Ірина Вільде

Богдан-Ігор Антонич

Спроба портрету

Ірина Вільде: Химерне серце. Новели. Накладом Видавничої спілки «Діло». Обгортка В. Січинського. Львів, 1936 (справді 1935), стор. 206.

Ірина Вільде: Метелики на шпильках. В-во «Ізмарагд». Сорочка С. Гординського. Львів, 1936 (справді 1935), стор. 152.

Коли в літературі й мистецтві зустрічаємось з новою творчою індивідуальністю, питаємось, як і в житті: з ким маємо приємність? І ця витерта товариська формула така звичайна, яка звичайна й природна наша недовірливість. Самозрозуміла річ, шукаємо передусім не життєписних дат, не зовнішніх подробиць з урядової виказки, але того, що формує своєрідне обличчя творчої одиниці, того єдиного, що відрізняє її від сотень інших.

Кажуть, кожна людина свій світ, кожна несхожа на іншу. Може, це й правда, але й ця формула дає нам стільки, скільки майже всі поширені загальні правди, цебто дуже мало. Ступінь цієї окремості, звичайно, завжди інший і не знаємо, чи лежить вона в своєрідних прикметах, чи в своєрідних сполуках спільних усім прикмет. Згадана синтеза золотої мудрості виявляє цю небезпечну сторінку, що може занадто легко нас заспокоїти. Кожна одиниця свій світ – і кінець. А, власне, найважче в кожному випадку схопити цю «своїсть», цю «іншість». Знову й знову стаємо перед таємницею індивідуальності, одною з найтрудніших і найбільших.

Сьогодні, по довгих століттях розвитку нашої історичної літератури, по довгій низці чергових розцвітів і зупинок, не так легко бути новим. Здається – може, тільки здається – всі «первні», що їх можна виявити мистецтвом слова, вже виявлені. Лишається тільки неповторна різноманітність і багатство сполук цих «первнів». Кожен з «первнів» уже був, але сполуки можуть бути завжди й завжди нові.

Спробуймо збудувати хімічну формулу нашої нової лауреатки! Наперед застерігаюсь, що вона (формула, не лауреатка) не матиме претензій до стислості й систематичності.

Отож: така трудна до схоплення й окреслення річ, що має походити з Божої ласки й називається звичайно талантом, правдивим талантом + така життєдайна жила тематичного золота, що здається невичерпна та називається споминами з першої молодості, а по-старосвітському з дівування + персонажі, що заступають авторку, характеризовані за моделлю «Химерне серце» (ніяк не підозріваю, що ця модель то авторка приватно) + іноді до моделя «химерне серце» долучена модель «дикунка» + дві краплі меланхолії та всевибачливої усмішки над іронією долі + симпатія до героїнь ясноволосих та презирство до «чорних, як смертельний гріх» + трохи визовної, але дуже невинної й чистої, «дівчачої» (коли б можна було вжити такого шмилешипучого слова для такого тендітного змісту) одвертості в еротиці й фізіології жінки + дуже багато відчуття родинного інстинкту + три краплини наївності + трохи спліткарства (знаєш, Славо, вона вчора йшла з тим, а сьогодні з цим, а він, знаєш, Славо, вчора ходив з тою, а сьогодні з цьою) + легкий, наче весняний капелюшок, стиль + свіжість і запах слова + свіжість і мистецький інстинкт в уживанні відповідних і на відповідному місці образів + кількадесять разів ужите слово «прецінь» (з самих «Метеликів»: стор. 42, 49, 56, 85, 91, 95, 103, 104, 108, 109, 110, 111, 118, 120, 125, 126, 130, 135, 142, 144 тощо, іноді по кілька разів на одній сторінці) + вся решта.

Можна докинути ще доволі багато інших складників, ну й завжди залишиться ще щось, що його важко вловити й назвати. Ще «щось» то наше тремтіння (почувань? уяви? нервів?) при зустрічі з мистецьким твором, при зустрічі з чимось «гарним». Чи письменник може чого-небудь більше вимагати від читача?

«Химерне серце» має під заголовком окреслення «новели». Інша справа, чи всі зібрані тут речі можна в цей спосіб визначити. Правдива новела вимагає завжди виразної фабули й деякого згущення. Вибирає один момент, якусь одну подію й довкола неї скупчує все інше – постаті й конфлікти. В одному зударі, в одному скороті показати характер людини або дивні ходи долі – це мета новелі. Суцільність дії й, так сказати б, підсоння та насиченість це важні її прикмети. Класична новела має здебільша щось спільного з драматичним мистецтвом.

Жанрова гама речей зібраних у «Химерному серці», дуже різноманітна й широка. Від безсюжетної лірики нев’язаною мовою крізь нарис, літературний лист, анекдоту доходить авторка до дійсної новелі й оповідання. Лишаючи на боці, що всі ці жанрові розрізнення мають у дійсності умовну вартість, неодноцільність типу мистецької прози «Химерного серця» не зменшує її вартості. Навпаки, вільні переходи авторки від жанру до жанру влегшують читання й сприймання книжки. Брак суцільності нагороджує авторка мінливістю.

Як не всі речі «Химерного серця» новели, так «Метелики на шпильках» не повість. Відчувала це, мабуть, сама авторка, бо під заголовком не дала ніякого окреслення характеру книжки. Знову справжня повість вимагає фабули й деякої послідовності й суцільності в її розвитку. Всі епізоди, всі описувані події мусять бути піддані композиційній думці цілості, одному раз прийнятому принципові. Все, що поза дужками фабули, що непотрібне для дії, стає тільки зайвим вантажем повісті.

Вільде компонує свої «Метелики» технікою записника, мемуарним ладом. Переказує події одна за одною без огляду на їхні зв’язки і взаємодіяння. Мемуарист виправдовує свій спосіб писати коротко: так відбувались події в дійсності. Переповідає нам те, що вважає з пережитого за цікаве, і ні на що більше не звертає уваги. Звичайно, таким способом можна будувати й мистецький твір, не опертий на дійсних подіях. Треба пам’ятати, що засадничо немає безоглядної, незалежної вартості літературних жанрів, цебто один жанр самий собою ще не вартісніший від іншого. Тільки що в конкретному випадку, перелитий з формули в живий твір, з можливого в дійсне набирає такої чи іншої вартості.

Коли стверджую, що «Метелики» не повість, то цим ніяк не хочу їх знецінювати. Жодним чином! Бо живий твір вартий не тим, що він повість, оповідання чи роман, але тим, яка це повість, яке оповідання, який роман. «Метелики» жанрово це літературні мемуари. Байдуже, чи оперті на дійсно пережитому. Їхня мистецька правда й їхня щирість переконує читача й це найважніше.

Лишаю вже на боці, що як на повість сто п’ятдесят малих сторінок це таки трохи мало, хоч, звичайно, розмір не рішає про вартість твору.

Мабуть, у Франції вперше висловили погляд, що добрий стиль повинен бути, наче шиба. Прозорий, чистий, все крізь нього видно, але він сам не накидується увазі читача, не томить його ока, цебто уяви й думки. Застерігаюсь, чи справді ця формула оправдана й слушна, але Вільде такий стиль має. Здебільша короткі речення зложені з правильних, щоденних слів у природній складні. Образи й порівняння зрідка розвинені, свіжі, вдатні, хоч не висовуються, як це правильно в реалістичній прозі, на перший план уваги читача. Трохи доброго, але не занадто багато. В мові зрідка галичанізми, хоч такі легшого калібру. Грубих і надто шорстких немає.

Я особисто не великий звеличник легкості стилю, бо в ній занадто часто скриті вовчі ями мілини й балакунства. Борони, Боже, авторці «Метеликів» ця небезпека досі не загрожує. З природним інстинктом обминає вона різні засідки немистецького примітиву.

Творчість Ірини Вільде поки що камерна музика. Чи перейде вона колись у симфонічну, невідомо. Камерна музика має теж свою неабияку вагу! Одна з найважніших прикмет мистця це вміти рахуватись із своїми силами. Самопізнання (коли воно взагалі можливе?), зрозуміння обсягу й меж своїх можливостей приходить письменникові з найбільшими труднощами. Вільде напевне піде за своїм мистецьким вичуттям, а не за спокусами критиків, що виступають під її адресою з різними претензіями. Важне те, що її твори нам дають, а не те, чого не дають. Шукаймо в них того, що в них є, а не того, чого не мають.

Тим, що бажають приватних інформацій про письменницю, не зумію багато сказати. З часу, коли застряла в Коломию, не бачив її. В університет ходила в шапочці à la «козачок», на викладах постійно сміялась і взагалі була «химерна».

24 січня 1936

Примітки

Вперше опубліковано: Молодий буковинець. – 1989. – № 11 (публікацію підготував Г. Дем’ян). Наступна публікація – у «Творах, 1998». Подаємо за рукописом (Львівська національна бібліотека, від. рукоп., ф. 10, од. зб. 52). Фотокопію першої сторінки рукопису див. у ілюстративному додатку цього видання.

Вільде Ірина (справж. – Дарина Дмитрівна Макогон-Полотнюк; 5.5.1907 – 30.10.1982) – українська письменниця. Навчалася у Львівському університеті, була однокурсницею Б. і. Антонича. За збірку «Химерне серце» та повість «Метелики на шпильках» отримала літературну нагороду Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка у Львові. Авторка повістей «Б’є восьма» (1936), «Повнолітні діти» (1939), роману «Сестри Річинські» (1958; 1963). Лавреатка Шевченківської премії (1965).

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 668 – 672.