Ахіллом

І проливав сльози, мов тая криниця,

Що з скали крутої чорну воду лиє.

І глянув Ахіллес, і жаль йому стало,

І він став питати бистрими словами:

«Що плачеш, Патрокле, як дівча малеє,

Що, з матір’ю, йдучи, проситься на руки,

І ловить за поли, і здержує матір,

І держиться з плачем, щоб його підняти;

Так і ти, Патрокле, сльози проливаєш.

А, може, що скажеш мені, мірмідонам?

Може, яку звістку маєш ти із Фтії?

Та, кажуть, ще живий Меніт Акторенко,

Жив у Мірмідонах Пелей Еяченко,

А жаль було тяжко, щоб старі померли.

Чи, може, ти тужиш по хирних аргеях,

Що так погибають за свою неправду?

Кажи і не тайся, щоб відали разом».

Патрокло, зітхнувши, до його й промовив:

«Ахілле Пельєнку, ахею храбріший!

Не суди! Ахеям тяжке лихо сталось.

Всі, що луччі були, лежать коло суден,

Вражені стрілами, ратищами збиті.

Вражено Тидьєнка, славного Дивмида,

Збито Одіссея і Агамемнона.

Вражено стрілою в стегно Еврипіла.

Знахурі працюють і рани їх лічать.

Один ти, Ахілле, сидиш невмолимий.

Та щоб мені гніву такого й не знати.

Хто ж, недобрий, буде до тебе вдаватись,

Коли ти аргеїв рятувать не хочеш?

Не Пелей твій батько і Фетіда не мати.

Тебе синє море, знати, породило

Та скали крутії, ти серця не маєш.

Коли ж божа воля тебе зупиняє

І мати сказала що-небудь од Зевса,

Пусти мене тільки та дай мірмідонів,

Може, і я стану світлом для данаїв.

Дай і свою збрую; так, може, трояни

Скажуть, що ти вийшов, та й бійку покинуть.

Тим часом спочинуть зморені ахеї,

Бо ніколи було в бою спочивати.

Ударимо свіжі і зморених живо

Поженем до міста од наших намітів».

Просив нерозумний, бо того не відав,

Що просив він смерті лихої на себе.

Аж мовив, зітхнувши, скорохід Ахіллес:

«Та що ж бо ти кажеш, Патрокле мій милий?

Я божої волі не чув ніякої;

Нічого од Зевса й мати не казала.

Но гнів забирає і серце, і душу,

Як рівного рівний ограбити хоче,

У голову взявши, що він поважніший.

Іще моє серце нудить по тих болях.

Дівчину для мене вибрали ахеї,

Її заслужив я, місто звоювавши,

І її од мене одняв Атрієнко,

Як ніби я в нього приблудник безславний.

Но забудьмо давнє. Злитися так довго

Якось не пристало. Но я раз промовив,

Що поти я гніву того не забуду,

Поки к моїм суднам не дійде тривога,

А ти, коли хочеш, бери мою збрую

І веди до бою храбрих мірмідонів.

Трояни, мов хмара, судна обложили,

Аргеї ж приперті до самого моря

І мало вже мають землі під собою.

Вся заїдна Троя на них підійнялась,

Бо шолома мого ясного не бачить.

Вони б рови живо трупом завалили,

Якби Атрієнко чинив мені правду.

Тепер вони військо навкруги обняли,

Ратище Тидьєнка, славного Дивмида,

В руках не трясеться на поміч данаям.

Не чути і крику злого Атрієнка.

Одно тільки й чути, як загубний Гектор

На троян гукає, і вони все поле

Криком потрясають, ахеїв збивають.

Кинься ж ти, Патрокле, та порятуй судна,

Щоб вони нам суден вогнем не спалили

Та в нас не одняли милого од’їзду.

Но й того послухай, що я тобі скажу,

Щоб і мені мати великую славу

І честь у данаїв, щоб мені і діву

Красную вернули і дари прислали.

Як визволиш судна, зараз і вертайся,

Нехай і муж Герин дає тобі славу.

Ти не йди без мене троян добивати,

Бо ти іще гірше мене обезславиш.

І хоч радий будеш бійкою, війною,

Ти до Іліону не жени троянів,

Щоб хто із Олімпських не став проти тебе.

Найбільше їх любить Аполлон мисливий.

Зараз і вертайся, як визволиш судна,

А їх залиши там битися на полі.

Даруй же нам, Зевсе, Палладо й Поллоне,

Щоб ніхто з троянів і ніхто з аргеїв

Живим не зостався, тільки ми остались,

Щоб ми і розбили величную Трою».

Вони розмовляли, а там коло суден

І Аякс не встояв, стріли засипали,

І Зевс і трояни його побивали.

Страшно його шолом гримів над висками,

Вдарений стрілами. Стріли безустанку

По шоломі били. Плече його ліве

Тяжко істомилось, двигаючи щитом.

А все ж його збити не могли стрілами.

І тяжко він дихав, і піт з його тіла

Великий котився, ніяк і спочити,

Всюди наступала біда за бідою.

От тепер скажіте, олімпськії Музи,

Як полум’я впало на судна ахейські?

Гектор, підступивши, мечем прездоровим

Край самої клюги по ратищу вдарив

І одсік доразу. Аякс Теламонів

Дарма стрепенув їм, клюга його мідна

Далеко упала, брязнула об землю.

Аякс догадався, що то боже діло,

Що Зевс його вдачу ні на що ізводить,

А хоче троянам замогу подати,

І став одступати, і в годині в судно

Вогні полетіли, полум’я піднялось,

Судно запалало. Ахіллес по стегнах

Вдарився руками і Патроклу мовив:

«Поспішай, Патрокле, їзнику хоробрий!

Бачу, вже на суднах вогні запалали;

Як не буде суден, не буде й одпливу.

Одягайся ж живо, а я військо скличу».

І чорною міддю став він одягаться.

Спершу взяв на ноги виступці хороші

І закріпив добре срібними пряжками,

А потому броню надягнув на груди,

Взірну і зірчасту, бистрого Яченка;

Кинув через плечі висріблену шаблю

І щит поверх неї високий, великий;

На голову буйну взяв шолом хвостатий,

Гребінь його страшно над ним розвівався;

І ратища вибрав, щоб по руках були.

Не брав лиш одного ратища Яченка –

Кріпкого, тяжкого, – бо його з ахеїв

Ніхто, крім Ахілла, не здужав підняти.

То ясень пілоський; Хірон його з Пілосу

Вирубав для батька ворогам на гибель.

Запрягати коней звелів Автомеду,

Що після Ахілла в нього був найлуччий

І самий певніший видержувать бійку;

І Автомед живо запріг пару коней,

Ксанта і Валія, що вітром літали.

Їх вітру родила арпія Подарка,

Пасучися в полі близько Океану.

На пристяж узяв він славного Підаса,

Що його Ахіллес добув з Етивону

І що був подібний до коней безсмертних.

А храбрий Ахіллес ходив по намітах,

Строїв мірмідонів. Мов вовки заїдні,

Що у них на серці сила незборима

І вони заїли на горах оленя

І в усіх пащеки замащені кров’ю,

Вони цілим стадом ідуть до криниці

І мутную воду хлепчуть язиками

І кров’ю ригають, і серце у грудях

Небоязно б’ється, і черева повні, –

То так мірмідонські князі й отамани

Стали кругом друга бистрого Яченка.

А посередині сам Ахіллес ярий

Посиляв і кінне і пішеє військо.

П’ять десятків було суден скороходних,

Що привів у Трою хоробрий Ахіллес;

І в кажному судні п’ять десятків війська,

І п’ять отаманів на кажному судні

Ахіллес поставив, а сам був найстаршим.

Первим рядом рядив Менестей перістий,

Син Сперха, потоку, що витік од Зевса.

Його Пелеївна, славна Полідора,

Сперху породила, з богом обійнявшись.

А звався він сином Вора Первиренка,

Що взяв Полідору за багате віно.

Другим рядом рядив Евдор, син дівочий;

Його Філантівна, славна Поліміла,

Породила в танцях. Її забій аргів

Полюбив, узрівши, як вона гуляла

В танцях Артеміди, що з золотим луком.

Зайшов до терему і переспав з нею,

І вона родила славного Евдора,

Охочого тяжко до гону й до бою.

Тільки Ілітія дала йому силу

На світ божий вийти, побачити сонце,

Зараз Акторенко, Ехеклій хоробрий,

Взяв її до себе за багате віно.

Його Філант сивий до пуття доводив

І любив притьменне, як рідного сина.

Третім рядом рядив Пісандр Мемаленко,

За всіх мірмідонів в ратищі сильніший,

Тільки окрім друга славного Пельєнка.

А четвертим рядом старий Фенікс рядив,

П’ятим Лаворвенко, славний Алкімідон,

А над ними всіми володав Ахіллес.

Він і військо строїв і сильне їм мовив:

«Тепер, мірмідони, того не забудьте,

Як ви на троянів з кораблів грозились.

Тогді із вас кажний говорив на мене,

Що Пельєнка мати жовчю годувала,

Що він дарма держить військо коло суден,

Що лучче додому суднами вернуться,

Коли йому в серце злість така запала.

Так ви говорили, тепер прийшло врем’я,

І те перед вами, чого ви бажали;

Хто чується в силі, вдарте на троянів».

І душа і сила в кажному піднялась,

І кинулось військо, вчувши отамана.

Як стіну край дому із кріпкого камню

Чоловік збудує, щоб не віяв вітер,

Так шоломи стали та круглії щити,

Щит до щиту щільно, шолом до шолома.

Шоломи стулялись круглими боками.

Так стояли густо один край другого.

І храбрий Патрокло з другом Автомедом

Стали попереду, жадаючи битись

Перед мірмідонів. Тим часом Ахіллес

Пішов до наміту і одімкнув скриню

Пишну та хорошу, що її Фетіда

На судно поклала і в ню наложила

Сорочок, жупанів і килимів різних.

Там була і чарка, що ніхто в Ахілла

Не пив вина з неї і з богів нікому

З неї не зливалось, окрім Зевса-батька.

Взяв він тую чарку, сіркою очистив,

Потому водою текучою вимив,

Умив собі руки, налив вина повну

І став він молитись і вино зливати,

Дивлячись на небо, і Зевс почав слухать:

«Зевсе мій додонський, Зевсе мій пелазький,

Що живеш в Додоні, де Селли-пророки

І ніг не вмивають і сплять без постелі!

Коли ти одної молитви послухав

І мене вповажив і скарав данаїв,

Так і тепер, Зевсе, вчини мою волю:

Сам я остаюся в стану коло суден,

А шлю друга свого з військом мірмідонським.

Дай же йому слави, Зевсе усевидний!

Усміль його серце, нехай Гектор знає,

Чи вміє слуга наш і сам воювати,

Чи, може, тогді лиш його руки сильні,

Коли й я виходжу битися на поле.

А коли погибель од суден одверне,

Дай йому здорово до суден вернутись

Із цілим оружжям і цілим народом».

Молився Ахіллес, і Зевс його слухав

І на одно зволив, на друге не зволив;

Дав тому од суден погибель одняти,

Та не дав здорово з бійки повернути.

І він, зливи зливши, Зевсу помолившись,

Пішов до наміту, сховав чарку в скриню

І вийшов ізнову, бо серце бажало

Побачити бійку троян та ахеїв.

А вони з Патроклом уже виступали,

Щоб гордо ударить на військо троянське,

І сипали разом, мов злючії оси,

Коли їх розсердять маленькії діти,

При битій дорозі гніздо розкопавши.

Молодість на многих чуже лихо зводить.

Часами проходить який подорожній,

З небачки зачепить, завзятії оси

Так його й опадуть, рятуючи діток.

Так і мірмідони із серцем завзятим

З суден висипали. Крики страшні встали.

Патрокло щосили гукав на дружину:

«Мірмідони, слуги Пельєнка Ахілла!

Будьте молодцями! Почуйтеся в силі,

Щоб нам Пелеєнку, луччому з аргеїв,

Слави роздобути і його дружині!

Щоб відомо було й царю Атрієнку,

Що він обезславив луччого з ахеїв».

І сила і серце в кажному піднялось,

Пішли на троянів, і навколо суден

Вдарило луною од гуку ахеїв.

Тільки що трояни взріли Менітьєнка,

Його і візницю у яснії збруї,

Так душа й опала і строї здригнули.

Думали, край суден скорохід Ахіллес

Забув свої гніви, миром помирився,

І кажний виглядав, куди б утікати.

І Патрокло первий ратищем ударив

В саму середину, де найбільше було,

Саме коло судна та Протесилая.

І вдарив Пірехма, що кінних пеонів

Вивів з Амідону, з широкого Аксу,

В плече його вдарив, і він, застогнавши,

Наознак звалився. Пеони жахнулись.

Патрокло завдав їм великого страху,

Що вбив отамана найлуччого в бою.

Він визволив судна і погасив плам’я.

Осмалене судно так і осталося.

Трояни втікали. Данаї глибокі

Судна забирали; шум великий стався.

Як з гори крутої, з самої вершини,

Часом Зевс гримучий чорну хмару здійме

І з’являться скали, і ліси, і гори,

І з’явиться в небі прострінь безкінечна, –

Отак і данаї, судно погасивши,

Стали спочивати; но бійка не тихла.

Трояни од бою хоробрих ахеїв

Не разом тікали од кораблів чорних,

А кидали судна тільки поневолі.

Воєвода в бою різав воєводу.

Славний Менітьєнко ратищем наздогін

Вдарив Аріїлка, ратище навиліт

Стегно прокололо і кістку пробило,

І той повалився наознак на землю.

Менелай хоробрий ударив Тоанта

В одкритії груди і життя позбавив.

Фільєнко Амхікла здалеку завважив

І його назустріч по ногах ударив,

Де м’яса найбільше, і мідная клюга

Жили перервала, і тьма очі вкрила.

Із двох Несторенків Антилох Атимна

Ратищем ударив в самі здуховини,

І він повалився. За брата озлившись,

Марій в Антилоха ратищем прицілив,

Ставши коло трупа, но Трасимед сильний

Перше в його вцілив і не промахнувся:

В плече його вдарив, і ратище остре

М’ясо прокололо і кості пробило.

Він об землю хропнув, і тьма очі вкрила.

Так-то од двох братів, од двох Несторенків,

Пішли до Еребу други Сарпедона,

Сини Місодара, того що Химеру

Згодував лихую на людськеє горе.

Аякс Оїленко напав на Клеввула,

Коли він спіткнувся, і порішив зараз:

Мечем колодчастим сунув йому в шию,

І меч розігрівся, і яснії очі

Вкрила смерть червона та Мойра лихая.

Пінелій із Ліком разом ізійшлися;

Вони свої мимо ратища пустили

І на мечі стали. Но Лікон ударив

Того по шоломі, і меч покришився,

А Пінел ударив в шию попід вухо

І перетяв шию, і на одній шкурі

Голова повисла, і жили зніміли.

Мерйон Акаманта, як сідав на коні,

Ногами підбігши, в плече його вдарив.

Він упав з теліжки, і очі стемніли.

Ідомень ударив в зуби Ериманта,

Мідь навиліт вийшла попід самим мозком

І кості пробила. Побилися зуби,

Крівлею налились його очі ясні,

І ротом і носом пішла кров із нього,

І хмара смертельна його обгорнула.

Так-то воювали гетьмани данайські,

Як вовки з козами або з баранами,

Коли вони врозтіч побредуть горами

В пастуха дурного. Вовки теє бачать

І враз нападають і деруть безсильних.

Отак і данаї з троянами бились,

А тії втікали, не дбали за бійку.

Аякс здоровенний все Гектора міряв

Ратищем ударить, но смілий до бою,

Він щитом воловим покрив свої плечі,

Лиш оком проводив ратища та стріли;

Він бачив, що бійка почала мінитись;

Він остався тільки рятувать дружину.

Як хмара з Олімпу пуститься по небу,

Як Зевс пішле бурю в ясную погоду,

Так од суден встали і крики і біги.

Трояни не в строях за рів одступали,

Гектора з оружжям коні перенесли;

Він кинув троянів за ровом глибоким.

Много бистрі коні дишлів поломили

І царських теліжок в рову покидали.

А Патрокло гнався, кличучи данаїв,

Гублячи троянів; вони всі дороги

З криками займали і збивали порох

До самої хмари. Простягались коні,

Біжучи до міста од суден, намітів.

Патрокло ж де більше збивалося військо,

Туди й наганявся, і храбрі під осі

З теліжок летіли, теліжки валились;

Бо вже його коні й за рів перегнались,

Тії, що Пельєнку боги дарували.

Він забажав тяжко Гектора побити,

Та бистрії коні винесли од його.

Як чорная стогне земля під дощами

В осіннюю пору, коли Зевс із неба

Лиє воду сильну, злючись на тем’ягів,

Що силою в раді чинять суд неправий

І правду вигонять, богів не боячись;

У всіх у них ріки з берегів виходять,

Од скал одривають каміння велике,

З ревом протікають у море червоне

І людськую працю нищать по дорозі, –

Так троянські коні з ревом утікали.

Тим часом Патрокло одрізав передніх,

І зараз до суден знову обернув їх.

Він їм не позволив до міста втікати;

Він їх між рікою, суднами й стіною

Почав побивати і многим оддячив.

Первого Проноя він ратищем двигнув

У голії груди, і той повалився.

Другого Тестора, Іноп’вого сина,

Як він наклонився, йдучи на теліжку,

І щось почав думать і випустив віжки,

Так він, підступивши, ратищем і вдарив

У правую челюсть, прогнав через зуби

І так через козла і волік до себе.

Як рибак на скелі, що видалась в море,

Тягне святу рибу ниткою та міддю,

Так тягнув він того списою з теліжки,

І той ротом хропнув, і дух з його вийшов.

Потім Ерилая каменем назустріч

У голову вдарив, і голова трісла

В шоломі тяжкому, і він повалився,

І смерть душогубна по йому розлилась.

Потім Амфотера, Ерима, Епалта,

Еха, Тлеполема Дамасторієнка,

Іфія, Евіппа, Піра й Поліміла

Положив раз по раз на землю родючу.

Сарпедон поглянув на свою дружину,

Побиту Патроклом, сином Менітія,

Гукнув на лікіян і став їх соромить:

«Стид вам утікати! Храбріться, лікійці!

Піду, попитаю, хто се такий сильний,

Що так много лиха наробив троянам

І многим хоробрим укоротив віку».

І живо з оружжям скочив із теліжки;

Патрокло побачив та й собі з теліжки.

Як два кривоносих шуляки когтистих

На горі крутії з криком стають битись,

То так вони з криком кинулись до бою.

Аж глянув Кроненко і поболів серцем

І мовив до Гери, і сестри і жінки:

«Лихо ж моє тяжке! Се вже Сарпедону

Доля присудила вмерти од Патрокла!

Думаю й не знаю, що мені чинити:

Чи мені живого його з бійки взяти

І знову в Лікії родючій поставить,

Чи його згубити рукою Патрокла».

Аж йому сказала Гера волоока:

«Та що ж бо ти кажеш, сумний Кронієнку?

Чи вже ж таки того, що мав-таки вмерти,

Ти хочеш од смерті на світ визволяти?

Роби, но не всі ми на теє пристанем;

А лучче послухай, що я тобі скажу:

Як ти Сарпедона одішлеш додому,

Так знай, що і другий із богів захоче

Одіслати з бійки любимого сина.

Бо синів безсмертних немало воює

Пріамове місто. Гнів великий буде.

А скільки не любить, як не болить серце,

Суди йому вмерти на тяжкії бійці

Од руки Патрокла, сина Менітія.

Коли ж з нього вийде його дух та пара,

Нехай Смерть із Соном несуть його тіло

Туди, де лікійський народ проживає.

Там йому родина над тілом поставить

І стовп і могилу, бо то вдяка мертвим».

І послухав батько і людський і божий

І послав із неба кривавую росу

На честь свого сина, що його Патрокло

Мав убити в Трої, далеко од роду.

Тільки що докупи обидва зійшлися,

Патрокло одразу убив Трасиміла,

Що луччим слугою був у Сарпедона:

У черево влучив і життя позбавив.

А Сарпедон в його ратищем прицілив,

А вдарив Підаса в правую лопатку;

І захропів сильний, збуваючись духу,

І хропнувся тяжко і духу позбувся.

І кинулись ті два, ярмо затріщало,

І спустились віжки, як він повалився.

Но Автомед сильний найшов тому раду,

Живо меч великий вихватив од боку

І живо одрізав коня пристяжного,

І ті рівно стали під рівнії віжки,

А тії два знову взялися до бійки.

Сарпедон ізнову ратищем не вцілив,

Воно пролетіло понад плече ліве,

Його не зайняло. А кинув Патрокло,

Так списа не дарма із рук полетіла:

Вона йому встрягла в одягнене серце,

І він повалився, як дуб, як тополя,

Як сосна висока, що на горах теслі

Її підрубають, щоб строїти судно, –

Так він перед кіньми лежав, розтягнувшись,

І скрипів зубами, дряпаючи землю.

І як лев зневидна на вола наскочить,

Вола вогньового, найлуччого в стаді,

І він реве тяжко в левиній пащеці, –

Так лікійський гетьман, звалений Патроклом,

Ревав тогді з серцем до свої дружини:

«Главку мій єдиний, славний отамане!

Тепер тобі треба храбрість показати

І бійки бажати, коли ти хоробрий.

Підійми лікійських усіх отаманів,

Щоб за Сарпедона усі пішли битись,

Та і сам за мене ратищем побийся,

Бо я тобі буду соромом і встидом

По вічнії віки, як із мене збрую

Ахеї іздіймуть при кораблях чорних.

Берися ж ти добре і поруш все військо!»

І смерть його очі і ніс обгорнула.

Той йому п’ятою наступив на груди

І ратище вийняв разом із плівою,

І з острієм разом душу з його вийняв.

А там мірмідони коней перейняли,

Що стали тікати, як він їх покинув.

І жаль стало Главку, вчувши його голос,

І рвалося серце, що й сам занедужав.

І він ухопився за плече пробите.

Тевкер його влучив острою стрілою

На стіні високій, б’ючись за дружину;

Так він Аполлону і почав молитись:

«Учуй мене, царю, в Трої чи в Лікії,

Бо всюди ти чуєш жалі чоловічі!

Так і мої жалі вислухай сьогодня.

Рана моя сильна, рука моя всюди

Біллю розболілась, кров не перестала

З рани витікати, плече обімліло.

Не можу ні битись, ні ратища взяти,

А згинув син Зевсів Сарпедон могучий,

Не запоміг батько ріднії дитині.

Запоможи ж, царю, зціли мою рану,

Здійми мої болі, подай мені силу,

Поможи лікіян до бійки підняти

І мені самому за вбитого битись».

І вчув ту молитву Аполлон мисливий,

Одняв біль од нього, в глибокії рані

Чорну кров затримав і дав душі силу.

Пізнав Главко серцем і зрадів душею,

Що сам бог великий вчув його молитву.

І спершу лікійських підняв отаманів,

Щоб за Сарпедона усі ішли битись,

Потім і троянських; пішов до Пантенка,

До Полідаманта і до Агінора,

Потім до Енея й Гектора добрався,

Став коло них близько і бистро промовив:

«Гекторе! Ти кинув своїх побратимів,

Що вони за тебе далеко од роду

Душі покладають, а тобі й байдуже.

Вбито Сарпедона, лікського гетьмана,

Що правдою рядив і стеріг Лікію.

Його од Патрокла ратищем убито.

Устаньте ж ви, милі, серцем осердіться,

Щоб з його не зняли збруї мірмідони,

Бо вони озлились за своїх данаїв,

Що ми їх край суден бистрих погубили».

І туга тяжкая на троян напала,

Бо хоч він чужий був, а все ж помагав їм

Місто боронити, бо таки багато

Війська в його було, і сам був хоробрий.

І всі пішли разом, Гектор попереду.

Він тяжко озлився за смерть Сарпедона.

Тим часом Патрокло підіймав ахеїв,

І спершу промовив до храбрих Аяксів:

«От тепер, Аякси, ворогам завдайте,

Як перш завдавали або іще лучче!

Вбив я Сарпедона, що первий на стіни

Ахейськії вийшов. Якби його взяти

Та збрую ізняти та ще із дружини

Кого положити холодною міддю!»

Но вони й самії до того палали.

І тільки трояни, лікії й ахеї

Та ще мірмідони вистроїли строї,

Враз і бійка сильна встала коло трупа.

Тяжко загриміло різнеє оружжя,

І Зевс казав ночі тую бійку вкрити,

Щоб бійка за сина пропащою була.

Спочатку трояни побили ахеїв,

І згинув не простий в війську мірмідонськім,

А син Агаклія, Епігій хоробрий,

Що рядив спочатку в городі Вудії,

А потому, вбивши якогось там пана,

Утік до Пелея і славної Фетіди.

Вони і послали його з Ахіллесом

В Іліон широкий з троянами битись.

Його коло трупа у голову Гектор

Каменем і вдарив, і голова трісла

В шоломі тяжкому; він упав на трупа,

І смерть душогубна на його пролилась.

Пожалів Патрокло, що товариш згинув,

Скочив із передніх, як той яструб хижий,

Що пуститься бити шпаків або галок.

Так і ти, Патрокле, вдарив на лікіян

Та на троян вдарив, озлившись за друга,

І вдарив Стенела, сина Ітеменя,

Каменем по шиї і перервав жили.

Гектор і трояни добре подалися,

Як ратище довге може пролетіти,

Коли його кине чоловік на виграх

Або в бійці кине на ворогів лютих, –

Так трояни збиті назад подалися.

Но Главко, хоробрий отаман лікійський,

Разом обернувся і вбив Ватиклія,

Халкон’вого сина, що, живши в Елладі,

Великим багатством дивив мірмідонів.

Главко його в груди ратищем ударив,

Разом обернувшись, як той мав догнати,

І він повалився. По нім затужили

Хоробрі ахеї, трояни зраділи

І купою збились кругом його тіла.

Но й ахеї сильні сильно наступали.

І Меріон первий убив Лаогона,

Сина Онітора, що був попом вірним

В ідійського Зевса і мався за бога.

Він його ударив в челюсть попід вухо,

І дух з його вийшов, і тьма його вкрила.

Еней у Мерйона ратищем прицілив,

Думав його вбити, закритого щитом;

Но він теє вглянув і міді вхилився,

Назад перегнувшись, і ратище довге

В землю закопалось і довго тремтіло,

Поки в нім не згасла Аресова сила.

Анхізова клюга в землі трепетала,

Вона з рук могучих дарма пролетіла.

І Еней озлився і в злості промовив:

«Танцюй, Меріоне, а мідь моя живо

Тебе б проколола, якби я поцілив».

Аж до його мовив Меріон хоробрий:

«Трудно тобі буде, хоробрий Енею,

Всіх людей побити, хто на тебе вийде.

А відомо теє, що і ти смертельний,

І щоб я й тебе лиш ратищем поцілив,

Так дарма, що сильний і кріпкий на руки,

Дав би й мені славу, а Невиду душу».

Аж до його мовив славний Менітьєнко:

«Мерйоне хоробрий, що ж ти розмовляєш?

Скільки не ганьби їх, а, певно, трояни

Трупа не покинуть, поки хто не згине.

Мова добра в раді, а на війні руки;

Треба лучче битись, а не розмовляти».

І сам – попереду, а той за ним слідом.

Як стукот великий по горах високих

Чується далеко, коли ліс рубають,

То так по долині розходився греміт

Од кріпкої міді та щитів волових,

Що по них мечами й ратищами били.

Трудно Сарпедона і пізнати було,

Так він був стрілами, порохом та кров’ю

З голови покритий по самії п’яти.

А ті коло його, як мухи в оборі,

Що гудуть навколо гладущиків повних

В весіннюю пору, як молоко доять, –

Так ті коло його. І сам Зевс із неба

Очей своїх ясних з бійки не одводив,

І довго дивився і думкою думав,

Що йому робити з смертею Патрокла.

Чи так йому дати, щоб на сьому ж бою

Коло Сарпедона його убив Гектор

Точеною міддю і взяв його збрую,

Чи ще йому дати трохи погуляти?

І та йому дума луччою здалася,

Щоби храбрий чура Пельєнка Ахілла

Гектора й троянів одігнав іще раз

До самого міста і погубив многих.

І Гектору разом послав страх на серце:

Він став на теліжку і сам став тікати

І звати троянів, бо знав Зевса волю.

Не встояли й ліки, і ті утікали,

Бачачи, що цар їх у серце пробитий

І трупами вкритий, бо вбито немало,

Як підняв Кроненко бійку коло його.

І ті зняли збрую з плечей Сарпедона

Мідяну, хорошу, і її дружині

Казав Менітьєнко на судна однести.

А Зевс Хмарозброєць мовив Аполлону:

«Іди, Аполлоне, утри кров червону

З рани Сарпедона, занеси далеко,

І там омий тіло, намасти духами,

Надягни на його одежу пахучу

І пошли послами, з роду близнюками,

Смертею і Соном, щоб його занесли

Туди, де лікійський народ проживає.

Там йому родина над тілом поставить

І стовп і могилу, бо то вдяка мертвим».

І послухав батька Аполлон мисливий,

Пішов з гори Іди на поле криваве,

Утер кров червону з рани Сарпедона,

І поніс далеко, і там обмив тіло,

І намастив миром, одягнув пахуче,

І послав послами, з роду близнюками,

Смертею і Соном, щоб вони занесли

Туди, де лікійський народ проживає.

Патрокло, звелівши коней поганяти,

Гнав на своє лихо троян та лікіян.

Щоб, дурень, послухав ради Пелеєнка,

Може б і утік він од чорної смерті.

Та Зевсова воля сильніша за людську,

Він сильного спудить і силу одійме,

Дарма, що на бійку і сам підіймає.

Так і в його грудях він підійняв силу.

Кого ж ти вбив спершу, кого й наостанку,

Поки тебе боги на смерть не позвали?

А спершу Адриста, Автона, Ехекла,

Перма, Епістора та ще Меланіппа;

Під кінець Еласа, Мула і Піларта;

Се вбиті, а другі пустилися врозтіч.

Отак би ахеї Трою і забрали

З-під руки Патрокла, бо він сильно бився,

Щоб тільки на башту не став Аполлон сам

Та тим не зломислив, троян не посилив.

Бо тричі Патрокло на стіну вилазив,

І Аполлон тричі спихав його з неї,

Божою рукою у щит його б’ючи.

Коли ж учетверте він на стіну скочив,

До його озвавшись, Аполлон промовив:

«Одійди, Патрокле! Не тобі судилось

Троянськеє місто ратищем узяти.

Судилось Ахіллу, кращому за тебе».

Мовив, і Патрокло одійшов од міста,

Боячися гніву бога Аполлона.

Гектор стояв кіньми у Скейськії брамі

І думав, чи битись, до війська вернувшись,

Чи військо збирати в місті за стінами.

Коли ж він так думав, прийшов Аполлон сам

І став коло його в постаті Асія,

Що був рідним дядьком Гектора самого

І братом Гекаби, а сином Диманта

І жив у Фрігії край річки Сангару.

Аполлон, син Зевса, до його і мовив:

«Чого кинув бійку? Не слід так робити.

Коли б я був тільки сильніший за тебе,

Тогді б ти од страху кинувся втікати.

Тепер на Патрокла жени свої коні,

Може, бог поможе і його побити».

Мовив бог, і здимів помежи народом,

А могучий Гектор казав Кевріону

Коней поганяти. А ‘Поллон тим часом

Розсіював смуту по війську аргейськім

І будив до слави Гектора й троянів.

І Гектор погнався і не бив данаїв,

Він розігнав коні прямо на Патрокла.

Но Патрокло живо скочив із теліжки,

Ратище у праву, а в лівую руку

Схопив камінь острий, насилу обнявши,

І кинув не дарма: камінь розлетівся

І вдарив візницю, славного Кеврона,

Зліва Пріаменка; він як держав віжки,

Так його по лобі каменем і вдарив

І здер йому брови, і перебив кості,

І очі під ноги на землю упали,

І він, мов нирець той, полетів з теліжки,

І враз через кості душа з його вийшла.

І, з нього сміючись, Патрокло промовив:

«Що ж за хлопець жвавий, та як же й ниряє!

Бути б йому тільки на рибному морі,

Так він би скойками міг би годувати,

Ниряючи з судна і в самую бурю.

На полі і з коней і то ще ниряє,

Так у троян, знати, є нирці хороші».

І на Кевріона, як лев, напустився,

Що його в оборі вдарять попід груди

І буйная сила його погубляє, –

Так на Кевріона Патрокло пустився.

Но і Гектор сильний скочив із теліжки

І над Кевріоном, як тії два леви,

Що на горах б’ються за вбитую сарну,

Обидва голодні, вони сильно б’ються, –

Так над Кевріоном тих два отамани,

Патрокл Менітьєнко і Гектор могучий,

Один на другого мідею грозились.

І Гектор ізціпив за голову трупа,

Патрокло за ноги, і край них страшную

Трояни й данаї бійку розпочали.

Як Евір із Нотом на горній вершині

Разом ізбіжаться і стануть трощити

Ясені і буки, дерен твердошкурий;

Одна в другу б’ються жилавії віти

З шумом превеликим і ломляться з тріском, –

Так билися разом трояни й ахеї,

І ніхто не думав з поля утікати.

Много впало ратищ кругом Кевріона,

Много стріл злетіло, пущених із лука,

І щитів немало кріпкеє каміння

Над ним потрощило, а він славний слави

Лежав межи ними і забув за коней.

І поки не стало Сонце на полудень,

Поти рівно бились, і народ валявся.

Но як стало Сонце к вечеру склоняться,

Так стали ахеї троян замагати,

І з-під стріл троянських взяли Кевріона,

І пишную збрую з плечей його зняли.

І ринув Патрокло на гибель троянів,

І тричі вривався з криком превеликим,

І тричі по дев’ять вбивав отаманів;

Коли ж ти вчетверте ринувся, Патрокле,

Тогді і твоя вже настала кончина,

Бо на тебе вийшов Аполлон могучий.

Патрокло не бачив стосильного бога:

Він ішов до його, туманом закритий,

І став йому ззаду і вдарив у спину

Кріпкою рукою – в очах потемніло.

І з голови шолом збив Аполлон сильний,

І мідяний шолом з дзвоном покотився

Під кінські копита і там обвалявся

Порохом і кров’ю. Перше не судилось

Шоломові сьому в поросі валятись,

Бо він чоло красив храброго Ахілла,

А тепер судив Зевс Гектору носити,

Бо близька вже була і його погибель.

В руках його трісло ратище велике,

Кріпкеє, тяжкеє, заковане міддю,

І щит превисокий з плечей повалився,

І розпустив броню Аполлон на йому,

І серце зімліло, і жили зніміли.

Став він, як заритий. І ратищем острим

Вдарив його ззаду дарданин хоробрий,

Ефорвій Пантенко, що був і візниця,

І ратищник сильний, і жвавий на ноги.

Він двадцять доразу побив отаманів,

Ще лиш як учився битися з теліжки.

Но і сей, Патрокле, не збив тебе разом.

Він знову од тебе одскочив до війська,

Вирвавши із рани ратище кленове.

Не смів на Патрокла і голого стати.

I Патрокло, богом і ратищем збитий,

Почав одступати, тікаючи смерті.

Гектор, як завважив храброго Патрокла,

Що він одступає, проколений міддю,

Пробіг через військо і ратищем вдарив

В самі здуховини і прогнав навиліт.

Хропнувся Патрокло. Ахеї здригнули.

Як лев, злютувавшись, кабана вбиває,

Як стане з ним битись на горі крутії

За воду мілкую, обидва жажденні,

І лев, заморивши кабана, вбиває, –

Так і в Менітьєнка, що погубив многих,

Гектор Пріаменко душу одіймає.

І живо, хвалячись, почав говорити:

«Мабуть, місто взяти думав ти, Патрокле,

І жінок троянських у полон побрати

І на суднах взяти в свою рідну землю.

Но за ними, дурню, і Гектора коні

По полю літають, і я сам за ними

З троянами б’юся, щоб їх заступити.

І тебе, Патрокле, їстимуть ворони.

Не прийшов Ахіллес тебе рятувати,

А як слав на бійку, то, знать, тобі мовив:

«Не приходь, Патрокле, до суден глибоких,

Аж поки на грудях Гектора самого

Не проб’єш сорочки, залитої кров’ю».

Так він тобі мовив, а ти і повірив».

Аж Патрокло сильний, вмираючи мовив:

«Гекторе! Хвалися! Аполлон з Кроненком

Тобі славу дали, а мене побили.

Вони з плеча мого збрую іздійняли,

А таких, як сам ти, щоби двадцять стало,

Всі б вони пропали од ратища мого.

Била мене й доля, і Летин син сильний,

І Ефорв хоробрий, а ти уже третій.

Но і ти послухай, що я тобі скажу:

Недовго і сам ти поживеш на світі.

Смерть твоя з Мойрою стоїть за плечима,

І живо заморить рукою Ахілла».

І кінець смертельний урвав його мову.

Душа з його вийшла і пішла к Невиду,

Жаліючи сили й віку молодого.

Аж Гектор до його і вмерлого мовив:

«Та що ти, Патрокле, так мені віщуєш?

Кому теє знати, чи я, чи Ахіллес

Од ратища мого позбудеться духу?»

І мовив і трупа наступив п’ятою

І ратище вирвав, аж повернув трупа.

І зараз пустився за Автомедонтом,

Виборним слугою сильного Ахілла.

Но його унесли ті бистрії коні,

Що боги Пелею на дар дарували.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 253 – 274.