2.9.3.2. Храми Подолу в 1943-1990 рр.

Парнікоза І.Ю.

“Задачі пов’язані з охороною та пропагандою пам’яток історії та культури, замають важливе значення в реалізації рішень 26 з’їзду КПРС з подальшого розвитку культури соціалістичного суспільства. Піклуванням про збереження культурної спадщини просякнуті прийнятий 23 жовтня 1976 р. Верховною радою СРСР закон “Про охорону і використання пам’яток історії та культури”, а також відповідні статті Конституції СРСР та УРСР. Впроваджуючи в життя ці рішення Київська міська організація Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, архітектори та містобудівники Києва звертають увагу на збереження характерних рис архітектурно-історичного обличчя міста. Таку особливу історичну цінність являє собою Поділ”.

М.М. Шулькевич, Т.Д. Дмитренко, 1982 р.

Духовно-історичну складову Подолу продовжували створювати тутешні церкви та монастирі. Проте даний період був значно сприятливішим для них ніж попередні(1920-1943 рр.)

Загальний вигляд тогочасного Подолу в контексті сакральної архітектури, дуже влучно підмітив А. Манчук в статті «Нещаслива церква (2007):

«Поділ радянських часів був тихим і сонним районом. Час спливав тут повільно, як вода у застояній водоймі. Цей древній район був своєрідним оазисом, де зачаїлися діючі культові споруди різних конфесій. Синагога на Нижньому Валу, православний Фролівський монастир і старообрядницька церква на Почайнинській вулиці мирно уживалися між собою при стриманому, але толерантному ставленні тодішньої влади. Сюди навіть привозили іноземних туристів, демонструючи свободу віросповідань в тодішньому СРСР. А поруч стояло чимало закритих храмів, які використовувалися під склади і музеї».

Охарактеризуємо долю культових споруд Подолу в післявоєнний період:

Братський монастир. Тривалий час на місці колишнього братського монастиря в будівлях колишнього Київського духовного училища (а перед цим Києво-Могилянської академії) розміщувалися Київське вище військово-політичне морське училище, філія Центральної наукової бібліотеки АН УРСР (у Старому академічному корпусі) та лікарня. На цій території були також зведені нові будівлі. У 1945-50-і рр. відбудовано значно пошкоджену трапезну церкву Братського монастиря. На класистичному фронтоні внутрішнього входу Нового Академічного корпусу Київського духовного училища, колись зверненого до Богоявленського собору, була намальована розкрита Біблія. Керівники військово-морського училища, коли на місці собору постав плац, переробили це зображення на свою емблему – якір із радянським гаслом "Партия – ум, честь и совесть народа" ().

Духовно-історичну складову Подолу продовжували створювати тутешні церкви та монастирі. Проте даний період був значно сприятливішим для них ніж попередні(1920-1943 рр.)

В описаний період було надбудовано колишній будинок штабу Пінської військової флотилії (до жовтневого перевороту ¬ торговельні ряди Братського монастиря), внаслідок чого постав корпус Київського вищого військово-політичного морського училища, який фронтоном виходив на Контрактову площу – наразі 3-й корпус Києво-Могилянської академії.

Фролівський монастир заново відкритий під час нацистської окупації, продовжував функціонувати і після повернення до Києва радянської влади. З 1942 р. настоятельницею була Флавія (Тищенко), потім Антонія, Анемеїса (пом. у сер.1970-х рр.), Агнеса (пом. 1985 р.). станом на 2001 р. настоятелькою була Антонія (Фількіна). У 1950 р. виконано реставрацію трапезної церкви Фролівського монастиря. Капітальний ремонт 1952-54 рр. дзвіниці цього монастиря виконано некваліфіковано, внаслідок чого спотворено форму бані та шпилю. Під час антирелігійної кампанії 1960-х рр. монастир знову намагалися закрити. Будівлі були відібрані державою і призначені під інші цілі. Зокрема, у трапезній та Воскресенській церквах розмістилися майстерні Укрреставрації. У 1971-73 рр. здійснено реставрацію Воскресенської церкви. Церкву Казанської Божої матері Фролівського монастиря було перебудовано на виробниче приміщення, при цьому знищено баню й надбудовано стіни. Будівлю використовувала швейна фабрика "Юність" (Храми Києва, 2001).

Церква Миколи Набережного (Набережно-Микільська церква) по війні знову був закритий, використовувався як склад кіноплівок чи концертний зал. Між головним храмом та теплою церквою із дзвіницею існувала дерев'яна капличка, знесена наприкінці 1981 р. (Храми Києва, 2001).

У випадку Іллінської церкви 1954 р. відновлено верх дзвіниці, пошкоджений під час нацистської окупації; 1970 р. відреставровано дзвіницю та бурсу (Храми Києві, 2001).

Покровська церква у 1953-54 рр. як пам'ятка архітектури була відреставрована. Весь час вона була діючою, а настоятелем був Олексій Глаголєв (той самий який під час війни рятував євреїв). У 1958 р. храм знову закрили. У 1971 р. була відреставрована дзвіниця. Проекти подальшої реставрації, розроблені у 1970-80-х роках, не були здійснені. 15 квітня 1990 р. з дозволу міських властей священнослужителі УАПЦ провели тут Великодню службу.

Церква Миколи Притиска зазнала руйнувань за часів Другої світової війни: постраждала покрівля споруди, було зруйновано верх бані, в стінах і склепіннях з`явилися тріщини. У 1956-1958 pp. науково-реставраційні виробничі майстерні Держбуду УРСР провели капітальні ремонтно-реставраційні роботи. За проектом архітектора М. Александрової завершення храму набуло форми, яку воно мало у XIX ст. 1 січня 1960 р. церкву, за рішенням Київського міськвиконкому, було закрито для богослужінь. Відтоді й до середини 1970-х pp. в ній розташовувався склад Укркніготоргу. Від початку 1980-х відбувався новий етап реставраційних робіт (адже тріщини, що утоврилися в стінах під час Другої світової війни почали рости), тут планувалося відкрити Театр поезії ().

У 1983 р. через підтоплення ґрунтовими водами стався обвал південно-східної частини споруди, внаслідок чого зруйнувалися баня та перекриття підкупольного простору ().

Ось як описує це А. Манчук (2007):

«Рано вранці жителів старої частини Подолу розбудив сильний шум. Вийшовши на балкон нашої квартири на вулиці Хоревій, ми побачили велику діру, зяяла в високому куполі Миколи Притиска. Південно-східна частина храму ніби сповзла вниз, а над районом Житнього ринку стояла хмара пилу від обвалу штукатурки. Місцеве населення спершу прийняло його за дим від пожежі, тим більше, що на місці аварії стояли не тільки міліцейські, а й пожежні машини. На прилеглому базарі говорили, що у церкву вдарив «небесний грім», а більш сучасні громадяни грішили на помилки реставраторів і навіть на метро, яке недавно пролягло недалеко від церкви. Але офіційною причиною обвалу було названо руйнівну дію ґрунтових вод. Струмки, що збігали з Замкової гори підмили споруду, ослаблену отриманими в роки війни тріщинами, і в результаті ім'я Миколи Притиска знову позначилося в списку київських катастроф».

Дзвіниця церкви Миколи Доброго протягом 1964-68 рр. була відреставрована "Укрреставрацією". При цьому були розібрані прибудови XIX ст. з боку вулиці, що виявилося помилкою, оскільки відновити первісний фасад реставратори не змогли. З метою відновлення первісного рівня поверхні землі, навколо дзвіниці був зроблений приямок. Наразі він демонструє різницю сучасного і колишнього рівнів поверхні Подолу. У першій половині 1980-х рр. дзвіницю займала Спеціальна науково-реставраційна майстерня Міністерства культури, потім її передали Художньому фонду під сховище картин. Внаслідок будівництва Подільської лінії метрополітену підвали дзвіниці довгий час були затоплені водою.

Подільська синагога (синагога Розенберга) (Щекавицька, 29) У травні 1945 р., в умовах загального полегшення репресій щодо релігійних установ, синагога поновила діяльність. Аж до 1992 р. це був єдиний діючий іудейський культовий заклад Києва. Першим повоєнним рабином став Іцко Шехтман. За офіційними відомостями, іудейська громада на початку 1950-х років налічувала до 5000 віруючих, а на свято Йом-Кіпур 1951 р. синагогу відвідало 30 тис. євреїв. Спалах релігійної активності викликав занепокоєння влади. Посаду рабина було на тривалий час скасовано, частина приміщень синагоги у 1950-і рр. надавалася християнам-баптистам. Зібрання у синагозі постійно контролювалися органами держбезпеки. Лише у 1987 р. до синагоги знову було призначено рабина. З 1990 р. цю посаду обіймає Яков Дов Блайх — відомий єврейський релігійний і громадський діяч, головний рабин Києва і України.

1978 р. у зв’язку з прокладанням траси метрополітену з Контрактової площі до станції Тараса Шевченка знесли Єврейський молитовний будинок на Ярославській, 17 (Храми Києва, 2001).