Між змістом і формою

Богдан-Ігор Антонич

Найперше мале вияснення. Нарис цей не є рецензією на відому книжку Михайла Рудницького під подібним заголовком. Це краще дискусійна стаття, що хоч у деякій мірі хоче допомогти до роз’яснення згаданої проблеми. Книжка Рудницького при всій своїй вартості певної позитивної розв’язки не дає, а хоч досі сливе в кожній мові існує на цю тему окрема література, не дійшли до тривалих, раз на все усталених вислідів.

Можна сказати, що майже з кожним новим напрямком, з кожною новою течією міняється підхід до цього важливого, навіть основного в мистецтві питання. Може, саме його вага впливає на те, що залежно від загального мистецького спрямування даної доби чи даного гурта творців хочуть вони розв’язати проблему на свій окремий, своєрідний лад. Маємо тут до діла не з якоюсь байдужою чуттєвою цариною, не з якимсь відтинком конкретної дійсності, який бажаємо пізнати й вияснити, але з питанням, що іноді стає саме про себе спонукою, зав’язкою й основою окремого напрямку, який вирішує чимало разів практичні шляхи своєчасної творчості. Тому мусимо погодитися на умовність усіх можливих розв’язок.

Перед усякою дискусією потрібне означення понять, що ними маємо орудувати, щоб не виходили зайві непорозуміння. Зачнім від слова «ідея». Звичайно вживають його в двоякому розумінні. Здебільша говоримо про філософічні, релігійні, політичні чи суспільні ідеї. Побіч цього первісного, щоденного, властивого значення в мистецькій критиці появляється вряди-годи друге, більш особливе.

Це так звана «мистецька ідея» («idea artystyczna»). Означає вона більш-менш те саме, що іноді вживана «мистецька проблема», хоч дуже часто (цебто в багатьох авторів) це поняття неоднозначні. Краще зрозуміємо таке значення слова «ідея» на прикладах. Мистецькою ідеєю імпресіонізму є відношення барви до світла, цебто барва піддана діянню різних відмін світла або тіні в різній напрузі, пуантилізму – є барва крізь прозоре повітря. Мистецькою ідеєю футуризму є рух, кубізму – первісні спрощені, отже геометричні обриси реальних предметів (праформа дійсності), конструктивізму чи супрематизму – гармонія («ліризм») чистих геометричних зразків.

Може, хто скаже, що це технічні питання, завдання виробничого ремесла. Одначе, так не є. Рух як «мистецька ідея» футуризму це не тільки формальна, технічна справа. Це відноситься одночасно, а може, навіть у більшій мірі до змісту, це навіть тема, своєрідний сюжет. Коли заглянути до книжки Рудницького, то тут з назвою «ідея» діло не є таке просте.

Критик уживає її по правді в першому, звичайному розумінні, але побіч цього слово «ідея» заступає тут ще й інший, такий важний у мистецтві термін, а саме «зміст». Одначе на цьому не кінець. На ст. 168 подає довженну дефініцію ідеї, яка не покривається з обидвома першими значеннями та в якій майже кожне слово суперечить з іншими. Починається вона так: «Ідеєю називаємо в першій мірі «провідну думку» твору, те абстрактне поняття, яке спонукало автора до нього…»

Уже тут маємо суперечність. «Провідна думка» а «те абстрактне поняття, яке спонукало автора» до написання, наманювання тощо твору це, очевидно, не тотожні речі. Останнє це тільки спонука й більш нічого. Напр., «абстрактним поняттям, яке спонукало автора» до праці, може бути надія на гонорар, а це ніяким чином не стане «провідною думкою» твору й сприймач (читач, глядач тощо) не пізнає з нього ніколи такої «ідеї». Відома з досвіду творців річ, що гнітучий песимістичний настрій може стати спонукою до крикливо «життєрадісного» твору. Це є зрозуміла протидія (реакція) нашої психіки. Для сприймача (а пізніше й для самого автора) твір залишиться назавжди «бадьорим». Спонука може не лишити по собі в творі ніякого сліду, у деяких випадках є вона для кінцевого враження зовсім байдужа.

Спонуки твору не можна ототожнювати з його провідною думкою. Декілька рядків нижче читаємо: «вона (ідея) – та узагальнена думка, яку творить собі уява читача-критика підо впливом цілої низки конкретних образів, змальованих мистцем у свому творі». Це знову зовсім інша річ. «Думка», що постає в нас по сприйнятті мистецького твору, звичайно буває інша й від спонуки до цього твору й від його «провідної думки». «Узагальненою думкою» по побаченні образу чи прочитанні вірша може бути, напр., ствердження, що він є безвартісний.

Далі Рудницький мішає тут дві окремі справи. «Те абстрактне поняття, яке спонукало автора до творення» виступає перед постанням самого твору й діється в психіці творця. Навпаки, «узагальнена думка, яку творить собі уява читача-критика», наступає по сприйнятті готового твору (отже, тоді, коли вже твір існує як покінчена цілість) і розвивається в психіці сприймача. Перша ante, друга post. Перша творча, друга сприймальна.

У Рудницького це все одна й та сама річ, оця якась «ідея» (вигідне слово, що ним можна назвати кожну річ). Але «ідея» Рудницького має ще більше значень. Це може бути також «волевий намір», «індивідуальне уявлення» або «почування». Це, очевидно, три окремі явища, а кожне з них зовсім інше від попередньої «узагальнюючої думки». При кожному мистецькому творі виступає завжди один «волевий намір» – сотворити твір (намалювати образ, написати вірш).

Чи це є «ідея»? Що це значить «індивідуальне уявлення»? Творець будує свій твір тільки з власних уявлень. Свої уявлення передає засобами барви, слова, звуків, брил. Якщо уявлення мистця чи сприймача назвемо «ідеєю», то такою «ідеєю» буде сливе ввесь мистецький твір, а бодай усе, що в ньому справді сутнє.

Далі критик забув, що уявлення це не є «узагальнена думка», що уявлення це, щоб так сказати, психічні образи. Це суперечить розумінню «ідеї» як чогось абстрактного. Кілька рядків вище читали ми, що ідея це «абстрактне поняття». В кожному шкільному підручнику психології можна довідатись, що уявлення та поняття це два окремі й різні роди психічних явищ. Усе це можна віднести й до почувань. Три рядки спершу написано: «ідея – плід наскрізь інтелектуальний». Пізніше виходить, що «ідеєю» може бути почування. Почування а «плід наскрізь інтелектуальний» це хіба не протилежні бігуни.

Збираючи разом сказане дійдемо до висновку, що назва «ідея» має в книжці Рудницького аж вісім значень, а саме: 1) первісне (релігійна, політична, суспільна ідея тощо), 2) зміст мистецького твору, 3) провідна думка твору, 4) спонука, цебто те, що спонукало мистця до творення, 5) думка сприймача по пізнанні твору, 6) «волевий намір», 7) «індивідуальне уявлення», 8) почування.

Тепер читач має неабияке завдання розчовпати що кілька речень, в якому значенні вживає автор цього вигідного слова (назва до всього). Байдуже, чи автор свідомо й доцільно підложив усі ці значення під одне слово. Читач має перед собою тільки текст і ніщо більше. Деякі непорозуміння може викликує стилістична незручність певних висловів, але це не вина читача [Багатозначність назви «ідея» не рішає про вартість книжки Рудницького. Як завважили й інші рецензенти, саме її заголовний розділ є із усіх найслабший. Інші далеко кращі. Зовсім не маю на думці поменшити цим великої вартості твору нашого визначного критика.]. Тому краще буде повернути назад до звичайного, щоденного розуміння слова «ідея», а інші явища називати їхніми належними йменнями.

Ще одне цікаве місце в згаданій дефініції «ідеї»: «ідея – плід наскрізь інтелектуальний і не може бути переданий у ніякій смисловій формі» (ст. 168). Навіщо тоді говорити про «ідею» мистецького твору, коли він не в силі її передати (досі в критиці завжди говорили, що такий і такий твір передає таку й таку ідею)! Справді, автор був послідовним і в іншому місці добалакався: «Ідеї в творі нема» (ст. 172). Отже, навіщо писав книжку під заголовком «Між ідеєю і формою». Зрештою, всюди деінде займається одночасно обидвома складниками, їхніми взаєминами й сполуками тощо. Виходить, що все ж таки форма може передавати оцю «ідею».

Чим є форма? Яке відношення одної до одної? Думки Рудницького найкоротше й найкраще можна висловити так: в мистецькому творі «ідеєю» є все абстрактне, а формою все конкретне. Негайно насовується питання: дуже гарно, але що в мистецькому творі конкретне, а що абстрактне? Де є в ньому межа цих двох царин?

Кожний без виїмку й без застережень погодиться, що в малярському творі конкретним є, напр., кусні полотна, закриті олійною фарбою, шматки паперу замазані тушею, в літературному – папір, записаний літерами (лінії чорнила чи друкарської фарби), а в хвилині виголошування відповідні дрижання хвиль повітря, в музичному – подібні явища. Чи це справжня форма твору? Можна це назвати хіба матеріальною формою. її звичайно дуже рідко беруть під увагу. Сливе ніхто не пробує обмежити до неї поняття форми мистецького твору. А все інше?

І несподівано виявляється, що навіть поняття конкретності та абстрактності не є однозначні. Залежно від того, як будемо розуміти ці назви, розмежовуємо «ідею» та форму. І вийде нова непередбачена (мабуть, і Рудницьким) несподіванка. Коли психічні явища признаємо за абстрактні, то всі інші складники мистецького твору, тому що це психічні явища, мусимо вважати за абстрактні. Виходить, що майже ввесь мистецький твір це «ідея».

Цього критик напевне не хотів сказати. Якщо уявлення признаємо за конкретні явища (понять, почувань, думок, очевидно, не можемо, хіба що одні уявлення), то справа вийде навпаки, а саме, що ввесь мистецький твір це виключно форма й ніякої ідеї (отже, й змісту) в ньому немає. Як спершу згадано, автор книжки наближується в одному місці (але тільки в одному, деінде ні) до такого розуміння.

З-поміж рядків студії Рудницького можна вичитати, що визнає він давню (від Арістотеля), популярну в більшій частині шкільних підручників теорію, що мистецький твір діє на нас тільки образами, картинами. Ріжниця між літературним а науковим чи філософським твором є така, що перший орудує картинами (цебто образними уявленнями), а другий поняттями. До поширення в нас цієї теорії допоміг також славний критик Вісаріон Белінський.

Коли мистецький твір це картини (в психологічному розумінні), то можна дійти до того, що немає в ньому місця на «ідею». Очевидно, «картонова теорія» при сучасному стані мистецтв не видержує критики. Сьогодні, коли нові напрямки проповідують «чисту пластику», «чисту лірику», «чисту музику», а це ніщо інше, як тільки «абстрактна пластика», «абстрактна лірика» чи «абстрактна музика».

Це так званий «чистий ліризм» пуризму (purus = чистий), супрематизму чи унізму. Хоч будемо вважати ці течії за нежиттєві [Нежиттєві в такому розумінні, як нежиттєве є гасло «мистецтво для мистецтва», хоч, очевидно, є зовсім можливе.], але все ж таки за теоріями йде практика не раз з дуже поважними вислідами. Зрештою «картинову теорію» можна провалити й на основі давнього мистецтва. Вислід такий. Дефініція: форма = все, що конкретне, «ідея» (зміст) = все, що абстрактне в мистецькому творі, не є ясна й однозначна (можна її розуміти на двоякий лад) і в кожному випадку веде до неможливих до сприйняття висновків.

По негативній частині позитивна. Перша річ, це вертаймо до звичайних, первісних значень слів: ідея (релігійна, політична, суспільна тощо), зміст («що») та форма («як»). Яка-небудь ідея може бути висловлена в творі мистецтва, але не мусить. Вона звичайно підносить вартість твору, впливає корисно на його рівень, не суперечить з мистецькими основами, але можливий є навіть архитвір без ніякої ідеї.

Звичайне розмежування змісту та форми таке: зміст це те, що автор каже (висловлює, передає, виявляє) в творі, форма те, як автор каже. Є тут заключена безсумнівна правда, тільки з’ясована ще в досить примітивний спосіб і дещо занадто загальний. Причиною всіх помилок, неясностей і непорозумінь стало розуміння мистецького твору як одної неподільної й одноразової речі, як однини.

Чи існує один зміст? Ні. Існує тільки багато змістів, існує множина змістів. Перша спонука, що сама, очевидно, ще не є змістом, викликує в психіці творця гурт (комплекс) уявлень, який є першим змістом майбутнього твору. Цей гурт уявлень розвивається, змінюється, іноді навіть замінюється зовсім іншим. Психічне явище є одноразове, отже, в свідомості творця виринає за кожним разом інший зміст, а не один і той самий.

Перед остаточним матеріальним оформленням (написанням на папері, намалюванням на полотні) маємо інколи довгу, інколи коротку низку змістів, що їх можемо назвати наміреними змістами або творчими, бо діються в психіці творця, або ж змістами ex ante. Дуже рідко буває тільки один такий зміст, а саме тоді, коли автор безпосередньо по одержанні першої спонуки кидається до праці. Але й тоді перемінюється зміст – власне, в часі самого творення чи, краще кажучи, матеріального оформлювання (писання, малювання).

Намірений зміст треба передати в якийсь спосіб, треба дати йому вигляд, постать (Gestalt, Kształt [Це слово може викликати непорозуміння, коли постать змішаємо з поняттям особи (persona). Може хто придумає кращий переклад Gestalt, Kształt? В наддніпрянській Україні вживають попросту слова: кшталт. Одначе галичан воно вражає.]), що не є тотожне з формою. Недостача в нашій мові відповідного слова на означення чужих Gestalt, Kształt викликала змішання цих двох окремих понять. Постать не є формою, навпаки, це один із складників змісту.

Яке відношення постаті до форми? Форма є тільки шляхом, дорогою до мети – постаті (отже змісту), с лише засобом до її витворення [Коли мовою образу є, напр., проблема барви в світлі, то це його зміст, а не форма. Поняття змісту не є тотожне поняттю сюжету, теми.]. Звідціля говоримо зовсім слушно про «формальні засоби». В цьому популярному, давньому вислові завершений, може навіть підсвідомо, єдиний правильний підхід до проблем змісту та форми. Форма це тільки засіб, а кожний засіб по осягненні цілі перестає існувати. Коли твір готовий, кінчиться роль форми. В кожному готовому мистецькому творі немає ніякої форми, є тільки зміст (а в ньому як його складник і постать) .

Хіба що формою будемо називати матеріальну форму (полотно з фарбою, папір з чорними рисочками, дрижання хвиль повітря). Звичайно формою називається щось більше. Хтось скаже: одначе в часі сприйняття художнього твору маємо іноді «почуття форми», виразно бачимо форму. Це діється тоді, коли вжито не зовсім відповідної форми, коли вона не злилася зі змістом, інакше, коли засоби не осягчи вповні своєї мети. Тоді маємо почуття чогось незавершеного, неповного й мимохіть шукаємо його причин. Таким чином пригадуємо собі про засоби, що їх уживав творець. Подібне явище виступає ще в одному випадку.

Інколи приступаємо до твору заздалегідь з наставленням на шукання форми. Тоді шляхом розумової аналізи відтворюємо (реконструюємо) формальні засоби, шлях, дорогу, що довела до такої постаті твору. Це підхід дослідників та критиків, і тому вони так виразно «бачать форму». Форма не існує об’єктивно, реально, в готовому мистецькому творі, але є тоді розумовим плодом аналізи деяких сприймачів.

Творець збудував при помочі форми (формальних засобів) свій зміст і записав його матеріальними знаками (матеріальною формою). Вони стають спонукою до нового змісту – змісту сприймача. Кожний сприймач має свій окремий зміст, а краще кажучи, має стільки змістів, скільки разів сприймає твір. Назвім його сприймальними змістами або змістами ex post. Не є вони ніколи тотожні змістові (чи змістам) творця. Такий підхід можна назвати мистецьким плюралізмом (подібно як існує філософічний плюралізм).

Верстви мистецького твору

Спонука – зміст (змісти) творця – формальні засоби – матеріальна форма – змісти сприймачів.

Три перші верстви в готовому творі перестають існувати. Можемо в ньому тільки шукати їх, відтворювати розумово їх правдоподібний образ.

Для вигоди можемо сотворити поняття ідеального та потенціального змісту. Перший (як слово «ідеальний» розуміє феноменологічна філософія) це сума прикмет усіх сприймальних змістів. Другий це спроможність (потенція) матеріальної форми до спонукування таких, а не інакших сприймальних змістів. Коли в критиці говоримо про зміст (в однині), думаємо найчастіше про ідеальний зміст. Одначе пам’ятаймо, що це загальні поняття, фікції, а об’єктивно, реально існує в готовому мистецькому творі тільки матеріальна форма й діються в психіці сприймачів їхні змісти.

Правдивий сприймач мистецтва переживає твір (зміст), а дослідник чи критик, поки стане розумово відтворювати формальні засоби, мусить найперше бути справжнім глядачем, читачем чи слухачем. Треба спершу пережити мистецький твір, щоб його пізнати.

Примітки

Вперше опубліковано: Наука і культура. Україна: Щорічник АН УРСР / Т-во «Знання» УРСР. – Київ, 1 990. – Вип. 24. – С. 235 – 238 (публікацію підготував М. Ільницький). За цією публікацією передруковано у «Творах, 1998». Подаємо за рукописом (Львівська національна бібліотека, від. рукоп., ф. 10, од. зб. 63). Відновлюємо пропущені у попередніх публікаціях слова «змісти сприймачів» у першому реченні підрозділу «Верстви мистецького твору».

Рудницький Михайло Іванович (7.1.1889 – 1.2.1975) – український літературознавець, письменник, перекладач. У 1919 – 22 роках вивчав літературу в Парижі і Лондоні; у 1934 – 38 рр. – співредактор двотижневика «Назустріч»; у 1939 – 41 рр., з 1948 р. аж до смерті – професор Львівського університету. Автор праць «Між ідеєю і формою» (1932), «Від Мирного до Хвильового» (1936), поетичних і прозових творів та мемуарів.

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 591 – 599.