5. Храбрість Діомеда

Переклад С.Руданського

Ткань

Тогді й Діомеду Паллада Афіна

Дала міць та силу над усіх аргеїв

Первим показаться і слави добути.

Вона щит і шолом світом освітила,

Мов тою зорею, що найбільше сяє

В осіннюю пору в Океані змита.

Так голову й плечі його освітила

І туди пустила, де найбільше билось.

А був у троян там багач один, Дарій,

Гефестовий вірник і в його два сина,

І Фегей і Ідей, свідомії в бійці.

Вони, одділившись, на його й пустились,

Пустились на конях, а той на них пішо.

І тільки почали до себе зближатись,

Фегей попереду вдарив у Тидьєнка,

Та ратище мідне поверх пролетіло,

Плеча не пробило. А кинув Тидьєнко –

Ратище не дарма із рук полетіло,

А вдарило в груди і з коней звалило.

Ідій живо скочив, теліжку покинув

І не поривався брата виручати,

Бо і він не втік би од чорної Кери,

А то уже Гефест обвив його тьмою

І спас, щоби батька на смерть не спечалить.

А славний Тидьєнко половив їх коней

І оддав дружині, щоб вели до суден.

Глянули й трояни на синів Дарія,

Що один іздимів, а другого вбито,

Підупали духом. Сивока ж Паллада

Схопила Ареса і стала казати:

«Аресе, забію, пагубо, загубо!

Чи не кинуть нам би троян та ахеїв

Гинуть, поки батько не дасть кому слави

І нам не вдалиться б од божого гніву?»

І повела з бою хижого Ареса,

На Скамандрі сіла – і стали данаї

Троян побивати. Кажний їх отаман

Побив кого-небудь. Первий Гамемнон-цар

Повалив Одія, князя алізонів.

Він його у плечі наздогін ударив,

Ратище навиліт пройшло через груди,

І він хропнув мертвий і гримнула збруя.

Ідомень позбавив Ворового сина,

Міонського Феста, що ще з Тарни вийшов;

Його в плече праве Ідомень ударив,

Саме як він думав на коні сідати,

І він повалився, і тьма очі вкрила,

І його обдерли слуги Ідоменя.

Менелай хоробрий побив звіролова,

Строфового сина, славного Скамандра;

Його Артеміда сама научила

Бити усіх звірів по горах лісистих;

Та не в користь була йому й Артеміда,

І теє стрільництво відомеє здавна.

Славний Атрієнко, Менелай хоробрий,

Ратищем у плечі наздогін ударив,

І пробив навиліт через його груди,

І він хропнув носом і гримнула збруя.

Меріон хоробрий побив Армоненка,

Славного Ферекла, змисника до всього,

Бо його од серця Паллада любила.

Він і Олександру тії судна строїв,

Що йому й троянам лиха поробили,

Бо знати, не відав небесної волі,

Його в праву гузку Меріон наздогін

Ратищем ударив; остріє навиліт

Вийшло із-під кості, пухиря прорвало,

Він коліньми хропнув, і смерть його вкрила.

Мег убив Підея Антинорієнка,

Що хоч був і лівий, так його Теана

З рідними ростила, вгоджаючи мужу.

Його Філієнко, близько підігнавшись,

Ратищем іззаду в потилицю вдарив,

І мідь за зубами язик підрубала;

Він упав і зціпив ратище зубами.

Еврипіл Евемнів побив Іпсинора,

Долопіоненка, що був його батько

Попом на Скамандрі і за бога мався.

Його син Евемнів, Еврипіл хоробрий,

Погнав і наздогін по плечу ударив,

Мечем замахнувши, і одрубав руку.

І вона кривава впала, і на очі

Сіла Смерть червона та Доля могуча.

Так вони труждались на лютії бійці.

Славного ж Тидьєнка і не знати було,

Чи він із троян був, чи він із ахеїв;

Він вився по полю, як потік осінній,

Що, бистро текучи, греблі розриває, –

Його не спиняють ні греблі високі,

Ні кріпкії ліси край полів родючих,

Як дощ піде з неба і він розбіжиться –

І вся праця людська дарма пропадає, –

То так і Тидьєнко троянськії строї

Рвав, і дарма, сильні – вони подавались.

Аж побачив теє славний Ліканенко,

Що він вився в полі і проривав строї;

Зараз на Тидьєнка прицілився з лука,

І вдарив назустріч у правеє рам’я,

В броню незакриту, і стріла навиліт

Через плече вийшла, броня скривавіла,

І до його сильно гукнув Ліканенко:

«Станьте, стрепеніться, славнії трояни,

Бо нами підбито луччого з ахеїв,

І так йому трудно стрілу перенести,

Як мене син Зевса вивів із Лікії».

Хвалився, а того стріла не згубила:

Він став, одійшовши к теліжці та коням,

І мовив Стенелу, сину Капанія:

«Вставай, Капаненку, злізай із теліжки

Та виривай живо стрілу з мого рам’я».

І Стенел до нього скочив із теліжки,

Став і вирвав разом стрілу з його рам’я,

І кров заструмилась по кільчастій броні.

І почав молитись Діомед хоробрий:

«Учуй, Незборима, Зевсовая дочко,

І як перш отцеві й мені помагала

На лютії бійці, так поможи й нині,

І дай того вбити, ратищем підняти,

Що він мене влучив та ще й похвалився,

Що мені недовго білий світ видати».

Діомед молився, і вчула Паллада,

Одживила жили і руки, і ноги,

Стала і сказала бистрими словами:

«Не кидай, Дивмиде, з троянами биться,

Бо у твоїх грудях така тепер сила,

Якую мав батько Тідей щитобійний,

І тьма, яка була, з очей твоїх знята,

І ти будеш бачить бога й чоловіка.

І коли побачиш, що бог тебе зводить,

Із другим безсмертним битися не важся,

Ні з одним, а Вроду – тільки вона буде

На війні – ти можеш міддю уразити».

Мовила і зникла сивока Паллада,

А Тидьєнко знову скочив за передніх,

І палав він перше з троянами биться.

Тепер йому втроє така сила стала,

Мов у лева того, що в вівчарню скочить, –

І пастух ударить, та не вб’є доразу,

Тільки силу збудить; тогді годі гнати:

Пастух до комори, а вівці урозтіч,

Товпляться, валяться одна на другую,

І лев із вівчарні весело стрибає, –

Так на них наскочив Діомед могучий.

І вбив Астиноя і вбив Іпірона,

Одного у грудку ратищем ударив,

А другого вдарив мечем по ключині

І одрубав рам’я од шиї і спини.

Після них побив він Аванта й Поліда,

Синів Евридама, сновиди старого:

Старий на одході снів їм не повідав.

І трупи обдер їх Діомед хоробрий.

Після них наскочив на Хтона і Ксанта,

Двох синів Фенона; старий трупом брався,

Не міг мати сина для свої дідизни.

Діомед побив їх і духу позбавив

Обох, а старого на журбу та тугу

Кинув, бо їх батько не обняв живими

Із війни – і добра люди поділили.

Там же захопив він двох синів Пріама,

Хрома й Ехемона, на одній теліжці;

І, як лев наскочить і скручує в’язи

Бику і корові в чагарях на паші,

Отак і Тидьєнко без жалю обох їх

Позбивав із коней і обдер їх збрую,

А коні дав слугам до суден одвести.

Аж Еней поглянув, що він строї бурить,

І зараз на бійку, на ратищний тряскіт

Побіг, чи не найде Пандара-лікійця.

Найшов Ліканенка, силача тяжкого,

І став коло його і до його мовив:

«Пандаре! Де лук твій, і стріли, і слава,

Що й тут тобі в нії рівного немає,

І там, у Лікії луччого не було?

Стріляй лишень того, Зевсу помолившись,

Бо хто би не був він, а лиха нам много

Наробив і много погубив хоробрих.

Тільки чи не бог то на троян озлився,

Гнівний за приноси, то гнів божий – горе».

Но до його мовив славний Ліканенко:

«Енею хоробрий, гетьмане троянський;

На мене, здається, що се Тідеєнко:

Се й по щиту знати, шолому дірявім,

Видно і по конях; а чи бог, не знаю.

Но хоч він Тидьєнко, як мені здається,

А все ж він воює не без бога; є там

Якийсь із безсмертних туманом обвитий,

Що бистрії стріли од його одводить;

Бо стріляв я в його, і в правее рам’я

Вдарив, і навиліт пробив його броню,

І вже так і думав, що к Невиду справив.

Так ні – прогнівив я когось із безсмертних!

Став би я в теліжку – теліжки немає,

А їх одинадцять стоїть в Лікаона,

Нових та хороших, покрівлями критих,

Та ще і при кажній стоїть пара коней

На білім ячмені та на вівсі голім.

Добре мене радив Лікаон хоробрий

У славних будинках на моїм одході,

Казав мені вийти з кіньми, з теліжками

І так серед бою помагать троянам.

Так ні, не послухав, хоч і лучче було,

Пожалував коней, щоб не голодали

При облаві міста, звичнії до паші.

Кинув їх і пішо прийшов до Ільйону,

На лук один здався, но мала з ним поміч;

Двох уже я влучив: лицаря Тидьєнка,

Й царя Атрієнка, і чистої крові

З обох націдив я; та тільки озлив їх.

В лихий час я, знати, поняв того лука

Із кілка, коли я троянськеє військо

Справляв до Ільйону Гектору на радість.

Вернуся я тільки та гляну очима

На рідную жінку, будинки високі,

Так хай мені ворог голову зрубає,

Як я сього лука у вогонь не кину,

В руках поломивши. Мала з нього поміч».

Аж Еней троянський до нього і мовив:

«Не кажи ти сього; не буде іначе,

Поки ми обидва з кіньми й теліжками

На його не вдарим, сили не спитаєм.

От моя теліжка і Троєві коні,

Ставай, так побачиш, як вони уміють

Сюди й туди витись, гнати і втікати.

Вони нас до міста завезуть, хоч би там

І Зевс давав славу Дивмиду Тидьєнку.

Бери ж лишень віжки та батіг у руки,

А я збоку стану та битися буду,

Або ти стань битись, а я візьму коней».

Аж до нього мовив славний Ліканенко:

«Бери ти, Енею, і віжки і коней,

В знакомого лучче вони бігти будуть,

Як ми од Тидьєнка будемо тікати;

А то і зіб’ються і везти не схочуть

З бою, коли твого голосу не вчують.

Тогді Тідеєнко може і догнати,

І нас повбивати, і коней побрати.

Так орудуй ти вже теліжкою свою,

А я його прийму на ратище остре».

Змовились і разом стали на теліжку,

І погнали коней прямо на Тидьєнка.

Аж завважив теє Стенел Капаненко

І к Тидьєнку мовив бистрими словами:

«Тидьєнку, Дивмиде, милий серцю мому!

Бачу, що два сильних на тебе женеться

Битися з тобою: один має бути

Пандар Ліканенко, що з лука б’є добре,

А другий Еней, знать, що хвалиться родом

Од батька Анхіза і матері Вроди.

Од’їдьмо ми лучче, і ти так не пнися

Уперед, щоб серця не запропастити».

Аж до його грізно Діомед промовив:

«І не радь тікати, бо я не піддамся,

Не в моїй натурі тікаючи битись

Або трепетати; ще є в мене сила,

Не сяду й на коні, а так на них піду,

Бо мені Паллада не каже бояться,

А од нас назад їх не везтимуть коні

Обох, хоч которий і хтів би тікати.

Ще я тобі кажу – і вбий собі в пам’ять,

Що тільки Паллада подасть мені славу

Обох побороти – так ти своїх коней

Постав де на місці, віжками прип’явши,

А сам берись живо за коні Енея

І з троян жени їх до славних ахеїв,

Бо вони з тих коней, що Зевс колись Трою

Дав за його сина, за Ганімедея.

Під зорею й сонцем кращих не бувало.

Анхіз і добув їх із тої породи,

Кобил підіславши до Лаомедонта,

І таких у його шестеро родилось;

І четверо сам він годував у ясел,

А сю одну пару передав Енею;

Дістати б їх тільки, так була би слава!»

Так поміж собою вони розмовляли,

А ті підбігали, гнали добре коней,

І промовив первий славний Ліканенко:

«Тидьєнку, ти сильний, серцем неспинимий!

Тебе не убила стріла моя остра,

Так я в тебе ще раз ратищем ударю».

Мовив, розмахнувся і ратищем кинув,

І вдарив по щиту, і остріє мідне

Щит його пробило і в броню устрягло,

І враз Ліканенко, гукаючи, мовив:

«Просадив навиліт бебехи! Недовго

Ти мучиться будеш – моя тепер слава!»

Аж Діомед сильний до його і мовив:

«Просадив, та мимо, а що ви у мене

Поти не спічнете, поки з вас которий,

Кров’ю не напоїть сильного Ареса».

Вдарив, і Паллада ратище навела

На ніс попід око, зуби розкришила

І мідь йому в горлі язик перетяла,

І остріє вийшло через підбороддя.

Впав він із теліжки, блискучая збруя

Брязнула на йому, затопали коні

Бистрії, і сили і душі не стало.

Еней, було, скочив з ратищем і щитом,

Щоби його тіла не дати ахеям,

І, як лев могучий, кругом розходився,

І на його щит свій і ратище зважив,

Готовий убити, хто підступить тільки,

І кричав страшенне. Аж Тидьєнко двигнув

Камінь прездоровий, що два чоловіка

Наших не підняли б, а він один двигнув

І вдарив Енея, де стегно у клуби

Головкою входить і кульшею зветься,

І перебив кульшу, і перервав жили,

І скалічив тіло; лицар повалився

На одно коліно, кріпкою рукою

У землю оперся, і тьма очі крила.

Так би і загинув Еней серед поля,

Щоб Зевсова дочка Врода не прибула,

Що його з Анхізом-царем породила;

Вона свого сина руками обвила,

Вона його зараз наміткою вкрила,

Од стріл заховала, щоб його данаї

Міддю не вразили, душі не рішили.

Вона свого сина з бою виводила,

А там Капаненко із пам’яті своїй

Не збував наказу храброго Дивмида;

І враз своїх коней одвів і поставив

Поодаль од бою, віжками прип’явши,

А сам живо взявся за коней Енея,

Погнав од троян їх до славних ахеїв,

Оддав Діїпілу, товаришу свому,

Що був йому милий за думки однакі,

Одвести до суден глибоких; і знову

Став на свої коні, взяв пишнії віжки

І знову погнався кіньми за Тидьєнком.

А той на ту пору наганяв Кіприду,

Бо знав, що богиня не з тих богів була

Сильних, що на війнах людей поряджають,

Що то не Паллада, що то не Умора,

І побіг далеко вражими полками.

Догнав, замахнувся храбрий Тідеєнко

І ратищем острим пробив її руку;

І ратище тіло тонкеє пробило,

Пробило сорочку, Любощами шиту,

На поруччях самих – і кров з неї вийшла

Не людська, а божа, яка є в безсмертних,

Бо вони і хліба й вина не вживають,

Так за те безкровні і безсмертні звуться.

Вона застогнала і сина пустила,

Но його на руки схопив Аполлон-бог

І покрив туманом, щоб його данаї

Міддю не вразили, душі не рішили.

І Діомед сильний гукнув до богині:

«Іди собі з бою, Зевсовая дочко!

Мало тобі того, що жінок ізводиш?

Захотілось бійки, но тепер, я знаю,

Будеш трепетати і спомину бійки».

Мовив, і богиня одійшла сумная;

Райдуга вітриста вивела із бою,

Її чуть живую, аж тіло зчорніло.

Арес тогді зліва сидів коло бійки,

А ратища й коні в тумані стояли.

Вона і упала брату на коліна

І стала просити коней злотогнуздих:

«Братику мій рідний, змилуйся, дай коней,

На божеє місце, на Олімп поїхать.

Мене рана мучить, а вдарив Тидьєнко,

Чоловік, що рад би і з Зевсом бороться».

Мовила, й позволив Арес своїх коней.

І вона, сумная, стала на теліжку,

І Райдуга стала, взяла віжки в руки,

Ударила з бича, і коні погнались.

І тільки прибули к божому Олімпу,

Райдуга вітриста коней зупинила,

Випрягла з теліжки, пустила на пашу;

А Врода к Діоні впала на коліна,

К матері, і мати дочку обійняла,

К серцю пригорнула і її спитала:

«Хто ж то із небесних так тебе скалічив,

Мов ти кому, доню, лиха наробила?»

Веселая Врода до неї й казала:

«Скалічив Тидьєнко, Діомед хоробрий.

За те, що я сина з бою виносила,

Найлуччого сина, рідного Енея;

Тепер не трояни з ахеями б’ються,

А тепер данаї б’ються із богами».

Аж її сказала богиня Діона:

«Як тобі не прикро, знеси, моя доню!

Много вже Олімпських лиха натерпілось,

За людей встаючи один на другого.

Терпів і Арес-бог од синів Олоя,

Ота й Ефіальта, як його зв’язали

Та місяців тридцять держали в темниці;

І, може, Арес-бог там би і загинув,

Щоб Іеревія, мачуха їх, Гермесу

Вісті не подала, і той його викрав

Ледве що живого, так тюрма заїла.

Терпіла і Гера, як син Амфітринів

По правії груді стрілою ударив

І біль незцілима її обійняла.

Терпів і сам Невид болячую рану,

Як його той самий син Зевсів у пеклі

Стрілою підстрілив і наробив болі.

І він аж до Зевса на Олімп приходив,

Сумний та болящий, бо стріла упилась

У плече завійне і мучила душу.

Пейон йому ліків приложив до рани,

І рана закрилась, бо він був безсмертний.

Гидкий, нечестивий, стало йому духу,

Лука натягати на богів олімпських!

А сього на тебе Паллада підняла.

Дурень Тідеєнко! Він того й не знає,

Що хто з богом б’ється, той не довговічний

І діти такого не зватимуть батьком,

Коли він додому із війни прибуде.

І тепер Тидьєнко нехай виглядає,

Щоб хто не наскочив на його сильніший

Та щоб Егіаля, Адрастова дочка,

Живо своїм криком слуг не побудила,

Плачучи по мужу луччому з ахеїв,

Славна Егіаля, жінка Діомеда».

Мовила й обтерла рану з обох боків –

І рука зцілилась, і біль перестала.

Аж Гера й Паллада глянули на нюю

Та й Зевсу Кроненку стали допікати.

Первая Паллада стала говорити:

«Не гнів буде, батьку, що я тобі скажу?

А наша Кіприда підмовляла, знати,

Якуюсь ахейку для троян люб’язних,

Та в одежі пишній як її пестила,

То на шпильку, знати, й руку наколола».

Усміхнувся батько і людський і божий,

Покликав Уроду і до неї мовив:

«Не по тобі, доню, воєннеє діло!

Ти дбай собі, доню, про свої весілля,

А про те подбають Арес та Паллада».

Так поміж собою вони розмовляли,

А там за Енеєм Діомед ганявся

І знав, що Енея Аполлон ховає;

Но він уже й бога не вважав, а гнався,

Щоб Енея вбити, збрую його взяти.

Тричі він кидався, щоб його згубити,

І Аполлон тричі одбив його щита;

Коли ж і вчетверте кинувся маною,

До його промовив Аполлон стодійний:

«Схаменись, Тидьєнку! Одійди й не думай

До богів рівняться; рід богів безсмертних

І рід чоловічий – зівсім не подібні».

Мовив, і Тидьєнко одступив од його,

Боячися гніву бога Аполлона;

Тогді бог Енея поодаль од бою

Повів до Пергаму, положив у храмі,

І там Артеміда із Летою разом

В самім тайникові над ним піклувались.

А Аполлон змисний зробив його постать,

На вид і на збрую до його подібну,

І навколо неї троян та ахеїв,

Що вони на собі к бою готували

І щити волові й щитики пухові;

Далі до Ареса Аполлон озвався:

«Аресе, забію, пагубо, загубо!

А чи ти не спудиш того Тідеєнка

Смертного, що рад би і з Зевсом боротись?

Спершу так Кіприду у поручі вдарив,

А се і на мене, як мана, кидався».

І слово промовив і сів на Пергамі.

Арес же обрався в постать Акаманта,

Гетьмана фракійців, і троян обходив,

І покликав кликом на синів Пріама:

«Ви, сини Пріама, Зевсового князя,

Що ж ви так ахеям побивать даєте?

Ждете, заким будуть під брамами битись?

Звалився отаман, до Гектора рівний,

Звалився Еней наш, славний Анхізенко;

Порятуймо ж живо товариша свого».

Мовив і додав їм і сили і духу.

І враз Сарпедон став Гектора корити:

«А де ж твоя сила, Гекторе, поділась,

Що ти похвалявся без нас і без війська

Одними братами місто заступити?

Дивись, а нікого із них не побачиш;

Вони поховались, як пси перед левом,

Тільки ми воюєм, помагачі ваші.

От і я помагач і здалеку вийшов,

Лікія далеко на Ксанті глибокім,

Там у мене й жінка, й дитина малая,

І всього, чого лиш убогий бажає;

Та й то я лікійців строю і бажаю

Сам із ним побитись, хоч мого нічого

Ні вести, ні нести не мають ахеї.

А ти й сам не хочеш і другим не кажеш

Врагів одбивати, жінок рятувати.

Глядіть, щоб ви разом, мов сіткою криті,

Врагам не попались на добич-поживу

Та щоб вони міста вашого не взяли!

Тобі дні і ночі старатися треба

Та просить гетьманів помагачів дальніх

Сваром не сваритись, а з ворогом битись».

Мовив і словами вразив його серце,

І він із теліжки скочив із оружжям,

Ратищами брязнув і пішов по стану

Підіймать до бою – і бійка піднялась.

Трояни вертались, двигались к ахеям,

А ті в купу стали, ждали нерухомо.

Як по токах вітер остяки розносить,

Коли Земля-мати віяльником ділить

Остяки і зерна на легкому вітрі,

І біла полова купами біліє, –

То так і ахеї в куряві біліли,

Що під саме небо скоком підіймали

Кінськії копита; візниці кружали,

Руки витягали, і Арес все поле

Покривав туманом і годив троянам,

По полю ходячи та наказ чинячи

Бога Аполлона, що казав підняти

Троян, поки в полі Паллади немає,

Тої, що данаям поміч посилає.

Сам він і Енея із тайника вивів,

Влив новую силу в груди отаманські

І послав к дружині – дружина зраділа,

Коли його взріла живим, та здоровим,

Та таким могучим, тільки не питали,

Бо не наше діло. Вів їх Сріблолукий,

Арес-людогубець і несита Вражба.

А там два Аякси, Одіссей з Дивмидом,

Будили данаїв, но вони і самі

Не боялись сили і криків троянських

І ждали, мов хмара в безвітру годину,

Що її Кроненко на горах поставить,

Поки спочивають і Борей і другі

Могучії вітри, що подувом сильним

Хмари розганяють по цілому небі;

Так ахеї ждали троян нерухомо,

Один Атрієнко ходив і їм мовив:

«Кріпіться, молодці, сили добувайте

Та один другого в бою повстидайтесь;

У стидливих більше живих, ніж побитих,

А збіглим немає ні пуття, ні слави».

Мовив і прицілив ратищем і вдарив

У Діїкогонта, у сина Пергаса,

Що його трояни, мов сина Пріама,

Вважали, бо він був всюди попереду.

Його по щитові Гамемнон ударив,

І щит не устояв, мідь його пробила

І пояс пробила і в черево встрягла.

Хропнув він убитий і брязнула збруя.

Но й Еней хоробрий побив у данаїв

Орсилоха і Кретона, синів Дивоклія;

Батько їх багатий жив собі у Фірі,

І вів свій початок з потоку Алфею,

Що тече широко по землі пілоській;

Бо потік ісплодив царя Орсилоха,

Орсилох ісплодив його, Дивоклія,

А Дивоклій разом двох синів ісплодив,

Орсилоха і Кретона, свідомих до бою.

Вони й посідали на чорнії судна

І з аргейським людом прийшли до Ільйону

Обом Атрієнкам честі добувати,

Та добули смерті собі на чужині!

Як тії два леви, що їх на вершинах

У чорному лісі мати згодувала

Поти волів ріжуть і тихих овечок,

Поти спустошають людськії обори,

Поки од рук людських самі не загинуть, –

Так сі отамани згибли од Енея

І враз повалились, як сосни високі.

І жалко їх стало царю Менелаю.

Вийшов він з передніх у яснії збруї,

Став ратищем цілить; Арес його годив,

Щоб його підвести під руки Енея;

Аж Антилох глянув, себто Несторенко,

Та й собі з передніх, страшно йому стало,

Щоб його не вбили, праці не згубили.

Уже вони й руки і ратища острі

Один до другого зважили до бою,

Аж до Менелая Антилох підскочив,

І Еней не встояв – дарма що хоробрий,

Як тільки побачив, що їх двоє стало;

І так вони взяли ахейськії трупи

І їх передали на руки дружині,

А самі вернулись до передніх строїв.

Тут вони і вбили того Пілемена,

Що був отаманом славних пафлагонів;

Його Атрієнко, Менелай хоробрий,

В самую ключину стоячого вдарив.

А його візницю, Мідька Антименка,

Як повертав коней, Антилох у лікоть

Каменем ударив – і з рук його віжки

Випали на землю, Антилох прискочив,

Ще раз його вдарив мечем по вискові,

І він задихнувся і стрімголов в землю

Пішов головою по шию і спину.

І довго стояв так у піску глибокім,

Поки його в порох коні не звалили.

Антилох пігнав їх к ахейському стану.

І поглянув Гектор і кинувся з криком

На них, і троянські могучії строї

Кинулись, і з ними Арес та Умора,

І ся тяжкий Розрух коло себе мала,

А Арес грозився ратищем великим

І йшов попереду Гектора, то ззаду.

Глянув і спужався Діомед хоробрий,

І як подорожній, що, полем ідучи,

Стане над потоком край самого моря,

Гляне він на піну і назад одходить, –

То так і Тидьєнко одступав і мовив:

«От чого ми, милі, Гектору дивуєм,

Що він і вояка і борець хоробрий:

Із ним усе бог є, що його рятує,

І тепер Арес з ним у постаті людській.

Так ви одступайте до троян чолами

Назад і не смійте битися з богами».

Мовив, а трояни ближче підступили,

І Гектор одразу на одній теліжці

Побив Менестея і з ним Анхіала.

І жалем понявся Аякс Теламонів,

Вийшов, підступився, ратищем ударив

І вбив Селаженка Амфія, що в Песі

Жив собі в достатках, та його Недоля

Повела к Пріаму і синам на поміч.

Аякс Теламонів вдарив його в пояс,

І ратище довге у черево встрягло,

І він повалився, а Аякс пустився

Збрую іздіймати. Трояни у його

Ратищами били, щиту доставалось,

А він, наступивши, ратище із тіла

Вирвав, тільки збруї ясної не міг він

З плечей його зняти; стріли засипали,

Ще й троян боявся, щоб не обступили,

Бо много їх сильних з ратищами було;

І дарма, хоробрий, сильний та великий –

Вони його гнали, і він одступався.

Так вони труждались на лютії бійці.

Тогді й Тлеполема, сина Гераклія,

Против Сарпедона визвала Недоля.

І тільки почали до себе зближатись

І син Зевсів рідний, і внук його рідний,

Тлеполем передній почав говорити:

«Що вже, Сарпедоне, гетьмане лікійський,

Дарма трепетати, не знаючи бійки!

То брехуни кажуть, що ти щадок Зевсів,

Бо тобі далеко до того народу,

Що за людей давніх од Зевса родився.

Недовго казати: батько мій Геракло,

Що вже за хоробрий, душа львина була!

Він на шести суднах із жменею війська

Ходив к Лавмедонту битися за коні,

І то узяв Трою і край опустошив.

А ти і сам хирний, і військо подохле.

І хоч би ти луччий вийшов із Лікії,

А з тебе троянам помочі не буде,

Бо ти мною вбитий ік Невиду пійдеш».

Аж до його мовив Сарпедон лікійський:

«Правда, Тлеполеме, що він узяв Трою,

Мстячи за неправду царя Лавмедонта,

Бо він добродія словами зневажив

І не оддав коней пришлому здалека.

Но тобі, я знаю, чорная погибель

Од мене наступить, і ти, мною вбитий,

Мені даси славу, а Невиду душу».

Так Сарпедон мовив, но Тлеполем разом

Ратище наставив, і ратище разом

Із рук полетіло. Сарпедон же вдарив

В шию, і навиліт остріє прогналось,

І ніч невидюща його очі вкрила.

А Тлеполем того ратищем ударив

У стегно, і тіло остріє пробило

Де кості, но батько ще не дав загинуть.

Взяли Сарпедона його слуги вірні

І з бою понесли; ратище тягнулось

І мучило тяжко, та ніхто не думав

Вирвать його з рани, щоб він ішов пішо.

Так вірнії слуги над ним побивались.

Тлеполема також славнії ахеї

З бою виносили. І глянув на його

Одіссей хоробрий і запалав серцем.

І став він вагатись, що його чинити:

Чи йти доганяти Зевсового сина,

Чи йому в лікіян душі одіймати.

Тільки Одіссею доля не судила

Зевсового сина міддю погубити,

Його на лікіян Паллада наслала.

І вбив він Кірана, Хрома, Аластора,

Алкандра, Алія, Німона й Притана.

І був би ще много погубив лікіян,

Якби не завважив Гектор шоломенний

Та вперед не скочив у яснії збруї

На гибель данаям, – і зрадів син Зевсів,

Сарпедон, і мовив голосом жалібним:

«Не дай мене, брате, данаям узяти,

Рятуй, Пріаменку! Хай я лучче згину

У городі вашім, бо мені додому

У рідную землю більше не вертатись,

Не радувать жінки й дитини малої».

Но йому не мовив Гектор шоломенний,

Він летів аргеїв швидше одігнати,

Та у многих сильні душі одійняти.

Одна лиш дружина його не кидала,

Під Зевсовим буком слабого поклала;

І ратище остре вирвав з його рани

Дого друг сердешний, Пелогонт могучий,

І вже помирав він, очі туманіли,

Но іще дихнув він, і подув Борея

Одживив у йому ледве живу душу.

А там од напору Гектора й Ареса

Аргеї ні к суднам чорним не кидались,

Ні вперед не бились, а так одступали

Лицем, як Ареса у троян пізнали.

Та кого ж то первим і кого посліднім

Побив Пріаменко з мідяним Аресом?

Первого Тефранта, а за ним Ореста,

Етольського Триха, Інома, Елена,

Сина Янопія і того Оресва,

Що родився в Гілі і мав свої добра

Понад Кефісиду-озеро, де й другі

Багаті беоти свої добра мали.

Аж глянула з неба Гера білоплеча,

Що вони аргеїв стали побивати,

І враз до Паллади лепетом сказала:

«Дочко незборима козарного Зевса!

Дарма ми давали слово Менелаю,

Що він собі піде, Трою звоювавши,

Коли так Ареса пустим біснуватись.

Треба й нам подумать і за свою поміч».

Мовила й склонила сивоку Палладу.

І Геба-богиня, Кроновая дочка,

Побігла по коні, коні ладнувати,

А Гера колеса мідні осьмишничні

Живо наложила на осі важкії;

Обіддя їх були вічні, золотії,

Ще й на них окова мідная на диво;

Маточини сріблом з обох боків сяли,

Крісло на серібних та золотих шнурах

Прив’язано було, було й двоє козел;

І з його йшов дишель срібний, і до його

Вона золотеє ярмо прив’язала,

Віжки золотії, і під ярмо Геба

Підставила коней, палаючи к бою.

Тим часом Паллада, Зевсовая дочка,

В батька на помості шати розпустила,

Що сама робила, сама і красила.

Одягла на себе Зевсову сорочку

І збруїлась тяжко на лютую бійку.

Узяла на плечі страшную козару,

Що всякії страхи з неї виглядали:

І Ярість, і Сила, і тяжка Погоня,

І страшна і люта голова Горгони,

Чудовиська злого – Зевсового знам’я,

На голову взяла шолом штиробляхий,

Що під ним би військо стогородне стало;

Стала на теліжку і ратище взяла

Тяжке та велике, що ним вона губить

Полки, що на себе гнів її стягають.

І вдарила Гера батогом по конях,

І брами одкрились, бо там стоять Гори,

І їх така доля, щоб Олімп і небо

Одкривать і крити хмарами густими.

Вони через брами коней і пігнали.

Застали Кроненка самого одного

На самій вершині двірного Олімпу.

Гера білоплеча коней і спинила,

І враз запитала величного Зевса:

«Чи ти, Зевсе-батьку, не злий на Ареса,

Що він стільки люду, ахейського люду,

Погубив без уму? Мені жаль, а Врода

З богом Аполлоном раді, що нетяму

Ніякої правди на теє підвели.

Не озлишся, батьку, коли я Ареса

Порядно ударю та вижену з бою?»

Аж Зевс хмароходний до неї і мовив:

«Підійми на його мудрую Палладу,

Вона лучче вміє біллю допікати».

Мовив, і склонилась Гера білоплеча,

Вдарила по конях – і коні погнались

Помежи землею і небом зорястим.

І скільки загляне око чоловіче,

З високої скелі дивлячись на море,

Стільки одним скоком коні пробігали.

І тільки прибули до Трої й потоку,

Де Симоїс бистрий сходиться з Скамандром,

Білоплеча Гера коней зупинила.

Випрягла з теліжки, туманом покрила,

І Симоїс став їх сіном годувати.

Вони ж полетіли, мов тії голубки,

Щоб стати на поміч аргейському люду.

І тільки прибули, де самі храбріші

Стояли й товпились навкруг Діомеда,

Мов сильнії леви, жажденнії крові,

Мов кабани дикі – сильні, незборимі, –

Гера білоплеча і стала й гукнула

В постаті Стентора тяжко голосного,

Що гукав, бувало, за п’ятдесят хлопців:

«Сором вам, аргеї! Такі дивні з виду,

А поки Ахіллес пробував на бійці,

Поти і трояни із воріт дарданських

В поле не ходили, всі його боялись;

А тепер аж де вже, коло суден б’ються».

Мовила і силу в кажному збудила.

Тим часом Паллада пішла до Тидьєнка;

Він стояв край коней і свої теліжки

І очищав рану, що Пандар ударив,

Бо потом узявся і ремінь широкий

Од круглого щиту, і рука зніміла.

Так він підняв ремінь і обтирав рану.

Аж богиня взялась за ярмо й сказала:

«Так-то! Не по собі Тідей сина сплодив;

Той був невеликий, зате сам хоробрий;

Тому раз сама я битись заказала

І вередувати, як його ахеї

Послом посилали в Фіви до кадмеїв,

Казала спокойно з ними веселитись,

А він по звичаю, чуючися в силі,

Викликав кадмеїв і всіх переміг їх

(Такою я була поміччю для його).

Так я й коло тебе стою, помагаю,

І розумом кажу з троянами битись,

А в тебе чи втома силу одійняла,

Чи боязнь якая на тебе напала.

Не син же ти послі Тідея Іненка».

Аж до неї мовив Діомед хоробрий:

«Знаю тебе, дочко козарного Зевса.

Скажу ж тобі правду і не потаюся:

Не страх і не стома на мене напала,

А тільки одно – я твої ради слухав:

Із другим безсмертним не кидайся битись

Ні з одним, а Вроду, коли вона буде

На війні, ти можеш міддю уразити.

Так я через теє і сам одступаю,

І другим аргеям кажу одступати,

Бо бачу, що в бійці Арес заправляє».

Сивока ж Паллада до його й сказала:

«Тидьєнку Дивмиде, серцю наймиліший!

Не бійся Ареса, ні других безсмертних,

Такою я стала поміччю для тебе;

Жени ж тепер коней прямо на Ареса

І бий його зблизька; нічого боятись

Буяна такого, сього баламута,

Що недавно клявся і мені і Гері

Троян побивати, за аргеїв стати;

Тепер за троян став, а тих і покинув».

Мовила й Стенела рукою схопила,

З коней потягнула. Стенел живо скочив,

І край Діомеда стала на теліжку

Богиня, і осі букові пігнулись,

Бо і бог був сильний, і чоловік важний.

І взяла Паллада і батіг і віжки

І погнала коней прямо на Ареса.

А він на ту пору грабив Перифанта,

Луччого з етолів, сина Охізія;

Арес його грабив, а Паллада вбралась

У Невидів шолом, і Арес не бачив.

Аж тільки заглянув Арес Діомеда,

Він і Перифанта лежати покинув

Там, де напочатку з його душу вийняв,

І сам пішов прямо проти Діомеда.

І тільки почали до себе зближатись,

Арес поверх коней, і ярма, і віжок

Ратищем ударив, палаючи вбити,

Но його Паллада рукою одбила

І мимо теліжки пустила летіти.

Тогді по Аресу Діомед ударив,

І йому Паллада ратище навела

В самі здуховини, де сходився пояс.

Там йому й попала, тіло прорубала

І назад рвонула – і враз заревів він,

Ніби дев’ять тисяч або десять тисяч

Люду заревіло перед тяжким боєм.

Аж страхом понялись трояни й ахеї,

Так заревів тяжко Арес ненаситний.

Як небо зчорніє од чорної хмари,

Коли душний вітер разом ізірветься,

То так Діомеду і Арес здавався,

Як він через хмари пролітав на небо.

Миттю прилетів він к божому Олімпу

І сів коло Зевса, смутний, невеселий,

Розкрив свою рану з безсмертною кров’ю

І, стогнучи, мовив бистрими словами:

«Чи ти, Зевсе-батьку, за сеє не злишся?

Ми боги, а вічно один на другого

Буримось, щоб людям до помочі стати.

Всі ми против тебе, бо ти сплодив дочку,

Пагубу такую, що все лихо робить.

Всі боги безсмертні, які є в Олімпі,

Тобі і слухняні, тобі і покірні,

А її не спиниш ні словом, ні ділом,

А ще потураєш негіднії дочці.

Вона Діомеда, славного Тидьєнка,

Взяла й наумила богів побивати.

Спершу він Уроду у поручі вдарив,

Тепер і на мене кинувся маною,

І щастя, що ноги винесли, а то би

Терпів іще довго, лежачи на трупах,

А може б і живий од міді загинув».

Аж до його грізно хмарний Зевс промовив:

«Мовчи, баламуте, не вий коло мене!

Ізо всіх Олімпських ти мені найбридший,

Бо з тебе всі сварки, і бійки, і війни.

У тебе натура бридка, непокірна –

Герина – її я насилу спиняю.

І тебе підбито через нюю, знати.

Вже ж тобі не дам я довго так страждати,

Бо тебе ж од мене мати породила;

Но родись ти, бридкий, од другого бога,

Так давно ти був би глибше Ураненків».

Мовив і Пейона привів його гоїть,

Пейон йому ліків приложив до рани,

І рана закрилась, бо він був безсмертний.

Як молоко біле вийде із рослини

Водяне, і зараз пробуєш – загусло,

То так загустив він Аресову рану.

Геба його вмила, любо одягнула,

І він коло Зевса сів і веселився.

Незабаром також до Зевса прибули

І Гера аргейська і сильна Паллада,

Вгамувавши лютість лютого Ареса.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 71 – 93.