Як розуміти поезію
Богдан-Ігор Антонич
Розмова в редакції з Богданом І. Антоничем
Дістаємо від наших передплатників і читачів багато листів з усякими запитами та заввагами про наш журнал. Буває й таке, що заходять до нас у редакцію у тих справах. А то й на вулиці чи де-небудь доводиться відповідати на багато запитів, вияснювати те чи інше. Радіємо тим, бо ж це доказ, що наші читачі цікавляться тим, що пишеться в «Назустріч».
В останніх часах мали ми великий клопіт. Вмістили ми поезії Богдана Антонича. що викликали «бурю». Стрічає нас, наприклад, один наш прихильник на вулиці і вже здалека махає руками:
– Ні, ні! Дайте собі спокій з тим вашим Антоничем. – Ну?!
– Та як ви можете друкувати такі речі? «Антонич був хрущем»… Ні, то вже якесь безголов’я… Ну скажіть мені, що це значить!… Як це має бути поезія…
Важко було переконувати схвильовану людину, до того ж на вулиці.
Або дістаємо листа.
… «Знаєте, «Назустріч» мені подобається, але не можу стравити поезій Антонича. Скажіть, будь ласка, що це значить: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях», або «росте Антонич і росте трава», або «червоне сонце продають на ярмарку в Горлицях».
Ну, й «хрущ з травою!» Зайшов до нас Антонич, а ми до нього:
– Слухайте, або ви будете писати вірші по-людськи, як Бог приказав, або давайте до кожного вірша коментар, бо інакше від «Назустріч» повідскакують всі передплатники.
Антонич скривив по звичці уста. Та ми вже по доброму:
Справді, може б так щось з тим зробити. Чи не дали б яких пояснень?
– Пояснювати поезію це не така проста справа, як би на перший погляд могло видаватися. Зрозумілість поезії, як узагалі зрозумілість літературних і мистецьких творів, річ умовна й суб’єктивна. Те, що для одного незрозуміле, для іншого аж занадто просте й прозоре. А втім зрозуміти мистецький твір це ще не все, це навіть не найважніша річ. Механізм діяння мистецтва куди складніший. Саме зрозуміння це тільки допоміжний ступінь, допоміжний засіб до властивого сприйняття мистецького твору. Засіб потрібний і важний, але не конечний.
Розмова розгортається. Всі присутні беруть участь і атакують Антонича.
– Як же це можливе, що мистецький твір, хоч його не зрозуміємо, проте може діяти на нас?
– Можливе просто тому, що зрозуміння це дія розуму, а мистецтво й поезія в загальному належать до царини почування. Простіть, що пригадую Вам цей погляд. Стільки разів повторювали його у критиці й естетиці, що став аж банальний. Проте його деяка банальність не суперечить його правдивості. Мистецтво може діяти на розвиток розуму й вимагає для свого повного сприйняття деяких розумових умовин, але не менш звертається в своїй основі до емоційних сторінок душі. Правда, годі механічно відділювати від себе як окремі світи, розум, почування й волю.
Нормальна людина живе завсіди всіма складниками своєї психіки, але в поодиноких хвилинах, в поодиноких діях раз той, а раз цей висовується на перший план. Хоч у літературному чи мистецькому творі всього не зрозуміємо, проте можемо цей твір відчути, піддатись його сугестії, сприйняти й оцінити його загальну вартість, признати йому високий рівень чи навіть геніальність, признати його високомистецьким або навіть архітвором.
Хочете прикладів? Прошу дуже. Існує низка загальнопризнаних архітворів світової літератури, що їх або в цілому, або бодай частинно не розуміємо. Багатьох розділів і уривків «Божественної комедії» або другої частини «Фауста» зовсім не можна вияснити. Щодо загального розуміння «Гамлета» ще досі учені не погодились. Маємо в «Слові про Ігорів полк» так звані «темні місця», що їх досі ніякий дослідник остаточно ще не виявив.
Зайво навіть згадувати про новішу літературу. По рецитаційному вечорі поезій Степана Маларме вчинив галасливу авантюру якийсь генерал. Домагався звернути йому гроші за білет, бо з усього вечора не зрозумів ані речення. Проте Маларме зараховують сьогодні до майстрів французької поезії, майже до класиків. Подібних прикладів можна назбирати досхочу. Коли привілей бути бодай у частині незрозумілими мають найбільші архітвори всесвітньої літератури, то чому з такою безоглядністю домагаємось зрозумілості від усіх творів сучасного письменства?
– Отже, Ви обороняєте незрозумілість мистецтва й поезії?
– Властиво, ні, тільки вияснюю її як явище. Незрозумілість може бути потрійна: або історична (не розуміємо історичних алюзій, не знаємо подій, що про них натякає автор), або органічна (не розуміємо задуму, суті, змісту, не розуміємо цілості твору), або врешті формальна (формальні засоби утруднюють нам зрозуміння). Не дивлячись на її тип, незрозумілість не зможе погасити вогню натхнення, що жевріє в кожній справжній поезії і в кожному справжньому мистецтві.
– Так, але мистецтво побіч естетичних завдань має ще національні, суспільні, виховні тощо.
– Це нічого не шкодить. Мистецький твір, хоч частинно незрозумілий, може сповнювати ці свої завдання зовсім добре, іноді не гірше від тих творів, що прозорі, наче вимиті шиби. Коли мистецтво виконує якусь національну, суспільну чи виховну функцію, то виконує її, вдаряючи, очевидно, передусім у струну емоції, своїм релігійним пафосом. «Слово про полк» своїм лицарським духом, «Фауст» своєю філософією, своїм так званим «фаустівським світоглядом», своєю концепцією «фаустівської людини» діють на читачів на свій лад і у свому напрямі без огляду на свою частинну незрозумілість. Навіть національні та революційні гимни мають такі уривки, що потребують доконче різних, здебільша історичних пояснень. Маса співає оці гимни, п’яніє ними й піддається їхній сугестії без огляду на зрозумілість усіх уривків, усіх історичних алюзій. Польський малоосвічений селянин чи взагалі поляк без історичного знання, співаючи своє «Єще Польська не згінєла», піддається свому гимнові без огляду на те, чи розуміє, чому кажуть йому сьогодні йти «з зємі влоскєй до Польскі». А проте гимн свою виховну роль сповняє.
– Який з цього висновок?
– Існує формула на перший погляд непорушна й невідклична: треба писати (малювати, компонувати, взагалі творити) ясно й зрозуміло! Вимога здебільша слушна й оправдана, але в світі мистецтва формули складають на те, щоб їх ламати. Кожна має стільки виїмків, що в кожну починаємо сумніватись. У царині поезії існує тільки одна безвиїмкова формула, а саме, що немає більше ніяких безвиїмкових формул.
– Погоджуюсь з Вами, але читач здебільша бажає знати, що письменник хотів висловити в свому творі.
– Це знову складна справа. Дійсно, ідеальне сприйняття мистецького твору було б тоді, коли сприймач пережив би все, що при творенні переживав автор. Але це ідеал у дійсності недосяжний. Кожний читач чи глядач сприймає твір на свій лад, по-свому. Важне передусім те, що дано в самому творі. А втім, чи Ви думаєте, що мистець творить завжди свідомо, за попереднім задумом? Не завжди й не кожний. Знову існує формула: письменник, коли пише, мусить знати, що хоче сказати. Бодай у ліриці це неправда, це просто психологічний фальш. Лірика буває тоді найбезпосередніша й найсвіжіша, коли народжується в коротких, емоційно сильно насичених проблисках.
Якийсь один образ, один вислів, якийсь ритмічний уривок, зачутий припадково фрагмент мелодії, неозначений, безіменний перелив настрою – все це може стати засновком вірша. Що поет хотів у ньому сказати? Зайво й питати. А проте такий вірш має свій глузд, може мати навіть свою так звану глибоку думку. Вона виблисла тут, наче припадкова, наче заблукана, легка й яскрава, тому свіжіша, що несподівана. Смуга тіні від крил перелітної птахи. Або вірш буває вибухом, несподіваним проривом якогось гнітучого почування, мовби з твоїх плечей скинув хтось неждано тяжку брилу, звільнив тебе від чогось важкого, що тиснуло за горло. Хто зна, може найглибші поезії великих майстрів народились отак… безцільно.
– Але Ви мали пояснити нам свої поезії, а ми в розмові ще досі до цього не дійшли.
– Власне. Читачеві здебільша важко дізнатись, як повстав читаний вірш. Деінде існують окремі видавництва, присвячені проблемам психології творчості, деякі чужі журнали систематично помішують відповідні матеріали (польською мовою «Наука Польска»). Тут не йде про особу творця, тільки про цікавість самого матеріалу. Хоч в очах декого мали б стратити на вартості, мушу признатись, що значна частина моїх і то бодай найкращих поезій повстала… напів у сні.
– Як це?
– Зовсім просто. Найкраща пора писати для мене це ранній ранок. Напів пробуджений, ще в ліжку складаю вірші. Тоді уява викликує образи небагато різні від сонних мрій, тоді маю дослівно враження, мовби мені хтось нашіптував якісь дивні слова. Буджуся вже цілком, одягаюсь і записую якнайскоріше зложені в цей спосіб поезії. Так повсталі вірші здебільша не потребують згодом майже ніяких поправок і змін. Все на свому місці, нічого не можна переставити. В інших порах дня при повній свідомості пишу назагал важко й багато виправляю. Мав я цікаву пригоду. Одного ранку пробуджуюсь і маю враження, що саме народжується бодай найкращий мій вірш. Встав, одягся, хотів записувати, але закликали до снідання. Коли згодом вернувся й сів писати, переконався, що вірша зовсім забув, не пам’ятав ні одного рядка. Довгий час ходив дослівно в розпуці, що забув, що не встиг записати свого досі найкращого твору.
– Ну, а тепер вернімся до того, з чого ми вийшли. Поясність тому читачеві, що не розумів «Росте Антонич і росте трава» та «Антонич був хрущем…»!
– Окремі вислови, образи, порівняння набирають повного значення тільки на тлі цілості віршів, що до них належать. Знов окремі вірші часто виступають ясніше щойно в товаристві інших подібних віршів, на тлі цілих циклів. Перший вислів, це вияв мого відношення до природи. Про це писав недавно І. В. Дубицький.
– Так, маємо саме книжку «Ми» (ч. 4): «цей поворот до первісної невинності душі і світу, те незвичайно глибоке відчуття природи, що інколи доходить до якогось пантеїстичного злиття із нею, є в нашій літературі чимось зовсім новим», «можна бачити в ньому поворот до прадавніх передхристиянських часів нашого минулого», «здається, що саме так, як Антонич, мусіли відчувати світ і наші забуті поганські предки».
– Антонич така сама частина природи, як трава, вільхи, зозулі, лисиці тощо, частина органічно зв’язана з загальним біологічним ростом. Другий образ, цей з славним уже хрущем («Назустріч», ч. 9) до деякої міри також має джерело в подібному відношенні до природи. Але його зміст таки інший. Вірш «Гишні», що в ньому виступає цей образ, висловлює зв’язок поета з традицією нашої національної поезії, а зокрема з шевченківською традицією. У цій традиції поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хрущем), але зате врослим у неї глибоко й органічно, наче б сягав корінням ще шевченківських часів.
«Червоні шиби моря в олив’яних рамах» у вірші «Арктика» («Назустріч», ч. 14), це простори арктичного моря між льодовими скелями, освітлені полярною зорею.
«Як з пращі (не праці, як це змінив друкарський чортик) ранку вилітає сонця куля» в «Океанії» («Наз.», ч. 14), це схід сонця, що виринає з півкола обріїв, подібних до лука рамен пращі. Сам заголовок відноситься не до островів Тихого океану, але, коли можна так висловитись, має символізувати первень морськості, суть океанізму. Вірш у міфічних (тризуб бога океанів) і балядових образів хоче дати синтезу моря.
Взагалі всі ці морські вірші («Океанія», «Арктика», «Проповідь до риб» тощо) не мають нічого спільного з модними тепер під знаком Влизька моряцькими мотивами (я назвав би це: моряцький крицевізм або дреднавтизм). В мене скоріше, так сказати б, океаністичні вірші. Поет, намагаючись сягнути до дна, до самого кореня, до ядра, углиб природи, зустрічає воду, море (море саме в собі) як правічну царину природи.
– А як поясните Ваші великоміські поезії? Звідкіля в Вас нові мотиви?
– Властиво не нові, бо вже зазначились у «Привітанні життя» – морські й технічні. Це теж місто саме в собі, місто – суть, місто – майже біологізоване. Тут виступають два типи: один («Монументальним краєвид», «Площа янголів») монументалізований з лейтмотивом статуї, другий («Концерт з Меркурія», «Апокаліпсис», «Сурми останнього дня»), так сказати б, апокаліптичний. Окремі реалістичні образи складає в цілість освітлену сяйвом божої кари (комети, потоп, судний день). Якийсь надреалістичний натуралізм.
А втім, оця інтерпретація моїх поезій не обов’язує читачів. Як завжди, кожний зрозумітиме читаний твір по-свому. Оці пояснення властиво походять теж не від автора, а тільки від одного з читачів.
– Як це?
– Бо роль автора кінчається, коли він написав твір. Далі він уже тільки читач (може бути й критиком), це не має нічого спільного з авторекламою, що звичайно проявляється в іншій формі, своїх власних творів.
Кінчаємо розмову. До редакції, де одночасно й адміністрація, входить найбільш побажаний гість-передплатник, що приніс передплату.
Примітки
Вперше опубліковано: Назустріч. – 1935. – № 15, 1 серпня. – С 2, 5. Надруковано також: Сучасність. – 1992. – № 9, вересень. – С. 74 – 78 (публікацію підготувала Л. Головата). Подаємо за публікацією у часописі «Назустріч».
Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 661 – 667.