Мішок веселого божка

Богдан-Ігор Антонич

(Місячна хроніка)

Наш весняний божок це тверда штука. Хоч виливають на нього відра легковаження та мовчанки, він не піддається. Лежить собі в пеленах, фиркає пером, наче ногами, і грає на носі всім великим критикам та малим вундеркіндам. Такий уже хвинтик уродився при площі св. Юра й нічого на це не вдієш. Наперекір усім прихильникам, що хотіли б писати йому епітафії, відживає, навіть поволі розпеленюється, тугішає, огряднішає, ростуть йому нові кігтики. Буває, що накиплять у ньому соки, наче в свіжому яблуку. Тоді божок не видержить. Вистрибне із своїх пелен, мов фуркало. Полетить сюди-туди, подивиться, усміхнеться, іноді спаленіє соромливо, мов дівчина. Різні зустріне пригоди й нагоди, всяке побачить й зачує. Усе це збирає до свого мішка.

Найбільшу мороку має божок з поетами. Загальновідомо, що це химерний народ. Роби, що хоч, та не догодиш. Наприклад, був собі один незвичайно симпатичний маляр. Малював бляшаних гуцулів та ультрамаринові Марини. Критики хвалили, люди поважали. Аж одного дня злетів стрімголов із стола на підлогу й з цього часу почав писати вірші, а навіть уявив собі, що є великим поетом. Такий на нього божий рік. Тітка на присяйбі впевняє, що в колисці був з нього порядний хлопчисько. Бувають і відворотні припадки. Один емеритований повістяр заснув на лівому боці, проспав біля десять літ, а коли пробудився, видається йому, що став малярем.

Знов інший старий поет не має чогось кращого до роботи, як тільки мріяти про якусь «мадам» («Назустріч»). Дуже чемно, як личить мені, зеленякові, дозволю собі звернути увагу Карманському, що знайти «мадам» у Львові зовсім не є так трудно. Навіщо ж з тієї причини робити аж «гегенну в серці»? Уявім собі, що редактори «Назустріч» у комплекті виходять з ринку до одної з бічних вуличок назустріч якоїсь «міньонки». Невже ж це не розкішне видовище?

Попереду, очевидно, Славко Гординський. Він практикував у Парижі, отже, неабиякий фахівець. Хоч може для нього це заслабі враження, наче розціджене водою вино. Він бажає свіжішого й гострішого трунку. Відчуває нахил тільки до недоторканих дівчаток, найбільше п’ятнадцятилітніх («Барви і лінії»). Одначе мами треба заспокоїти, бо їхнім донечкам ніщо не загрожує. Попросту з тієї причини, то йому діло ніколи не вдається. Що як що, але дівчинки в тих літах не люблять нудитися.

В «Назустріч» божок прочитав, що «у той день, коли Стефаник іде до радянського посольства, ніколи не йде до Шептицького – аж на другий». І божок, урадований, відітхнув з пільгою. Бо що було б, коли б наперед ходив до митрополита, а щойно потім до консулату. Грішити, а пізніше каятися, це природна людська річ. Коли б ми не грішили, не мали б з чого каятися. Щойно тоді зле, коли хтось наперед кається, а згодом грішить. Ось життєва філософія.

Не знаю тільки, чи на неї погодяться японські моралісти. Я сам у них недавно дзвонив разом з Ромком Завадовичем. Я катав латинські чотки, а він був за восточного дячка. Зараз ми пішли у відпустку. Лишилася тільки пані Уляна, що тепер сама одна тягне за мотуз. Симпатичний старозавітний редактор «Калатала» затикає діри в своєму баламкалі, продукованим у «Новій Зорі» єгипетським мохом. Точніше кажучи, тільки його залишками.

На ринку божок довідався, що замість літературної нагороди призначено п’ять премій, а саме: одній старшій пані й чотирьом молодикам (звичайно преміюють коней на перегонах). Щоб доповнити потрібні фонди, жюрі влаштовує для публики виставу під заголовком: Леді анд фор бойс. Очевидно, буде це ревізія. Славко Гординський представиться як універсальний вундеркінд, що переливає з пустого в порожнє старі коктейлі. Левинський виступить як мандрівний факір з Коломиї. Монтек Процишин як свій номер виконає атентат на одного з критиків. Козирем вистави стане кінцевий живий образ, що в ньому журлива мама гладить голівки своїх чотирьох хлопчиків. Найбільші симпатії приєднає собі Данко Кравців, що буде в своєї пані за піколо.

Майже нікого не вдоволяють заголовки нагородження творів. Тому дозволю собі поробити деякі зміни. Повість пані Журби так зацікавлює своєю фабулою, що ніхто не може дочитати її до кінця. Отже повинна називатися: «Зорі світом нудять». Кажуть, що Гординський давав свої вірші до виправи старому Крушельницькому. Пізніше возив їх до Харкова молодий Крушельницький. Коли там пороблено відповідні поправки, вернулись славні рими назад до Львова. Тут поправляв їх ще раз один відомий критик. Тому найкращий заголовок для них: «Мандрівні рими».

От Славку, не бери собі цього до серця, але признаєш сам, що краще було дати вірші виправити Маланюкові або Пеленському, а передовсім самому Зоїлові, який навіть Гомера поправляв. Тоді могло бути все в порядку. Критика стверджує, що Процишинові вдалися в першу чергу оповідання на злодійські теми. Таким чином його книжка повинна називатися не «Молоде покоління», а «Стара кумпанія». Книжка Левинського названа зашироко, бо властиво обмежується до «Японського ліжка» або канапи.

В зв’язку з преміями божок нагадав собі різні псевдоніми наших письменниць. Маємо отже Галину Журбу, Олену Журливу, Олену Задуму тощо. На днях має вийти альманах «Дівочий віночок». В ньому помістить Калина Тужлива поезії в прозі, а Галина Мрійлива прозу в поезії, Ярина Зітхайлива настроєві нариси, а Марина Хліпайлива нарисовані настрої. Далі на грядці нашої літератури ростуть ще барвінки, волошки та іриси. На жаль, останні розцвітають так рідко, наче квітки папороті.

Правда, маємо ще письменниці іншого типу. Одна варшавська поетка, якої холодне прізвище не відповідає її темпераментові та основному тонові віршів, виступатиме в найближчому часі як Гаряча. Ця пані має настільки сили, що не тільки «пропалює» («Ми») серця мужчин (очевидно, в віршах), але й тягне за собою здорову телігу. Інша річ, що теліга це теж і передня частина воза, а молода поетка повинна би властиво називатися Причіпка (звичайно в розумінні: причіпка до Лівицької). Солодка праля пахучих строф запрошує якогось «подорожнього» до себе: «заходь до мойого дому» й спокусливо підшептує: «О злови мене, злови…» («Вісник»),

– На жаль, незнайома Оленко, поки що не можу скористати з запрошення. Може, колись пізніше… Небезпечна гра має найбільше принади, але не все можна її починати.

По довгій мандрівці божок вертається. Знечев’я вистрибує мені з-за коміра, сідає на кінець пера й висипує з мішка на папір усе призбиране. Коли кого-небудь непосидючий дзига чим-небудь вколов, той хай у гнів це не буде нікому. Це тільки розвійний гокус їдкого дажбожика.

Примітки

Подаємо за першопублікацією: Дажбог. – 1934. – Ч. 1-2, лютень. – С 21 – 24. Підписано: «Дан Антонич». Наступна публікація – у «Творах, 1998».

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 609 – 612.