Національне мистецтво

Богдан-Ігор Антонич

(Спроба ідеалістичної системи мистецтва)

Що це є мистецтво?

Зачнім від цього примітивного питання. Стільки разів повторюємо слова: мистецтво, мистець, мистецький, що мали вони час уже витертися, вигладитися в наших устах, наче сукно з барви. З причини частого вживання стали вони такими близькими й знайомими, що не вважаємо за потрібне призадуматися про суть і межі понять, які їм відповідають. Ми буцімто розуміємо їх самих про себе, нам так видається, але коли прийдеться визначити їх, стаємо сливе завжди безпорадні. Оця плутаність і неозначеність змісту та обсягу поняття доводить до постійних непорозумінь.

Перед остаточною відповіддю треба доконче вирішити й усталити основні преміси.

Автономність мистецтва

Загально поширений погляд, що мистецтво відтворює реальну дійсність. Правда, що не один раз підносилися проти такого розуміння спротиви, а хоч би тільки застереження, все ж таки оцей помилковий підхід до мистецтва залишився не тільки серед загалу, але й між самими мистецькими кругами. Усе ще говориться про відтворювання, відбивання, відзеркалювання тощо. Цей погляд є далекою спадщиною по матеріалізмі, чому не перечить те, що він є також основою початкового, примітивного розуміння мистецтва.

Матеріалізм, визнавши мистецтво не за ціль, а тільки за засіб до осягнення інших цілей, не міг погодитися на признання окремої мистецької дійсності й таким чином придав первісному, спрощеному підходові зовнішню покришку науковості. Треба сказати різко: отже, ні! Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть другі, а лише створює окрему дійсність.

Це не є програма якогось надреалізму. Ніколи. Навіть звичайний реалізм, коли він є мистецтвом, не обмежується тільки до простого відбивання дійсності. Навіть звичайна світлина, якщо вона хоче називатися мистецькою, не дає лише віддзеркалення. Власне відбиття в дзеркалі або світлина до посвідки не мають з мистецтвом нічого спільного.

Відношення мистецтва до дійсності не можна спрощувати до звичайного відтворювання, є воно далеко складніше. В кожному випадку мистецька дійсність є суцільна, в собі замкнена, окрема із своєрідними законами. Мистецькі закони не є тотожні з законами реальної дійсності.

Мета мистецтва

Найперше слід зазначити, що мистецтво діє виключно на нашу психіку, цебто обсяг, поле його впливу є стисло обмежене. Викликує в нашій психіці певні переживання, а саме: враження, уявлення, почуття та навіть відрухи волі. З’являється воно все та всюди, навіть на найнижчому рівні культури, тому мусить бути одною з первісних потреб людини. Торкається тільки психіки, отже є одною з потреб психічних. Звичайна річ, що є люди, які їх зовсім не мають, які з природи нездібні їх відчувати, котрим вистачать біологічні потреби.

Тому завсіди буває стільки байдужих до мистецтва. Їх не можна обвинувачувати, ні осуджувати, їм не до снаги розуміння мистецтва, це їхня природа та й годі. Вони до певної міри хворі, вони не є повними людьми, одначе не кожну хворобу зможемо вилікувати. Зате в кожному підсонні, в кожній епосі та в кожному місці знайдемо людей, що їм мистецькі потреби вроджені, такі первісні, як їда чи сон. Це повинна бути загальновідома річ, та проте так не є. Вряди-годи трапляються пугачі, що передбачують у майбутньому загин мистецтва, буцімто прийде час, коли воно буде непотрібне. Коли б освідомили собі найпростіші основи мистецтва, соромилися б виступати з такими дивовижними та недоречними теоріями. Дають ними тільки свідоцтво наївної несвідомості та власної, особистої неспроможності сприймання мистецтва.

З преміси, що мистецтво є первісною потребою людини, можна видобути два висновки. По-перше: якщо мистецькі переживання є початково потрібні, то таким чином є також вартісні й корисні, отже мистецтво є саме про себе суспільною вартістю. По-друге: коли визначна частина людей має вроджений нахил до сприймання мистецтва, виходить, що не вистачають ті переживання, котрі дає реальна дійсність. Мистецькі переживання не є ні гірші, ні ліпші від дійсних переживань (дійсних у розумінні тих, що їх спонукою є реальна дійсність), зате в кожному разі є корисні, до певної міри незалежні, окремі, самі для себе вартісні та потрібні.

Одне застереження. Не належить розуміти цього в пересічний спосіб, не треба вважати цього за звичайний естетизм. Метою мистецтва не є краса. Це було би завузьке обмежування. Мистецькі переживання не вичерпуються естетичними переживаннями. Треба сказати загальніше: метою мистецтва є викликувати в нашій психіці такі переживання, яких не дає нам реальна дійсність.

Зміст та форма

Формою мистецтва є більші або менші клаптики полотна чи паперу, що на них наложена тонка верства фарби або туші. Це конкретні, реальні предмети, це лінії, плями, площини, обриси, мазки пензля, наверствування відтінків, уклад ліній та плям. Змістом [Поняття змісту не є однозначне з поняттям ідеї.] є переживання, котрі повстають у безпосереднім зв’язку з оцими конкретними предметами. Мистецтво це до певної міри явище психічне.

Образи, картини є тільки спонукою, джерелом мистецтва, зрештою, джерелом конечним та необхідним.

Мистецькі переживання є двоякі, а саме творчі, цебто ті, що їх відчуває мистець перед та в часі творення, і сприймальні, то є ті, що їх переживає сприймач у моменті сприймання мистецького твору. І одні й другі є первісні, й теж потреба як одних, так других є вроджена. Також суб’єктивні є не тільки перші, але й другі. Кожна людина сприймає кожний мистецький твір на свій спосіб, цебто інакше. В кожному образі, картині тощо є стільки мистецьких творів, скільки цей образ мав сприймачів. Об’єктивного мистецтва немає й не може бути.

У творця зміст випереджує форму, у сприймача навпаки, форма зміст.

Межі мистецтва

Якщо метою мистецтва є згадані своєрідні переживання, то насовується питання, чи нема інших ділянок, що давали би нам такі самі або дуже подібні спонуки. Очевидно спадають на гадку наука та релігія. Побіч основних біологічних потреб (голод та ерос) і їхніх відмін (наприклад, господарські, суспільні) має людина ще три роди психічних потреб: пізнавальні, метафізичні та мистецькі. Мистецтво належить отже до одної групи з релігією та наукою. Одначе є між ними та різниця, що мистецькі переживання є окремі від реальної дійсності, а пізнавальні (бажання пізнати дійсність) та метафізичні (бажання зрозуміти суть дійсності) є від неї стисло залежні, безпосередньо з нею зв’язані, одним словом, не є окремі.

Можливо, найкоротша, можливо, найзагальніша й можливо, найбільш наукова дефініція мистецтва є така: мистецтво це окрема дійсність, яка викликує в нас переживання, потрібні для нашої психіки, а котрих не може дати нам реальна дійсність.

З цього такий висновок: мистецький твір є тоді й лиш тоді вартісний, коли викликує вартісні переживання й передовсім такі переживання, яких інша ділянка не могла би в нас спонукати. Твір, що не сповнює цих умов, властиво, годі називати мистецьким твором.

Кожне мистецтво є конструктивне

Мистець створює окрему мистецьку дійсність. Але створити щось із нічого не можна. Навіть природа не творить із нічого. До кожної творчості потрібний матеріал. Матеріалом мистецького творення є уявлення мистця. Барва та лінія, фарба, вугіль та туша для маляра чи графіка, брила та площина, мармур та дерево для різьбяра, слово для письменника тощо це тільки засіб зовнішнього оформлення, відтворення уявлень, їхньої матеріалізації. Помилковий є загально досі поширений погляд, що матеріалом творчості є колір, площина або слово.

Мистець будує твір виключно з власних уявлень. Уявлення повстають на основі вражень, враження мусять мати спонуки, витвором нервів під впливом зовнішніх побуджень, цебто повстають на основі зовнішньої дійсності. Ось такий далекий шлях від реальної дійності до мистецької дійсності. Має він аж п’ять ступенів: від спонуки до враження, від враження до уявлення, від уявлення до укладу уявлень, від їхнього укладу до засобів барви чи слова, матеріалізація цих засобів.

Перейшовши стільки стадій, первісні спонуки з правила не є зовсім подібні до кінцевих вислідів, цебто мистецька дійсність є інша, ніж реальна дійсність. Майже при кожній стадії мистець будує, а саме: з вражень уявлення, з уявлень зміст (іноді також ідею) твору й т. д. Уявлення, а ще більше враження є хаотичні, безладні, невпорядковані.

Цей сирий матеріал треба впорядкувати, виправити, вибрати з нього, що важне й суттєве, а, навпаки, відкинути, що неважне й несутнє. З вибраних уявлень треба зложити суцільну цілість. Одним словом, мистець мусить скомпонувати твір. Первень будування виступає навіть у творах, що на перший погляд роблять враження хаотичності та недоладності. Попросту, в мистецькому творі треба навіть хаос збудувати. Справжній хаос є можливий тільки в реальній дійсності, але ніколи в мистецькій. Тому є помилкою називати якийсь мистецький напрям «конструктивізмом», бо взагалі кожне мистецтво є конструктивне.

Туга за реалізмом

Кожний мистець виявляє в будові свою спроможність, це виявлення дає йому почуття сили, а почуття власної потуги приносить, як відомо, внутрішнє вдоволення, повну насолоду, інакше кажучи, щастя. Чим більше вкладає себе, тим більше вдовілля.

Тому нічого дивного, що кожний мистець настроєний з правила протиреалістично. Навпаки, звичайний сприймач хоче в дію сприймання вложити якнайменше зусилля, момент будування лишається для нього сливе завжди неспостережний, увага його переходить понад ним здебільшого байдуже.

Тому пересічний сприймач був у кожній добі та в кожному краї настроєний реалістично, бажав і бажає реалізму. Із своєї точки погляду має безперечну слушність. Тут таємниця вічної незгоди мистця із сприймачем. Коли мистець іде в реалістичному напрямі, то робить уступку (компроміс) на річ останнього. Є, очевидно, люди, що люблять з природи податливість (компромісовість).

Кожне мистецтво є дидактичне

Мистецькі переживання є потрібні й вартісні самі про себе, тому мистецтво це суспільна вартість. Але, попри це, сповнює воно ще одну суспільну дію.

Мистецтво вчить, так, усюди та все вчить. Вчить не гаслами, моральними науками, проповідями. Вчить саме собою. Мистецтво викликує своєрідні переживання, що їх не може дати ніяка інша дійсність. Мистецтво діє в окремий спосіб на нашу психіку й таким робом збагачує її, поширює її обсяг та досвід, підносить кількісно та якісно її засоби, розвиває чутливість вражень, прецизність уявлень, напругу почувань та силу явищ волі.

Це один його вклад у нашу психіку, а є ще другий. Мистецтво дає нам хвилини повної, практично безвартісної, безкористовної насолоди або, інакше кажучи, переносить нас на якийсь час у ділянку вищих вартостей. Побут, хоч би хвилевий, на такій височині, очевидно, підносить нас морально. Це робить кожне мистецтво, котре є правдивим мистецтвом. Не треба до цього окремих настирливих наук. Тому кожне мистецтво є навчальне (дидактичне).

Зміст не є байдужий

Якщо мистецтво діє морально, то робить це безпосередньо тільки змістом. Попросту тому, що форма це конкретний предмет, а, навпаки, моральні явища належать до абстрактної ділянки. Конкретність не може безпосередньо діяти на абстрактність, мусить бути посередником зміст, який є явищем психічним, отже абстрактним. Щоб мистецтво побільшувало ділянку вищих вартостей, мусить, очевидно, його зміст до неї належати. До цього вистачає, коли він справді мистецький. Виходить, що зміст не є байдужий.

Єретичні думки

Говоримо сливе на кожному кроці, що мистецтво розвивається, поступає вперед, здобуває нові позиції. Очевидно, що кількісно мистецьке надбання росте з кожним роком, з кожним днем. Але це не похід уперед. Чи справді в мистецтві існує розвиток та поступ? Коли досі від чотирьох століть недосяжним ідеалом є майстри Ренесансу, коли сьогодні можемо захоплюватися технікою й майстерством передісторичного маляра буйволів із печер Альтаміри, коли на багато тисячів літ розв’язано в цьому печерному мистецтві проблему руху, бігу (буйволи в розгоні), що над нею так клопотався недавно футуризм…

Кажуть про одного пуриста, що зачеркнув на папері кілька обрисів і дав до лакувальника замалювати площини. Звичайно, лакувальник закриє фарбою площину найрівніше. Проте цей образ міг бути твором мистецтва, але хто зважиться доказувати, що техніка цього наймодернішого з модерних стоїть вище від мистецького ремесла якої-небудь минулої епохи. Навіть у ділянці технічній можемо про розвиток та поступ у мистецтві говорити тільки з великими застереженнями, а що вже й мовити про справи самої творчості. Мистецтво не є водою, не пливе, а проте завжди творче.

Безперечно, що кожна доба має свої власні художні форми, свої власні способи мистецького вияву. Одначе вони тільки змінюються й годі балакати про їхній ступневий та послідовний розвиток. Мистецькі форми одної епохи не є здебільша ні вартісніші, ні кращі від мистецьких засобів іншої. На них складається надбання поодиноких мистців, а це залежить передовсім від одиниць.

Одиниця, як хоче матеріалізм, це не тільки витвір обставин, що серед них живе, одиниця це одноразова подія. Мистецькі форми якоїсь доби це способи мистецького вияву одиниць, що живуть у цьому моменті. А в тім усі мистці без огляду на те, в якому часі живуть, є подібні до себе хоч би тому, що кожний з них має вроджені творчі потреби. Очевидно, кожний, що є справжнім мистцем, а тільки такі будують мистецтво. Висновок: мистецькі форми кожної епохи є неповторні, а одночасно художні закони всіх часів є до себе подібні.

Вартість одиниць, їхня творча напруга не підлягає якомусь однонапрямному розвиткові, хоч зазнає змін. Тому й засоби мистецького вислову є цариною, що в ній не діють закони однобокого поступу.

Поняття розвитку перенесено механічно до ділянки мистецтва (краще кажучи, до мистецтвознавства) з природничих наук. Але сьогодні, коли й у природознавстві спадщина Дарвіна захитана й частинно виправдується старого Карно, слід і в мистецькій критиці вживати слова: розвиток, поступ дещо обережніше.

Проти переваги напрямів

Другим фетишем мистецької критики є поняття напрямів. Намагаються за всяку ціну втиснути кожного мистця в якусь шухляду, приклеїти йому дешеву етикету якогось напряму. Чи поняття мистецької течії справді потрібне, важне та конечне? Чи мистецькі напрями дійсно існують в об’єктивному розумінні цього слова, цебто чи справді мистецьке життя кожної епохи розпадається на поодинокі струї й замикається без залишків у їхніх рамах?

Одним словом, чи мистецтво творять напрями? Назви видумують здебільша критики, щоб таким дешевим способом облегшити собі завдання, повкладати мистців до готових шухляд і мати святий спокій, або другорядні мистці, щоб звернути увагу на себе й свою нецікаву творчість. Якусь признану величину беруть за майстра й усе в порядку. Хай собі, але фетиш напрямів є шкідливий для молодих і некритичних початківців (або й непочатківців), бо викликує дурійку епігонства.

Пам’ятаймо, що мистецтво творять митці (одиниці), а не напрями. Пікассо це знаменитий маляр, але має на собі щось аж чотири наліпки. Вийміть його з шухляд ізмів!

Трюїзми про національне мистецтво

Слід пригадати відому, не один раз висловлювану, але проте ще не признану й не поширену правду, а саме, що національний характер не творить у мистецтві народна або історична тематика чи наслідування народних або наших давніх способів оформлення мистецького твору Аж соромно повторювати такі трюїзми, але годі.

Мистецтво саме про себе є суспільною вартістю, а нація це, очевидно, суспільство, отже, мистецтво саме про себе є також і національною вартістю. Мистець є тоді національним, коли признає свою приналежність до даної нації та відчуває співзвучність своєї психіки із збірною психікою свого народу. Якщо це відчування є справді щире, воно напевне знайде вислів – навіть мимохіть – у його творах.

Чи народне мистецтво таке оригінальне?

Національної оригінальності не треба шукати виключно в народництві та бувальщині. Їхня прарідність і чистість є дуже та дуже сумнівна, в кожному разі не стовідсоткова. Борис Антоненко-Давидович у своїй відомій повісті: «Смерть» говорить, що українська нація вигадала тільки «плахту (sic!) й бандуру». Це, звичайно, помилка. Ми навіть бандури не винайшли, бо, як загальновідомо, прийшла вона до нас, власне, з Італії та ще й до цього дуже пізно. Яких дев’ятдесят відсотків наших народніх казок, приказок тощо навіяні з чужини. Деякі коломийки та думки нагадують до омани ні менше, ні більше тільки… іспанську народну музику. Чи творчість такого, наприклад, Андрієнка така знову чужа, а всяке народництво таке знову прарідне?

Навпаки, прихильників останнього можна потішити іншим прикладом. Такий модерний кубізм, який буцімто вискочив з голови Пікассо й є плодом холодного інтелекту, це ніщо інше, як тільки справжнє народне іспанське мистецтво, очевидно, в великій мірі перетворене (це є річ менше відома, але таки так). Але з народного мистецтва треба видобути загальні проблеми, а не зовнішні прикраси, одним словом треба піднесті його до понадлюдського рівня, але це може вчинити хіба… Шопен чи… Пікассо.

Мистецький матеріалізм

Вимоги чітких, яскравих зовнішніх признак національних у мистецтві – хоч із свого вихідного пункту оправдані – мимохіть наближуються до матеріалістичного розуміння мистецтва. Тут мистецтво це тільки надбудова (класичне слово їхньої термінології) суспільного життя, а його єдиною метою є помагати в зовнішньому та внутрішньому закріпленні класи (другий фетиш), що його витворила. Мистецтво – засіб суспільної боротьби. Послідовно йдучи, повинні були дійти до заперечення взагалі мистецтва. Спинив їх перед останнім кроком звичайний здоровий глузд. Так, як є, мистецький матеріалізм сам у собі суперечний.

Мистецький ідеалізм

Навпаки, мистецький ідеалізм суцільний та послідовний. Є одинокою системою, яку можна оперти на науковій дефініції мистецтва та в логічний спосіб вивести з неї. Вважаючи мистецьку дійсність за окрему й знаходячи в ній самій, а не поза її межами, мету та всякі вартості, відкриває в самому мистецтві широкі обрії.

Примітки

Подаємо за першопублікацією: Карби. Мистецький збірник. – Львів, 1933. – С. 2 – 6. Наступна публікація – у «Зібраних творах, 1967». У примітках до книги зазначено, що

«трохи вільніші [порівняно із підготовкою до друку поетичних творів. – Упор.] були редактори при передруку таких статей, як «Національне мистецтво», де саме зрозуміння тексту вимагало дрібних мовних уточнень» (С. 358).

За цією редакцією текст «Національного мистецтва» подано у щорічнику «Наука і культура. Україна» (Київ, 1990. – Вип. 24. – С. 230 – 234; публікацію підготував М. Ільницький) та у «Творах, 1998». Рукопис зберігається у Львівській національній бібліотеці (від. рукоп., ф. 10, од. зб. 60; 61). Художник Володимир Ласовський, колега Б. І. Антонича, зазначає:

«Мало кому відомо, що Антонич був членом Асоціації незалежних українських мистців. Ця приналежність була не випадкова й мала глибший сенс. Прийнято його до АНУМ на основі прецікавої статті з обсягу теорії мистецтва в ефемерному журнальчику «Карби» (вийшло лише одно число 1933 року)» [Ласовський В. Два обличчя Антонича // Весни розспіваної князь: Слово про Антонича. – Львів, 1989. – С. 371].

Пікассо Пабло Руїс (Pablo Ruiz Picasso; 25.10.1881 – 8.4.1973) – іспанський художник, один із найвидатніших митців XX століття.

Антоненко-Давидович Борис Дмитрович (5.8.1899 – 8.5.1984) – український письменник, член літературних угруповань «Ланка» і «Марс». Автор збірок прозових творів «Запорошені силуети» (1925), «Синя волошка» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), «Крила Артема Летючого» (1932), «Люди й вугілля» (1932), роману «За ширмою» (1957) та ін.

Андрієнко-Нечитайло Михайло (29.12.1894 – 12.9.1982) – український маляр. Мистецьку освіту здобув у Петербурзі. Оформлював вистави в Одесі, Бухаресті, Празі. З 1923 р. проживав у Парижі. Входив до паризького Театру українських митців. Автор творів у кубоконструктивістській манері: «Композиція», «Конструкція» (обидва – 1924); у стилі сюрреалізму: «Ярмарковий намет» (1932), «Профіль на березі моря» (1933); у поєднанні стилів: «Рожеві плями» (1964), «Сценічний простір» (1970); мистецтвознавчих статей.

Шопен (Chopin; Szopen) Фредерік Франсуа (Фридерик Францішек; 1.3.1810 – 17.10.1849) – польський композитор, піаніст. Від 20-річного віку – у Франції. Один із найвидатніших композиторів – романтиків, автор численних творів для фортепіано у різноманітних жанрах. Творчість Шопена мала великий вплив на подальший розвиток музики.

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 580 – 590.