22.03.1841 г. Т. Г. Шевченко

Ой мій милий, мій любезний паночку Тарас Григорьевич. Я ж кажу, якби в тебе та були довгі руки, щоб досягли аж сюди, то узяв би довгу палюгу та попобив би мене, скільки душі завгодно, або за патли вискуб би гаразд, що я против тебе за твою ласку, щирую душу був такий незвичайний: не писав до тебе місяців з двадцятеро.

Тривай лишень, голубчику, не сердись, а розпитай перше, а я перед тобою, друже мій, висповідаюсь, як є перед панотцем, що от люди ходють та возють його. Слухайте ж, пожалуйте, що тут було. Прочитав ваше перше письмо та й голову повісив. Думаю собі: гай, гай! Отже, справді позабував козак наших усіх! Хотів парубка змалювать, а вийшов дід або ще півдіда, вже згорбився, на старість закандзюбився. Та й дівчина наряджена щось не по-нашому. Треба йому помоч подати: послати християнської одежі, щоб надивився на неї та щоб не обмоскалився овсі.

«Ануте, – кажу, – хлопці, дівчата! Мотнітеся швиденько, зиськайте мені плахту, дівочу сорочку з ляховками, стрічки, ленти, давайте усього…» Бігають мої, повисолоплювавши язики, а я взяв та й занедужав собі гарненько, лежати не лежав, а так світом нудив, усе мені остило та опоганіло, нічого і не робив. Що спитаюсь хлопців: «А що, є?» – «Нема», – кажуть. «Шукайте, – кажу, – щоб ви показились».

Та й лаю-таки. Ось-ось вже трошки очуняв у лист іще, далебі, не було вашого другого письма, а я принявся тільки за вашеє діло. «Нема, – кажуть, – хоч з собаками ськать, так нема».

– «Як таки нема, адже не голі дівчата ходють, чим-небудь прикривають і се, і те, і усяке грішне тіло».

– «Еге, – кажуть, – нема вже в них такої моди, щоб у плахтах ходили, понадівали ситцеві юпки (себто, по-нашому, сподниці) та холостинкові капоти, сорочки вже без ляховок носють, бо не подоба виставляти сорочку із-под капота, на головах лент не покладають, а пов’язують платком по-модному, по-дівочі, бо вже і мужичка хоче, щоб думали, що вона є панночка».

– «А щоб ви, – кажу, – ошкуріли із вашими модами! Нехай вже панії дуріють з модами, а то вже і наші туди ж. Де ж найду я такого добра, якого мені треба?»

– «Треба, – кажуть, – посилати по селам, у глуш, де ще не чули про сії моди». Нехай і так. Так от, батечку! Бач, який наш Харків став модний, собі на лихо! Так ми, поки знайдемо те, що вам треба, ось що з жінкою моєю сконпоновали. Нехай лишень отеє зійде повідь, що можна буде допхатись у наш город, що й близенько від нас і бачимо поусякчас, так вода залила, нікуди переїхати, так тогді купимо куклу та і вберемо її і у плахточку, і у запасочку, і льолечку дамо яку треба, і коси заплетемо, і скиндячки положимо та і пошлем до вас на женихання, поки достанемо справжню справу.

А другу річ поведши, хоч і поставимо вам настоящу плахту і усе як треба, то чи зуміє ж хто у вас нарядитись по-чоловічому? Еге! Глядіть, щоб плахти задом наперед не наділи! Та й голови не вбереть ніхто, коли не хрещений по-нашому, а на куклі лучче буде усе видко. А ще й те скажемо: що ви знайшли граціозного, як письменні кажуть, коли дівка богу молиться? Вона не буде у своїм наряді молитися. Вона усе з себе позніма, гарненько посклада та у одній льолі і стане молитися.

«Бог, – каже, – простить, а так легше», – та й стане, знай, хреститись, поки чита свої молитви, а поклона не вдарить. Як знаєте, се ваше діло, а чи не граціозніше було б, якби наша дівка та йшла з відрами з водою вже, чи впам’ятку вам, як то вона манірно і йде, як вихиляється, з ноги на ногу переступа, як понурила головку, а іспідлоб’я позира, чи не дивляться на неї люди. Або стоїть біля криниці та розговорює з ким, відра поставивши, або підперлась рукою та зажурилась об чім. Ну, та ви усе лучче знаєте. Мені вас не учить.

«» ваші добра штука буде. Читав я декому з наших. Поцмакують. А що вже Гулак-Артемовський, коли знаєте, той дуже вас улюбив за «Кобзаря». Дрюкуйте швидше лишень. Нехай вам бог помага. А що наш Євгеній Павлович з своїм альманахом? Чи воно ж буде що? І швидко? Нічого до мене вже давно не пише.

Коли ще не опізнюся, то от посилаю йому дві гарненькі штучки у його альманах, нехай притулить як зна. Вони вже були раз у Петенбурсі, то пан Лобасов, що їх сконпоновав, не так написав до пана Гребінки, не у тую хату надписав, так йому і вернули, а він до мене вже прислав та і просив відіслати. Будьте ласкаві, віддайте йому, попросіть, щоб притулив де у альманасі. Коли ж вже пізно, що альманах отдрукований, то нехай ткне або у «Літературну газету», або у «Маяк». Там наше приймається. Та якого гаспида він надувся та ні словечка до мене не напише? І чому се так завередовав?

Нуте, тепер ось моє діло. Олександр Павлович Башуцький друкує дуже мудру книжку. Там будуть усякі народи: і школярі, і купці, і ковалі, і усякі. Я списав нашого знахаря. І як треба до нього картинки, то я ваших вирізав та і послав йому, бо на виду він настояще так дивиться, як треба знахарю, що обдурює народ і мошеннича, та й вона дивиться на нього теж лукаво.

Припадають вони обидва до моєї казки, тільки не знаю, щоб хто йому обділав як треба їх по-нашому, так я і указав на вас, і прохав його сеє письмо відослати до вас. Коли проситиме вас об сім, то, будьте ласкаві, учешіть наших так, щоб пальці знати було, щоб наші на славу пішли; як знаєте, так з ним і сконпонуйте, бо й він также штука на усяке діло. Прощайте ж. Бувайте здорові з празником, з Великоднем, нехай вас самі найлучші дівчата тричі по тричі поцілують. Ждіть від мене скоро звістки.

Щиро вас кохаючий

Грицько Квітка.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Русская старина», 1879, том XXIV, кн. 1, с. 176 – 178 з поміткою «Подал А. М. Лазаревский».

Увійшло до зібрання: Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Твори у шести томах, т. 6, с. 622 – 624.

Даний лист є відповіддю на від 19 лютого 1841 р. (див.: Т. Г. Шевченко. Повне зібрання творів у 6 томах, т. VI, К., с. 20).

Автограф зберігається: ІЛ, ф. І, од. зб. 260.

Подається за автографом.

Прочитав Ваше перше письмо… – Цей лист Т. Г. Шевченка до Г. Ф. Квітки не зберігся.

… посилаю йому дві гарненькі штучки у його альманах… – тобто в альманах «Ластівка», де були надруковані твори Г. Ф. Квітки-Основ’яненка: «Сердешна Оксана», «Пархімове снідання», «На пущання, як зав’язано».

… друкує дуже мудру книжку. Йдеться про альманах «Наши, списанные с натуры русскими» (Спб., 1841, вип. XVII). Це видання і, зокрема, нарис «Знахарь» Г. Ф. Квітки-Основ’яненка ілюстрував Т. Г. Шевченко.

… я ваших вирізав… – Йдеться про малюнок Т. Шевченка у листі до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 19.II 1841 р., на якому було зображено українського парубка і дівчину. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко надіслав цей малюнок О. П. Башуцькому для альманаху «Наши, списанные с натуры русскими».

Подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 7, с. 300 – 302.